# ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 522/18306/24 Суд: Касаційний цивільний суд ВС Справа № 522/18306/24 Дата ухвалення: 2026-10-07 Вид судочинства: Цивільне Ідентифікатор ЄДРСР: 140653613 Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/140653613 Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/140653613 Окрема правова позиція з офіційної бази ВС у цій картці не наведена. Використовуйте повний текст рішення. ## Текст документа ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 жовтня 2026 року м. Київ справа № 522/18306/24 провадження № 61-16361св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: судді-доповідача - Ситнік О. М. суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Фаловської І. М. розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Крутоголової Оксани Олександрівни на постанову Одеського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року в складі колегії суддів Таварткіладзе О. М., Вадовської Л. М., Погорєлової С.О. в справі за позовом ОСОБА_1 до Національного університету «Одеська юридична академія» про стягнення середнього заробітку, відшкодування моральної шкоди та ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути середній заробіток в розмірі 74 772,00 грн та за сумісництвом - 34 840,00 грн; відшкодувати моральну шкоду в розмірі 50 000,00 грн. Позов обґрунтовано тим, що у зв`язку з мобілізацією на військову службу його як заступника директора з навчально-виховної роботи відокремленого підрозділу «Об`єднане вище професійно-технічне училище сфери послуг Національного університету «Одеська юридична академія» (далі - НУ «Одеська юридична академія»), а також як доцента кафедри конституційного права за сумісництвом наказом від 04січня 2023 року було увільнено від роботи з 20 грудня 2022 року із збереженням місця роботи та займаної посади. З наказами про увільнення його не ознайомлювали. Листом від 10вересня 2024 року він був повідомлений про те, що увільнення відбулось без збереження середнього заробітку. Однак станом на 20 грудня 2022 року й до 24 грудня 2023 року частина друга статті 57 Закону України від 05 вересня 2017 року № 2145-VIII «Про освіту» (далі - Закон № 2145-VIII) зберігала право педагогічних працівників на період проходження військової служби під час мобілізації на особливий період на збереження за ними середнього заробітку. У 2022 році сума середньомісячного заробітку за основним місцем роботи становила 5 992,75 грн, а за сумісництвом - 2 800,00 грн, а період невиплати - 268 робочих днів. Також указував, що дії відповідача спричинили йому моральну шкоду, яку він оцінює в 50 000,00 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 27 січня 2025 року рішенням Приморського районного суду м. Одеси позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з НУ «Одеська юридична академія» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за основним місцем роботи в розмірі 74 772,00 грн та за сумісництвом - 34 840,00 грн з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Суд першої інстанції керувався тим, що згідно із частиною другою статті 39 Закону Українивід 25 березня 1992 року№ 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП)України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону № 2145-VIII, частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту». 19 липня 2022 року набрав чинності Закон України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-IX), яким, зокрема, внесено зміни до частини третьої статті 119 КЗпП України щодо припинення збереження середнього заробітку працівникам, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення. Натомість частиною другою статті 57 Закону № 2145-VIII за педагогічними та науково-педагогічними працівниками на період проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період зберігається попередній середній заробіток. Утакій редакції частина друга статті 57 Закону № 2145-VIII діяла станом на 20 грудня 2022 року і до 24грудня 2023 року, коли набрав чинності Закон України від 22листопада 2023 року № 3494-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впорядкування надання та використання відпусток, а також інших питань», яким внесено зміни у частину другу статті 57 Закону 2145-VІІІ. Зокрема, із цієї норми виключені слова «чи проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період». Суд зазначив, що ОСОБА_1 є педагогічним працівником і має відповідне право на нарахування та виплату середнього заробітку за період з 20 грудня 2022 року до 24 грудня 2023 року, що безпідставно не було враховано НУ «Одеська юридична академія» під час винесення наказів про звільнення ОСОБА_1 . Сума заборгованості з невиплаченої заробітної плати за основним місцем роботи становить 74 772,00 грн, за сумісництвом - 34 840,00 грн. З цих сум мають бути відраховані установлені законодавством України податки і збори. 25 листопада 2025 року постановою Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу НУ «Одеська юридична академія» задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 січня 2025 року в частині задоволених позовних вимог скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про залишення позову ОСОБА_1 без задоволення. Апеляційний суд керувався тим, що між сторонами виник спір щодо неправомірності припинення виплати відповідачем середнього заробітку на користь ОСОБА_1 , який є педагогічним працівником та був призваний на військову службу під час мобілізації. У правовому регулюванні виникла колізія між загальною нормою частини третьої статті 119 КЗпП України та спеціальною нормою частини другої статті 57 Закону № 2145-VІІІ. Перша після внесення змін Законом № 2352-IX передбачає збереження за мобілізованим працівником лише місця роботи та посади, а друга, у редакції, чинній на момент спірних правовідносин, прямо гарантує педагогічному та науково-педагогічному працівникові збереження попереднього середнього заробітку на період проходження військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період. КЗпП є загальним нормативно-правовим актом, який регулює трудові відносини між роботодавцем та працівником, а Закон № 2145-VIII - спеціальним, оскільки регулює питання трудових відносин саме педагогічних працівників. Отже, спеціальна норма (частина друга статті 57 Закону № 2145-VIII) має перевагу над загальною (частина третя статті 199 КЗпП України) нормою, тому за педагогічними чи науково-педагогічними працівниками призваними на військову службу за призовом під час мобілізації зберігається попередній середній заробіток. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку є обґрунтованими, проте зауважив, що з позовом позивач звернувся до суду 17 жовтня 2024 року - через майже 10 місяців від кінцевої дати періоду стягнення середнього заробітку 24 грудня 2023 року. Позивач просив поновити строк звернення до суду з позовом, посилаючись на те, що про порушення ним своїх прав він дізнався лише 16 вересня 2024 року, коли відповідач листом повідомив про те, що увільнення позивача відбулось без збереження середнього заробітку. Суд першої інстанції не вирішив питання про поновлення строку звернення до суду. Як пояснив сам позивач у судовому засіданні 25 листопада 2025 року трудовий стаж його роботи в навчальному закладі триває з 2012 року, заробітну плату він отримував на банківську картку. У довідці військової частини НОМЕР_1 від 16 жовтня 2025 року зазначено, що ОСОБА_1 брав участь у здійсненні заходів із виконання бойових завдань у такі періоди (зазначаються судом лише період, який має значення для поновлення строку звернення до суду, яке мало місце 17 жовтня 2024 року): з 20 березня 2023 року до 25 березня 2023 року; з 16 серпня 2023 року до 22 серпня 2023 року; з 04 жовтня 2023 року до 14 жовтня 2023 року; з 11 грудня 2023 року до 16 грудня 2023 року; з 15 січня 2024 року до 31 січня 2024 року; з 10 травня 2024 року до 20 травня 2024 року; з 22 вересня 2024 року до 29 вересня 2024 року. ОСОБА_1 пояснив, що грошові кошти за проходження військової служби він отримував на картку і контролював їх надходження за допомогою телефону, до номеру якого ця картка прив`язана. Позивач утруднився з чіткою відповіддю на питання, що саме йому завадило так само контролювати надходження середнього заробітку від свого роботодавця вже з кінця січня - початку лютого 2023 року, коли мала перераховуватись заробітна плата за січень 2023 року - перший місяць облікового періоду заробітної плати після його увільнення у зв`язку з мобілізацією і відповідно всі подальші місяці, за які мав перераховуватись середній заробіток. Ураховуючи тривалість періодів виконання позивачем бойових завдань, суд виснував про достатність часу у позивача на виявлення починаючи з лютого 2023 року факту ненадходження на його картку середнього заробітку від роботодавця за січень 2023 року і всі подальші місяці до 24 грудня 2023 року. Позивачем не наведено обставин і не надано доказів на підтвердження практичної і фактичної неможливості реалізації ним, фаховим юристом і досвідченим викладачем в області права, питання захисту своїх прав як особисто, так і через представника у тримісячний строк після виявлення ним факту невиплати роботодавцем середнього заробітку після його увільнення у зв`язку з мобілізацією. Наведені позивачем доводи не можуть свідчити про існування об`єктивних перешкод для подання ним позову у визначений законодавством строк, тому відсутні підстави для поновлення пропущеного строку. Встановивши, що строк звернення до суду пропущений та відсутні поважні причини для його поновлення, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення з позовом, апеляційний суд відмовив у задоволенні позовної вимоги про стягнення середнього заробітку. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Крутоголова О. О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року, в якій просить її скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд не врахував правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2025 року в справі № 990/98/25, в постанові Верховного Суду від 29 листопада 2024 року в справі № 120/359/24,щодо пропуску процесуального строку у зв`язку з призовом замобілізацією до Збройних Сил України для виконання конституційного обов`язку із захисту суверенітету і незалежності держави; про те, що проходження особою військової служби, призваною по мобілізації у Збройні Сили України, може бути підставою для поновлення строку звернення до суду з кількох причин, пов`язаних із особливим статусом військовослужбовців та характером їхньої служби; що день, коли особа дізналася про порушення свого права, це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Законодавство визначає обов`язок роботодавця ознайомити працівника наказом, який стосується його прав та обов`язків. Через невиконання відповідачем свого обов`язку позивач взагалі не був ознайомлений з оскаржуваним наказом. Суд апеляційної інстанції неправильнозазначив, що позивачем не наведено обставин і не надано доказів на підтвердження практичної і фактичної неможливості реалізації ним свого права звернення до суду у тримісячний строк після виявлення факту невиплати роботодавцем середнього заробітку після його увільнення у зв`язку мобілізацією. До суду було надано копію довідки військової частини НОМЕР_1 від 16 жовтня 2025 року № 628/342/ВП про участь капітана ОСОБА_2 у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки та оборони, відсічі та стримування збройної агресії рф, перебування безпосередньо в районах і в період здійснення зазначених заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, зі змісту якої вбачається, що з 16 серпня 2023 року позивач приймав активну участь у бойових діях. Незважаючи на це суд апеляційної інстанції вважав, що такі доводи не можуть свідчити про існування об`єктивних перешкод для подання позивачем позову у визначений законодавством строк, тому відсутні підстави для поновлення пропущеного строку. Продовжений на період дії карантину тримісячний строк звернення до суду сплинув 01 жовтня 2023 року, а з довідки військової частини НОМЕР_1 вбачається, що позивач уцей час приймав участь у бойових діях. Крім того, Рішенням Конституційного Суду України від 11грудня 2025 року № 1-p/2025 у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 КЗпП України(справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. Конституційний Суд України виснував, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Рішення Конституційного Суду України незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні, є обов`язковими до виконання на всій території України. Позиція інших учасників справи Відзив НУ «Одеська юридична академія» на касаційну скаргу мотивований тим, що позивач звернувся до суду з порушенням строків, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Оскільки позивач ще з початку 2023 року був обізнаний про факт його увільнення від роботи в НУ «Одеська юридична академія», про виплату або невиплату йому середнього заробітку також повинен бути обізнаним щонайменше з кінця січні 2023 року, оскільки виплати заробітної плати відбуваються щомісячно. Підстави для поновлення позивачу строку на звернення до суду відсутні.Виконання бойових завдань у зазначені в довідці військової частини періоди не спростовує такого висновку, оскільки вочевидь часу, в якийпозивач не був залучений до виконання бойових завдань, було цілком достатньо для реалізації права звернутися до суду із позовом у цій справі. Предметом позову є стягнення заробітної плати, а не визнання протиправними та скасування наказів від 04 січня 2023 року № 15-5 та від 04 січня 2023 року № 16-5, у зв`язку з цим для обчислення строку звернення до суду факт ознайомлення або не ознайомлення із змістом зазначених наказів немає жодного значення.Той факт, що позивач не цікавився питання виплати йому заробітної плати протягом періоду з січня 2023 року до грудня 2023 року, тільки підтверджує відсутність підстав для визнання причин пропуску строку для звернення до суду поважними. Визнання неконституційними положень частини першої статті233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат відбулося вже після ухвалення оскаржуваного рішення суду. У зв`язку з цим Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-p/2025 не підлягає застосуванню під час розгляду цієї справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами Наказом № 15-5 НУ «Одеська юридична академія» від 04 січня 2023 року ОСОБА_1 - заступника директора з навчально-виховної роботи Відокремленого підрозділу «Об`єднане вище професійно-технічне училище сфери послуг НУ «Одеська юридична академія» увільнено від роботи з 20 грудня 2022 року у зв`язку з призовом на військову службу по загальній мобілізації зі збереженням місця роботи та займаної посади. Наказом № 16-5 від 04 січня 2023 року ОСОБА_1 - доцента кафедри конституційного права за сумісництвом увільнено від роботи з 20 грудня 2022 року у зв`язку з призовом на військову службу за загальною мобілізацією в період воєнного стану зі збереженням місця роботи та посади. За довідкою військової частини НОМЕР_2 від 02 липня 2024 року № 78/353 ОСОБА_1 перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_2 з 10 лютого 2023 року (призваний за мобілізацією 20 грудня 2022 року). 09 липня 2024 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до НУ «Одеська юридична академія», в якій просив відновити йому виплату середнього заробітку та здійснити виплати за період з 19 грудня 2022 року до 24 грудня 2023 року. 10 вересня 2024 року листом № 1279-67 у відповідь на адвокатський запит НУ «Одеська юридична академія» повідомив, що увільнення ОСОБА_1 від роботи здійснювалося без збереження попереднього середнього заробітку. Згідно з архівною відомістю ОСОБА_1 за основним місцем роботи та за сумісництвом виплачено заробітну плату за грудень 2022 року. Позиція Верховного Суду Касаційне провадження відкрито попри малозначність справи, оскільки вона має виняткове значення для ОСОБА_1 . Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Частинами першою, четвертою та п`ятою статті 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Частиною першою статті 1 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР«Про оплату праці» (далі - Закон № 108/95-ВР) та частиною першою статті 94 КЗпП України встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Частиною третьою статті 15 Закону № 108/95-ВР передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці. Аналогічне положення закріплено в частині п`ятій статті 97 КЗпП України. Згідно з частиною першою статті 21 Закону № 108/95-ВРпрацівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами (стаття 22 Закону № 108/95-ВР). Зазначені норми трудового законодавства свідчать про пріоритет виплати заробітної плати перед іншими виплатами та про підвищену захищеність таких виплат. Між сторонами виник спір щодо неправомірності припинення виплати відповідачем середнього заробітку на користь ОСОБА_1 , який є педагогічним працівником та був призваний на військову службу під час мобілізації. Відповідно до частини другої статті 39 Закону № 2232-XIIгромадянам України, які були призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у зв`язку з виникненням кризової ситуації, що становить загрозу національній безпеці, оголошенням мобілізації та/або введенням воєнного стану, гарантуються трудові та освітні права, визначені, зокрема, частиною третьою статті 119 КЗпП України, частиною першою статті 53 та частиною другою статті 57 Закону № 2145-VІІІ, а також відповідними положеннями законів України «Про фахову передвищу освіту» та «Про вищу освіту». Загальну мобілізацію в Україні було оголошено Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію», затвердженим Законом України від 03 березня 2022 року, у зв`язку із введенням на території України воєнного стану відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні». У редакції частини третьої статті 119 КЗпП України, чинній до 19 липня 2022 року, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу під час мобілізації на особливий період, а також за іншими категоріями військовослужбовців, визначеними цією нормою, на період до закінчення особливого періоду або до фактичного звільнення з військової служби зберігалися місце роботи, посада та середній заробіток. Така гарантія поширювалася на працівників незалежно від форми власності чи підпорядкування роботодавця, а також на осіб, які працювали у фізичних осіб - підприємців. Однак із 19 липня 2022 року набрав чинності Закон № 2352-IX, яким частину третю статті 119 КЗпП України було змінено. Зокрема, положення про збереження за працівником «місця роботи, посади і середнього заробітку» було замінено на положення про збереження лише «місця роботи і посади». Отже, починаючи з 19 липня 2022 року загальним правилом є збереження за мобілізованим працівником місця роботи та посади без збереження середнього заробітку. Спеціальні гарантії встановлені законодавством для педагогічних та науково-педагогічних працівників. Зокрема, частиною другою статті 57 Закону № 2145-VІІІу редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено збереження за педагогічним або науково-педагогічним працівником попереднього середнього заробітку у випадку, зокрема, проходження ним військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період. Зазначена норма передбачає також збереження попереднього середнього заробітку у разі тимчасової неможливості виконання працівником посадових обов`язків через захворювання, а у випадку хвороби або каліцтва - його виплату до відновлення працездатності або встановлення інвалідності. У правовому регулюванні виникла колізія між загальною нормою частини третьої статті 119 КЗпП України та спеціальною нормою частини другої статті 57 Закону № 2145-VІІІ. Перша після внесення змін Законом № 2352-IX передбачає збереження за мобілізованим працівником лише місця роботи та посади, а друга, у редакції, чинній на момент спірних правовідносин, прямо гарантує педагогічному та науково-педагогічному працівникові збереження попереднього середнього заробітку на період проходження військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період. КЗпП є загальним нормативно-правовим актом, який регулює трудові відносини між роботодавцем та працівником, а Закон № 2145-VIII - спеціальним, оскільки регулює питання трудових відносин саме педагогічних працівників. Суди виснували, що спеціальна норма (частина друга статті 57 Закону № 2145-VIII) має перевагу над загальною (частина третя статті 199 КЗпП України) нормою, тому за педагогічними чи науково-педагогічними працівниками призваними на військову службу за призовом під час мобілізації зберігається попередній середній заробіток, зокрема й за позивачем. Однак апеляційний суд відмовив у задоволенні позову з підстав пропуску позивачем строку звернення до суду за вирішенням трудового спору. Строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів урегульовані статтею 233 КЗпП України. Стаття233 КЗпП України в редакції до внесення змін Законом № 2352-IX не обмежувала строку звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці. Із 19 липня 2022 року до ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 11грудня 2025 року № 1-p/2025 частини перша, друга статті233 КЗпП України передбачали, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другоюцієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, -у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Рішенням Конституційного Суду від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. Конституційний Суд України виснував, що установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першійстатті 8, частині сьомійстатті 43, частині першійстатті 55 Конституції України. Колегія суддів зауважує, що частина друга статті 152 Конституції України, частина перша статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» передбачають, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що виникнуть з дати ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення, тому в цій частині доводи касаційної скарги безпідставні. Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» КЗпП України доповнено главою XIX Прикінцеві положення такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу «COVID-19» визначено, що з 12 березня 2020 року на всій території України встановлено карантин. Надалі постановами Кабінету Міністрів України цей карантин на території України продовжувався та був відмінений з 30 червня 2023 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 11 грудня 2023 року в справі № 947/8885/21 зробив висновок, що запровадження на всій території України карантину законодавець визначив безумовною правовою підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину. Тому тримісячний строк звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку закінчився 01 жовтня 2023 року, а позовна заява подана до суду 17 жовтня 2024 року, тобто з пропуском строку, передбаченого статтею 233 КЗпП України, навіть з урахуванням продовження строку на період дії карантину. Однак позивач просив поновити строк звернення до суду, посилаючись на те, що про порушення ним своїх прав він дізнався лише 16 вересня 2024 року, коли відповідач листом повідомив про те, що увільнення позивача відбулось без збереження середнього заробітку.Зазначав щодо пропуску встановленого строку з поважних причин. Відповідно до статті 234 КЗпП України в редакції, що охоплює спірний період, у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року. Відлік строку на звернення з позовом щодо стягнення середнього заробітку в спірний період починається з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Це може бути день закінчення установленого строку виплати винагороди за працю або день, коли працівникові стало відомо, що йому не нараховані певні виплати. Отже, початок перебігу строку звернення працівника до суду залежить від суб`єктивної поінформованості працівника, але водночас передбачено й об`єктивний критерій («повинен був дізнатися»). У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначатися в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Поважними причинами пропуску строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення (постанови Верховного Суду від 12 грудня 2019 року в справі № 243/9604/18, від 02 грудня 2020 року в справі № 203/2276/19, від 29 червня 2021 року в справі № 588/1672/18). Встановлений статтею 233 КЗпП України строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору, а також застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити пропущений строк. Суд першої інстанції залишив без уваги факт пропуску позивачем строку звернення до суду й клопотання про поновлення пропущеного строку з поважних причин. Апеляційний суд у цій частині керувався тим, що відповідно до довідки військової частини НОМЕР_1 від 16 жовтня 2025 року позивач у період проходження військової служби брав участь у виконанні бойових завдань у низці визначених періодів, зокрема тих, які мають значення для вирішення питання про поновлення строку звернення до суду, пропущеного до 17 жовтня 2024 року. Суд також урахував пояснення позивача про те, що грошове забезпечення за проходження військової служби надходило на його банківську картку, а контроль за такими надходженнями він здійснював за допомогою мобільного телефону, до якого була прив`язана картка. Водночас позивач не зміг надати чіткого пояснення, з яких причин він не міг аналогічним чином контролювати надходження середнього заробітку від роботодавця, починаючи з кінця січня - початку лютого 2023 року, коли мав бути здійснений перший платіж за січень 2023 року, тобто за перший місяць після його увільнення від роботи у зв`язку з мобілізацією. З огляду на тривалість періодів, протягом яких позивач виконував бойові завдання, апеляційний суд зробив висновок, що він мав достатньо часу для перевірки надходження середнього заробітку та виявлення факту його невиплати, починаючи з лютого 2023 року, за січень 2023 року та наступні місяці до 24 грудня 2023 року. Зазначив, що позивач не навів обставин та не надав доказів, які б підтверджували його фактичну й об`єктивну неспроможність звернутися за захистом своїх прав у межах установленого тримісячного строку - як самостійно, так і за допомогою представника. Окремо суд звернув увагу на те, що позивач є фаховим юристом та досвідченим викладачем у галузі права. Апеляційний суд вважав, що наведені позивачем обставини не свідчать про наявність об`єктивних перешкод для своєчасного звернення до суду, а тому не знайшов підстав для поновлення пропущеного строку звернення з позовом. З таким висновком погодитися не можна. Касаційна скарга мотивована тим, що суд не врахував правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2025 року в справі № 990/98/25, в постанові Верховного Суду від 29 листопада 2024 року в справі № 120/359/24, щодо пропуску процесуального строку у зв`язку з призовом замобілізацією до Збройних Сил України Зокрема, Верховний Суд у постанові від 29 листопада 2024 року в справі № 120/359/24 сформулював спеціальний правовий підхід до оцінки поважності причин пропуску процесуального строку у випадках, коли такий пропуск пов`язаний із призовом особи на військову службу за мобілізацією. Суд зазначив, що проходження особою військової служби, призваною за мобілізацією до Збройних Сил України, може бути підставою для поновлення строку звернення до суду з огляду, зокрема, на обмеження доступу військовослужбовця до правової допомоги, виконання ним службових обов`язків, фактор часу, пов`язаний з участю у тривалих операціях, навчаннях чи відрядженнях, а також необхідність урахування особливого статусу військовослужбовця та забезпечення рівного доступу до правосуддя. Верховний Суд окремо наголосив, що надмірно формальне застосування процесуальних строків в умовах воєнного стану може становити невиправдане обмеження права особи на доступ до суду, гарантованого статтями 55, 124, 129 Конституції України та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року. Зазначений правовий підхід був безпосередньо оцінений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2025 року в справі № 990/98/25. Велика Палата Верховного Суду не заперечила можливості застосування такого підходу, а навпаки навела та конкретизувала критерії, які мають враховуватися судами під час вирішення питання про поновлення процесуального строку у зв`язку з проходженням військової служби за мобілізацією. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що поважними причинами пропуску процесуального строку є обставини, які унеможливлюють або істотно ускладнюють вчинення процесуальних дій у визначений законом строк, є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та підтверджуються належними доказами. Водночас під час встановлення моменту, коли особа «повинна була дізнатися» про порушення свого права, це поняття не може тлумачитися як покладення на особу безумовного обов`язку в будь-який момент перевіряти стан своїх прав; йдеться про відсутність об`єктивних перешкод для отримання відповідної інформації. Апеляційний суд поклав в основу свого висновку те, що позивач контролював надходження грошового забезпечення на банківську картку за допомогою мобільного телефону, а тому, на думку суду, мав можливість аналогічним чином встановити факт ненарахування йому середнього заробітку роботодавцем. Проте можливість технічно перевірити банківський рахунок сама собою не є тотожною можливості своєчасно реалізувати право на судовий захист. Факт отримання військовослужбовцем грошового забезпечення на картковий рахунок не свідчить про те, що в нього були такі ж фактичні можливості для підготовки правової позиції, отримання необхідних документів від роботодавця, звернення за правничою допомогою та підготовки і подання позову. Встановлено, що позивач у відповідні періоди проходив військову службу та залучався до виконання бойових завдань. Згідно з довідкою військової частини НОМЕР_1 від 16 жовтня 2025 року позивач виконував бойові завдання, зокрема у періоди з 20 до 25 березня 2023 року, з 16 до 22 серпня 2023 року, з 04 до 14 жовтня 2023 року, з 11 до 16 грудня 2023 року, з 15 до 31 січня 2024 року, з 10 до 20 травня 2024 року та з 22 до 29 вересня 2024 року. Апеляційний суд, констатуючи наявність у позивача «достатнього часу» для виявлення невиплати середнього заробітку, фактично оцінював лише календарну тривалість періоду, не надавши належної оцінки його змісту та умовам проходження військової служби. Такий підхід суперечить правовому висновку Верховного Суду в справі № 120/359/24, відповідно до якого під час вирішення питання про поновлення процесуального строку має враховуватися, зокрема, фактор часу - участь військовослужбовця у тривалих операціях, навчаннях або відрядженнях, що може унеможливлювати дотримання встановленого процесуального строку. Велика Палата Верховного Суду в справі № 990/98/25 прямо погодилася з тим, що такі обставини можуть мати правове значення для вирішення питання про поновлення строку, зазначивши серед відповідних факторів обмеження доступу до правової допомоги, виконання службових обов`язків, фактор часу та особливий статус військовослужбовця. Апеляційний суд помилково ототожнив можливість позивача здійснювати окремі побутові чи фінансові дії за допомогою мобільного телефону з можливістю належним чином реалізувати право на судовий захист. Сам собою факт того, що позивач мав можливість отримувати інформацію про надходження грошових коштів на банківську картку, не означає, що він мав реальну та необмежену можливість у відповідний період встановити юридичний факт порушення роботодавцем його прав, визначити правові наслідки такого порушення, отримати необхідні докази, звернутися за правничою допомогою та подати позов. Не може бути визнаний достатнім і аргумент апеляційного суду про те, що позивач є фаховим юристом та викладачем права. Зазначена обставина не усуває об`єктивних обмежень, пов`язаних із проходженням військової служби та виконанням бойових завдань. Правовий висновок Верховного Суду в справі № 120/359/24 сформульований саме щодо особи, яка проходила військову службу за мобілізацією, а тому професійні знання військовослужбовця не можуть автоматично нівелювати вплив фактичних умов військової служби на можливість своєчасного звернення до суду. Апеляційний суд фактично поставив перед позивачем вимогу довести не просто складність, а практично абсолютну неможливість здійснення будь-яких дій щодо захисту своїх прав. Однак такий підхід не відповідає сформульованому Верховним Судом критерію, за яким поважною може бути причина, що не лише унеможливлює, а й ускладнює можливість вчинення процесуальної дії у встановлений строк. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2025 року в справі № 990/98/25 підкреслила, що сам факт мобілізації не є автоматичною та достатньою підставою для поновлення строку, однак суд повинен дослідити конкретні обставини проходження військової служби та встановити, чи вплинули вони на реальну можливість особи звернутися до суду. Апеляційний суд не встановив, у які саме періоди позивач мав фактичну можливість вільно користуватися засобами зв`язку, отримувати правничу допомогу, готувати процесуальні документи, збирати необхідні докази та звертатися до суду, а також не встановив, чи припадали такі можливості саме на перебіг установленого законом строку. Отже, суд обмежився загальним висновком про наявність у позивача достатньої кількості часу, не дослідивши належним чином конкретні умови проходження ним військової служби та виконання бойових завдань. Такий підхід не відповідає критеріям, сформульованим Верховним Судом у постанові від 29 листопада 2024 року в справі № 120/359/24, та уточненим Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2025 року в справі № 990/98/25. Наведені судові рішення вимагають оцінювати не абстрактну можливість військовослужбовця вчинити певну дію, а реальну можливість своєчасної реалізації ним права на судовий захист з урахуванням характеру військової служби, виконання службових обов`язків, фактора часу та доступу до правничої допомоги. Отже, висновок апеляційного суду про відсутність об`єктивних перешкод для звернення позивача до суду ґрунтується на неповному дослідженні обставин справи та надмірно формальному застосуванні процесуальних норм, оскільки суд не оцінив у сукупності обставини мобілізації позивача, виконання ним бойових завдань, характер і тривалість відповідних періодів військової служби та фактичну можливість реалізації ним права на судовий захист. За таких обставин наявні підстави для скасування постанови апеляційного суду з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для встановлення істотних для її вирішення обставин. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Враховуючи, що апеляційний суд не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним рішення не може уважатися законним і обґрунтованим, тому колегія суддів зробила висновок про направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення спору. Щодо розподілу судових витрат Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731 /16-ц). Отже, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат має здійснюватися тим судом, який ухвалить остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 389, 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду УХВАЛИВ: Касаційну скаргупредставника ОСОБА_1 - адвоката Крутоголової Оксани Олександрівни задовольнити частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв І. М. Фаловська Згадані норми: Конституція України, ст. 43; Конституція України, ст. 8; Конституція України, ст. 152; Конституція України, ст. 55; Конституція України, ст. 124; Конституція України, ст. 129; Закон № 2145-VIII, ст. 57; ЦПК України, ст. 389; ЦПК України, ст. 400; ЦПК України, ст. 411; ЦПК України, ст. 141; ЦПК України, ст. 142; ЦПК України, ст. 416; КЗпП України, ст. 119; КЗпП України, ст. 199; КЗпП України, ст. 233; КЗпП України, ст. 94; КЗпП України, ст. 97; КЗпП України, ст. 234; Конвенція (ЄКПЛ), ст. 6 Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.