# ПОСТАНОВА Касаційний господарський суд ВС у справі № 910/11553/25

Суд: Касаційний господарський суд ВС
Справа № 910/11553/25
Дата ухвалення: 2026-10-05
Вид судочинства: Господарське
Ідентифікатор ЄДРСР: 140656377
Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/140656377
Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/140656377

Окрема правова позиція з офіційної бази ВС у цій картці не наведена. Використовуйте повний текст рішення.

## Текст документа
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2026 року
м. Київ

cправа № 910/11553/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Студенець В.І. - головуючий, судді: Бакуліна С.В., Кібенко О.Р.,

за участю секретаря судового засідання: Натаріної О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Укр Газ Ресурс"

на рішення Господарського суду міста Києва
(суддя - Паламар П.І.)
від 12.01.2026
та постанову Північного апеляційного господарського суду
(головуючий суддя - Пономаренко Є.Ю., судді: Барсук М.А., Руденко М.А.)
від 06.04.2026

у справі № 910/11553/25

за позовом першого заступника керівника Вінницької обласної прокуратури в інтересах Відділу освіти Мурованокуриловецької селищної ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Укр Газ Ресурс"
про визнання додаткових угод недійсними, стягнення безпідставно одержаних коштів в сумі 127 276,63 грн,

за участю представників учасників справи:
прокуратури - Красножон О.М.,
позивача - не з`явився,
відповідача - Серебряник О.О.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. Заступник керівника Вінницької обласної прокуратури (далі - Прокурор) в інтересах Відділу освіти Мурованокуриловецької селищної ради (далі - Відділ освіти, Рада, позивач) звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Укр Газ Ресурс" (далі - ТОВ "Укр Газ Ресурс", відповідач) про визнання додаткових угод недійсними, стягнення безпідставно одержаних коштів в сумі 127 276,63 грн.

1.2. В обґрунтування позовних вимог Прокурор зазначив, що додаткові угоди до договору про закупівлю укладені всупереч вимогам пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі", за відсутності коливання ціни товару на ринку в бік збільшення в період їх укладення, що є правовою підставою для визнання їх недійсними.

2. Короткий зміст судових рішень, ухвалених за результатом розгляду справи по суті спору

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.01.2026, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2026, у справі №910/11553/25 позов задоволено у повному обсязі. Визнано недійсними додаткові угоди від 27.09.2022 № 2, від 01.11.2022 №3 до договору про постачання електричної енергії споживачу від 31.01.2022 № 20, укладених між Відділом освіти та ТОВ "Укр Газ Ресурс". Стягнуто з ТОВ "Укр Газ Ресурс" на користь Відділу освіти 127 276,63 грн безпідставно набутих коштів.

2.2. Ухвалюючи наведені рішення, господарські суди виходили з того, що вказані додаткові угоди укладені за відсутності законодавчо визначених підстав для зміни ціни (тобто без дотримання принципу пропорційності коливання ціни на ринку товару, а також без належного підтвердження такого коливання), а отже, вони суперечать приписам частини п`ятої статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі", з огляду на що підлягають визнанню недійсними, а кошти поверненню.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад позиції інших учасників справи

3.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду міста Києва від 12.01.2026 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2026 у справі №910/11553/25, ТОВ "Укр Газ Ресурс" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані судові акти, а справу направити до суду першої інстанції з огляду на порушення пункту 2 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

3.2. На обґрунтування своєї правової позиції у поданій касаційній скарзі відповідач із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України відзначає, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду:

- від 18.12.2018 у справі № 911/1437/17, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, від 27.01.2022 у справі №917/996/20, від 05.08.2021 у справі №903/972/20, від 20.01.2022 у справі №916/2869/19 щодо застосування статей 86, 76, 79, 238 ГПК України у частині стандартів доказування;

- від 14.01.2026 у справі №580/408/14-ц щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;

- від 30.07.2020 у справі № 670/23/18, від 10.09.2021 у справі № 909/207/20, від 30.10.2024 у справі № 910/9383/23, від 02.09.2022 у справі №125/2157/19, від 30.01.2024 у справі №924/564/22 щодо застосування статей 16, 203, 215, 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України);

- від 21.06.2023 у справі №905/1907/21 щодо застосування частин другої, четвертої статті 61 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні";

- від 12.12.2018 у справі №372/51/16-ц, від 28.10.2020 у справі №761/23904/19, від 20.01.2021 у справі №203/2/19, від 21.11.2022 у справі №754/16978/21, від 05.07.2023 у справі №910/15792/20, від 05.06.2018 у справі №910/856/17, від 18.04.2018 у справі №523/9076/16-ц, від 07.10.2020 у справі №705/3876/18, від 19.08.2020 у справі №639/6295/16-ц, від 14.07.2020 у справі №686/23977/18, від 08.07.2020 у справі №612/808/18 щодо пред`явлення позову неналежному відповідачу;

- від 18.07.2025 у справі №916/944/22 щодо можливості використання довідки Торгово-промислової палати (далі - ТПП) для підтвердження коливання ціни товару на ринку;

- від 17.03.2026 у справі №922/2848/24;

- від 13.03.2024 у справі №920/51/23 щодо застосування статей 12, 247 ГПК України;

- від 21.06.2023 у справі №905/1907/21 від 22.12.2022 у справі № 904/123/22, від 26.10.2022 у справі №904/5558/20, від 21.12.2022 у справі № 904/8332/21 щодо належного позивача у справі.

Крім того, підставою касаційного оскарження скаржник зазначає пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, оскільки вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 44 Закону України "Про публічні закупівлі", а саме щодо визначення кола суб`єктів, на яких покладається відповідальність за порушення вимог Закону України "Про публічні закупівлі" при внесенні змін до істотних умов договору про закупівлю у випадках, непередбачених Законом, та співвідношення цього механізму з цивільно-правовими наслідками, які фактично покладаються на постачальника у господарських спорах.

Також підставою касаційного оскарження відповідач визначає і пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України, а саме: пункт 2 частини третьої статті 310 ГПК України.

3.3. Прокуратура 18.06.2026 (згідно з поштовими відмітками) подала до Суду відзив, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій, та мотиви, з яких виходили суди при ухваленні оскаржуваних судових рішень

4.1. Відділ освіти у 2021 році оголосив про проведення відкритих торгів (тендеру) по закупівлі 455 100 кВт/год електричної енергії, код ДК 021:2015:09310000-5 "Електрична енергія", з очікуваною вартістю 2 492 080, 00 грн (оголошення № UA-2021-12-24-004372-а).

Переможцем торгів визнано відповідача з остаточною ціновою пропозицією 1 917 163 грн.

4.2. Позивачем та відповідачем 31.01.2022 укладено договір про постачання електричної енергії споживачу № 20, згідно з умовами якого відповідач (постачальник) продає позивачу (споживач) електричну енергію (код ДК 021:2015 "Єдиний закупівельний словник" 09310000-5 - електрична енергія), а останній зобов`язується прийняти та оплатити його вартість на умовах договору (далі - Договір).

Згідно з пунктами 3.1, 3.4 Договору постачання електричної енергії споживачу здійснюється у строк з 31.01.2022 до 31.12.2022.

Місце поставки та обсяг постачання електричної енергії споживачу: заклади освіти Мурованокуриловецької селищної ради; 455 100 кВт/год; межа балансової належності електроустановок.

Відповідно до пунктів 5.1, 5.2 Договору споживач розраховується з постачальником за електричну енергію за цінами, що визначаються відповідно до механізму визначення ціни електричної енергії, згідно з обраною споживачем комерційною пропозицією, яка є додатком 2 до договору. Загальна вартість договору на момент його укладення становить 1 917 163 грн з урахуванням ПДВ. Спосіб визначення ціни (тарифу) електричної енергії зазначається в комерційній пропозиції постачальника.

4.3. Згідно з Комерційною пропозицією № 1 (додаток № 1 до Договору) ціна електричної енергії, у т.ч. диференційовані ціни (тарифи), становить 4,21261920457 грн з ПДВ із врахуванням тарифу на послуги з передачі електричної енергії, затвердженого постановою НКРЕКП від 01.12.2021 № 2454 (0,34564 грн за 1 кВт/год без ПДВ), та без врахування тарифу на послуги з розподілу електричної енергії).

4.4. Протягом вересня, листопада 2022 року між позивачем та відповідачем укладено дві додаткові угоди до цього Договору, на підставі яких сторони збільшили ціну закупівлі електричну енергію, зокрема:

- додатковою угодою від 27.09.2022 № 2 сторонами визначено ціну електричної енергії на період з 01.09.2022, у т.ч. диференційовані ціни (тарифи), у розмірі 4,592016 грн з ПДВ із врахуванням тарифу на послуги з передачі електричної енергії, затвердженого постановою НКРЕКП від 01.12.2021 № 2454 (0,34564 грн за 1 кВт/год без ПДВ), та без врахування тарифу на послуги з розподілу електроенергії;

- додатковою угодою від 01.11.2022 № 3 сторонами визначено ціну електричної енергії на період з 01.10.2022, у т.ч. диференційовані ціни (тарифи), у розмірі 5,009316 грн з ПДВ із врахуванням тарифу на послуги з передачі електричної енергії, затвердженого постановою НКРЕКП від 01.12.2021 № 2454 (0,34564 грн за 1 кВт/год без ПДВ), та без врахування тарифу на послуги з розподілу електроенергії.

Внаслідок послідовного укладення протягом вересня, листопада 2022 року додаткових угод до Договору сторони збільшили ціну за одиницю товару з 4,21261920457 грн за 1 кВт/год до 5,009316 грн за 1 кВт/год з ПДВ із врахуванням тарифу на послуги з передачі електричної енергії, затвердженого постановою НКРЕКП від 01.12.2021 № 2454 (0,34564 грн за 1 кВт/год без ПДВ), та без врахування тарифу на послуги з розподілу електроенергії.

Зокрема додатковою угодою № 2 сторони збільшили ціну товару на 9 %, додатковою угодою №3 - на 9 %. Внаслідок укладених додаткових угод ціна за електричну енергію збільшилася на 18,0 % від початкової ціни товару.

4.5. Підставою для внесення змін до договору та укладення додаткових угод №2, №3 стали надані відповідачем цінові довідки Харківської торгово-промислової палати від 01.09.2022 № 583-2/22 та від 04.10.2022 №732/22.

4.6. Наявними у матеріалах справи актами приймання-передачі електричної енергії від 30.03.2022 №ГР00000747 , від 20.04.2022 №УГРО0001490, від 26.05.2022 №2128, від 16.06.2022 №УГРО0002234, від 12.07.2022 №3075, від 30.08.2022 №3450, від 12.09.2022 №3717, від 30.09.2022 №4042, від 31.10.2022 №4446, від 15.12.2022 №4802, від 27.12.2022 №УГР00005369-П підтверджується факт передачі відповідачем позивачу 341 877 кВт/год електричної енергії.

На виконання умов Договору позивачем перераховано на рахунок відповідача загалом 1 567 474,25 грн, що підтверджується платіжними дорученнями № 114 (внутрішній номер 205070691), №47 (внутрішній номер 205070492), №40 (внутрішній номер 205070585), №5 (внутрішній номер 205070617), №6 (внутрішній номер 205102342) від 30.03.2022, №134 (внутрішній номер 207658285), №54 (внутрішній номер 207658513), №46 (внутрішній номер 207658448), №7 (внутрішній номер 207658320), №191 (внутрішній номер 207658624) від 25.04.2022 , №171 (внутрішній номер 212382798), №82 (внутрішній номер 212383107), №66 (внутрішній номер 212383027), №11 (внутрішній номер 212382931), №9 (внутрішній номер 212383190) від 30.05.2022, №184 (внутрішній номер 215178603), №89 (внутрішній номер 215178987), №72 (внутрішній номер 215178882), №14 (внутрішній номер 215178778), №261 (внутрішній номер 215182573) від 20.06.2022, №244 (внутрішній номер 219382894), №104 (внутрішній номер 219383166), №84 (внутрішній номер 219383062), №16 (внутрішній номер 219383010), №360 (внутрішній номер 219383236) від 19.07.2022, №7 (внутрішній номер 225922280), №1 (внутрішній номер 225921674), №129 (внутрішній номер 225922034), №108 (внутрішній номер 225921759), №413 (внутрішній номер 225922167), №11 (внутрішній номер 225921879) від 01.09.2022, №308 (внутрішній номер 228126800), №136 (внутрішній номер 228126935), №9 (внутрішній номер 228127032), №466 (внутрішній номер 228089500), №115 (внутрішній номер 228126860) від 15.09.2022, №13 (внутрішній номер 233174743), №3 (внутрішній номер 233173711), №154 (внутрішній номер 233174487), №129 (внутрішній номер 233173962), №21 (внутрішній номер 233173837), №570 (внутрішній номер 233174629), №13 (внутрішній номер 233174114) від 17.10.2022 , №418 (внутрішній номер 239955535), №171 (внутрішній номер 239954682), №144 (внутрішній номер 239954633), №26 (внутрішній номер 239954556), №682 (внутрішній номер 239954732) від 23.11.2022, №485 (внутрішній номер 245921759), №189 (внутрішній номер 245922212), №157 (внутрішній номер 245922039), №28 (внутрішній номер 245921873), №776 (внутрішній номер 245922376) від 19.12.2022, №525 (внутрішній номер 248792169), №827 (внутрішній номер 248792456), №32 (внутрішній номер 248792361) від 27.12.2022.

4.7. Щодо виконання прокурором вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» судами встановлено, що рішенням Мурованокуриловецької селищної ради від 13.01.2021 №32 затверджено Положення про Відділ освіти Мурованокуриловецької селищної ради (далі - Положення), згідно з пунктом 1.1 якого Відділ освіти є виконавчим органом Мурованокуриловецької селищної ради, який входить до її складу і забезпечує виконання завдань з реалізації повноважень органу місцевого самоврядування у сфері освіти.

Відділ є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням, штамп, бланк зі своїм найменуванням (пункт 1.4 Положення).

Згідно з пунктом 6.1 Положення Відділ є головним розпорядником бюджетних коштів, визначених на функціонування закладів освіти, розробляє та подає на розгляд засновника пропозиції до плану економічного і соціального розвитку, програм та заходів, які проводяться за рахунок коштів селищної ради.

З матеріалів справи слідує, що прокуратурою 08.08.2025 направлено лист Відділу освіти з повідомленням про виявлені порушення та з метою з`ясування чи вживалися, чи будуть вживатися заходи щодо оскарження додаткових угод.

Відділом освіти надіслано лист від 20.08.2025, в якому вказано про незвернення Відділу за оскарженням до суду.

Прокуратурою листом від 10.09.2025 №24-1330вих-25 повідомлено Відділ про звернення до суду з цим позовом.

4.8. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції (яким задоволено позовні вимоги) та відхиляючи доводи апеляційної скарги, вказав таке:

(1) щодо повноважень прокурора:

- враховуючи нездійснення позивачем заходів для звернення до суду з позовом щодо захисту інтересів територіальної громади та держави, враховуючи повноваження прокурора самостійно визначати, у чому полягає порушення інтересів держави і визначати орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, суд дійшов висновку, що прокурор належно обґрунтував та довів підстави для представництва інтересів держави в суді;

- оскільки правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді в цій справі виникли під час чинності окремих приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", рішення Конституційного Суду України на них не поширюється;

(2) щодо суті позовних вимог:

- додатковими угодами сторони зменшували обсяг поставки електричної енергії та збільшували ціну за одиницю товару. Втім кожна зміна до договору має містити окреме документальне підтвердження;

- надані відповідачем довідки ТПП не можуть бути доказом на підтвердження коливання ціни товару, оскільки носять лише інформаційний характер та містять середньозважену ціну на майданчику ринку "на добу наперед" (РДН) у торговій зоні об`єднаної енергетичної системи України (ОЕС) у відповідні періоди чи дати та не містять будь-якої інформації саме про факт коливання цін на електричну енергію у порівняні з моментом укладення Договору та моментом звернення постачальника з пропозицією внести зміни до Договору в частині зміни (збільшення) ціни на одиницю товару;

- будь-яких інших доказів дійсного коливання ціни на електричну енергію в бік її збільшення в період дії Договору матеріали справи не містять;

- враховуючи те, що при укладенні спірних додаткових угод сторонами не дотримано вимог закону щодо обґрунтованого збільшення ціни одиниці товару, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірні додаткові угоди підлягають визнанню недійсними на підставі частини першої статті 215 ЦК України, як такі, що суперечать пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" та принципу максимальної економії бюджетних коштів, який передбачений пунктом 2 частини першої статті 5 Закону України "Про публічні закупівлі";

- грошові кошти у сумі 127 276,63 грн є такими, що були безпідставно одержані відповідачем, а тому останній зобов`язаний їх повернути на користь позивача, що відповідає приписам статей 216, 1212 ЦК України;

- питання про притягнення відповідача до відповідальності будь-якого виду в межах даної справи не вирішується, а тому вказані норми, на які посилається скаржник, застосуванню до даних господарських правовідносин не підлягають.

5. Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Розгляд клопотань

5.1. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.05.2026 касаційну скаргу у справі №910/11553/25 передано на розгляд колегії суддів у складі: Студенець В.І. (головуючий), Бакуліна С.В., Кібенко О.Р.

Ухвалою Верховного Суду від 15.06.2026 відкрито касаційне провадження у справі №910/11553/25 за касаційною скаргою відповідача на рішення Господарського суду міста Києва від 12.01.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2026; справу призначено до судового розгляду.

5.2. Об`єктом касаційного оскарження є рішення Господарського суду міста Києва від 12.01.2026 та постанова Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2026 у справі №910/11553/25, якими позовні вимоги задоволені у повному обсязі.

5.3. ТОВ "Укр Газ Ресурс" подало до Суду клопотання про зупинення провадження у справі до вирішення Конституційним Судом України справи за конституційною скаргою ТОВ «Укр Газ Ресурс» щодо конституційності пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі».

В обґрунтовування вказаного клопотання ТОВ "Укр Газ Ресурс" вказує, що існує об`єктивна неможливість розгляду справи №910/11553/25 до вирішення Конституційним Судом України питання конституційності норми пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі», яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Прокуратура 17.07.2026 подала до Суду пояснення з окремого питання, в яких просить Суд врахувати такі під час розгляду клопотання відповідача про зупинення касаційного провадження у справі.

5.3.1. Ухвалою Верховного Суду від 27.07.2026 справу №910/11553/25 за касаційною скаргою ТОВ "Укр Газ Ресурс" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.01.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2026 передано на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 18.08.2026 справу №910/11553/25 за касаційною скаргою ТОВ "Укр Газ Ресурс" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.01.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2026 повернуто відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 11.09.2026 справу №910/11553/25 призначено до судового розгляду.

5.3.2. Розглянувши клопотання ТОВ "Укр Газ Ресурс" про зупинення провадження у справі, Суд відзначає таке.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Отже, застосовуючи наведену правову норму за вимогами статті 234 ГПК України у мотивувальній частині ухвали має бути зазначено обґрунтування висновків, яких дійшов суд при постановленні ухвали про зупинення провадження у справі, зокрема щодо об`єктивної неможливості розгляду справи.

Під неможливістю розгляду справи необхідно розуміти відсутність у господарського суду можливості самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи господарському суду, одночасністю розгляду двох пов`язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені у цьому процесі, проте які мають значення для справи, провадження в якій зупинено. Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному випадку повинен з`ясовувати, чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

Пов`язаною із цією справою є така інша справа, в якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання та оцінку доказів у цій справі; в тому числі, йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення (частини четверта, шоста статті 75 ГПК України).

При цьому, як уже відзначалось, суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 17.04.2019 у справах № 924/645/18 та № 910/23396/16, від 15.05.2019 у справі № 904/3935/18, від 20.12.2019 у справах № 910/13234/18 та № 910/759/19, від 29.04.2020 у справі № 903/611/19, від 18.05.2020 у справі №905/1728/14, від 04.12.2020 у справі № 917/514/19 та від 25.03.2021 у справі № 873/148/20, від 12.05.2021 у справі № 922/2838/20 тощо.

Отже, для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному конкретному випадку зобов`язаний з`ясовувати: 1) як пов`язана справа, яка розглядається господарським судом, зі справою, що розглядається іншим судом; 2) чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 10.09.2019 у справі № 922/1962/17, від 17.12.2019 у справі № 917/131/19 тощо.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20 зазначила, що провадження у справі слід зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього; під неможливістю розгляду справи до вирішення іншої справи необхідно розуміти те, що обставини, які розглядаються в такій справі, не можуть бути встановлені судом самостійно через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок непідвідомчості, обмеженості предметом позову, неможливості розгляду тотожної справи, черговості розгляду вимог тощо; має бути обов`язкова пов`язаність справи, що зупиняється, з іншою, в якій суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на докази у цій справі, зокрема факти, що мають преюдиційне значення.

Разом з тим заявник у поданому клопотанні не наводить аргументованого обґрунтування щодо об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення вказаної заявником справи Конституційним Судом України та в супереч вимогам пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України не наводить переконливих мотивів в частині того, що зібрані у справі докази дійсно не дозволяють встановити обставини (факти), що є предметом судового розгляду.

Колегія суддів відзначає, що наявність невирішеного питання щодо конституційності норми права, яка підлягає застосуванню судом при вирішенні спору по суті не можна вважати об`єктивною неможливістю розгляду цієї справи, так як застосування / незастосування тієї чи іншої норми матеріального права не впливає на встановлення фактичних обставин, які суд не може встановити у межах даної справи.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 18.08.2026 у даній справі вказала, що:
« 34. Об`єднана палата підтримує наведений підхід Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду, який з огляду на тотожність зазначених норм процесуального права є релевантним для застосування п.5 ч.1 ст.227 ГПК незалежно від того, що його сформульовано в іншій юрисдикції. За цим підходом практика Верховного Суду є усталеною: закони та інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю (Рішення Конституційного Суду України від 24.12.1997 №8-зп/1997), тому за загальним правилом суд розглядає справу на підставі чинного законодавства і не зупиняє провадження до вирішення Конституційним Судом України питання щодо конституційності норми, яка підлягає застосуванню; сам лише факт відкриття конституційного провадження щодо такої норми не створює об`єктивної неможливості розгляду справи. Зупинення провадження є винятком, який можливий лише тоді, коли суд обґрунтує у своїй ухвалі зв`язок між очікуваним рішенням Конституційного Суду України та предметом спору, конкретизує, у чому саме полягає об`єктивна неможливість розгляду справи, та пояснить, чому зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
35. Водночас зупинення провадження до вирішення справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, може бути виправданим у випадках, коли рішення Конституційного Суду України здатне вплинути на вирішення спору. Насамперед це справи, у яких предметом розгляду органу конституційної юрисдикції є норми, якими врегульовано питання юридичної відповідальності фізичної особи, оскільки саме у разі пом`якшення або скасування такої відповідальності закони та інші нормативно-правові акти мають зворотну дію в часі (ч.1 ст.58 Конституції України, Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99). Вплив рішення Конституційного Суду України на вирішення спору не виключається також тоді, коли спірні правовідносини тривають і правове регулювання прав та обов`язків їх учасників на майбутнє безпосередньо залежить від чинності норми, конституційність якої перевіряється (ч.2 ст.152 Конституції України). Проте і в цих випадках суд повинен обґрунтувати зупинення провадження за наведеними вище критеріями.
36. Так, відповідно до ч.2 ст.152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
37. Стаття 58 передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
38. Конституційний Суд України у рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 дійшов висновку, що положення ч.1 ст.58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.
39. У цій справі відповідачем є юридична особа - ТОВ "Укр Газ Ресурс", а не фізична особа. Окрім цього предметом спору є вимога про стягнення безпідставно одержаних коштів, що не є заходом відповідальності за порушення законодавства, а є наслідком недійсності правочину та безпідставного набуття майна, про що вказує зокрема прокурор у відзиві. Більше того, спірні правовідносини, що виникли з виконання Договору, завершені у 2022- 2023 роках, відповідно, майбутнє рішення Конституційного Суду України на їх правове регулювання не вплине.
45. Таким чином, статус заявника, не породжує об`єктивної неможливості розгляду справи до вирішення справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, натомість надає йому можливість застосувати інші інструменти (механізми).
46. Розбіжність підходів, наведена в ухвалі від 27.07.2026, зумовлена не відсутністю чи суперечливістю правових висновків щодо застосування п.5 ч.1 ст.227 ГПК, а тим, що мотивування ухвал Верховного Суду від 04.06.2026 у справі №927/1704/23 та від 07.07.2026 у справі №910/9533/24 обмежується констатацією факту розгляду Конституційним Судом України конституційних скарг щодо застосованої судами норми, що само по собі (без додаткової аргументації) не є достатньою підставою для зупинення відповідно до усталеної практики Верховного Суду. При цьому зазначені ухвали не є постановами Верховного Суду та не містять висновків щодо застосування норми права в розумінні ч.4 ст.236 ГПК, які підлягали б врахуванню судами чи потребували б відступу в порядку ст.302 ГПК».

Отже, вирішення Конституційним Судом України питання щодо конституційності пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» не є підставою для зупинення касаційного провадження у справі у розумінні положень пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України, з огляду на що у задоволенні клопотання ТОВ "Укр Газ Ресурс" слід відмовити.

5.4. Також у поданій касаційній скарзі скаржник просив Суд передати справу №910/1155/25 разом із касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду для формування правового висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми статті 44 Закону України "Про публічні закупівлі" у подібних правовідносинах, у зв`язку із тим, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

На переконання скаржника, виключна правова проблема потребує відповіді на такі питання:
1. Хто саме є належним суб`єктом юридичної відповідальності за порушення правил внесення змін до істотних умов договору про закупівлю у порядку, непередбаченому Законом (в розумінні частини першої статті 44 Закону України "Про публічні закупівлі")?
2. Як саме співвідноситься адміністративний механізм відповідальності (статті 38 та 164-14 КУпАП) із практикою цивільно-правових наслідків у господарських справах, коли фактичний фінансовий тягар покладається на постачальника у спосіб, непередбачений Законом України "Про публічні закупівлі"?
3. Чи допускається повторна правова оцінка одного й того самого договору та додаткових угод у господарському процесі з покладенням цивільно-правових майнових наслідків на постачальника, якщо ці правочини вже були предметом судового розгляду в адміністративному провадженні за статтею 164-14 КУпАП, а спеціальним законом (стаття 44 Закону України «Про публічні закупівлі») визначено інший суб`єкт та інший механізм відповідальності?

Розглянувши вказане клопотання, Суд відзначає таке.

Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Тобто, по-перше, правова проблема має існувати не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності; мають існувати обставини, з яких вбачається, що відсутня стала судова практика у відповідних питаннях, поставлені правові питання не визначені на нормативному рівні, відсутні процесуальні механізми вирішення такого питання тощо; по-друге, вирішення виключної правової проблеми вплине на забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Про виключність правової проблеми з точки зору якісного критерію можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що суди припустилися явної й грубої помилки у застосуванні норм процесуального та матеріального права, в тому числі свавільного розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.

При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.

Верховний Суд зазначає, що застосування таких критеріїв є сталим і послідовним, викладеним Верховним Судом і Великою Палатою Верховного Суду, у низці судових рішень (наприклад, від 10.07.2019 у справі №431/5643/16-ц, від 28.04.2020 у справі №357/13182/18, від 23.06.2020 у справі №910/8130/17, від 09.07.2020 у справі №610/1065/18, від 15.09.2020 у справі №910/32643/15, від 13.10.2020 у справі №640/17296/19, від 23.10.2020 у справі №906/677/19, від 14.04.2021 у справі №757/50105/19, від 22.04.2021 року у справі №640/6432/19, від 28.04.2021 у справі №916/1977/20, від 18.05.2021 у справі №758/733/18), адже виключна правова проблема, необхідність для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики є оціночними поняттями.

Втім клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не містить аргументовано переконливого обґрунтування наявності глибоких розходжень у судовій практиці щодо застосування однієї і тієї ж норми права (зокрема статті 44 Закону України "Про публічні закупівлі"), в тому числі, наявності правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному у справах з подібними правовідносинами; не викладено правової проблеми, яка б потребувала узгодження висновків Верховного Суду, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій; відсутні також і посилання на справи, у яких виникає проблема правозастосування з подібними правовідносинами.

Отже, заявлене відповідачем клопотання не містить належного обґрунтування для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, які визначені частиною шостою статті 302 ГПК України.

З огляду на викладене вище у задоволенні клопотання відповідача про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з означеного питання слід відмовити.

5.5. ТОВ «Укр Газ Ресурс» під час здійснення касаційного провадження подало клопотання про передачу справи №910/11553/25 на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22 та від 21.11.2025 у справі №920/19/24, щодо застосування пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі".

Верховний Суд щодо цих доводів відповідача зазначає таке.

Так, питання щодо застосування пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" неодноразово поставало перед Великою Палатою Верховного Суду, яка надала відповідні висновки у постановах від 24.01.2024 у справі №922/2321/22, від 21.11.2025 у справі №920/19/24.

Зокрема 24.01.2024 Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у справі №922/2321/22, в якій вирішувалось питання про те, чи дозволяють норми пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" збільшувати ціну товару більш ніж на 10% від початково встановленої ціни в договорі про закупівлю.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.11.2025 у справі №920/19/24 дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 24.01.2024 у справі №922/2321/22, щодо застосування наведеної норми права.

Отже, на сьогоднішній день існує сформований висновок щодо застосування спірних норм права.

Колегія суддів відзначає, що основним завданням Верховного Суду відповідно до частини першої статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є забезпечення сталості та єдності судової практики. Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №823/2042/16 та у постановах Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №910/8091/20, від 24.06.2021 у справі №914/2614/13 відзначено, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

Водночас як свідчить зміст клопотання ТОВ «Укр Газ Ресурс» не навело вагомих і достатніх аргументів, які б свідчили про обґрунтовану необхідність для відступу від сталих та послідовних висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 24.01.2024 у справі №922/2321/22 та від 21.11.2025 у справі №920/19/24, а саме: не довело наявності причин для такого відступу (неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість судового рішення; зміна суспільного контексту тощо).

При цьому колегія суддів відхиляє посилання Товариства на статтю 41 Закону України "Про публічні закупівлі" в редакції Закону №4888-ІХ, який набрав чинності з 24.06.2026, адже відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону публічні закупівлі товарів, робіт і послуг, розпочаті до введення в дію цього Закону, завершуються в порядку, що діяв до введення в дію цього Закону. Договори про закупівлю, укладені у порядку та на умовах, встановлених до введення в дію цього Закону, виконуються в повному обсязі до закінчення строку, на який такі договори були укладені. Зміни до таких договорів вносяться у порядку та на умовах, встановлених до введення в дію цього Закону.

Відтак, оскільки спірний Договір був укладений 31.01.2022, а оспорювані зміни до Договору вносились у вересні, листопаді 2022 року, у той час як постачання електричної енергії за Договором здійснювалось до 31.12.2022, спірні правовідносини виникли і завершились до введення в дію пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону №4888-ІХ (на який посилається заявник). За таких обставин така норма не підлягає застосуванню до правовідносин у справі, що переглядається.

Колегія суддів наголошує, що суд касаційної інстанції перевіряє, чи правильно суди першої та апеляційної інстанцій застосували норми матеріального права на момент виникнення та існування спірних правовідносин (тобто у 2022 році).

Втім як уже було відзначено на момент виникнення та існування спірних правовідносин Закону №4888-ІХ, яким було внесено зміни до Закону України "Про публічні закупівлі", не існувало та такий, відповідно, не міг регулювати правовідносини у сфері здійнення закупівель, укладення договорів про закупівлі та порядку внесення змін до таких.

Тож набрання чинності 24.06.2026 Закону №4888-ІХ (у той час як рішення у справі ухвалено 12.01.2026) не створює правових наслідків для застосування нової редакції пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" щодо додаткових угод, укладених у 2022 році.

Буквальне тлумачення положень Прикінцевих та перехідних положень Закону №4888-ІХ свідчить, що норма пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" в редакції Закону №4888-ІХ ретроспективно розповсюджується на всі договори про закупівлю, які були укладені до 24.06.2026 та на даний час продовжують діяти (є діючими).

Законодавець не може через перехідні та прикінцеві положення законів втручатися в суверенну функцію правосуддя і скасовувати правові наслідки рішень, що вже набрали законної сили.

Отже, доводи, викладені у клопотанні, зводяться до власного суб`єктивного тлумачення скаржником норм права, якими врегулюванні спірні правовідносини на момент їх виникнення, що очевидно не є обґрунтованою підставою для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

З огляду на викладене у задоволенні клопотання відповідача слід відмовити.

5.6. Крім того, ТОВ "Укр Газ Ресурс" подало до Суду клопотання про зупинення провадження у справі до закінчення перегляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №916/2486/23.

Офіс Генерального прокурора через «Електронний суд» подав пояснення з наведеного питання.

Розглянувши вказане клопотання, ураховуючи нормативно-правове регулювання, зазначене у пункті 5.3.2 вказаної постанови, Суд відзначає таке.

Так, передаючи справу №916/2486/23 на розгляд об`єднаній палаті Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, колегія суддів на обґрунтування підстав для відступлення від правових висновків зазначила, що:
«Велика Палата Верховного Суду визначила два критерії, за умови існування яких не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави, а саме:
1) представництво інтересів держави в особі державних компаній;
2) позивач не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень.
Разом із тим Дністровське міжрайонне управління водного господарства згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань є державною організацією (установою, закладом), юридичною особою, яка відповідно до Положення, що регламентує його діяльність, є бюджетною неприбутковою організацією, яка утворена та зареєстрована в порядку, визначеному законом, і належить до сфери управління центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства та гідротехнічної меліорації земель, управління, використання та відтворення поверхневих водних ресурсів - Державного агентства водних ресурсів.
Із урахуванням наведеного колегія суддів зазначає, що Дністровське міжрайонне управління водного господарства не наділене ознаками органу державної влади. Тому колегія суддів вважає, що Дністровське міжрайонне управління водного господарства є бюджетною організацією, створеною органом державної влади. При цьому наявність повноважень щодо забезпечення раціонального використання бюджетних коштів, на думку колегії суддів, не є підставою для віднесення Дністровського міжрайонного управління водного господарства до органів державної влади.
Тому, на думку колегії суддів, Прокурор із порушенням заборони, встановленої частиною 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", подав позов у цій справі в інтересах Дністровського міжрайонного управління водного господарства, яке не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень. Крім того, управління водного господарства, яке є юридичною особою, наділене відповідною процесуальною дієздатністю, що дозволяє йому самостійно здійснювати захист своїх прав та інтересів в суді».

Втім колегія суддів ураховує, що у даній справі №910/11553/25 Прокурор звернувся до Суду з позовом в інтересах держави в особі Відділу освіти Мурованокуриловецької селищної ради.

Тобто у спірних правовідносинах позивач у відповідності до Закону України «Про місцеве самоврядування» є органом місцевого самоврядування, що також узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 21.06.2023 у справі №905/1907/21, від 21.11.2025 у справі №920/19/24.

З огляду на викладене справа №916/2486/23 у означеному питанні не є подібною до правовідносин у справі, що перегадається.

За таких обставин у задоволенні вказаного клопотання слід відмовити.

5.7. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

6. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій з посиланням на норми права, якими керувався Суд

6.1. Дослідивши наведене у касаційній скарзі, у межах доводів та підстав касаційного оскарження, Верховний Суд відзначає таке.

6.2. Касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником і які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктом 1, 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

6.2.1. Так, касаційне провадження у цій справі відкрито, зокрема на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якої підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень норм ГПК України (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України) касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Скаржник відзначає, що судом апеляційної інстанції не враховано висновки Верховного Суду, викладенні у постановах від 18.12.2018 у справі № 911/1437/17, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, від 27.01.2022 у справі №917/996/20, від 05.08.2021 у справі №903/972/20, від 20.01.2022 у справі №916/2869/19; від 14.01.2026 у справі №580/408/14-ц; від 30.07.2020 у справі № 670/23/18, від 10.09.2021 у справі № 909/207/20, від 30.10.2024 у справі № 910/9383/23, від 02.09.2022 у справі №125/2157/19, від 30.01.2024 у справі №924/564/22 щодо застосування статей 16, 203, 215, 216; від 21.06.2023 у справі №905/1907/21; від 12.12.2018 у справі №372/51/16-ц, від 28.10.2020 у справі №761/23904/19, від 20.01.2021 у справі №203/2/19, від 21.11.2022 у справі №754/16978/21, від 05.07.2023 у справі №910/15792/20, від 05.06.2018 у справі №910/856/17, від 18.04.2018 у справі №523/9076/16-ц, від 07.10.2020 у справі № 705/3876/18, від 19.08.2020 у справі №639/6295/16-ц, від 14.07.2020 у справі № 686/23977/18, від 08.07.2020 у справі № 612/808/18; від 18.07.2025 у справі №916/944/22; від 17.03.2026 у справі №922/2848/24; від 13.03.2024 у справі №920/51/23; від 21.06.2023 у справі №905/1907/21 від 22.12.2022 у справі № 904/123/22, від 26.10.2022 у справі №904/5558/20, від 21.12.2022 у справі № 904/8332/21.

6.2.2. Крім того, касаційне провадження у даній справі відкрито на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, відповідно до приписів якого підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Отже, у разі оскарження судових рішень на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, по-перше, слід з`ясувати відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а по-друге, наявність / відсутність подібності правовідносин та наявність/відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Скаржник відзначає, що на даний час відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 44 Закону України "Про публічні закупівлі" для визначення кола суб`єктів, на яких покладається відповідальність за порушення вимог Закону України "Про публічні закупівлі" при внесенні змін до істотних умов договору про закупівлю у випадках, непередбачених Законом, та співвідношення цього механізму з цивільно-правовими наслідками, які фактично покладаються на постачальника у господарських спорах.

6.2.3. Підставою касаційного оскарження відповідач визначає і пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України, а саме: пункт 2 частини третьої статті 310 ГПК України.

6.2.4. Що ж до визначення «подібності правовідносин», то в силу приписів статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 Велика Палата конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі №154/3029/14-ц зазначила, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.

6.3. Оцінюючи доводи та мотиви касаційної скарги у контексті наведених скаржником підстав касаційного оскарження, колегія суддів відзначає, що фактично підставою для звернення до Верховного Суду стали питання:

- щодо наявності повноважень у Прокурора на звернення до суду з даним позовом в інтересах держави;

- щодо правового статусу Ради як сторони провадження у даному спорі;

- щодо наявності підстав для визнання оспорюваних додаткових умов недійсними на підставі пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі»;

- щодо наявності правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 1212 ЦК України;

- щодо наявності правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 44 Закону України "Про публічні закупівлі".

Ураховуючи наведене, Суд відзначає таке.

6.4. Щодо правомірності звернення Прокурора з даним позовом

6.4.1. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто зазначене конституційне положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Стаття 131-1 Конституції України передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Частини третя і п`ята стаття 53 ГПК України встановлюють, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

У положеннях частини четвертої статті 53 ГПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України "Про прокуратуру" (чинною на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 та № 922/1830/19).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. постанови від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 та №922/1830/19).

Тобто під час розгляду справи в суді фактично стороною у спорі є держава, навіть якщо прокурор визначив стороною у справі певний орган (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 та № 922/1830/19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.12.2022 у справі № 2-3887/2009 зазначила, що ці висновки актуальні також щодо участі територіальної громади в цивільних правовідносинах та судовому процесі.

Разом з тим згідно з частиною четвертою статті 23 Закону "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

У постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Водночас невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо про причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

6.4.2. Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що органом державної влади, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, є Рада (Відділ освіти), як сторона правочину та орган, який уповноважений контролювати питання ефективності використання бюджетних коштів.

Прокурор відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру» направляв листи до Ради з пропозицією самостійного вжиття заходів реагування на виявлені порушення, зокрема, шляхом звернення до суду з відповідною позовною заявою.

У відповідь Рада листом повідомила, що остання не зверталась до суду з позовною заявою про визнання укладених додаткових угод до Договору недійсними.

Також судом апеляційної інстанції встановлено, що прокуратурою направлявся лист від 10.09.2025 №24-1330вих-25, в якому повідомлено Відділ освіти про звернення до суду з цим позовом.

З огляду на викладене господарські суди дійшли висновку, що Прокурором доведено наявність підстав для представництва прокуратурою інтересів держави в суді та виконано приписи статті 23 Закону України «Про прокуратуру» шляхом повідомлення про встановлені порушення та надання строку для вжиття заходів до поновлення порушених інтересів держави, а саме направлено повідомлення позивачам про намір звернутися до господарського суду в їх інтересах із зазначеним позовом.

6.4.3. Ураховуючи вищенаведене нормативно-правове регулювання, а також встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи у цій частині, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про доведеність Прокурором наявності підстав для представництва в суді інтересів держави.

При цьому колегія суддів виходить з того, що підставою реалізації прокуратурою представницьких функцій у даному випадку стала усвідомлена пасивна поведінка органів, уповноважених здійснювати захист інтересів держави у спірних правовідносинах, тобто нездійснення ним захисту інтересів держави.

Відхиляючи доводи касаційної скарги щодо неналежного суб`єктного складу відповідачів у спірних правовідносинах та помилкового визначення Прокурором у цій справі Ради як позивача, Суд звертає увагу, що відповідно до статей 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. У такому разі двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 зазначила, що оскільки позовну вимогу про визнання недійсним правочину вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, то відповідний орган як така сторона може бути позивачем (пункт 38).

Колегія суддів звертається до правової позиції Великої Платати Верховного Суду, викладеної у постанові від 21.06.2023 у справі №905/1907/21, щодо застосування статті 23 Закону України «Про прокуратуру» у контексті визначення належного / неналежного позивача / позивачів у справі за позовом Прокурора в інтересах держави в особі Ради, де Велика Палата відзначила, що використання коштів місцевого бюджету становить суспільний інтерес та стосується прав та інтересів великого кола осіб - територіальної громади. Завданням органу місцевого самоврядування є забезпечення раціонального використання майна та інших ресурсів, що перебувають у комунальній власності. Неефективне витрачання коштів місцевого бюджету, зокрема шляхом укладення підконтрольним органу місцевого самоврядування комунальним закладом незаконних правочинів, може порушувати економічні інтереси територіальної громади. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що Рада є особою, уповноваженою на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів територіальної громади, інтереси якої є складовою інтересів держави, пов`язаних із законним та ефективним витрачанням коштів місцевого бюджету, а тому є належним позивачем у справі.

Тобто у спорі за позовом прокурора про визнання недійсним договору про закупівлю та застосування наслідків недійсності правочину головний розпорядник бюджетних коштів, визначений прокурором як позивач, на користь якого прокурор просить стягнути кошти (застосувати реституцію), є належним позивачем у справі, який уособлює державу, за захистом інтересів якої прокурор звернувся із цим позовом до суду.

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.11.2025 у справі №920/19/24.

Отже, Прокурор у цій справі цілком правильно визначив Відділ освіти Ради позивачем за пред`явленим ним до суду позовом, оскільки останній є розпорядником бюджетних коштів та стороною спірних правочинів, юридичною особою, яка може від свого імені придбати майнові права й нести обов`язки та здійснює процедуру закупівель товарів, робіт і послуг за рахунок бюджетних коштів згідно із законодавством України. Такий висновок цілком узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.06.2021 у справі № 927/491/19, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.02.2023 у справі № 927/188/22, від 28.08.2024 у справі № 918/694/23, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2025 у справі №920/19/24.

Доводи касаційної скарги наведених висновків не спростовують.

Судом відхиляються посилання скаржника на рішення Конституційного Суду України від 03.12.2025 №6-р(ІІ)/2025), адже відповідно до резолютивної частини вказаного рішення окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами, втрачають чинність із 1 січня 2027 року. При цьому таке рішення не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності окремих приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами, визнаних неконституційними, та продовжують існувати після втрати ними чинності. Крім того, Суд ураховує, що Прокурор звернувся з даним позовом до ухвалення вказаного рішення Конституційного Суду України.

Суд також відхиляє посилання скаржника на постанови Верховного Суду від 21.06.2023 у справі №905/1907/21 від 22.12.2022 у справі № 904/123/22, від 26.10.2022 у справі №904/5558/20, від 21.12.2022 у справі № 904/8332/21, від 30.07.2020 у справі № 670/23/18, від 10.09.2021 у справі № 909/207/20, від 30.10.2024 у справі № 910/9383/23, від 02.09.2022 у справі №125/2157/19, від 30.01.2024 у справі №924/564/22, від 12.12.2018 у справі №372/51/16-ц, від 28.10.2020 у справі №761/23904/19, від 20.01.2021 у справі №203/2/19, від 21.11.2022 у справі №754/16978/21, від 05.07.2023 у справі №910/15792/20, від 05.06.2018 у справі №910/856/17, від 18.04.2018 у справі №523/9076/16-ц, від 07.10.2020 у справі № 705/3876/18, від 19.08.2020 у справі №639/6295/16-ц, від 14.07.2020 у справі № 686/23977/18, від 08.07.2020 у справі № 612/808/18 та від 21.06.2023 у справі №905/1907/21, адже останні визначально різняться суб`єктним складом спірних правовідносин, предметами та підставами позову, нормативно-правовим регулюванням правовідносин, що виникли з різних підстав, а також фактичними обставинами та доказами, які досліджувалися судами. А отже, такі справи не є подібними до справи, що переглядається.

6.5. Щодо суті спору

6.5.1. Правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави, територіальних громад та об`єднаних територіальних громад визначено Законом України «Про публічні закупівлі» (тут і надалі - у редакції, чинній станом на час укладення Договору про закупівлю та оспорюваних Додаткових угод до нього).

З аналізу положень Закону України «Про публічні закупівлі» вбачається те, що вони є спеціальними нормами, які визначають правові підстави внесення змін та доповнень до договорів, укладених за наслідком публічних закупівель і повинні застосовуватися переважно щодо норм Цивільного та Господарського кодексів України, які визначають загальну процедуру внесення змін до договору (постанова Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 926/3421/22).

Згідно із частиною четвертою статті 3 Закону України «Про публічні закупівлі» (зараз і надалі - у редакції на момент виникнення спірних правовідносин) відносини, пов`язані із сферою публічних закупівель, регулюється виключно цим Законом і не можуть регулюватися іншими законами, крім випадків, встановлених цим Законом.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 1 цього Закону договір про закупівлю визначається як господарський договір, що укладається між замовником і учасником за результатами проведення процедури закупівлі / спрощеної закупівлі та передбачає платне надання послуг, виконання робіт або придбання товару.

У частині першій статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» визначено, що договір про закупівлю укладається відповідно до норм Цивільного та Господарського кодексів України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

Як установили суди попередніх інстанцій, сторони, уклавши за результатом проведеної процедури закупівлі Договір постачання електричної енергії споживачу, погодили всі його істотні умови, у тому числі предмет, ціну та строк виконання зобов`язань, що узгоджується з приписами Закону України «Про публічні закупівлі».

Предметом розгляду у цій справі є вимоги про визнання недійсними додаткових угод №2 та №3 до Договору як таких, що суперечать положенням Закону України "Про публічні закупівлі", та стягнення надмірно сплачених за ними коштів у зв`язку підвищенням ціни на товар, з огляду на що колегія суддів відзначає таке.

Згідно із частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

Згідно з частиною першою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 653 ЦК України у разі зміни договору зобов`язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту зміни договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

Із системного аналізу наведених норм ЦК України та Закону України "Про публічні закупівлі" вбачається, що ціна товару є істотною умовою договору про закупівлю.

За загальним правилом істотні умови договору про закупівлю, однією з яких є ціна товару, не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі (частина п`ята статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі»). Однак зазначена норма передбачає випадки, коли допустима зміна істотних умов договору про закупівлю.

Так, згідно з пунктом 2 частини п`ятої статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі, крім випадку збільшення ціни за одиницю товару до 10 % пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю, - не частіше ніж один раз на 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю. Обмеження щодо строків зміни ціни за одиницю товару не застосовується у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, газу та електричної енергії.

Філологічне тлумачення пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" свідчить, що зміна істотних умов договору про закупівлю після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі допускається лише у випадках, прямо передбачених цією нормою. Одним із цих випадків є збільшення ціни товару, але за умови, що таке збільшення не може перевищувати нормативно визначеного відсоткового значення суми, встановленої в договорі про закупівлю, яке у пункті 2 частини п`ятої статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" унормовано на рівні не більше 10 %.

До того ж визначене законодавцем відсоткове значення обмеження суми є граничним (пороговим) і відповідний ліміт зміни ціни слід враховувати при кожному внесенні змін до договору про закупівлю, а не застосовувати щоразу до кожного окремого випадку внесення змін. Іншими словами, це означає, що сукупне значення збільшення ціни при послідовних змінах до договору (у разі коливання ціни товару на ринку) не може перевищувати нормативно закріпленого 10 % значення для зміни ціни, визначеної в договорі про закупівлю (див. пункти 139, 140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2025 у справі №920/19/24).

Також Велика Палата Верховного Суду у пунктах 206, 207 постанови від 21.11.2025 у справі №920/19/24 вказала, що зміни та доповнення до пункту 2 частини п`ятої статті 41 вказаного Закону стосуються лише встановлення альтернативного варіанту визначення моменту початку обчислення строку для зміни ціни за одиницю товару - 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю або 90 днів з моменту внесення змін до такого договору щодо збільшення ціни за одиницю товару та не скасовують встановлену первісною редакцією цього Закону заборону збільшення ціни за одиницю товару більше ніж на 10 %, в тому числі і при здійсненні закупівлі бензину та дизельного пального, природного газу та електричної енергії. Виняток з обмежень, викладений в останньому реченні пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону, повинен тлумачитися суто буквально, а тому він стосується лише строків зміни ціни за одиницю товару у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, природного газу та електричної енергії (дотримання умови про зміну лише раз на 90 днів в цьому випадку не діє) і не визначає верхньої межі збільшення (зміни) ціни за одиницю товару.

Отже, у постановах від 21.11.2025 у справі №920/19/24, від 24.01.2024 у справі №922/2321/22 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у будь-якому разі ціна за одиницю товару не може бути збільшена більше ніж на 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами у договорі за результатами процедури закупівлі, незалежно від кількості та строків зміни ціни протягом дії договору. Тобто під час дії договору про закупівлю сторони можуть неодноразово змінювати ціну товару у бік збільшення за наявності умов, встановлених у статті 652 ЦК України та пункті 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі», проте загальне збільшення такої ціни не повинно перевищувати 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами при укладенні договору за результатами процедури закупівлі.

Верховний Суд неодноразово зауважував, що передбачена законодавством про публічні закупівлі норма застосовується, якщо відбувається значне коливання (зростання) ціни на ринку, яке робить для однієї сторони договору його виконання вочевидь невигідним, збитковим. Для того, щоб за таких обставин не був розірваний уже укладений договір і щоб не проводити новий тендер закон дає можливість збільшити ціну, але не більше як на 10 %. Інше тлумачення відповідної норми Закону «Про державні закупівлі» нівелює, знецінює, робить непрозорою процедуру відкритих торгів. Верховний Суд вважає, що обмеження 10 % застосовується як максимальний ліміт щодо зміни ціни, визначеної у договорі, незалежно від того, як часто відбуваються такі зміни (кількість підписаних додаткових угод) (постанови Верховного Суду від 12.11.2024 у справі №910/19784/23, від 10.09.2024 у справі № 918/703/23, від 02.07.2024 у справі №910/13579/23, від 14.05.2024 у справі № 917/1010/22).

Отже, зміна істотних умов договору про закупівлю (збільшення ціни за одиницю товару) є правомірною виключно за таких умов:
(1) відбувається за згодою сторін, зокрема шляхом підписання додаткових угод до основного договору про закупівлю;
(2) збільшення ціни має бути пропорційне збільшенню ціни цього товару на ринку в разі коливання його ціни на ринку;
(3) коливання ціни такого товару на ринку має бути обґрунтоване і документально підтверджене постачальником;
(4) ціна за одиницю товару може збільшуватися не більше ніж на 10 %;
(5) така зміна може відбуватися не частіше ніж один раз на 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю;
(6) загальна сума (ціна) договору не повинна збільшуватися.

Дотримання сторонами договору про закупівлю імперативних вимог пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі", що передбачає спосіб та порядок зміни ціни за одиницю товару, є обов`язковим. Відповідно, у разі порушення таких вимог можуть наставити правові наслідки, передбачені статтями 215, 216 ЦК України.

Так, згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Тобто, для того щоб визнати той чи інший правочин недійсним, позивач по справі має довести, що такий правочин, саме в момент його укладання, зокрема, суперечив ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

6.5.2. Так, у справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що за результатами проведеної закупівлі між Відділом освіти та ТОВ «ООЕК» укладено договір про закупівлю електричної енергії, відповідно до якого ціна за 1 кВт*год становить 4,21261920457 грн з ПДВ.

Внаслідок послідовного укладення протягом вересня, листопада 2022 року додаткових угод (№№2,3) до Договору сторони збільшили ціну за одиницю товару з 4,21261920457 грн за 1 кВт/год до 5,009316 грн. за 1 кВт/год з ПДВ.

Зокрема додатковою угодою № 2 сторони збільшили ціну товару на 9 %, додатковою угодою №3 - також на 9 %. Внаслідок укладених додаткових угод ціна за електричну енергію збільшилася на 18,0 % від початкової ціни товару.

Звертаючись з даним позовом до суду, Прокурор стверджував, що оскаржувані додаткові угоди № 2 та № 3 до Договору про закупівлю укладені з порушенням вимог пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі", оскільки за їх умовами ціна за одинцю товару перевищила 10 % граничну межу від ціни, визначеної у Договорі, а також без належного обґрунтування на це.

6.5.3. Суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення суду про задоволення позову без змін, дійшов висновку, що додатковими угодами сторони збільшили ціну за одиницю товару понад 10% від ціни, що була визначена сторонами в основному Договорі за результатами процедури закупівлі, без будь-яких доказів дійсного коливання ціни на електричну енергію в бік її збільшення в період дії Договору, що суперечить вимогам Цивільного кодексу України та Закону України «Про публічні закупівлі», а відтак такі додаткові угоди (№2 та №3) до Договору підлягають визнанню недійсними як такі, що не відповідають вимогам пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі».

Суди попередніх інстанцій, оцінюючи докази, надані відповідачем на обґрунтування правомірності внесення змін до Договору, відзначили, що надані відповідачем довідки ТПП не можуть бути доказом на підтвердження коливання ціни товару, оскільки носять лише інформаційний характер та містять середньозважену ціну на майданчику ринку "на добу наперед" (РДН) у торговій зоні об`єднаної енергетичної системи України (ОЕС) у відповідні періоди чи дати та не містять будь-якої інформації саме про факт коливання цін на електричну енергію у порівняні з моментом укладення Договору та моментом звернення постачальника з пропозицією внести зміни до Договору в частині зміни (збільшення) ціни на одиницю товару.

6.5.4. Колегія суддів, оцінюючи висновки судів попередніх інстанцій у розрізі доводів касаційної скарги у відповідній частині, відзначає, що укладаючи спірні додаткові угоди № 2, № 3 та змінюючи ціну за одиницю спірного товару, сторони Договору мали керуватись імперативними приписами положень пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі".

Кожна зміна до договору мала містити окреме документальне підтвердження. Документ про зміну ціни повинен містити належне підтвердження викладених у ньому даних, проведених досліджень коливання ринку, джерел інформації тощо (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.10.2020 у справі №912/1580/18, від 02.12.2020 у справі № 913/368/19, від 11.05.2023 у справі №910/17520/21).

Тобто сам факт збільшення ціни товару на ринку не обов`язково тягне підвищення ціни на аналогічний товар, який є предметом договору.

При зверненні до замовника з пропозиціями підвищити ціну постачальник має обґрунтувати, чому таке підвищення цін на ринку зумовлює неможливість виконання договору по ціні, запропонованій замовнику на тендері, навести причини, через які виконання укладеного договору стало для постачальника вочевидь невигідним. Крім того, постачальник також має довести, що підвищення ціни є непрогнозованим (його неможливо було передбачити і закласти в ціну товару на момент подання постачальником тендерної пропозиції).

Як коливання ціни необхідно розуміти зміну за певний період часу ціни товару на ринку чи то в сторону зменшення, чи в сторону збільшення. І таке коливання має відбуватись саме в період укладання договору і до внесення відповідних змін до нього.

Водночас на підтвердження факту коливання ціни на товар, у документі, який видає компетентна організація, має бути зазначена діюча ринкова ціна на товар і її порівняння з ринковою ціною станом на дату, з якої почали змінюватися ціни на ринку, - як у бік збільшення, так і у бік зменшення (тобто наявність коливання). Необхідність зазначення такої інформації зумовлюється також тим, що у випадку коливання цін зміни до договору про закупівлю вносяться з урахуванням показників коливання цін, що стали підставою для здійснення попередніх змін до договору. Кожна зміна до договору має містити окреме документальне підтвердження (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2025 у справі №920/19/24).

Законом України "Про публічні закупівлі" не передбачено форму / вигляд інформації щодо такого коливання, внесення змін до договору про закупівлю можливе у випадку саме факту коливання ціни такого товару на ринку та повинно бути обґрунтованим і документально підтвердженим (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2025 року у справі № 916/747/24).

Отже, з-поміж іншого, довідки, експертні висновки ТПП України тощо можуть використовуватися для підтвердження коливання ціни товару на ринку. Втім судам у порядку статті 86 ГПК України слід їх досліджувати та оцінювати за критеріями належності, допустимості, достовірності, вірогідності з точку зору саме факту коливання ціни на товар (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.09.2023 у справі № 926/3244/22).

Водночас як встановлено господарськими судами зазначені цінові довідки містять лише середньозважену (середньомісячну) ціну визначену в гривнях України за 1 МВт.год електричної енергії за певні місяці 2022 року в Харківській області. Тобто зазначені цінові довідки є документами довідково-інформаційного характеру, що демонструють середню ціну за 1 кВт*год електричної енергії у Харківській області на конкретну дату.

При цьому Суд виходить з того, що судами не встановлено, що наведені документи містять відомості (1) щодо динаміки ціни на електричну енергію, пропорційності їх зростання; що у них міститься (2) аналіз вартості ціни електричної енергії на конкретну дату у порівнянні з попередніми періодами (зокрема, з моменту підписання спірного Договору) чи будь-які інші дані, які б підтверджували коливання ціни електричної енергії у порівнянні з ринковою ціною станом на дату, з якої почали змінюватися ціни.

Відтак Суд погоджується з висновками господарських судів, що спірні цінові довідки Харківської ТПП не є документальним підтвердженням коливання цін на спірний товар на момент підписання додаткових угод та такі не містять належного обґрунтування для зміни істотних умов Договору на підставі пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі».

Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що у справі, яка розглядається, судами першої та апеляційної інстанцій надано оцінку поданим сторонами доказам, якими вони обґрунтовують свої вимоги та заперечення, до переоцінки яких в силу приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.

З огляду на зазначене, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про те, що необхідність внесення змін щодо ціни товару не можна вважати обґрунтованою та такою, що підтверджена належними доказами.

6.5.5. Отже, оцінюючи наведене вище у своїй сукупності, колегія суддів вважає, що господарські суди дійшли заснованого на правильному застосуванні норм пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі», статті 215 ЦК України висновку щодо наявності підстав для визнання оспорюваних додаткових угод № 2 та № 3 до Договору недійсними, оскільки ними передбачено підвищення цін на 1 кВт*год електричної енергії з перевищенням максимального ліміту у 10%, а також за відсутності належного документального обґрунтування, що не відповідає вимогам, встановленим законом.

Доводи касаційної скарги наведених висновків не спростовують.

Суд відхиляє посилання на постанову Верховного Суду від 18.07.2025 у справі №916/944/22, адже оскаржувані судові рішення їй суперечать. Відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми щодо оцінки доказів, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

6.6. Щодо застосування статті 1212 ЦК України

6.6.1. Загальні підстави виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб, наслідком події; застосовуються також до вимог, зокрема, про відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Згідно з частиною другою статті 1214 ЦК України об`єктом кондикції є не лише майно, а й грошові кошти, що безпідставно утримані чи набуті.

Аналіз статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/1238/17).

Для виникнення зобов`язання з безпідставного збагачення необхідна наявність декількох умов: 1) збільшення майна в однієї особи (вона набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або звертає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння); 2) втрата майна іншою особою, тобто збільшення або збереження майна в особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою; 3) причинний зв`язок меж збільшенням майна в однієї особи i відповідною втратою майна іншою особою; 4) відсутність достатньої правової підстави для збільшення майна в однієї особи за рахунок іншої особи, тобто обов`язковою умовою є збільшення майна однієї сторони (набувачем) з одночасним зменшенням його в іншої сторони (потерпілого), а також відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення (аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 у справі №916/2478/20, від 04.05.2022 у справі №903/359/21, від 05.10.2022 у справі №904/4046/20, від 01.10.2024 у справі №916/3575/23, від 01.10.2024 у справі №910/19574/23, від 24.09.2024 у справі №925/1293/23).

Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 1212 ЦК України положення глави 83 цього Кодексу застосовуються до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні.

Втім, необхідною умовою для цього є: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №910/9072/17).

Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Отже, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Системний аналіз статей 11, 177, 202, 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Дійсно, за загальним правилом договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом приписів статті 1212 ЦК України.

Водночас у постанові Верховного Суду від 12.08.2021 у справі №910/17567/19 наголошується, що виключенням є випадки, коли майно безпідставно набуте у зв`язку із зобов`язанням (правочином), але не відповідно до його умов.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 18.06.2021 у справі №927/491/19.

У постанові від 25.09.2024 у справі №201/9127/21 Велика Палата Верховного Суду також вказала, що конструкція частини першої статті 1212 ЦК України свідчить про необхідність установлення так званої "абсолютної" безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору. Якщо майно набуте на підставі правочину, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або її не було взагалі. Винятком є випадки, коли майно безпідставно набуте у зв`язку із зобов`язанням (правочином), але не відповідно до його умов (пункти 80, 83).

6.6.2. Ураховуючи наведе вище у своїй сукупності, оскільки зазначені додаткові угоди є недійсними та не породжують правових наслідків, господарські суди дійшли заснованого на законі висновку про наявність правових підстав для стягнення з постачальника грошових коштів (різницю між ціною, встановленою основним Договором, та фактично сплаченими коштами за ціною, передбаченими додатковими угодами) на підставі норм статей 216, 1212 ЦК України (правозастосування яких узгоджується із сталою та послідовною практикою Верховного Суду у даній категорії спорів, та не спростовано скаржником).

З огляду на наведене доводи касаційної скарги у означеній частині також відхиляються.

6.7. Щодо застосування статті 44 Закону України "Про публічні закупівлі"

6.7.1. У касаційній скарзі скаржник наголошує, що законодавцем за порушення вимог Закону України "Про публічні закупівлі" передбачена саме адміністративна відповідальність у вигляді накладення штрафу, у тому числі, за внесення змін до істотних умов договору про закупівлю у випадках, не передбачених Законом, така відповідальність (у випадку доведення наявності вини замовника), виходячи з частини першої статті 44 Закону України "Про публічні закупівлі", повинна застосовуватися у вигляді накладення штрафу на службових (посадових), уповноважених осіб замовника у відповідності до приписів статті 164-14 КпАП, яка не передбачає такої міри відповідальності як стягнення з постачальника надмірно сплачених чи безпідставно сплачених грошових коштів на користь замовника, у разі внесення змін до істотних умов договору про закупівлю у випадках, не передбачених Законом України "Про публічні закупівлі".

Колегія суддів відзначає, що статтею 44 Закону України "Про публічні закупівлі", яка іменується як «Відповідальність за порушення вимог цього Закону», передбачено, що за порушення вимог, установлених цим Законом та нормативно-правовими актами, прийнятими на виконання цього Закону, уповноважені особи, службові (посадові) особи замовників, службові (посадові) особи та члени органу оскарження, службові (посадові) особи Уповноваженого органу, службові (посадові) особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю, службові (посадові) особи органів, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (обслуговуючого банку), несуть відповідальність згідно із законами України.

За придбання товарів, робіт і послуг до / без проведення процедур закупівель / спрощених закупівель, відповідно до вимог цього Закону, та укладення договорів, що передбачають оплату замовником товарів, робіт і послуг до / без проведення процедур закупівель / спрощених закупівель, визначених цим Законом, та за порушення вимог цього Закону службові (посадові) особи, уповноважена особа замовника та керівники замовників несуть відповідальність згідно із законами України.

Отже, за порушення приписів законодавства у сфері публічних закупівель законодавець передбачив можливість покладення додаткової (персональної) відповідальності (цивільно-правової / адміністративної / дисциплінарної тощо), зокрема, але не виключно, на посадових осіб замовників, які відповідають за організацію та проведення закупівель, а також за виконання договорів про закупівлю.

При цьому застосовування / незастосування такої міри відповідальності (як правових наслідків недотримання вимог законодавства у сфері закупівлі) є окремим видом правовідносин між учасниками публічного права, які, у свою чергу не впливають на існування / припинення інших правовідносини, що виникають, зокрема між учасниками тендерів та сторонами договорів про закупівлю.

6.7.2. Як уже відзначалось предметом даного позову є визнання недійсними додаткових угод до Договору про закупівлю як таких, що укладенні у супереч вимогам пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі», та, відповідно, застосування наслідків недійсності правочину.

Отже, в предмет доказування у даній справі не входить питання відповідальності посадових осіб публічного права (зокрема замовника) за порушення вимог Закону України «Про публічні закупівлі» у порядку статті 44 вказаного Закону.

Фактично скаржник помилково ототожнив різні за своєю правовою природою правовідносини, як-то «відповідальність посадових осіб публічного права у сфері публічних закупівель» (що унормовано, зокрема статтею 44 Закону України "Про публічні закупівлі", статтею 164-14 КпАП) з «наслідками недійсності правочину», вчиненого з недотриманням вимог закону (що урегульовано статями 215, 216 ЦК України).

Доводи касаційної скарги у означеній частині відхиляються Судом як необґрунтовані. У Суду відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 44 Закону України "Про публічні закупівлі".

6.8. Отже, підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1 та 3 частини другої статті 287 ГПК України не знайшли свого підтвердження.

Колегія суддів відхиляє посилання скаржника на ухвалу Верховного Суду від 17.03.2026 у справі №922/2848/24, адже підстави передання даної справи на розгляд палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не корелюються з обставинами даної справи. Доводи касаційної скарги у означеній частині зводяться до власних припущень відповідача щодо джерел походження коштів, сплачених на виконання у мов Договору, що ніяким чином не підтверджені ані матеріалам справи, ані будь-якими іншими доказами.

Суд також вважає необґрунтованими посилання скаржника на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 14.01.2026 у справі №580/408/14-ц, адже така справа визначально різниться зі справою, що переглядається, предметами та підставами позову, способом захисту, що виключає її подібність до спірних правовідносин.

Разом з тим Суд відзначає, що приписи статей 86, 76, 79, 238 ГПК України, на правозастосуванні яких акцентує скаржник, є нормами процесуального права, які мають загальний та універсальний характер, і застосування яких не залежить від категорії спорів, що розглядаються судами, а залежить від предмету доказування, доводів і аргументів сторін, які є вагомими і ключовими з точки зору доказів та обставин справи, і які впливають на кваліфікацію спірних правовідносин. Тобто застосування вказаних норм процесуального права відбувається з урахуванням особливостей конкретної справи, доказів, доводів, предмету доказування, тощо.

Суд ураховує, що судові рішення у даній справі ухвалені за наслідками аналізу, оцінки та дослідження конкретних обставин справи з огляду на фактично-доказову базу (подані сторонами докази), які не є аналогічними як у наведених скаржником справах № 911/1437/17, № 923/876/16, №917/996/20, №903/972/20 та №916/2869/19, з огляду на що доводи касаційної скарги у цій частині також відхиляються.

6.9. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України

Скаржник вважає, що є підстави для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до положень пункту 2 частини третьої статті 310 ГПК України, адже суди розглянули у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

У контексті наведеного колегія суддів відзначає, що згідно з частиною першою, другою статті 12 ГПК України, господарське судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку наказного провадження, позовного провадження (загального або спрощеного).

Частинами третьою, четвертою статті 12 ГПК України унормовано, що спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні. Умови, за яких суд має право розглядати вимоги про стягнення грошових сум у наказному провадженні, а справи - у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.

Водночас частиною п`ятою зазначеної статті встановлено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є:
1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до частини третьої статті 247 ГПК України при вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує:
1) ціну позову;
2) значення справи для сторін;
3) обраний позивачем спосіб захисту;
4) категорію та складність справи;
5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо;
6) кількість сторін та інших учасників справи;
7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес;
8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Як встановлено частиною другою статті 247 ГПК України у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції господарського суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Частиною четвертою статті 247 ГПК України встановлено, що у порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи:
1) про банкрутство;
2) за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство;
3) у спорах, які виникають з корпоративних відносин, та спорах з правочинів щодо корпоративних прав (акцій);
4) у спорах щодо захисту прав інтелектуальної власності, крім справ про стягнення грошової суми, розмір якої не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
5) у спорах, що виникають з відносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції;
6) у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних такою посадовою особою юридичній особі її діями (бездіяльністю);
7) у спорах щодо приватизації державного чи комунального майна;
8) в яких ціна позову перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
9) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 3-8 цієї частини.

Як вбачається зі змісту позовних вимог у справі, що переглядається, предмет спору не охоплюється частиною четвертою статті 247 ГПК України. Відповідно, твердження скаржника щодо того, що даний спір у справі №910/11553/25 міг бути розглянутий тільки за правилами загального позовного провадження Суд оцінює критично.

Згідно із частинами першою статті 250 ГПК України питання про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Якщо відповідач в установлений судом строк подасть заяву із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, суд залежно від обґрунтованості заперечень відповідача постановляє ухвалу про:
1) залишення заяви відповідача без задоволення;
2) розгляд справи за правилами загального позовного провадження та заміну засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням.

Колегія суддів відзначає, що суди попередніх інстанцій, розглядаючи даний спір за правилами спрощеного позовного провадження, урахували, серед іншого, як ціну майнової вимоги, так і те, що дана справа є незначної складності, з огляду на характер спірних правовідносин (у яких існує стала та послідовна практика щодо застосування положень пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» у спорах про визнання недійсними додаткових договорів та стягнення безпідставно набутих коштів).

Скаржник у даному випадку помилково ототожнює малозначну справу (якою суди спірну справу не визнавали) та справу незначної складності.

Відповідач не навів будь-яких доводів про те, що розгляд справи судом першої інстанції у спрощеному позовному провадженні унеможливив чи ускладнив встановлення обставин справи, призвів до винесення неправосудного рішення чи інших негативних наслідків.

Крім того, Суд ураховує і те, що скаржник скористався своїм правом на оскарження судових рішень у цій справі як в апеляційному, так і в касаційному порядку, тому відсутні підстави вважати, що йому було обмежено право на доступ до суду та не були забезпечені умови, щоб він "був почутий".

З огляду на зазначене доводи скаржника про наявність підстав для застосування пункту 2 частини третьої статті 310 ГПК України до спірних правовідносинах відсутні.

Схожих висновків щодо застосування наведеної норми процесуального права також дійшов Верховний Суд у постанові від 17.07.2024 у справі №925/1311/23.

Суд відхиляє посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 13.02.2024 у справі №920/51/23, адже остання ухвалена у неподібних правовідносинах (нетотожний предмет спору, відмінний суб`єктний склад учасників, як і фактичні обставини справи, що мають юридичне значення для формування змісту правовідносин та, відповідно, для віднесення тієї чи іншої справи до категорії «незначної складності»).

6.10. Отже, доводи касаційної скарження у свої сукупності не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду рішень судів попередніх інстанцій, що виключає правові підстави для скасування останніх.

Враховуючи спірний характер правовідносин сторін, наведена міра обґрунтування даного судового рішення є достатньою у світлі конкретних обставин справи, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Суд касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

7.1. Доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій норм права при прийнятті оскаржуваних судових рішень за результатами перегляду справи в касаційному порядку не знайшли своє підтвердження з мотивів і міркувань, викладених у розділі 6 цієї постанови.

7.2. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

7.3. Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення, дійшов висновку про необхідність залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень-

без змін.

8. Судові витрати

8.1. Судовий збір, сплачений у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладається на скаржника, оскільки Суд касаційну скаргу залишає без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 129, 300, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. У задоволенні клопотань Товариства з обмеженою відповідальністю "Укр Газ Ресурс" про передачу справи №910/11553/25 на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

2. У задоволенні клопотань Товариства з обмеженою відповідальністю "Укр Газ Ресурс" про зупинення провадження у справі №910/11553/25 відмовити.

3. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Укр Газ Ресурс" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 12.01.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2026 у справі №910/11553/25 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Студенець

Судді С. Бакуліна

О. Кібенко

Згадані норми: Конституція України, ст. 19; Конституція України, ст. 131-1; ЦК України, ст. 215; ЦК України, ст. 1212; ЦК України, ст. 628; ЦК України, ст. 629; ЦК України, ст. 632; ЦК України, ст. 651; ЦК України, ст. 652; ЦК України, ст. 653; ЦК України, ст. 216; ЦК України, ст. 1214; ГПК України, ст. 310; ГПК України, ст. 287; ГПК України, ст. 227; ГПК України, ст. 234; ГПК України, ст. 75; ГПК України, ст. 302; ГПК України, ст. 300; ГПК України, ст. 2; ГПК України, ст. 53; ГПК України, ст. 86; ГПК України, ст. 73-80; ГПК України, ст. 12; ГПК України, ст. 247; ГПК України, ст. 250; ГПК України, ст. 308; ГПК України, ст. 309; ГПК України, ст. 129; ГПК України, ст. 315; ГПК України, ст. 317; КУпАП, ст. 38; КУпАП, ст. 164-14; Закон «Про судоустрій і статус суддів», ст. 36; Закон «Про судоустрій і статус суддів», ст. 13
Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.