# ПОСТАНОВА Касаційний адміністративний суд ВС у справі № 814/1978/17

Суд: Касаційний адміністративний суд ВС
Справа № 814/1978/17
Дата ухвалення: 2026-10-16
Вид судочинства: Адміністративне
Ідентифікатор ЄДРСР: 140677459
Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/140677459
Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/140677459

Окрема правова позиція з офіційної бази ВС у цій картці не наведена. Використовуйте повний текст рішення.

## Текст документа
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2026 року
м. Київ
справа №814/1978/17
адміністративне провадження № К/9901/2294/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Васильєвої І.А.,
суддів - Юрченко В.П., Шишова О.О.,
розглянувши у письмовому провадженні касаційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2018 року (головуючий суддя - Лісовська Н.В.)
та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року (головуючий суддя - Градовський Ю.М., судді: Крусян А.В., Яковлєв О.В.)
у справі № 814/1978/17
за позовом ОСОБА_1
до Березнегуватської селищної ради Березнегуватського району Миколаївської області
про визнання незаконними та скасування рішень,
В С Т А Н О В И В:
ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з адміністративним позовом до Березнегуватської селищної ради Березнегуватського району Миколаївської області (далі - відповідач, селищна рада), у якому, з урахуванням доповнень до позовної заяви, просила визнати незаконними та скасувати рішення селищної ради від 05 лютого 2016 року № 7 та від 26 січня 2017 року № 3 «Про встановлення ставки податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для об`єктів нежитлової нерухомості на території Березнегуватської селищної ради» в частині визначення ставки податку в розмірі 1 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв. метр бази оподаткування.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що встановлений оскаржуваними рішеннями розмір податку є для позивачки непомірним, належний їй об`єкт нежитлової нерухомості не використовується та доходу не приносить, а самі рішення є економічно необґрунтованими, не відповідають рівню життя територіальної громади та не обговорювалися з громадою, що, на думку позивачки, порушує принципи діяльності органів місцевого самоврядування.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року, у задоволенні позову відмовлено.
Суди попередніх інстанцій виходили з того, що селищна рада, встановивши ставку податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для об`єктів нежитлової нерухомості в розмірі 1 відсотка розміру мінімальної заробітної плати за 1 кв. метр бази оподаткування, діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Податковим кодексом України (далі також - ПК України), а встановлена ставка не перевищує граничного розміру, визначеного підпунктом 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 цього Кодексу.
Не погодившись із судовими рішеннями, позивачка звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Скаржниця, зокрема, наполягає на тому, що суди формально перевірили лише дотримання відповідачем граничного розміру ставки податку та не надали оцінки її доводам про економічну необґрунтованість оскаржуваних рішень і їх невідповідність рівню життя територіальної громади. Крім того, позивачка зазначає, що оскаржувані рішення прийнято без проведення публічних обговорень з територіальною громадою, а суд першої інстанції не викликав її в судове засідання.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач процитувавши норми ПК України вказав про те, що відповідне рішення ним прийнято з дотримання норм ПК, а також звернув увагу на те, що за чинними на той час положеннями ПК України в 2016, 21о7 роках до прийнятих рішень органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів на відповідний рік не застосовувались вимоги, встановлені підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України та Законом України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
Судами попередніх інстанцій установлено, що 05 лютого 2016 року Березнегуватська селищна рада прийняла рішення № 7, а 26 січня 2017 року - рішення № 3 «Про встановлення ставки податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для об`єктів нежитлової нерухомості на території Березнегуватської селищної ради», якими встановила ставку податку в розмірі 1 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв. метр бази оподаткування.
Рішення селищної ради опубліковано в місцевій газеті «Народна трибуна» відповідно 11 лютого 2016 року та 02 лютого 2017 року.
Переглянувши судові рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону.
Згідно з частиною першою статті 69 та пунктом 24 частини першої статті 26 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування відповідно до Податкового кодексу України встановлюють місцеві податки і збори, а питання їх встановлення вирішуються виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.
Податок на майно, складовою якого є податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, належить до місцевих податків (підпункт 10.1.1 пункту 10.1 статті 10 ПК України), а питання його встановлення місцеві ради вирішують у межах повноважень, визначених цим Кодексом (пункт 10.3 статті 10, пункт 12.3 статті 12 ПК України).
Підпунктом 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) передбачено, що ставки податку для об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об`єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує три відсотки розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування.
Отже, закон наділяє місцеву раду дискреційними повноваженнями визначати конкретний розмір ставки податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, обмежуючи їх граничним розміром, визначеним ПК України.
Суди попередніх інстанцій установили, що оскаржувані рішення прийнято селищною радою на пленарних засіданнях, їх оприлюднено в місцевому друкованому засобі масової інформації, а встановлена ними ставка в розмірі 1 відсотка розміру мінімальної заробітної плати за 1 кв. метр бази оподаткування втричі менша за граничну, передбачену підпунктом 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України. За таких обставин немає підстав вважати, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Доводи скаржниці про непомірність податкового навантаження, зокрема з огляду на зростання розміру мінімальної заробітної плати, не свідчать про протиправність оскаржуваних рішень, оскільки прив`язка ставки податку до розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, визначена безпосередньо підпунктом 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України, а зміна розміру мінімальної заробітної плати є наслідком дії закону, а не рішень селищної ради.
Так само не впливає на правомірність оскаржуваних рішень і те, що належний позивачці об`єкт нежитлової нерухомості не використовується та не приносить доходу. Об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є саме об`єкт житлової та/або нежитлової нерухомості, а не дохід від його використання, а підстави для звільнення від оподаткування прямо визначені пунктом 266.2 статті 266 ПК України. При цьому підпунктом 12.3.7 пункту 12.4 статті 12 ПК України прямо передбачено, що не дозволяється сільським, селищним, міським радам та радам об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, встановлювати індивідуальні пільгові ставки місцевих податків та зборів для окремих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і фізичних осіб або звільняти їх від сплати таких податків та зборів.
Щодо доводів скаржниці про прийняття оскаржуваних рішень без проведення публічних обговорень колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до пункту 3.1 статті 3 ПК України до податкового законодавства України належать рішення, зокрема органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими цим Кодексом.
Згідно з пунктом 12.5 статті 12 ПК України офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 цієї статті.
Порядок прийняття таких рішень урегульовано спеціальними нормами ПК України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», які, як зазначено вище, вимагають розгляду питання встановлення місцевих податків і зборів виключно на пленарному засіданні відповідної ради, визначення в рішенні обов`язкових елементів податку з дотриманням критеріїв, установлених розділом XII ПК України (підпункт 12.3.2 пункту 12.3 статті 12 цього Кодексу), та офіційного оприлюднення прийнятого рішення.
Проведення публічних обговорень проєкту такого рішення з територіальною громадою як умови його правомірності ці законодавчі норми не передбачають, натомість позивач під час розгляду справи не навела жодної норми права яку, на її думку, порушив відповідач.
Разом з тим, у контексті цих доводів суд вважає за необхідне зазначити, що об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в постанові від 10 грудня 2021 року у справі № 0940/2301/18 (адміністративне провадження № К/9901/20508/19), відступивши від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 357/14346/17, у пункті 63 зазначила, що рішення органу місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів виконує, насамперед, функцію наповнення місцевого бюджету й не змінює порядок адміністрування місцевих податків та зборів, компетенцію контролюючих органів тощо, не формулює власні регулятивні механізми, а тому й не має регуляторного впливу, оскільки лише на підставі, за правилами та на виконання відповідних приписів Податкового кодексу України, закріплених у його статті 12, визначає елементи податку, зокрема, об`єкт оподаткування, платника податків і зборів, розмір ставки, податковий період та інші обов`язкові елементи, визначенні статтею 7 цього Кодексу з дотриманням критеріїв, встановлених розділом XII цього Кодексу для відповідного місцевого податку чи збору (підпункт 12.3.2 пункту 12.3 статті 12 ПК України).
У цій же постанові об`єднана палата звернула увагу на те, що відповідно до правил частини першої статті 67, частини першої статті 74 Конституції України кожен (тобто включаючи й суб`єктів господарювання) зобов`язаний сплачувати податки і збори (у тому числі й місцеві) в порядку і розмірах, установлених законом. Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Отже, сплата місцевих податків та зборів, як безумовних платежів до місцевих бюджетів, є конституційним обов`язком кожного, у тому числі й суб`єктів господарювання, і обговорення цього питання на всеукраїнському рівні не допускається, а отже публічне обговорення питання податків, зокрема, й за процедурою, запровадженою Законом України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", не може бути здійснене і на рівні місцевому, інакше це суперечитиме положенням Конституції України та засадам законодавства України у сфері оподаткування(пункти 68, 70 постанови).
За результатами розгляду зазначеної справи об`єднана палата сформулювала висновок, відповідно до якого рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, яке приймається на підставі, за правилами й на виконання відповідних приписів ПК України і оприлюднюється у встановленому цим Кодексом порядку. Вказані рішення не належать до регуляторних актів у розумінні Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", у зв`язку з чим цей Закон не поширює свою дію на такі рішення загалом та, зокрема, у 2017, 2018 роках (пункти 126, 127 постанови).
Крім того, колегія суддів ураховує, що пунктом 4 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України 24 грудня 2015 року № 909-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році» установлено, що в 2016 році до прийнятих рішень органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів на 2016 рік не застосовуються вимоги, встановлені підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України та Законом України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльност
Аналогічні положення передбачені й пунктом 4 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2016 року № 1791-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2017 році» установлено, що в що в 2017 році до прийнятих рішень органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів, які прийняті на виконання цього Закону, не застосовуються вимоги підпункту 4.1.9 пункту 4.1 та пункту 4.5 статті 4, підпункту 12.3.4 пункту 12.3, підпункту 12.4.3 пункту 12.4 та пункту 12.5 статті 12 Податкового кодексу України та Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності"..
Оскільки судами попередніх інстанцій установлено, що оскаржувані рішення прийнято селищною радою на пленарних засіданнях та оприлюднено в місцевій газеті «Народна трибуна», доводи скаржниці про відсутність публічних обговорень не свідчать про порушення відповідачем встановленої законом процедури прийняття цих рішень. При цьому позивачка не стверджує, що доступ до змісту оскаржуваних рішень було для неї ускладнено або що вона з будь-яких причин не мала можливості з ними ознайомитися.
Не дають підстав для скасування судових рішень і доводи скаржниці про те, що суд першої інстанції не викликав її в судове засідання. Обґрунтовуючи ці доводи, скаржниця не зазначає, в чому саме та яким чином розгляд справи без її участі призвів до порушення її прав та інтересів, які вона не могла належним чином реалізувати, і як це вплинуло на правильність вирішення спору.
Колегія суддів також ураховує, що в суді апеляційної інстанції справу розглянуто у відкритому судовому засіданні за участю позивачки, яка мала можливість висловити всі доводи, що, на її переконання, свідчили про недотримання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, перевірив законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції. За таких обставин підстав уважати, що право позивачки на участь у розгляді справи було порушено так, що це призвело або могло призвести до ухвалення незаконного судового рішення, немає.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди скаржниці з висновками судів попередніх інстанцій та не дають підстав для висновку про неправильне застосування ними норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційний перегляд справи здійснено в порядку, що діяв до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (відповідно до пункту 2 розділу ІІ цього Закону), та в межах доводів і вимог касаційної скарги відповідно до частини першої статті 341 КАС України.
Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Оскільки суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для їх скасування немає.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2018 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року у справі № 814/1978/17 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач І.А. Васильєва
Судді В.П. Юрченко
О.О. Шишов

Згадані норми: Конституція України, ст. 143; Конституція України, ст. 74; КАС України, ст. 341; КАС України, ст. 350; КАС України, ст. 345; КАС України, ст. 349; КАС України, ст. 355; КАС України, ст. 356; КАС України, ст. 359; ПК України, ст. 12; ПК України, ст. 10; ПК України, ст. 266; ПК України, ст. 3
Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.