# ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 2-777/11 Суд: Касаційний цивільний суд ВС Справа № 2-777/11 Дата ухвалення: 2026-10-07 Вид судочинства: Цивільне Ідентифікатор ЄДРСР: 140700682 Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/140700682 Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/140700682 Окрема правова позиція з офіційної бази ВС у цій картці не наведена. Використовуйте повний текст рішення. ## Текст документа ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 жовтня 2026 року м. Київ справа № 2-777/11 провадження № 61-11694св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду: судді-доповідача - Пророка В. В. суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , відповідач - ОСОБА_3 , розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , в інтересах яких діє адвокат Кравцов Віктор Юрійович, на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 квітня 2025 року у складі судді Бучко Т. М. та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 вересня 2025 року у складі колегії суддів Боймиструка С. В., Гордійчук С. О., Шимків С. С. у справі за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про спростування недостовірної інформації, захист честі, гідності та ділової репутації, відшкодування моральної та майнової шкоди, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2009 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , редакції газети «Рівненська газета», ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , редакції газети «Рівне вечірнє», ОСОБА_6 , редакції газети «Волинь», ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Рівне-І» (далі - ТОВ «Телерадіокомпанія «Рівне-І») про спростування недостовірної інформації, захист честі, гідності та ділової репутації, відшкодування моральної та майнової шкоди. Рівненський міський суд Рівненської області ухвалою від 23 липня 2010 року затвердив мирову угоду, укладену між позивачами та частиною відповідачів. Оскільки ОСОБА_3 мирову угоду не визнала, позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до неї про спростування недостовірної інформації, захист честі, гідності та ділової репутації, відшкодування моральної та майнової шкоди суд виділив в окреме провадження. Позовні вимоги до ОСОБА_3 позивачі обґрунтовували тим, що ІНФОРМАЦІЯ_15 року в місті Рівному на вулиці Київській, поблизу Свято-Покровського собору, сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП), унаслідок якої постраждала ОСОБА_9 та свідком якої була ОСОБА_3 . Цього ж дня, ІНФОРМАЦІЯ_1 , у засобах масової інформації було поширено відомості про зазначену подію, зокрема відеозапис коментаря ОСОБА_3 , на підставі якого журналісти висловили припущення про причетність до ДТП ОСОБА_2 - сина народного депутата ОСОБА_1 . Коментуючи обставини ДТП, ОСОБА_3 зазначила: «ІНФОРМАЦІЯ_12 ». За твердженням позивачів, поширення цієї інформації стало підставою для подальших публікацій та телерепортажів, у яких ОСОБА_2 називали особою, причетною до вчинення зазначеної ДТП. Під час розслідування обставин ДТП правоохоронні органи встановили, що автомобілем керував ОСОБА_11 , стосовно якого було порушено кримінальну справу, яку надалі закрито постановою від 03 червня 2009 року. Позивачі вважали, що поширена ОСОБА_3 інформація не відповідала дійсності та порушувала їхні особисті немайнові права, зокрема право на повагу до честі, гідності та недоторканність ділової репутації, передбачені статтями 270, 297, 299 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у зв`язку із чим така інформація підлягає визнанню недостовірною та спростуванню. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд: - визнати недостовірними та такими, що принижують їхні честь, гідність і ділову репутацію, відомості, поширені ОСОБА_3 в інтерв`ю, наданому ТОВ «Телерадіокомпанія «Рівне-І» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_2» програми «ІНФОРМАЦІЯ_3 року; телеканалу «НТН» у відеосюжетах «ІНФОРМАЦІЯ_4» програми «ІНФОРМАЦІЯ_5 та «ІНФОРМАЦІЯ_6» від ІНФОРМАЦІЯ_7; Товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» (далі - ТОВ «Телерадіокомпанія «Студія 1+1») у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_8» програми ТСН від ІНФОРМАЦІЯ_9 року, а саме твердження: «ІНФОРМАЦІЯ_10 »; - зобов`язати ОСОБА_3 протягом місяця із дня набрання рішенням суду законної сили спростувати зазначену недостовірну інформацію про ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спосіб, аналогічний способу її поширення, шляхом надання програмі «ІНФОРМАЦІЯ_11» ТОВ «Телерадіокомпанія «Рівне-І» інтерв`ю такого змісту: «ІНФОРМАЦІЯ_11»; - стягнути з ОСОБА_3 на користь кожного з позивачів по 112 500,00 грн на відшкодування моральної шкоди та по 3 546,30 грн на відшкодування майнової шкоди; - стягнути з ОСОБА_3 на користь кожного з позивачів по 11 285,50 грн судового збору та по 120,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Короткий зміст судових рішень Суди розглядали справу неодноразово. Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 11 квітня 2011 рокупозов ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задовольнив частково. Визнав недостовірними та такими, що принижують честь, гідність і ділову репутацію позивачів, відомості, поширені ОСОБА_3 в інтерв`ю, наданих: ТРК «Рівне-1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_2» програми «ІНФОРМАЦІЯ_3 року; телеканалу «НТН» у відеосюжетах «ІНФОРМАЦІЯ_4» програми «ІНФОРМАЦІЯ_5 та «ІНФОРМАЦІЯ_6» від ІНФОРМАЦІЯ_7; ТРК «Студія 1+1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_8» програми ТСН від ІНФОРМАЦІЯ_9 року, а саме твердження: «ІНФОРМАЦІЯ_12 ». Зобов`язав ОСОБА_3 протягом місяця із дня набрання рішенням суду законної сили спростувати недостовірну інформацію про ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у такий самий спосіб, у який її було поширено, шляхом надання програмі «ІНФОРМАЦІЯ_11» ТРК «Рівне-1» інтерв`ю такого змісту: «ІНФОРМАЦІЯ_12». Стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 50 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 3 546,30 грн на відшкодування майнової шкоди. Стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 50 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 3 546,30 грн на відшкодування майнової шкоди. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що поширені ОСОБА_3 відомості за своїм характером є фактичними твердженнями, а не оціночними судженнями, оскільки містять повідомлення про конкретні обставини, які можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності. Зокрема, висловлювання відповідача містило твердження про причетність ОСОБА_2 , сина ОСОБА_1 , до ДТП, унаслідок якої потерпіла зазнала тяжких тілесних ушкоджень. ОСОБА_3 не надала доказів на підтвердження достовірності поширеної нею інформації щодо обставин ДТП. У зв`язку із цим суд дійшов висновку, що зазначена інформація не відповідала дійсності та порушувала особисті немайнові права позивачів на повагу до їхньої гідності, честі та недоторканність ділової репутації. Суд також зазначив, що поширена інформація за своїм змістом негативно характеризувала позивачів із погляду дотримання ними законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів моралі, а тому принижувала їхні честь, гідність і ділову репутацію. При цьому суд відхилив доводи відповідача про те, що спірні висловлювання становили допустиму критику позивачів як публічних осіб. З метою поновлення порушених особистих немайнових прав позивачів суд зобов`язав ОСОБА_3 спростувати поширену нею недостовірну інформацію шляхом надання відповідного інтерв`ю програмі «ІНФОРМАЦІЯ_11» ТРК «Рівне-1». Визначаючи розмір грошового відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції врахував характер та обсяг порушення особистих немайнових прав позивачів, ступінь приниження їхньої честі, гідності та ділової репутації, масштаб поширення спірної інформації у засобах масової інформації та спричинені цим негативні наслідки. Керуючись засадами розумності та справедливості, суд визначив розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 50 000,00 грн кожному з позивачів. Задовольняючи позовні вимоги про відшкодування майнової шкоди, суд першої інстанції вважав доведеними понесення позивачами витрат, пов`язаних із захистом їхніх порушених прав, а саме: витрат на проведення комп`ютерно-технічних досліджень у розмірі 1 071,60 грн та 1 242,00 грн, експертно-лінгвістичного дослідження у розмірі 2 139,00 грн, а також на проведення пресконференції з метою спростування поширеної інформації у розмірі 2 640,00 грн. Загальний розмір зазначених витрат становив 7 092,60 грн, у зв`язку із чим суд стягнув на користь кожного з позивачів по 3 546,30 грн. Апеляційний суд Рівненської області рішенням від 23 листопада 2011 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив частково. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про зобов`язання ОСОБА_3 спростувати недостовірну інформацію шляхом надання інтерв`ю програмі «ІНФОРМАЦІЯ_11» ТРК «Рівне-1», а також у частині стягнення з ОСОБА_3 на користь позивачів майнової шкоди та судових витрат скасував та ухвалив у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні зазначених позовних вимог. Рішення суду першої інстанції в частині визнання відомостей недостовірними та такими, що принижують честь, гідність і ділову репутацію позивачів, змінив та виклав цю частину рішення у такій редакції: «Визнати недостовірними та такими, що принижують честь, гідність та ділову репутацію позивачів, відомості, які були надані ОСОБА_3 у коментарі: телерадіокомпанії «Рівне-1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_2» програми «ІНФОРМАЦІЯ_3 року; каналу «НТН» у відеосюжетах «ІНФОРМАЦІЯ_4» програми «ІНФОРМАЦІЯ_5 та «ІНФОРМАЦІЯ_13» від ІНФОРМАЦІЯ_7; телерадіокомпанії «Студія 1+1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_8» у програмі ТСН від ІНФОРМАЦІЯ_14 року, а саме: «...ІНФОРМАЦІЯ_12 ». Вирішив спростувати недостовірну інформацію протягом місяця після набрання рішенням суду законної сили шляхом оголошення у програмі «ІНФОРМАЦІЯ_11» ТРК «Рівне-1» відповідної частини резолютивної частини рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року в частині вирішення вимог про відшкодування моральної шкоди змінив, зменшивши розмір відшкодування моральної шкоди, стягнутої з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , із 50 000,00 грн до 500,00 грн та на користь ОСОБА_2 - із 50 000,00 грн до 500,00 грн. Апеляційний суд мотивував рішення тим, що суд першої інстанції, задовольняючи позов у частині визнання поширеної ОСОБА_3 інформації, а саме твердження «ІНФОРМАЦІЯ_12 », недостовірною та такою, що принижує честь, гідність і ділову репутацію позивачів, правильно застосував норми матеріального права з урахуванням обставин справи. Спірне висловлювання містить відомості про конкретні фактичні обставини, які можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності, а недостовірність цих відомостей підтверджується наявними у справі доказами. Водночас апеляційний суд не погодився із визначеним судом першої інстанції способом спростування недостовірної інформації. Суд зазначив, що спростування недостовірної інформації має здійснюватися у такий самий спосіб, у який її було поширено, а якщо застосування такого способу є недоцільним - у спосіб, максимально наближений до способу її поширення. Установивши, що ОСОБА_3 поширила спірну інформацію у формі коментаря, а не інтерв`ю, апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції в частині визначення форми поширення інформації. Водночас, визнавши визначений судом першої інстанції спосіб її спростування шляхом надання ОСОБА_3 інтерв`ю недоцільним, апеляційний суд скасував рішення у цій частині та визначив інший спосіб спростування - шляхом оголошення у програмі «ІНФОРМАЦІЯ_11» ТРК «Рівне-1» відповідної частини резолютивної частини рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року. Апеляційний суд також не погодився із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення із відповідача на користь позивачів майнової шкоди у вигляді витрат на проведення комп`ютерно-технічного та експертно-лінгвістичного досліджень, а також пресконференції. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що експертиза для з`ясування обставин, які мають значення для справи та потребують спеціальних знань, призначається судом за заявою осіб, які беруть участь у справі, а витрати, пов`язані з її проведенням, належать до судових витрат. З огляду на це апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для віднесення до майнової шкоди витрат на проведення досліджень за ініціативою позивачів та витрат на проведення пресконференції, у зв`язку із чим відмовив у задоволенні позову в цій частині. Погодившись із висновком суду першої інстанції про заподіяння позивачам моральної шкоди внаслідок приниження їхніх честі, гідності та ділової репутації, апеляційний суд водночас не погодився із визначеним судом першої інстанції розміром її грошового відшкодування. Апеляційний суд вважав стягнення по 50 000,00 грн на користь кожного з позивачів завищеним та, врахувавши встановлені у справі обставини і засади виваженості, зменшив розмір відшкодування моральної шкоди до 500,00 грн на користь кожного з позивачів. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 14 березня 2012 року касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задовольнив. Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року скасував, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року залишив у силі. Суд касаційної інстанції мотивував ухвалу тим, що поширена ОСОБА_3 у засобах масової інформації інформація щодо обставин ДТП є недостовірною, не відповідає дійсності та порушує право позивачів на повагу до честі, гідності та ділової репутації. Суд зазначив, що, змінивши рішення суду першої інстанції та визначивши інший спосіб спростування недостовірної інформації, апеляційний суд належним чином не визначив спосіб захисту порушених особистих немайнових прав позивачів, оскільки не зазначив особу, на яку покладається обов`язок спростувати таку інформацію. Крім того, суд касаційної інстанції не погодився із висновками апеляційного суду про відсутність підстав для відшкодування позивачам майнової шкоди та зменшення розміру відшкодування моральної шкоди. Суд зазначив, що, зменшуючи розмір відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд не навів належного обґрунтування такого висновку, не врахував, що неправомірними діями завдано шкоди публічній особі, а також не взяв до уваги ступінь приниження честі, гідності та ділової репутації позивачів. У березні 2013 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 травня 2013 року поновив ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження зазначених судових рішень та зупинив виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 18 грудня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив частково. Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року скасував, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року залишив у силі. Постановляючи зазначену ухвалу, суд касаційної інстанції керувався тими самими висновками щодо вирішення спору по суті, які були покладені в основу ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року, постановленої за результатами розгляду касаційної скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що обставини та докази, на які ОСОБА_3 посилалася у касаційній скарзі, були предметом дослідження та оцінки судів попередніх інстанцій і не потребують додаткового правового аналізу, оскільки під час їх дослідження та встановлення суди дотрималися норм матеріального і процесуального права. Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 не спростовують висновків суду першої інстанції, наведених у мотивувальній частині його рішення. 17 червня 2014 року ОСОБА_3 звернулася до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) із заявою, у якій скаржилася за статтями 6 та 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), зокрема на те, що цивільне провадження щодо неї та покладення на неї цивільно-правової відповідальності порушили її право на свободу вираження поглядів. ЄСПЛ вирішив розглянути скаргу заявника за статтею 10 Конвенції. 23 березня 2023 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Удовиченко проти України» («Udovychenko v. Ukraine», заява № 46396/14; далі - рішення ЄСПЛ), яким установив порушення Україною статті 10 Конвенції під час розгляду судами справи № 2-777/11. Рішення ЄСПЛ набуло статусу остаточного 23 червня 2023 року. ЄСПЛ установив наявність причинного зв`язку між порушенням прав заявника та завданою їй матеріальною шкодою, а також визнав, що заявник зазнала моральної шкоди, яка не могла бути компенсована самим лише встановленням порушення Конвенції. Заявник просила присудити їй 112 212,60 грн на відшкодування матеріальної шкоди, що відповідало сумі, сплаченій нею на виконання рішень національних судів, яку вона конвертувала в євро за офіційним курсом на дату ухвалення рішення національного суду та визначила в розмірі 9 791,00 євро. Крім того, заявник вимагала 50 000,00 євро на відшкодування моральної шкоди. Здійснивши оцінку на засадах справедливості та врахувавши всю наявну інформацію, ЄСПЛ присудив заявнику 14 300,00 євро відшкодування матеріальної та моральної шкоди разом. ЄСПЛ визнав, що цивільне провадження та покладення на заявника цивільно-правової відповідальності становили втручання у здійснення нею права на свободу вираження поглядів. Водночас таке втручання мало правову основу в національному законодавстві, зокрема у статтях 277 та 280 ЦК України. Довід заявника щодо неправомірного застосування презумпції недостовірності до твердження, висловленого нею як очевидцем події, ЄСПЛ розглянув у контексті питання про те, чи було таке втручання «необхідним у демократичному суспільстві». Суд також погодився із тим, що втручання переслідувало законну мету захисту репутації або прав інших осіб у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції, а саме репутації ОСОБА_14 та ОСОБА_20. Оцінюючи, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві», ЄСПЛ зазначив, що коментар заявника слід розглядати як твердження щодо фактів, яке стосувалося питання суспільного інтересу, а не як безпідставний напад на репутацію позивачів. ЄСПЛ звернув увагу на те, що за відсутності тверджень про недобросовісність заявника покладення на неї обов`язку довести правдивість повідомлених нею відомостей про обставини ДТП, очевидцем якої вона була, становило вимогу, виконати яку було б надзвичайно складно, якщо не неможливо, що не відповідало принципам, сформованим у практиці Суду. ЄСПЛ також урахував характер і тяжкість наслідків, яких зазнала заявник. Зокрема, на неї було покладено обов`язок спростувати поширену інформацію у формулюванні, яке фактично вимагало визнати, що вона помилилася щодо обставин, які, за її твердженням, особисто спостерігала. Крім того, сума відшкодування, яку заявник була зобов`язана сплатити позивачам, була для неї значною, а до її повної сплати заявник протягом більш як п`яти років була обмежена у праві виїзду за кордон. З огляду на зазначені обставини ЄСПЛ дійшов висновку, що втручання у право заявника на свободу вираження поглядів було непропорційним законній меті захисту репутації інших осіб та не було «необхідним у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції. За результатами розгляду справи ЄСПЛ констатував, що реакція національних органів влади на висловлювання заявника щодо обставин ДТП, очевидцем якої вона була, була непропорційною переслідуваній законній меті, у зв`язку із чим встановив порушення статті 10 Конвенції. 21 липня 2023 року ОСОБА_3 звернулася до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами на підставі пункту 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань під час вирішення цієї справи судом. ОСОБА_3 просила скасувати ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року та від 14 березня 2012 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року і рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Крім того, заявник просила вирішити питання про поворот виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року в частині стягнутих із неї на користь позивачів сум відшкодування моральної та майнової шкоди, а також судового збору. Велика Палата Верховного Суду постановою від 27 березня 2024 року заяву ОСОБА_3 задовольнила частково. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року скасувала, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції. Велика Палата Верховного Суду мотивувала постанову тим, що встановлене ЄСПЛ у рішенні у справі «Удовиченко проти України» порушення статті 10 Конвенції є виключною обставиною, яка дає підстави для перегляду судових рішень у цій справі. З урахуванням висновків ЄСПЛ, змісту рішень національних судів та обставин справи Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ухвалені у справі судові рішення суперечать Конвенції, а встановлене ЄСПЛ порушення Україною гарантій статті 10 Конвенції поставило під сумнів результати розгляду справи національними судами. Свобода вираження поглядів є однією з основоположних засад демократичного суспільства, а втручання у здійснення цього права може бути виправданим лише за умови, якщо воно встановлене законом, переслідує одну або декілька законних цілей, передбачених пунктом 2 статті 10 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення такої мети. При цьому ЄСПЛ установив, що коментар ОСОБА_3 стосувався питання, яке становило суспільний інтерес, та був повідомленням про фактичні обставини ДТП, очевидцем якої вона була. За відсутності тверджень про недобросовісність заявника покладення на неї обов`язку довести правдивість повідомлених нею відомостей про те, що вона особисто бачила на місці події, становило вимогу, виконати яку було б надзвичайно складно, якщо не неможливо, та не відповідало принципам, сформованим у практиці ЄСПЛ за статтею 10 Конвенції. Крім того, під час вирішення спору національні суди не надали належної оцінки тому, що висловлювання відповідача стосувалося події, яка становила суспільний інтерес, не встановили її недобросовісності та не навели достатніх і відповідних підстав, які б виправдовували втручання у її право на свободу вираження поглядів. Водночас наслідки такого втручання для ОСОБА_3 були істотними: на неї покладено обов`язок спростувати поширену інформацію та стягнуто на користь позивачів суми на відшкодування моральної і майнової шкоди та судові витрати. Оскільки усунення встановленого ЄСПЛ порушення потребувало нового розгляду справи з урахуванням гарантій статті 10 Конвенції та критеріїв, сформованих у практиці ЄСПЛ, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність скасування судових рішень, ухвалених у справі, та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 04 квітня 2025 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання інформації недостовірною та такою, що принижує честь, гідність і ділову репутацію. У порядку повороту виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року у справі № 2-777/11 стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 50 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, 3546,30 грн на відшкодування матеріальних збитків та 2 620,00 грн судового збору. У порядку повороту виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року у справі № 2-777/11 стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 50 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, 3 546,30грн на відшкодування матеріальних збитків та 2620,00 грн судового збору. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ОСОБА_3 була очевидцем ДТП, яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_15 року, та у наданому журналісту коментарі «ІНФОРМАЦІЯ_10 » повідомила про обставини, які вона безпосередньо сприймала на місці події. Під час розслідування кримінальної справи відповідач була допитана як ІНФОРМАЦІЯ_18 та надала показання, аналогічні за змістом її коментарю, при цьому до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиві показання не притягувалася. Урахувавши висновки ЄСПЛ, викладені у рішенні у справі «Удовиченко проти України», суд зазначив, що спірний коментар стосувався ДТП, яка набула суспільного розголосу та становила суспільний інтерес. Хоча вислів «ІНФОРМАЦІЯ_10 » є твердженням щодо фактів, він був зроблений відповідачем як очевидцем події та становив безпосереднє відтворення її особистого сприйняття побаченого на місці ДТП. За таких обставин вимагати від відповідача доведення правдивості того, що вона, за її переконанням, безпосередньо бачила, за відсутності ознак її недобросовісності, не відповідало б гарантіям свободи вираження поглядів, передбаченим статтею 10 Конвенції. Суд також урахував, що коментар було надано на прохання журналіста невдовзі після ДТП та задовго до завершення кримінального розслідування. ОСОБА_3 не використовувала образливих чи зневажливих висловлювань щодо позивачів, не висловлювала позиції щодо вини будь-кого з учасників події, а лише повідомила послідовність подій, свідком яких вона була. Непідтвердження надалі офіційним розслідуванням того, що ОСОБА_2 був водієм автомобіля, за відсутності ознак недобросовісності відповідача, саме собою не було достатньою підставою для покладення на неї відповідальності за поширення спірної інформації. З урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 27 березня 2024 року, суд першої інстанції вважав, що існує необхідність забезпечити справедливий баланс між правом позивачів на повагу до честі, гідності та ділової репутації, з одного боку, і правом відповідача на свободу вираження поглядів - з іншого. У зв`язку із цим суд дослідив, зокрема, чи діяла ОСОБА_3 добросовісно, контекст висловлення спірного твердження та наслідки його поширення для позивачів. Суд установив, що доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 , надаючи коментар, діяла з умислом завдати шкоди честі, гідності чи діловій репутації позивачів або іншим чином діяла недобросовісно, матеріали справи не містять. Так само не встановлено існування до ДТП неприязних відносин чи конфліктів між відповідачем і позивачами. Твердження відповідача про те, що єдиною метою надання коментаря було повідомлення на прохання журналіста про подію, очевидцем якої вона стала та яка набула суспільного розголосу, позивачі не спростували. Водночас суд дійшов висновку, що зміст самого коментаря «ІНФОРМАЦІЯ_10 » не містить образливих висловлювань, звинувачень або негативної оцінки особистих чи ділових якостей позивачів. Негативного забарвлення та контексту щодо позивачів цей коментар набув унаслідок його подальшого тлумачення та подання засобами масової інформації. Хоча спірне висловлювання у контексті, в якому його подали засоби масової інформації, потенційно могло вплинути на репутацію позивачів, суд не встановив доказів настання для них негативних наслідків унаслідок його поширення. При цьому після ДТП та звернення до суду ОСОБА_1 у березні 2010 року був призначений головою Рівненської обласної державної адміністрації, а ОСОБА_2 у жовтні 2010 року повторно обраний депутатом Рівненської міської ради. Суд також урахував, що під час нового розгляду справи позивачі підтримували лише вимогу про визнання поширених відповідачем відомостей недостовірними та такими, що принижують їхні честь, гідність і ділову репутацію, тоді як вимоги про спростування інформації та відшкодування моральної і матеріальної шкоди були залишені без розгляду. Факт того, що водієм автомобіля «Audi Q7» під час ДТП був не ОСОБА_2 , установлено під час розслідування кримінальної справи, а засоби масової інформації, які поширили коментар відповідача у відповідних матеріалах, добровільно вилучили такі матеріали з публічного доступу. За таких обставин, зважаючи на суспільний інтерес до події, статус відповідача як її очевидця, контекст надання спірного коментаря та відсутність доказів недобросовісності ОСОБА_3 , суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Вирішуючи питання про поворот виконання судового рішення, суд керувався тим, що Велика Палата Верховного Суду постановою від 27 березня 2024 року скасувала судові рішення, на виконання яких з ОСОБА_3 були стягнуті відповідні кошти, а за результатами нового розгляду у задоволенні позову в частині вимог про визнання інформації недостовірною відмовлено, тоді як вимоги про спростування інформації та відшкодування моральної і матеріальної шкоди залишено без розгляду. Суд відхилив заперечення позивачів про те, що ОСОБА_3 вже отримала присуджену ЄСПЛ справедливу сатисфакцію, зазначивши, що застосування положень статті 444 ЦПК України про поворот виконання судового рішення не залежить від виплати державою компенсації за встановлене ЄСПЛ порушення Конвенції. Рівненський апеляційний суд постановою від 04 вересня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 адвоката КравцоваВ. Ю. залишив без задоволення, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 квітня 2025 року - без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються зібраними у справі доказами, яким суд надав належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги не спростовують встановлених обставин та не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У вересні 2025 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , в інтересах яких діє адвокат Кравцов В. Ю., подали до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просять скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 квітня 2025 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 вересня 2025 року й ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_3 про поворот виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року у справі № 2-777/11 та визнати недостовірними і такими, що принижують честь, гідність і ділову репутацію ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , відомості «ІНФОРМАЦІЯ_10 », поширені ОСОБА_3 у відповідних коментарях засобам масової інформації. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявники зазначають про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 277 ЦК України у разі відсутності доказів недобросовісності особи під час поширення нею недостовірної інформації, а також статті 444 ЦПК України у випадку виконання державою рішення ЄСПЛ шляхом виплати заявнику присудженої справедливої сатисфакції. Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 обґрунтовують тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статтю 277 ЦК України, оскільки помилково пов`язали питання достовірності спірної інформації з добросовісністю чи недобросовісністю ОСОБА_3 під час її поширення. Заявники наголошують, що ані ЄСПЛ у рішенні у справі «Удовиченко проти України», ані Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 березня 2024 року не поставили під сумнів встановлений національними судами факт недостовірності поширеної відповідачем інформації. На їх переконання, питання добросовісності ОСОБА_3 має значення для оцінки допустимості та пропорційності втручання у її право на свободу вираження поглядів, зокрема покладення на неї обов`язку спростувати інформацію та відшкодувати завдану шкоду, однак не впливає на вирішення питання про те, чи відповідає поширена нею інформація дійсності. У зв`язку із цим заявники вважають, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статтю 277 ЦК України та всупереч статтям 78, 417 ЦПК України не врахували вказівок, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2024 року, помилково використавши відсутність доказів недобросовісності ОСОБА_3 як підставу для відмови у задоволенні вимоги про визнання спірної інформації недостовірною. Заявники також посилаються на те, що внаслідок значного проміжку часу після подій, які є предметом спору, вони були об`єктивно позбавлені можливості надати додаткові докази на підтвердження недобросовісності ОСОБА_3 , оскільки частину матеріалів первісного судового провадження було знищено після закінчення строку їх зберігання. Щодо повороту виконання судового рішення заявники не погоджуються із висновками судів про те, що застосування статті 444 ЦПК України не залежить від отримання ОСОБА_3 від держави справедливої сатисфакції, присудженої ЄСПЛ. Зазначають, що рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року в частині стягнення майнової та моральної шкоди було виконано, а рішенням ЄСПЛ у справі «Удовиченко проти України» відповідачу присуджено 14 300,00 євро за всіма видами шкоди, яку держава Україна виплатила у повному обсязі. На переконання заявників, виплатою цієї суми права ОСОБА_3 , порушення яких встановив ЄСПЛ, уже були поновлені. Тому заявники вважають, що додаткове стягнення із них на користь ОСОБА_3 коштів у порядку повороту виконання призводить до подвійного відшкодування однієї і тієї самої шкоди та безпідставного збагачення відповідача. Покладення такого майнового обов`язку на позивачів, у діях яких не встановлено недобросовісної чи протиправної поведінки, фактично перекладає на них відповідальність держави за порушення Конвенції, встановлене ЄСПЛ, та суперечить засадам справедливості і правової визначеності. Посилаючись на правову природу інституту повороту виконання судового рішення як процесуального механізму, спрямованого на відновлення становища особи, яке існувало до виконання скасованого рішення, заявники стверджують, що в цій справі такої мети вже досягнуто внаслідок виплати державою ОСОБА_3 присудженої ЄСПЛ справедливої сатисфакції, а тому підстав для повторного стягнення із них відповідних сум немає. Аргументи інших учасників справи У листопаді 2025 року ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Коваленко Ю. О., подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 07 листопада 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Рівненського міського суду Рівненської області. 03 грудня 2025 року матеріали справи № 2-777/11 надійшли до Верховного Суду. Верховний Суд ухвалою від 06 жовтня 2026 року призначив справу до судового розгляду. Фактичні обставини, з`ясовані судами ІНФОРМАЦІЯ_15 року у місті Рівному сталася ДТП за участю автомобіля «Audi Q7», унаслідок якої ОСОБА_15 отримала тілесні ушкодження. 03 грудня 2008 року у приміщенні Центральної міської лікарні журналіст Шамшин П. взяв (відзняв) у ОСОБА_3 коментар щодо обставин ДТП, яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_15 року біля Свято-Покровського собору у місті Рівному, що також підтверджується листом ТОВ «Телерадіокомпанія «Рівне-1» від 17 січня 2011 року № 3/01/11. У цьому коментарі, зробленому на прохання журналіста, відповідач зазначила: «ІНФОРМАЦІЯ_16 ». Коментар ОСОБА_3 був опублікований у друкованих засобах масової інформації та відтворений у відеосюжетах ТОВ «Телерадіокомпанія «Рівне-1», телеканалу «НТН» та телерадіокомпанії «Студія 1+1». Інтерв`ю журналістам ОСОБА_3 не надавала, що підтверджується інформаційними листами газети «ІНФОРМАЦІЯ_17. Згідно з повідомленням слідчого управління УМВС України у Рівненській області від 11 січня 2011 року № 18/126 за фактом ДТП, яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_15 року та внаслідок якої ОСОБА_15 отримала тяжкі тілесні ушкодження, ІНФОРМАЦІЯ_14 року відділ розслідування ДТП СУ УМВС України у Рівненській області порушив кримінальну справу № 20/116-08 за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України. Під час розслідування 05 грудня 2008 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були допитані як свідки. Постановою про закриття кримінальної справи від 03 червня 2009 року встановлено, що ДТП, яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_15 року та внаслідок якої постраждала ОСОБА_15 , сталася за участю водія ОСОБА_16 , який керував автомобілем «Audi Q7». Відповідно до висновку судово-психологічної експертизи від 11 червня 2010 року № 2329/10-11, проведеної за матеріалами цивільної справи № 2-11543/09, інформаційне висвітлення ДТП, яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_15 року біля Покровського собору у місті Рівному, зокрема коментар ОСОБА_3 , відтворений у відеосюжеті ТСН телеканалу «1+1» «ІНФОРМАЦІЯ_8», відеосюжеті програми «ІНФОРМАЦІЯ_11» телеканалу «Рівне-1» «ІНФОРМАЦІЯ_2» та відеосюжеті програми «ІНФОРМАЦІЯ_18» телеканалу «НТН» «ІНФОРМАЦІЯ_4», мало особливості, здатні негативно вплинути на сприйняття особи ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , потенціювати формування і поширення негативного ставлення до їх соціально-психологічних характеристик та особистих якостей, принизити їх честь і гідність та завдати шкоди діловій репутації. Інші докази, подані позивачами разом із позовною заявою від 26 листопада 2009 року та зазначені у додатках до неї, у матеріалах справи № 2-777/11 відсутні. Суди також з`ясували, що 26 листопада 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , редакції газети «Рівненська газета», ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , редакції газети «Рівне вечірнє», ОСОБА_19 , редакції газети «Волинь», ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ТОВ «Телерадіокомпанія «Рівне-1» про спростування недостовірної інформації, захист честі, гідності та ділової репутації, відшкодування моральної і матеріальної шкоди. Рівненський міський суд Рівненської області ухвалою від 23 липня 2010 року у справі № 2-2284/10 визнав мирову угоду, укладену між позивачами та іншими відповідачами, крім ОСОБА_3 , та закрив провадження у справі в цій частині. Позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про спростування недостовірної інформації, захист честі, гідності та ділової репутації, відшкодування моральної і матеріальної шкоди виділив в окреме провадження. Цивільну справу № 2-2284/10 знищено у зв`язку із закінченням строку її зберігання. Рівненський міський суд Рівненської області ухвалою від 06 лютого 2025 року відновив втрачене судове провадження у цивільній справі № 2-2284/10 в частині ухвали Рівненського міського суду Рівненської області від 23 липня 2010 року про визнання мирової угоди, закриття провадження у справі в частині позовних вимог та виділення позовних вимог до ОСОБА_3 в окреме провадження. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пункту 3 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Відповідно до частини четвертої статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. За змістом частин першої та другої статті 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (частина третя статті 34 Конституції України). Відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб. Беручи до уваги зазначені конституційні положення, суди під час вирішення справ про захист гідності, честі та ділової репутації повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку. У статті 201 ЦК України встановлено, що, зокрема, честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, а статтями 297, 299 ЦК України передбачено право на повагу до гідності та честі, а також право на недоторканність ділової репутації. Так, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. А під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей під час виконання нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків. Позови про захист гідності, честі чи ділової репутації має право пред`явити, зокрема, фізична особа в разі поширення про неї недостовірної інформації, що порушує її особисті немайнові права. Перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи та правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, Верховний Суд дійшов таких висновків. Відповідно до частин першої-третьої статті 277 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім`ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам. Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного. Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19)). Водночас спірні правовідносини охоплюються гарантіями статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно зі статтею 10 Конвенції кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним у демократичному суспільстві. Отже, вирішуючи спори про захист честі, гідності та ділової репутації, суд повинен забезпечити справедливий баланс між правом особи на захист репутації та правом іншої особи на свободу вираження поглядів. У рішенні від 23 березня 2023 року у справі «Удовиченко проти України» («Udovychenko v. Ukraine», заява № 46396/14) ЄСПЛ установив порушення Україною статті 10 Конвенції під час попереднього розгляду саме цієї справи. ЄСПЛ звернув увагу на те, що коментар ОСОБА_3 стосувався ДТП, яка викликала значний суспільний інтерес, принаймні на місцевому рівні. ЄСПЛ погодився із національними судами в тому, що фраза про сина ОСОБА_10 , який вийшов із дверей з боку водія, може розглядатися як твердження щодо фактів. Водночас Суд наголосив на особливому характері такого твердження: його зробила особа, яка була очевидцем події, і воно становило безпосереднє відтворення її особистого сприйняття того, що вона побачила на місці ДТП. За таких конкретних обставин від заявника не можна було вимагати доведення того, що, як вона вважала, відбулося та що вона бачила на власні очі. ЄСПЛ також зауважив, що не стверджувалося про відсутність належної ретельності з боку заявника під час повідомлення цих відомостей. ЄСПЛ урахував і те, що коментар було надано на прохання журналіста, який висвітлював ДТП, невдовзі після події та задовго до завершення кримінального розслідування. Заявник не використовувала образливих чи зневажливих висловлювань щодо позивачів, не висловлювала позиції стосовно вини будь-кого з осіб, причетних до ДТП, а повідомила про послідовність подій, свідком яких вона була. За висновком ЄСПЛ, непідтвердження офіційним розслідуванням того, що ОСОБА_2 був водієм автомобіля, не мало вирішального значення за відсутності ознак недобросовісності з боку заявника. Дозвіл свідкам подій, які могли бути пов`язані з кримінальними правопорушеннями, публічно та добросовісно повідомляти про те, що вони безпосередньо бачили та належним чином повідомили органам державної влади, є одним із аспектів захисту свободи вираження поглядів та за певних обставин може відповідати суспільному інтересу. У постанові від 27 березня 2024 року, скасовуючи раніше ухвалені у цій справі судові рішення та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для забезпечення справедливого балансу між правом позивачів на повагу до честі, гідності та ділової репутації і правом ОСОБА_3 на свободу вираження поглядів необхідно встановити, чи досягало посягання на репутацію позивачів такого рівня серйозності, який зумовлював необхідність втручання у свободу вираження поглядів відповідача, чи діяла ОСОБА_3 добросовісно під час надання спірного коментаря, а також урахувати контекст, у якому було висловлено оспорюване твердження, та наслідки його поширення для позивачів. Під час нового розгляду справи суди попередніх інстанцій зазначені обставини дослідили. Суди встановили, що ОСОБА_3 була очевидцем ДТП, яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_15 року. Наступного дня на прохання журналіста вона надала короткий коментар щодо обставин події, у якому зазначила: «ІНФОРМАЦІЯ_16 ». Коментар був наданий невдовзі після ДТП та задовго до завершення кримінального розслідування. Під час розслідування кримінальної справи ОСОБА_3 була допитана як ІНФОРМАЦІЯ_18 та надала показання, аналогічні за змістом її коментарю. Доказів того, що її показання були завідомо неправдивими, матеріали справи не містять. Апеляційний суд також установив, що наявні у матеріалах справи показання інших свідків, які після ДТП сприйняли обставини події подібним чином та зазначали, що після зіткнення із потерпілою з автомобіля вийшов ОСОБА_2 . Суди не встановили існування між ОСОБА_3 та позивачами до спірних подій будь-яких неприязних стосунків, конфлікту чи іншого мотиву, який міг би свідчити про її намір поширити завідомо неправдиві відомості або завдати шкоди честі, гідності чи діловій репутації ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Сам собою коментар «ІНФОРМАЦІЯ_10 » не містив твердження про те, що ОСОБА_2 керував автомобілем у момент ДТП, спричинив цю ДТП або був винним у її вчиненні. ОСОБА_3 не використовувала образливих чи зневажливих висловлювань щодо позивачів та не давала оцінки винуватості будь-кого з учасників події. Негативного контексту спірне висловлювання набуло внаслідок його подальшого використання та подання засобами масової інформації. За таких обставин колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що покладення на ОСОБА_3 негативних цивільно-правових наслідків лише з тієї підстави, що вона не довела об`єктивної істинності власного безпосереднього сприйняття події, за відсутності встановленої недобросовісності, не відповідало б необхідному балансу між захистом репутації позивачів та свободою вираження поглядів відповідача. Доводи касаційної скарги про те, що суди помилково ототожнили добросовісність ОСОБА_3 із достовірністю поширеної нею інформації, наведеного висновку не спростовують. Добросовісність особи, яка поширила інформацію, та об`єктивна достовірність такої інформації не є тотожними правовими категоріями. Відсутність недобросовісності сама собою не перетворює фактичне твердження, яке не підтвердилося, на достовірне. Проте в цій справі добросовісність відповідача має істотне значення не для встановлення об`єктивної істинності повідомленого нею факту як такого, а для визначення того, чи є втручання держави у її право на свободу вираження поглядів шляхом застосування передбачених цивільним законодавством способів захисту прав позивачів необхідним і пропорційним у розумінні статті 10 Конвенції. Саме такого підходу вимагали висновки ЄСПЛ у справі «Удовиченко проти України» та Великої Палати Верховного Суду у постанові від 27 березня 2024 року. Тому посилання заявників на те, що ЄСПЛ та Велика Палата Верховного Суду не поставили під сумнів факт недостовірності спірної інформації, не свідчить про неправильність оскаржуваних судових рішень. Визначальним для вирішення цього спору після його направлення на новий розгляд є не ізольоване встановлення відповідності спірної фрази об`єктивній дійсності, а оцінка всіх обставин її висловлення з погляду необхідності та пропорційності втручання у гарантоване статтею 10 Конвенції право відповідача. Інше тлумачення фактично призводило б до повторного застосування того самого підходу, який ЄСПЛ визнав таким, що порушив права ОСОБА_3 : покладення на очевидця обов`язку довести правдивість власного безпосереднього сприйняття події та застосування до нього негативних цивільно-правових наслідків у разі неможливості такого доказування. Не заслуговують на увагу й доводи касаційної скарги про порушення судами вимог статті 417 ЦПК України, оскільки під час нового розгляду суди виконали вказівки Великої Палати Верховного Суду, дослідили обставини, які не отримали належної правової оцінки під час попереднього розгляду справи, зокрема контекст поширення інформації, добросовісність відповідача та наслідки поширення інформації для позивачів. Посилання заявників на те, що через сплив значного часу та знищення частини матеріалів первісного судового провадження вони були позбавлені можливості надати докази недобросовісності ОСОБА_3 , не може бути підставою для іншого вирішення спору. Сам собою сплив часу не звільняє суд від обов`язку вирішити справу на підставі наявних доказів та не дозволяє вважати встановленими обставини, які такими доказами не підтверджені. Щодо доводів касаційної скарги про відсутність підстав для повороту виконання судового рішення Верховний Суд керується таким. Поворот виконання рішення є процесуальною гарантією захисту майнових прав особи, яка полягає у поверненні їй усього одержаного стягувачем за судовим рішенням, правова підстава якого внаслідок його скасування відпала. Відповідно до частини другої статті 444 ЦПК України, якщо рішення після його виконання скасовано і справу повернуто на новий розгляд, суд, ухвалюючи рішення, вирішує питання про поворот виконання, якщо під час нового розгляду справи він закриває провадження у справі, залишає позов без розгляду, відмовляє у позові повністю або задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі. Питання про поворот виконання рішення суд вирішує за наявності відповідної заяви сторони (частина п`ята статті 444 ЦПК України). У цій справі судові рішення, на підставі яких з ОСОБА_3 на користь позивачів були стягнуті грошові кошти, Велика Палата Верховного Суду постановою від 27 березня 2024 року скасувала, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції. За результатами нового розгляду у задоволенні позовних вимог, які розглянуті по суті, відмовлено, а інші вимоги позивачів, зокрема про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, залишено без розгляду. Отже, правова підстава для збереження позивачами коштів, отриманих від ОСОБА_3 на виконання скасованого судового рішення, відпала. Доводи касаційної скарги про те, що поворот виконання призводить до подвійного відшкодування на користь ОСОБА_3 , оскільки ЄСПЛ присудив їй 14 300,00 євро справедливої сатисфакції, які держава Україна виплатила у повному обсязі, є необґрунтованими. Справедлива сатисфакція, присуджена ЄСПЛ у зв`язку зі встановленням порушення державою Конвенції, та поворот виконання скасованого рішення національного суду є різними за правовою природою механізмами. Виплата справедливої сатисфакції є наслідком міжнародно-правової відповідальності держави за встановлене ЄСПЛ порушення Конвенції. Натомість поворот виконання відповідно до статті 444 ЦПК України є процесуальним засобом усунення майнових наслідків виконання судового рішення, яке в подальшому скасовано, і спрямований на повернення сторін у становище, яке існувало до його виконання. Тому виплата державою на виконання рішення ЄСПЛ справедливої сатисфакції сама собою не створює для особи, яка одержала кошти на підставі скасованого судового рішення, права зберегти такі кошти та не усуває передбачених статтею 444 ЦПК України підстав для повороту виконання. Інше тлумачення призвело б до того, що майнові наслідки виконання судового рішення, яке втратило юридичну силу, продовжували б існувати між сторонами лише через те, що держава виконала окремий міжнародно-правовий обов`язок із виплати справедливої сатисфакції за встановлене ЄСПЛ порушення Конвенції. Отже, доводи касаційної скарги ґрунтуються на помилковому ототожненні наслідків міжнародно-правової відповідальності держави за порушення Конвенції та процесуального механізму повороту виконання скасованого судового рішення. З огляду на доводи заявників щодо відсутності висновку Верховного Суду стосовно застосування статей 277 ЦК України та 444 ЦПК України у подібних правовідносинах колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке. Під час застосування статті 277 ЦК України у взаємозв`язку зі статтею 10 Конвенції до фактичного твердження, зробленого особою як очевидцем події, що становить суспільний інтерес, суд повинен ураховувати не лише відповідність такого твердження об`єктивній дійсності, а й конкретні обставини його поширення, зокрема характер інформації та суспільний інтерес до неї, безпосередність сприйняття події особою, контекст висловлювання, її добросовісність, а також характер і ступінь негативних наслідків для особи, якої стосується інформація. За відсутності ознак недобросовісності покладення на очевидця обов`язку довести правдивість того, що він вважав безпосередньо побаченим, та застосування негативних цивільно-правових наслідків лише через неможливість такого доказування може становити непропорційне втручання у право на свободу вираження поглядів. Застосування передбаченого статтею 444 ЦПК України повороту виконання скасованого судового рішення не залежить саме собою від виплати державою особі справедливої сатисфакції на виконання рішення ЄСПЛ, яким встановлено порушення Конвенції під час розгляду відповідної справи національними судами, оскільки справедлива сатисфакція та поворот виконання судового рішення є різними за правовою природою, підставами, суб`єктним складом і призначенням правовими механізмами. Установивши, що спірний коментар ОСОБА_3 був безпосереднім відтворенням її особистого сприйняття обставин ДТП, очевидцем якої вона була, стосувався події, що становила суспільний інтерес, був наданий на прохання журналіста невдовзі після цієї події, не містив образливих чи зневажливих висловлювань та тверджень про винуватість ОСОБА_2 у вчиненні ДТП, а доказів недобросовісності відповідача під час його надання не встановлено, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про відсутність підстав для задоволення позову. Так само, встановивши, що судове рішення, на виконання якого з ОСОБА_3 були стягнуті кошти на користь позивачів, скасовано, а за результатами нового розгляду відсутні правові підстави для збереження позивачами одержаних за таким рішенням коштів, суди правильно застосували положення статті 444 ЦПК України та здійснили поворот виконання судового рішення. Доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, значною мірою зводяться до іншого тлумачення заявниками висновків ЄСПЛ та Великої Палати Верховного Суду і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявників. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , в інтересах яких діє адвокат Кравцов Віктор Юрійович, залишити без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 квітня 2025 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 вересня 2025 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Відповідно до частини третьої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України постанову оформив суддя Петров Є. В. Суддя-доповідачВ. В. Пророк СуддіА. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров Згадані норми: Конституція України, ст. 32; Конституція України, ст. 34; Конституція України, ст. 68; ЦК України, ст. 270; ЦК України, ст. 297; ЦК України, ст. 299; ЦК України, ст. 277; ЦК України, ст. 280; ЦК України, ст. 15; ЦК України, ст. 16; ЦК України, ст. 201; ЦПК України, ст. 423; ЦПК України, ст. 444; ЦПК України, ст. 389; ЦПК України, ст. 3; ЦПК України, ст. 400; ЦПК України, ст. 417; ЦПК України, ст. 410; ЦПК України, ст. 416; ЦПК України, ст. 409; ЦПК України, ст. 415; КК України, ст. 286; Конвенція (ЄКПЛ), ст. 6; Конвенція (ЄКПЛ), ст. 10 Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.