# ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 161/10521/24

Суд: Касаційний кримінальний суд ВС
Справа № 161/10521/24
Дата ухвалення: 2026-10-12
Вид судочинства: Кримінальне
Ідентифікатор ЄДРСР: 140746502
Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/140746502
Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/140746502

Окрема правова позиція з офіційної бази ВС у цій картці не наведена. Використовуйте повний текст рішення.

## Текст документа
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2026 року
м. Київ

справа № 161/10521/24
провадження № 51-2997км26

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 ,  ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),
засудженого  ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8 на вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 квітня 2026 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 14 липня 2026 рокув кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12024030580001238, стосовно
ОСОБА_7 ,ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Молчанів Локачинського району Волинської області, зареєстрованого в цьому АДРЕСА_1 , мешканця АДРЕСА_2 , раніше не судимого,
засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286  Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Луцький міськрайонний суд Волинської області вироком від 06 квітня 2026 року визнав  ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, та призначив йому покарання у виді штрафу в розмірі 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 51 000 грн, з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк на 3 роки.
Цивільний позов КП «МОЛТГ» до ОСОБА_7 про відшкодування витрат, пов`язаних із лікуванням потерпілої ОСОБА_9 , залишено без розгляду.
Цивільний позов адвоката ОСОБА_10 в інтересах потерпілої ОСОБА_9 до ОСОБА_7 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь потерпілої 150 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди та 10 000 грн витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги.
Вирішено питання щодо речових доказів та арешту майна.
За обставин, визнаних місцевим судом доведеними та викладених у вироку,  ОСОБА_7 02 квітня 2024 року о 15:22 на вул. Конякіна, 39 в м. Луцьку, керуючи технічно справним автомобілем марки «Mercedes-Benz Sprinter 311 CD», р. н. з. НОМЕР_1 , рухаючись дорогою, яка слугує виїздом з території автостанції № 1 м. Луцька в напрямку вул. Конякіна, порушуючи пп. «б» п. 2.3, пункти 12.1, 12.3 Правил дорожнього руху, маючи об`єктивну можливість виявити пішохода на проїзній частині дороги, не врахував дорожньої обстановки, відволікся від її спостереження, проявив безпечність та неуважність, не вибрав безпечної швидкості руху, не вжив негайних заходів для зменшення швидкості руху аж до зупинки транспортного засобу, в результаті чого допустив наїзд на пішохода ОСОБА_9 , яка перетинала проїзну частину дороги зліва направо відносно руху автомобіля неподалік від нерегульованого пішохідного переходу.
Внаслідок вказаних вище грубих порушень Правил дорожнього руху водій ОСОБА_7 своїми необережними протиправними діями, які перебувають у прямому причинному зв`язку з виникненням дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП), спричинив пішоходу ОСОБА_9 тілесні ушкодження середньої тяжкості.
Волинський апеляційний суд ухвалою від 14 липня 2026 рокуапеляційні скарги захисника ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_7 та представника потерпілої ОСОБА_9 - адвоката ОСОБА_10 залишив без задоволення, а апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні ОСОБА_11 задовольнив частково.
Вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 квітня 2026 року стосовно ОСОБА_7 змінив і стягнув з обвинуваченого на користь потерпілої ОСОБА_9 10 000 грн процесуальних витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги.
В решті вирок місцевого суду залишено без змін.
Вимоги та доводи, викладені в касаційній скарзі
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_8 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржувані судові рішення стосовно ОСОБА_7 в частині незастосування ст. 47 КК і на підставі вказаного закону звільнити останнього від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 286 КК з передачею його на поруки трудовому колективу ТОВ «Інтерремо», кримінальне провадження закрити на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), а цивільний позов представника потерпілої ОСОБА_9 - адвоката ОСОБА_10 залишити без розгляду.
Обґрунтовуючи свої вимоги, захисник зазначає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували закон про кримінальну відповідальність, безпідставно не застосувавши положення ст. 47 КК.
Стверджує, що суди встановили та зазначили в судових рішеннях всі визначені цією нормою необхідні умови звільнення від кримінальної відповідальності: ОСОБА_7 уперше вчинив нетяжкий злочин, раніше не судимий, його щире каяття визнано обставиною, яка пом`якшує покарання, а трудовий колектив ТОВ «Інтерремо» подав належно оформлене клопотання про передачу його на поруки.
Однак, відмовляючи у звільненні ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК з посиланням на невідшкодування збитків потерпілій та її позицію щодо необхідності призначення суворого покарання, суди фактично застосували умови іншого правового інституту - примирення винного з потерпілим (ст. 46 КК). Таким чином, суди підмінили законодавчо визначені підстави передачі особи на поруки (ст. 47 КК) критеріями, які не передбачені цією нормою закону.
Вважає, що покликання судів на невідшкодування шкоди як на самостійну підставу для відмови в застосуванні ст. 47 КК суперечить їх висновкам про наявність у ОСОБА_7 щирого каяття, яке є окремою законодавчо визначеною умовою для звільнення від кримінальної відповідальності. Належне підтвердження щирого каяття вбачається і в добровільному, систематичну та частковому відшкодуванні завданої шкоди в загальному розмірі 60 100 грн, яке потерпіла безпосередньо прийняла на особистий банківський рахунок (зокрема, 54 000 грн на час розгляду справи в суді першої інстанції та 6100 грн впродовж апеляційного провадження). Крім того, одразу після ДТП засуджений організував здачу крові для потерпілої.
Сторона захисту наголошує, що думка потерпілої про суворість покарання не входить до вичерпного переліку умов, визначених ст. 47 КК України, а тому не може вважатися вирішальною обставиною під час вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності.
На підтвердження цієї позиції захисник посилається на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 11 травня 2021 року у справі № 161/17452/19 (провадження № 51-417км21) та від 14 січня 2026 року у справі № 454/3997/24 (провадження № 51-3649км25), відповідно до яких незгода потерпілого чи невідшкодування шкоди не є необхідними умовами для звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі статей 47, 49 КК.
Водночас сторона захисту зазначає, що обставини, за яких Верховний Суд у постанові від 21 травня 2024 року у справі № 443/1255/23 (провадження № 51- 1557км24) визнав правомірним скасування звільнення від відповідальності (зокрема, припинення виплат одразу після передачі особи на поруки, відсутність вибачень, нещирість каяття), у цьому кримінальному провадженні відсутні та судами попередніх інстанцій не встановлені.
Вважає, що суди вийшли за межі судової дискреції. Зокрема, апеляційний суд, зазначивши, що звільнення на підставі ст. 47 КК є правом, а не обов`язком суду, не навів мотивів відмови у межах критеріїв, визначених самою нормою, а обґрунтував її обставинами, які не входять до предмета її регулювання, що суперечить ч. 2 ст. 19 Конституції України та розумінню дискреційних повноважень як вибору з-поміж варіантів, закріплених у законі (постанови Верховного Суду у справах № 1840/2970/18, № 634/609/15-к). Довільне доповнення умов ст. 47 КК не закріпленими цим законом критеріями, на думку захисника, порушує вимоги доступності та передбачуваності кримінального закону за ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція ) (рішення ЄСПЛ у справах «Kokkinakis v. Greece», «Cantoni v. France», «Kafkaris v. Cyprus», «Del Rio Prada v. Spain») та принцип рівності перед законом (ст. 24 Конституції України, ст. 14 Конвенції), оскільки ставить реалізацію права на звільнення у залежність від суб`єктивного розсуду конкретного складу суду. Зауважує, що в судових рішеннях відсутня відповідь на питання, чому за наявності всіх законодавчо визначених умов виправлення засудженого неможливе без застосування до нього заходів кримінально-правової репресії, а контроль трудового колективу не забезпечить досягнення мети кримінальної відповідальності.
Також сторона захисту стверджує, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили істотні порушення вимог кримінального процесуального закону. Аргументуючи зазначену позицію, захисник вказує, що рішення місцевого суду про відмову в задоволенні клопотання трудового колективу про передачу особи на поруки було прийнято протокольно, без виходу суду до нарадчої кімнати та без постановлення вмотивованої ухвали, що суперечить вимогам статей 288, 369-372 КПК. У свою чергу, апеляційний суд залишив поза увагою цей самостійний довід апеляційної скарги і відхилив його без належного правового аналізу та спростування, чим грубо порушив приписи ст. 419 КПК.
Крім того, місцевий суд недотримався вимог кримінального процесуального закону під час вирішення цивільного позову. Зокрема, прийнявши до розгляду позов про відшкодування моральної шкоди, пред`явлений до двох відповідачів - засудженого в розмірі 700 000 грн та його страховика ПрАТ «СК «Уніка» у розмірі 320 000 грн, суд не прийняв жодного рішення щодо вимог до страховика, хоча визначена ним (судом) сума моральної шкоди 150 000 грн мала би бути задоволена за рахунок лімітів відповідальності страховика.
На переконання сторони захисту, висновок апеляційного суду про те, що позовні вимоги до страхової компанії не були предметом розгляду в суді першої інстанції, фактично підтверджує доводи захисника в цій частині, оскільки місцевий суд, прийнявши позовну заяву до розгляду, був зобов`язаний ухвалити рішення по суті кожної із заявлених позовних вимог.
Також місцевий суд, визначивши загальний розмір моральної шкоди в розмірі 150 000 грн, не вирахував з нього добровільно відшкодованих ОСОБА_7 54 000 грн. Тому, на думку захисника, стягненню підлягав лише залишок невідшкодованої шкоди в розмірі 96 000 грн. Водночас апеляційний суд належним чином не перевірив цього доводу апеляційної скарги, не надав йому належної оцінки, обмеживши свою відповідь лише одним формальним реченням.
До початку касаційного розгляду захисник ОСОБА_6 подав до суду касаційної інстанції письмові пояснення, в яких обґрунтовував свою незгоду із судовими рішеннями стосовно ОСОБА_7 та просив задовольнити касаційну скаргу захисника ОСОБА_8 .
Позиції учасників судового провадження
Захисник  ОСОБА_6 і засуджений ОСОБА_7 підтримали касаційну скаргу.
Прокурор заперечував щодо задоволення касаційної скарги.
Інші учасники судового провадження повідомлені про дату, час та місце судового розгляду, проте в судове засідання не з`явилися, клопотань або заяв про відкладення розгляду кримінального провадження не подавали.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення засудженого, захисника і прокурора, перевіривши доводи, викладені в касаційній скарзі, письмові пояснення та матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Згідно з ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Фактичні обставини кримінального провадження, доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, правова кваліфікація його дій у касаційній скарзі не оспорюються, а тому в цій частині судові рішення колегією суддів не переглядаються.
Доводи касаційної скарги захисника про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність судами попередніх інстанцій є безпідставними з огляду на викладене нижче.
Так, аргументи сторони захисту про те, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно відмовили у звільненні ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК, а крім того, застосували критерії іншого правового інституту - ст. 46 КК, не знайшли свого підтвердження в матеріалах провадження.
За змістом ч. 1 ст. 47 КК особу, яка вперше вчинила кримінальний проступок або нетяжкий злочин, крім кримінальних правопорушень, перелічених у цій нормі, та щиро покаялася, може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.
На відміну від статей 45, 46, 49 КК, у яких законодавець використав імперативне формулювання «звільняється від кримінальної відповідальності», у ст. 47 КК вжито формулювання «може бути звільнено». Таким чином, цей вид звільнення є дискреційним (факультативним) і передбачені нормою умови (вчинення нетяжкого злочину вперше, щире каяття та наявність клопотання колективу) є необхідними, але не достатніми передумовами для його застосування. Їх встановлення відкриває суду можливість, а не покладає обов`язок звільнити особу від кримінальної відповідальності. Саме закон, а не суд пов`язує наслідок у виді звільнення з результатом судової оцінки.
Отже, доводи захисника про те, що за наявності всіх перелічених у ст. 47 КК умов суд зобов`язаний був звільнити ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності у зв`язку з передачею на поруки, ґрунтується на неправильному тлумаченні цього закону.
Дискреція суду під час застосування ст. 47 КК не є безмежною і реалізується відповідно до мети цього інституту, яка полягає в можливості виправлення особи без застосування кримінально-правових засобів - під виховним впливом колективу, що бере на себе відповідне зобов`язання. Вирішуючи це питання, суд оцінює, чи є в конкретному випадку реальні підстави вважати, що такої мети буде досягнуто. Для цього мають значення, зокрема: характер і тяжкість наслідків кримінального правопорушення; дані про особу винного та його поведінка після вчинення кримінального правопорушення, що свідчить про дійсність каяття та відповідальне ставлення до наслідків своїх дій; реальна здатність колективу здійснювати виховний вплив на особу, що залежить у тому числі від усталеності зв`язку особи із цим колективом. Такі критерії не є додатковими умовами, які суд додає до закону, а є змістом судового розсуду, що випливає із самої ст. 47 КК.
Саме такий підхід застосував апеляційний суд, зазначивши, що суд має враховувати не лише наявність формальних підстав, а й характер і ступінь тяжкості кримінального правопорушення, обставини його вчинення, дані про особу винного, його поведінку після вчинення кримінального правопорушення та можливість досягнення мети кримінальної відповідальності без ухвалення обвинувального вироку.
Необґрунтованими є й доводи сторони захисту про те, що суди попередніх інстанцій підмінили підстави звільнення, визначені у ст. 47 КК, умовами, зазначеними у ст. 46 КК.
Суди не визнавали повного відшкодування шкоди або думки потерпілої обов`язковими умовами звільнення, відсутність яких виключає його застосування.
Невідшкодування збитків потерпілій та її позиція були враховані судами в сукупності з іншими обставинами, що характеризують ступінь суспільної небезпечності вчиненого кримінального правопорушення, його наслідки для потерпілої та посткримінальну поведінку ОСОБА_7 , тобто саме тих факторів, які є предметом судової оцінки в ході вирішення питання про можливість виправлення особи без застосування покарання. Відмінність між статтями 46 та 47 КК полягає не в тому, що ст. 47 КК забороняє суду зважати на позицію потерпілого і факт відшкодування шкоди, а в тому, що за ст. 46 КК примирення та відшкодування є обов`язковими умовами, без яких звільнення від відповідальності неможливе, тоді як за ст. 47 цього Кодексу їх відсутність сама собою не виключає звільнення, але й не позбавляє суд права оцінити ці обставини в сукупності з іншими.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні клопотання трудового колективу, врахував не лише наявність формальних підстав, а й характер і ступінь тяжкості кримінального правопорушення, його наслідки та дані про поведінку обвинуваченого після вчинення кримінального правопорушення.
Зокрема, суди встановили, що внаслідок грубого порушення ОСОБА_7 правил безпеки дорожнього руху потерпіла ОСОБА_9 отримала відкритий уламковий двокісточковий перелом правої гомілки в нижній третині зі зміщенням, звих стопи та рвану рану в ділянці правого гомілково-ступневого суглоба.
За показаннями допитаної в суді першої інстанції свідка ОСОБА_12 , потерпіла понад 11 місяців безперервно перебувала в лікувальних закладах, потребує постійної медичної допомоги та пересувається на інвалідному візку, добровільно сплачені обвинуваченим кошти спрямовувалися на лікування потерпілої, останній платіж надійшов у жовтні 2024 року, а в цілому допомога обвинуваченого, за оцінкою свідка, мала пасивний характер. Також свідок повідомила, що після першого випадку сприяння в пошуку донорів крові ОСОБА_7 надалі допомогти відмовився, останній платіж на лікування потерпілої надійшов у жовтні 2024 року (тобто за півтора року до ухвалення вироку).
Місцевий суд також узяв до уваги нетривалість трудових відносин обвинуваченого з ТОВ «Інтерремо», що безпосередньо стосується предмета регулювання ст. 47 КК, оскільки сутність цього інституту становить довіра колективу та його реальна спроможність здійснювати виховний вплив, а клопотання колективу, з яким особа лише нещодавно вступила у трудові відносини, суд вправі оцінити як недостатню гарантію її виправлення.
Так, із журналу та аудіозапису судового засідання від 12 березня 2026 року вбачається, що місцевий суд, відмовляючи в задоволенні клопотання, зазначив, що згідно з наказом ТОВ «Інтерремо» від 27 лютого 2026 року ОСОБА_7 прийнятий на роботу цього дня. На переконання суду, такий короткий період працевлаштування є недостатнім для формування позитивної характеристики працівника, крім того, ОСОБА_7 не володів інформацією про фактичне місцезнаходження вказаного підприємства (т. 1, а. к. п. 140-142).
З урахуванням цих обставин, а також тяжкості наслідків для здоров`я потерпілої, того, що збитки їй не відшкодовані, її позиції щодо покарання, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що саме собою клопотання трудового колективу не зобов`язувало суд застосувати ст. 47 КК. Такий висновок зроблено в межах повноважень, наданих судам ст. 47 КК, і він відповідає змісту й меті зазначеної норми.
Аргументи захисника про суперечливість оскаржуваних рішень позбавлені підстав.
Той факт, що суди визнали щире каяття обставиною, яка пом`якшує покарання, але водночас відмовили у звільненні від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК, не свідчить про наявність суперечностей.
Визнання судом щирого каяття обставиною, що пом`якшує покарання, не зобов`язує суд звільнити особу від кримінальної відповідальності відповідно до ст. 47 КК, оскільки таке звільнення є правом суду, яке реалізується з урахуванням усіх обставин справи та особи винного.
Суди повною мірою врахували каяття ОСОБА_7 при індивідуалізації покарання, обравши найм`якший вид основного покарання, передбачений санкцією ч. 1 ст. 286 КК, що свідчить про дотримання судом принципу справедливості та індивідуалізації кримінально-правового реагування, а не про неправильне застосування закону.
Часткове відшкодування шкоди та сприяння у здачі крові одразу після ДТП суди також врахували, однак не визнали достатніми для висновку про можливість досягнення мети кримінальної відповідальності виключно під контролем трудового колективу. Крім того, оцінка цих обставин належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що суди попередніх інстанцій не надавали думці потерпілої визначального значення та не обґрунтовували свої висновки виключно її позицією.
Посилання захисника на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 11 травня 2021 року у справі № 161/17452/19 та від 14 січня 2026 року у справі № 454/3997/24, згідно з якими згода потерпілого та відшкодування шкоди не є необхідними умовами звільнення за статтями 47, 49 КК, не спростовують законності оскаржуваних судових рішень, оскільки в цьому провадженні суди і не розглядали зазначені обставини як умови звільнення в розумінні ст. 47 КК. Вони оцінили їх у межах дискреції, наявність якої ці ж правові висновки не заперечують. Крім того, Верховний Суд у згаданих постановах не формулював правового висновку про заборону враховувати позицію потерпілого та ступінь відшкодування шкоди серед обставин, що мають значення для реалізації судом свого дискреційного повноваження.
У свою чергу постанова від 21 травня 2024 року у справі № 443/1255/23, на яку посилається сам захисник, підтверджує, що посткримінальна поведінка особи та її ставлення до потерпілого підлягають оцінці судом у ході вирішення питання про застосування ст. 47 КК.
Твердження захисника про те, що встановлені у зазначеному провадженні обставини відсутні у провадженні стосовно ОСОБА_7 , за своїм змістом є пропозицією колегії суддів наново оцінити фактичні обставини, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених ст. 433 КПК.
Апеляційний суд правильно зазначив, що правові висновки в наведених захисником постановах зроблені за інших фактичних обставин, а питання застосування ст. 47 КК вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин кримінального провадження.
Таким чином, доводи касаційної скарги в цій частині фактично зводяться до незгоди з оцінкою судами обставин, що мають значення для вирішення питання про застосування ст. 47 КК.
Колегія суддів вважає, що неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність у розумінні ст. 413 КПК суди не допустили.
Доводи сторони захисту про вихід судів за межі судової дискреції, порушення статей 19, 24 Конституції України та статей 7, 14 Конвенції не є слушними.
Захисник не заперечує дискреційного характеру повноважень суду за ст. 47 КК, однак стверджує, що суди реалізували його за критеріями, які не передбачені законом. Колегія суддів із цим не погоджується з огляду на таке.
Критерії реалізації судом права, передбаченого ст. 47 КК, випливають із самого закону: зі змісту цієї норми, яка пов`язує звільнення з довірою колективу та виправленням особи, зі ст. 50 КК, яка визначає мету покарання, і зі ст. 65 КК, яка встановлює загальні засади його призначення.
Урахування судами тяжкості наслідків кримінального правопорушення, ступеня відшкодування шкоди, позиції потерпілої та тривалості трудових відносин обвинуваченого з колективом перебуває в межах цих критеріїв.
Та обставина, що наведені судами мотиви не задовольняють сторону захисту, не означає, що судовий розсуд реалізовано поза межами закону.
Наведені захисником постанови Верховного Суду у справах № 1840/2970/18 і № 634/609/15-к містять загальне розуміння дискреційного повноваження як вибору з-поміж варіантів, закріплених у законі, та обов`язку суду обґрунтувати обране рішення, і саме так суди попередніх інстанцій діяли в цьому провадженні.
Доводи захисника про порушення ст. 7 Конвенції ґрунтуються на помилковому розумінні сфери її дії.
Стаття 7 Конвенції закріплює принцип законності у кримінальному праві (nullum crimen, nulla poena sine lege) і гарантує, що нікого не може бути визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення на підставі діяння, яке на час його вчинення не становило кримінального правопорушення, а також що не може бути призначене покарання, суворіше від того, що підлягало застосуванню на той час.
Вимоги якості кримінального закону щодо його доступності та передбачуваності, на які посилається захисник із посиланням на рішення Європейського суду з прав людини у справах «Коккінакіс проти Греції» (Kokkinakis v. Greece), «Кантоні проти Франції» (Cantoni v. France), «Кафкаріс проти Кіпру» (Kafkaris v. Cyprus) та «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), стосуються саме визначення діяння як кримінально караного, а також покарання за нього, зокрема його виду, обсягу та порядку виконання.
У цьому провадженні ОСОБА_7 засуджено за діяння, яке визначено законом як кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 286 КК, із призначенням покарання в межах санкції цієї статті.
Стаття 7 Конвенції не гарантує особі права на обов`язкове звільнення від кримінальної відповідальності та не обмежує державу в запровадженні факультативних підстав для такого звільнення, застосування яких є дискреційними повноваженнями суду.
Законодавче формулювання «може бути звільнено», викладене в ч. 1 ст. 47 КК, робить очевидним та передбачуваним для будь-якої особи те, що сама лише наявність формальних умов не гарантує звільнення від відповідальності. Отже, вимогу щодо передбачуваності закону в цій частині повністю дотримано.
Безпідставними є і посилання сторони захисту на ч. 2 ст. 24 Конституції України та ст. 14 Конвенції.
Як зазначає сам захисник, він не стверджує про дискримінацію засудженого за будь-якою з ознак, передбачених цими нормами, а посилається на них як на загальний принцип рівності.
Проте принцип рівності перед законом не вимагає ухвалення однакових рішень у різних справах. Навпаки, принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності вимагає від суду врахування всіх обставин конкретного провадження, а відповідно до практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Thlimmenos v. Greece») різне ставлення до осіб, які перебувають у суттєво різних ситуаціях, не лише допускається, а й вимагається.
Жодних даних про те, що особу, яка перебувала в аналогічному становищі за аналогічних обставин, було звільнено від кримінальної відповідальності, сторона захисту не навела.
Не заслуговують на увагу і доводи сторони захисту про відсутність у судових рішеннях відповіді на питання, чому за наявності передбачених законом умов виправлення засудженого було неможливе без застосування до нього заходів кримінально-правового характеру.
Як зазначено вище, апеляційний суд навів конкретні обставини, з огляду на які дійшов висновку про недостатність заходів виховного впливу колективу.
Те, що ці мотиви не влаштовують сторону захисту, не є підставою для їх визнання недостатніми.

Суд не зобов`язаний давати відповідь на доводи сторони в тому формулюванні, яке вона пропонує. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain») обов`язок суду мотивувати рішення не може розумітися як вимога детально відповідати на кожен аргумент, а обсяг мотивування залежить від характеру рішення та обставин справи.
Доводи касаційної скарги в цій частині фактично спрямовані на переоцінку обставин, яким суди вже надали оцінку, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Стосовно аргументів сторони захисту про допущені судами істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, оскільки рішення місцевого суду про відмову в задоволенні клопотання трудового колективу про передачу особи на поруки було прийнято «протокольно», без виходу суду до нарадчої кімнати та без постановлення вмотивованої ухвали, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до ст. 288 КПК клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності розглядається судом у судовому засіданні за участю сторін, у разі встановлення підстав для звільнення суд своєю ухвалою закриває кримінальне провадження (ч. 3 вказаної статті), а в разі відмови у звільненні судове провадження продовжується в загальному порядку (ч. 4). Закон не вимагає, щоб рішення про відмову в задоволенні такого клопотання було постановлене у нарадчій кімнаті у формі окремого процесуального документа.
Статті 371, 372 КПК допускають постановлення ухвал з питань, що виникають під час судового розгляду, без виходу до нарадчої кімнати із занесенням їх до журналу судового засідання.
Рішення про відмову в задоволенні клопотання не є остаточним, не підлягає окремому апеляційному оскарженню та не позбавляє сторону права повторно порушити це питання, зокрема в апеляційній скарзі на вирок, чим сторона захисту і скористалася.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження та змісту апеляційної скарги захисника, клопотання було розглянуте місцевим судом за участю сторін, а мотиви відмови були відомі стороні захисту та оспорювалися нею по суті в суді апеляційної інстанції, який надав їм оцінку.
Згідно з ч. 1 ст. 412 КПК істотними є лише ті порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
«Протокольна» форма рішення про відмову у звільненні від кримінальної відповідальності за умови, що саме клопотання розглянуте, а підстави відмови оцінені судами обох інстанцій, таких наслідків не мала.
З огляду на це висновок апеляційного суду про те, що незгода сторони захисту з прийнятим процесуальним рішенням не свідчить про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, є правильним, а його стислість не є порушенням ст. 419 КПК, яка вимагає наведення мотивів відхилення доводів апеляційної скарги, а не аналізу в обсязі та формі, яких бажав апелянт.
Доводи захисника про неправильне вирішення судом цивільного позову також не знайшли свого підтвердження.
Відповідно до ст. 128 КПК особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні правовідносини, що виникли у зв`язку із цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК) за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
За приписами ст. 1167 ЦК моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними діями, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що цивільний позов представника потерпілої ОСОБА_9 - адвоката ОСОБА_10 про відшкодування моральної шкоди був пред`явлений до двох відповідачів: обвинуваченого ОСОБА_7 у розмірі 700 000 грн та страховика його цивільно- правової відповідальності в розмірі 320 000 грн.
Місцевий суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, задовольняючи частково цивільний позов, виходив з того, що внаслідок ДТП потерпіла ОСОБА_9 отримала тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості. Враховуючи характер та глибину її душевних страждань, а також вимушені й незворотні зміни у способі життя, що настали внаслідок вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення, суд вважав, що розмір відшкодування моральної шкоди в сумі 150 000 грн відповідає вимогам ч. 3 ст. 23 ЦК.
Колегія суддів погоджується з доводами захисника про те, що в оскаржуваному вироку не відображено рішення суду першої інстанції щодо вирішення заявлених позовних вимог до страхової компанії, однак вважає, що в цьому конкретному кримінальному провадженні це не є таким істотним порушенням кримінального- процесуального закону в розумінні ст. 412 КПК, оскільки не ставить під сумнів законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень.
Відповідно до ч. 7 ст. 128 КПК особа, цивільний позов якої не вирішено або залишено без розгляду, має право пред`явити його в порядку цивільного судочинства. Таким чином, невирішення судом вимог до страховика безпосередньо стосується прав та інтересів цивільного позивача, який не оскаржував вироку в цій частині в апеляційному порядку.
Водночас колегія суддів зауважує, що відповідно до ст. 1194 ЦК, на яку посилався позивач у позові, особа, яка застрахувала свою відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (відшкодуванням).
Твердження захисника про те, що визначена судом сума моральної шкоди мала би бути покрита в межах лімітів відповідальності страховика, є припущенням сторони захисту, яке не ґрунтується на встановлених судами обставинах і їх з`ясування не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до положень ст. 26-1 Закону України від 01 липня 2004 року № 1961-ІV «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон №1961-ІV), який був чинним на час вчинення ОСОБА_7 ДТП, страховиком у випадках, передбачених підпунктами «г» і «ґ» п. 41.1 та пп. «в» п. 41.2 ст. 41 цього Закону, відшкодовується потерпілому - фізичній особі, який зазнав ушкодження здоров`я під час ДТП, моральна шкода у розмірі 5 % страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю.
Страхова сума - це грошова сума, у межах якої (тобто не більше) страховик зобов`язаний здійснити виплату страхового відшкодування відповідно до умов договору страхування (п. 1 ст. 9 Закону № 1961-ІV).
Разом із тим страхові виплати за договорами обов`язкового страхування цивільно- правової відповідальності обмежуються страховими сумами, які діяли на дату укладення договору та зазначені в договорі страхування (п. 4 ст. 9 зазначеного Закону). Порядок і розмір страхової виплати визначається відповідно до статей 23-25 Закону.
Згідно з матеріалами кримінального провадження позовні вимоги щодо відшкодування шкоди, заподіяної здоров`ю потерпілої, не заявлялися. Розмір такої шкоди під час судового розгляду не визначався і будь-які фактичні дані на його підтвердження у справі відсутні.
Стосовно доводів сторони захисту щодо неврахування судами добровільно відшкодованих ОСОБА_7 54 000 грн під час визначення розміру моральної шкоди колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення, та вимог розумності і справедливості.
Висновок апеляційного суду про те, що добровільне часткове відшкодування шкоди суд врахував під час призначення покарання, однак саме собою не впливає на визначення розміру моральної шкоди, а часткове відшкодування шкоди може бути враховане під час виконання вироку, є правильним.
Вирок суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду відповідають вимогам статей 370, 374, 419 КПК.
За таких обставин підстав для задоволення касаційної скарги і скасування судових рішень стосовно ОСОБА_7 колегія суддів не вбачає.
Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність постановлених у кримінальному провадженні вироку місцевого суду та ухвали суду апеляційної інстанції, сторона захисту в касаційній скарзі не навела.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону і неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були б підставами для скасування чи зміни оскаржених судових рішень, колегія суддів не встановила.
Керуючись статтями 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу захисника  ОСОБА_8 залишити без задоволення, а вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 квітня 2026 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 14 липня 2026 рокустосовно ОСОБА_7 - без зміни.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2  ОСОБА_3

Згадані норми: Конституція України, ст. 19; Конституція України, ст. 24; Закон № 1961-IV (ОСЦПВ), ст. 9; ЦК України, ст. 1167; ЦК України, ст. 23; ЦК України, ст. 1194; КК України, ст. 286; КК України, ст. 47; КК України, ст. 46; КК України, ст. 49; КК України, ст. 50; КК України, ст. 65; КПК України, ст. 284; КПК України, ст. 419; КПК України, ст. 433; КПК України, ст. 438; КПК України, ст. 413; КПК України, ст. 288; КПК України, ст. 371; КПК України, ст. 372; КПК України, ст. 412; КПК України, ст. 128; КПК України, ст. 441; КПК України, ст. 442; Конвенція (ЄКПЛ), ст. 7
Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.