# ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 496/917/20

Суд: Касаційний кримінальний суд ВС
Справа № 496/917/20
Дата ухвалення: 2026-10-15
Вид судочинства: Кримінальне
Ідентифікатор ЄДРСР: 140746544
Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/140746544
Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/140746544

Окрема правова позиція з офіційної бази ВС у цій картці не наведена. Використовуйте повний текст рішення.

## Текст документа
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 жовтня 2026 року
м. Київ
справа № 496/917/20
провадження № 51-4919 км 25
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
виправданих ОСОБА_6 , ОСОБА_7
(у режимі відеоконференції),
захисників ОСОБА_8 (у режимі відеоконференції),
ОСОБА_9
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12015160000000598 від 07 серпня 2015 року за обвинуваченням
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Кучурган Роздільнянського району Одеської області, мешканця АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 Кримінального кодексу України (далі - КК),
ОСОБА_7 ,ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_2 ,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 362, ч. 1 ст. 366 КК,
за касаційною скаргою прокурора ОСОБА_10 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 08 жовтня 2025 року стосовно ОСОБА_6 і ОСОБА_7 .
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Біляївського районного суду Одеської області від 22 січня 2024 року ОСОБА_6 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК, та виправдано у зв`язку з недоведеністю вчинення кримінального правопорушення.
Також цим вироком ОСОБА_7 визнано невинуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 362, ч. 1 ст. 366 КК, та виправдано у зв`язку з відсутністю в його діях складу кримінальних правопорушень.
За обставин, детально наведених у вироку, орган досудового розслідування обвинувачував: ОСОБА_6 у перевищенні службових повноважень, тобто умисному вчиненні працівником правоохоронного органу дій, які явно виходять за межі наданих йому повноважень, які супроводжувалися насильством та застосуванням зброї (ч. 2 ст. 365 КК); ОСОБА_7 в несанкціонованому знищенні інформації, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп`ютерах) та зберігається на носіях такої інформації, вчиненому особою, яка має право доступу до неї (ч. 1 ст. 362 КК), а також у складанні, видачі службовою особою завідомо неправдивих офіційних документів (ч. 1 ст. 366 КК), з огляду на таке.
ОСОБА_6 , обіймаючи посаду старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах міжрайонного відділу № 1 УПЗСЕ ГУМВС України в Одеській області, та ОСОБА_7 , обіймаючи посаду оперуповноваженого того ж міжрайонного відділу, тобто будучи працівниками правоохоронного органу, допустили ганебний вчинок, який дискредитує їх як працівників УПСЗЕ , що призвело до негативного суспільного резонансу на території м. Одеси та Одеської області.
Так, у провадженні СУ ГУМВС України в Одеській області перебувало кримінальне провадження № 12015160000000598 від 07 серпня 2025 року за фактом можливого вимагання та одержання головою Троїцької сільської ради Біляївського району Одеської області ОСОБА_11 і землевпорядником тієї ж сільської ради ОСОБА_12 неправомірної вигоди від ОСОБА_13 за прийняття рішення про надання дозволу на розміщення зовнішньої реклами на стаціонарних рекламних засобах комунальної власності.
07 жовтня 2015 року близько 12:00 ОСОБА_13 , перебуваючи у автомобілі «Нива Шевроле», д. н. з. НОМЕР_1 , біля будівлі Троїцької сільської ради , у ході спілкування з ОСОБА_11 запропонував передати останньому грошову суму в розмірі 3000 грн за видачу дозволу на розміщення реклами на території с. Троїцьке.
Після того як ОСОБА_11 у категоричній формі відмовився отримувати вказані грошові кошти, ОСОБА_13 , діючи проти його волі, поклав гроші до кишені його піджака. Виявивши їх, які, розуміючи неправомірність дій ОСОБА_13 та усвідомлюючи їх провокативність, ОСОБА_11 поїхав із вказаного місця з метою доставки ОСОБА_13 до прокуратури для з`ясування всіх обставин події, а ОСОБА_6 і його підлеглий ОСОБА_14 на автомобілі «Хюндай Акцент», д. н. з. НОМЕР_2 почали переслідування ОСОБА_11 , який у ході руху викинув вказані грошові кошти з автомобіля.
У ході переслідування ОСОБА_6 здійснив два постріли з травматичного пістолета в бік автомобіля Нива та криками висловлював погрози застосування насильства ОСОБА_11 , при цьому достовірно знав, що останній відмовився від отримання грошових коштів, оскільки чув і бачив з приладу аудіо-, відеоконтролю, який був встановлений на ОСОБА_13 .
Після того як ОСОБА_11 зупинив автомобіль та вийшов з нього, ОСОБА_6 , підбіг і навмисно застосував фізичну силу до ОСОБА_11 , який не здійснював жодного супротиву та спроби покинути місце події, повалив його на землю грудною кліткою до землі, а потім, розуміючи достатність вжитих заходів для уникнення супротиву останнього, однак бажаючи спричинити йому тілесні ушкодження, перевищуючи службові повноваження, що явно виходить за межі наданих йому повноважень, завдав два удари правою ногою по спині в ділянку грудної клітки, чим завдав ОСОБА_11 тілесні ушкодження у вигляді закритих переломів III - VII правих ребер, які належать до тілесних ушкоджень середньої тяжкості.
У свою чергу ОСОБА_7 , розуміючи, що вказані неправомірні дії ОСОБА_6 та інших осіб зафіксовані під час негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД), а також усвідомлюючи, що наслідком таких неправомірних дій співробітників правоохоронного органу може бути притягнення до кримінальної відповідальності, не бажав настання таких наслідків, у зв`язку із чим у нього виник умисел на знищення аудіо-, відеоінформації, реалізуючи який, ОСОБА_7 12 жовтня 2015 року особисто отримав в УОТЗ ГУМВС України в Одеській області карту пам`яті MSD № 798т з відеозаписом та інші додатки, а після того як за допомогою технічних засобів перевірив наявність інформації на них, власноручно поставив про це відмітку і підпис на супровідному листі та доставив ці матеріали до РТЧ УПЗСЕ ГУМВС України в Одеській області за адресою: вул. Єврейська, 12, м. Одеса .
Далі ОСОБА_7 , реалізуючи вказаний умисел, будучи особою, яка має право доступу до державної таємниці та здійснює оперативний супровід відповідно до доручень слідчого та прокурора у кримінальному провадженні № 12015160000000598, перебуваючи у приміщенні РТЧ за вказаною вище адресою, у період приблизно з 08:00 по 09:00 19 жовтня 2015 року здійснив увімкнення зазначеної карти пам`яті на комп`ютері, після чого умисно, з метою знищення наявної на ній інформації, виконав послідовні дії, спрямовані на її очищення, а саме у вкладці-попередженні, яке в обов`язковому порядку висвітлюється на моніторі комп`ютерного пристрою, умисно натиснув клавішу підтвердження знищення, після чого вся інформація з карти пам`яті була видалена.
Після знищення інформації на карті пам`яті у ОСОБА_7 виник умисел на складання та видачу неправдивих офіційних документів, реалізуючи який, останній 19 жовтня 2015 року в період часу з 08:30 по 09:00, перебуваючи у тому ж приміщенні, склав офіційний документ - протокол про результати аудіо-, відеоконтролю за особою у кримінальному провадженні № 12015160000000598, у який власноручно вніс неправдиві відомості про те, що переглядом носія інформації (карти пам`яті MSD № 798т) встановлено відсутність інформації, після чого зазначив свою посаду, прізвище, ім`я та по батькові, поставив власний підпис і надав протокол на реєстрацію, який зареєстровано за № 3/5721т від 19 жовтня 2015 року і того ж дня направлено до прокуратури Одеської області для подальшого використання у кримінальному провадженні.
Не зупиняючись на досягнутому, діючи з тим же умислом, спрямованим на складання та видачу службовою особою завідомо неправдивих офіційних документів, ОСОБА_7 склав офіційний документ - протокол про результати контролю за вчиненням злочину у кримінальному провадженні № 12015160000000598, у який власноручно вніс завідомо неправдиві відомості про те, що 07 жовтня 2015 року ОСОБА_11 вимагав та одержав від ОСОБА_13 неправомірну вигоду в розмірі 3000 грн, яку останній, нібито, на вимогу ОСОБА_11 поклав у кишеню його піджака, після чого зазначив свою посаду, прізвище, ім`я і по батькові, поставив власний підпис та надав протокол на реєстрацію, а згодом вказаний протокол зареєстровано за № 3/5722т від 19 жовтня 2015 року і того ж дня направлено до прокуратури Одеської області для подальшого використання у кримінальному провадженні.
Одеський апеляційний суд ухвалою від 08 жовтня 2025 року вирок місцевого суду залишив без змін.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор ОСОБА_10 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції стосовно ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор зазначає, що суд апеляційної інстанції, усупереч ст. 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги сторони обвинувачення.
Так, прокурор, наводячи детальні доводи щодо незгоди з такими підставами для виправдання як:
1) порушення збирання доказів та недопустимість висновків судових експертиз, зокрема посилається на те, що цей суд залишив поза увагою доводи апеляційної скарги сторони обвинувачення:
- про те, що судово-медичну експертизу (далі - СМЕ) призначено на підставі добровільно наданої потерпілим ОСОБА_11 копії медичної карти стаціонарного хворого;
- про безпідставність висновків місцевого суду щодо неможливості проведення СМЕ на підставі копії медичної документації.
Також прокурор, зокрема, зазначає, що:
- сторона захисту не спростовувала інформації, яка містилася в медичній карті потерпілого, а експерти не заявляли клопотання про надання необхідних медичних документів;
- надаючи оцінку доводам апеляційної скарги, слід було виходити, зокрема, з того, що проведення експертизи на підставі завіреної копії медичної документації не призвело до істотного порушення прав та свобод людини, а також не вплинуло на достовірність отриманих висновків.
Отже, прокурор вважає, що висновки суду апеляційної інстанції в цій частині є такими, що суперечать положенням КПК та практиці Верховного Суду, а також спростовуються матеріалами кримінального провадження.
2) отримання матеріалів кримінального провадження з порушенням установленого КПК порядку, серед іншого, вказує, що суд апеляційної інстанції:
- не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги сторони обвинувачення на спростування висновків місцевого суду в цій частині;
- не врахував, що з огляду на положення ст. 93 КПК сторона обвинувачення наділена правом витребування та одержання від певних осіб документів на підтвердження фактів, які стосуються цього кримінального провадження. Якщо ж особа, яка має у своєму розпорядженні зазначені документи, не згодна надати їх, для отримання дозволу на тимчасовий доступ до них слідчий застосовує заходи забезпечення кримінального провадження.
Також, посилаючись на те, що:
- з метою огляду матеріалів кримінального провадження № 12015160000000598 за ч. 3 ст. 368 КК слідчий направив прокурору області рапорт про надання дозволу на витребування вказаних матеріалів, а прокурор області доручив начальнику іншого структурного підрозділу прокуратури області надати зазначені матеріали;
- після отримання вказаних матеріалів кримінального провадження, слідчим у порядку, передбаченому КПК, проведено таку слідчу дію, як огляд, у ході якої з вказаних матеріалів знято копії, а всі записи на носіях інформації переписано за допомогою комп?ютера на окремі диски, при цьому хід вказаної слідчої дії зафіксовано протоколом огляду;
- постановою прокурора від 20 квітня 2016 року матеріали досудових розслідувань № 12015160000000598 та 42015160000000703 об?єднано в одне провадження,
прокурор вважає, що з урахуванням відсутності будь-яких перешкод у слідчого в отриманні матеріалів зазначеного провадження та наявності можливості долучення окремих матеріалів з одного кримінального провадження до іншого й отримання вказаних матеріалів у процесуальний спосіб, передбачений КПК, доводи місцевого суду про те, що матеріали вказаного кримінального провадження могли бути отримані лише в порядку тимчасового доступу до речей та документів і за наявності відповідного рішення слідчого судді, суперечать чинному законодавству та практиці Верховного Суду.
Крім того, на думку прокурора:
- доводи судів попередніх інстанцій про розголошення таким чином відомостей досудового розслідування і порушення ст. 222 КПК є надуманими, оскільки слідчий сам надав матеріали кримінального провадження № 12015160000000598, що свідчить про його волевиявлення із зазначеного питання;
- посилання суду апеляційної інстанції на положення ч. 1 ст. 162 КПК є безпідставним та суперечить викладеним у ній положенням кримінального процесуального закону;
3) порушення ст. 257 КПК, у тому числі стверджує, що:
- суд першої інстанції дійшов хибного висновку про те, що інформація НСРД, отримана в межах кримінального провадження за ч. 3 ст. 368 КК, використана слідчим без ухвали слідчого судді в межах провадження за ч. 1 ст. 362, ч. 1 ст. 366 КК, а суд апеляційної інстанції не спростував доводів апеляційної скарги сторони обвинувачення в цій частині;
- суди попередніх інстанцій не врахували, що отримана в ході НСРД у межах провадження № 12015160000000598 за ч. 3 ст. 368 КК інформація не містила ознак кримінального правопорушення, яке не розслідується у цьому кримінальному провадженні, не використовувалася на підтвердження вини ОСОБА_7 у кримінальному провадженні № 42015160000000703 за ч. 2 ст. 365 КК, яке згодом було об?єднано з кримінальним провадженням № 42016160000000456 за ч. 1 ст. 366 КК та кримінальним провадженням № 42016160000000457 за ч. 1 ст. 362 КК, а самі протокол НСРД і додатки до них у вигляді носіїв інформації є предметом кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 362, ч. 1 ст. 366 КК.
З огляду на зазначене прокурор вважає, що суд апеляційної інстанції невмотивовано погодився з помилковим твердженням місцевого суду про те, що висновок № 7618/29 судової експертизи комп?ютерної техніки та програмних продуктів ґрунтується на недопустимих доказах.
Також прокурор посилається на те, що суд апеляційної інстанції не спростував доводів апеляційної скарги сторони обвинувачення щодо безпідставності посилання місцевого суду на незрозумілість і суперечливість вказаного вище висновку експерта, оскільки, як зазначає прокурор, на поставлені запитання експерт дав чіткі та несуперечливі відповіді;
4) відібрання експериментальних зразків підписів та почерку в особи, яка мала процесуальний статус свідка у кримінальному провадженні, серед іншого, зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав оцінки тому, що:
- у матеріалах кримінального провадження міститься постанова слідчого про відібрання експериментальних зразків почерку та підпису у ОСОБА_15 для проведення експертизи у кримінальному провадженні, в якій вказано процесуальний статус ОСОБА_15 як свідка, при цьому вказана постанова була оголошена останньому, про що є його підпис;
- зі змісту протоколу відібрання експериментальних зразків почерку та підпису вбачається, що ОСОБА_7 було запропоновано нанести зразки на чисті аркуші, що він і зробив;
- у вироку місцевого суду не зазначено, які конкретно положення КПК були порушені під час відібрання у ОСОБА_7 зразків підпису і почерку та в чому таке порушення полягає.
З огляду на зазначене прокурор, посилаючись на практику Верховного Суду, вважає, що висновок судів попередніх інстанцій про недопустимість як доказу протоколу відібрання експериментальних зразків почерку та підпису ОСОБА_7 від 17 грудня 2015 року є невмотивованим;
5) відсутність підстав для об?єднання кримінальних проваджень, у тому числі звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції:
- залишив без належної оцінки доводи апеляційної скарги сторони обвинувачення в цій частині;
- не врахував положень ст. 19 Конституції України, ст. 217 КПК, а також того, що з огляду на ст. 84 цього Кодексу процесуальні документи не є самостійним доказом у кримінальному провадженні.
На думку прокурора, рішення про об?єднання кримінальних проваджень № 12015160000000598 за ч. 3 ст. 368 КК та 42015160000000703 ч. 2 ст. 365 КК прийнято прокурором відповідно до вимог ст. 217 КПК, при цьому таке об?єднання не вплинуло негативно на повноту досудового розслідування та не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону;
6) відсутність потерпілого у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 362 КК, серед іншого, вказує, що:
- ОСОБА_16 несанкціоновано знищив саме інформацію, яка належить до державної таємниці, це дає підстави вважати, що зазначеними діями він порушив саме державні інтереси, а не права ОСОБА_11 ;
- рапорт слідчого про дозвіл на внесення даних у ЄРДР за фактом вчинення правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 362, ч. 1 ст. 366 КК, фактично є волевиявленням правоохоронного органу в інтересах держави про притягнення винного до кримінальної відповідальності, вираження його ставлення до події злочину та до особи, що його вчинила.
Крім того, не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції про те, що діями ОСОБА_15 не заподіяно майнової шкоди, а ГУМВС України в Одеській області не є потерпілим ц розумінні положень ст. 55 КПК, прокурор, серед іншого, зазначає, що:
- у цьому кримінальному провадженні прокурори належно діяли в аспекті реалізації інтересів держави та приписів закону;
- за встановленими органом досудового розслідування обставинами цього провадження, ОСОБА_16 здійснив посягання на об?єкти кримінально-правової охорони, де йдеться не про інтереси приватної особи, а про сферу національної безпеки (складовою якої є ланка правоохоронної діяльності Національної поліції, забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Фактично предметом протиправного впливу з боку засудженого є підвалини державного устрою, які забезпечують існування України як незалежної, суверенної, демократичної, соціальної, правової держави).
З огляду на зазначене прокурор вважає, що здійснення цього кримінального провадження у формі публічного обвинувачення не є порушенням вимог кримінального процесуального закону, а суд апеляційної інстанції:
- без належного обґрунтування погодився з рішенням місцевого суду щодо виправдання ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 362, ч. 1 ст. 366 КК з підстав відмови ОСОБА_11 від приватного обвинувачення та відсутності його заяви про початок вказаного кримінального правопорушення;
- не звернув уваги на те, що кримінальне провадження за ч. 1 ст. 366 КК взагалі не належить до проваджень у формі приватного обвинувачення відповідно до положень ст. 477 КПК;
7) незаконність постанови прокурора про скасування постанови слідчого про закриття кримінального провадження № 12015160000000598, у тому числі стверджує, що cуд апеляційної інстанції:
- не спростував доводів апеляційної скарги сторони обвинувачення щодо необґрунтованості висновків місцевого суду про незаконність постанови заступника прокурора Одеської області, якою скасовано постанову слідчого про закриття кримінального провадження;
- не врахував положень ч. 6 ст. 36 КПК, а також того, що для перевірки законності закриття кримінального провадження під час досудового розслідування у чинному кримінальному процесуальному законодавстві закріплено механізми контролю.
На зазначену касаційну скаргу захисник ОСОБА_9 , яка діє в інтересах виправданого ОСОБА_6 , а також захисник ОСОБА_8 , що діє в інтересах виправданого ОСОБА_7 , подали письмові пояснення, в яких, посилаючись на необґрунтованість доводів сторони обвинувачення, просять касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без зміни.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні:
- прокурор ОСОБА_5 підтримала касаційну скаргу прокурора ОСОБА_10 і просила її задовольнити;
- виправдані ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , їх захисники ОСОБА_8 , ОСОБА_9 заперечували щодо задоволення касаційної скарги прокурора, просили оскаржуване судове рішення залишити без зміни, а подану касаційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК підставою для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. При вирішенні питання про наявність зазначеної у п. 1 ч. 1 цієї статті підстави суд касаційної інстанції має керуватися ст. 412 КПК.
Звертаючись із касаційною скаргою, прокурор посилається на те, що суд апеляційної інстанції, усупереч ст. 419 КПК, не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги сторони обвинувачення.
Перевіривши матеріали кримінального провадження та зазначені доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла наведених нижче висновків.
Істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення (ч. 1 ст. 412 КПК).
За правилами ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Суд апеляційної інстанції має перевірити рішення місцевого суду з точки зору його законності й обґрунтованості, що передбачає оцінку його відповідності нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам справи, а також дослідженим у судовому засіданні доказам.
Зі змісту положень, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 419 КПК, вбачається, що в мотивувальній частині ухвали суду апеляційної інстанції, крім іншого, зазначаються встановлені судом апеляційної інстанції обставини з посиланням на докази, а також мотиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними та мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався.
Згідно із ч. 2 ст. 419 КПК при залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
Ухвала суду апеляційної інстанції - це рішення суду вищого рівня стосовно законності, обґрунтованості та вмотивованості рішення суду першої інстанції, що перевіряється в апеляційному порядку, тому вона повинна відповідати вимогам ст. 370 КПК.
Тобто суд апеляційної інстанції має перевірити і проаналізувати всі доводи, наведені в апеляційній скарзі, зіставити їх з наявними у справі матеріалами та дати на кожен доречний і важливий аргумент сторони вичерпну відповідь у своєму рішенні.
Водночас Верховний Суд звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду й правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК), і це покладає на апеляційний суд відповідний обов`язок щодо дослідження та оцінки доказів за наявності підстав, передбачених КПК. Разом з тим у певних випадках дослідження доказів апеляційним судом може бути визнано додатковою гарантією забезпечення права на справедливий суд, у тому числі гарантією щодо забезпечення надання належної оцінки доводам апеляційної скарги із зазначених у ній підстав.
Однак, на переконання колегії суддів, під час розгляду кримінального провадження в порядку апеляційної процедури суд апеляційної інстанції вказаних вимог закону не дотримався.
Стосовно доводів касаційної скарги щодо висновків суду апеляційної інстанції про порушення збирання доказів та недопустимість висновків судових експертиз
У касаційній скарзі прокурор посилається на те, що висновки суду апеляційної інстанції в цій частині є такими, що суперечать положенням КПК та практиці Верховного Суду.
Перевіривши доводи касаційної скарги в цій частині, колегія суддів уважає за необхідне зазначити таке.
Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та НСРД, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом (ч. 2 ст. 93 КПК).
Тобто орган досудового розслідування самостійно визначає види слідчих (розшукових) дій та їх обсяг для розслідування того чи іншого кримінального правопорушення.
Відповідно до ч. 1 ст. 159 КПК тимчасовий доступ до речей і документів полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та вилучити їх (здійснити їх виїмку).
Насамперед положення цієї норми застосовуються в тих випадках, коли ті чи інші докази не можуть бути отримані внаслідок наявності певних перешкод для цього (наприклад, відсутність добровільної згоди відповідної особи).
Схожу правову позицію було висловлено в постанові Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 02 листопада 2021 року (справа № 757/3303/15-к, провадження № 51-8362 км 18).
Водночас, згідно з висновком щодо застосування норми права, викладеним у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27 січня 2020 року (справа № 754/14281/17, провадження 51-218 кмо 19), відсутність у матеріалах кримінального провадження медичних документів, на підставі яких сформовано висновок експерта, невідкриття цих документів стороні захисту на стадії виконання ст. 290 КПК не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону в аспекті ст. 412 вказаного Кодексу, автоматично не тягне за собою визнання експертного дослідження недопустимим доказом і скасування на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК судових рішень, якщо зазначені документи було отримано у визначеному законом порядку і згадана сторона не клопотала про надання доступу до медичних документів або під час здійснення судового чи апеляційного провадження їй було забезпечено можливість реалізувати право на ознайомлення з такими документами.
У вказаній постанові об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду також зауважила, що, виходячи із законодавчих норм, потерпіла наділена правом безпосередньо надавати слідчому медичні документи на підтвердження фактів, які стосуються завданої злочином шкоди її здоров`ю, а слідчий зобов`язаний прийняти ці документи для виконання завдань кримінального провадження та з`ясування всіх обставин, що згідно зі ст. 91 КПК належать до предмета доказування, у тому числі шляхом призначення СМЕ за медичною картою, отриманою від указаної сторони. У такому випадку разом із відповідною постановою слідчий скеровує до експертної установи медичну документацію, яка є об`єктом експертного дослідження. За інших обставин, тобто якщо потерпіла не згодна надати наявні в її розпорядженні необхідні документи, для отримання дозволу на тимчасовий доступ до них слідчий, застосовуючи заходи забезпечення кримінального провадження, звертається до суду за правилами гл. 15 розд. II КПК.
Крім того, відповідно до п. 4.4 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 17 січня 1995 року № 6 (далі - Правила), під час проведення СМЕ експерт повинен використовувати оригінали медичних документів. У виняткових випадках дозволяється використання копій і виписок, за умови відображення в останніх вичерпних відомостей про ушкодження та їх клінічний перебіг. Ці документи мають бути засвідчені підписом лікаря і печаткою лікувального закладу.
Як убачається з вироку, суд першої інстанції визнав ОСОБА_6 невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК, та виправдав на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК.
Мотивуючи своє рішення, місцевий суд, серед іншого, зазначив, що в дослідницькій частині висновку експерта № 2945 вказано, що експертові представлена завірена ксерокопія медичної карти стаціонарного хворого № 4560 Біляївської ЦРЛ ОСОБА_11 , однак у матеріалах кримінального провадження відсутня ухвала слідчого судді, суду про надання тимчасового доступу до речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю, а саме до медичної карти ОСОБА_11 № 4560.
За таких обставин суд першої інстанції вважав, що медична документація стосовно потерпілого ОСОБА_11 отримана експертами в непроцесуальний спосіб.
Також місцевий суд зауважив, що в будь-якому разі речові докази та документи, які надаються експертові, повинні бути отримані у спосіб, передбачений ст. 93 КПК, належним чином залучені до кримінального провадження в порядку, передбаченому КПК (залежно від способу збирання) і набути відповідного процесуального статусу. З ними повинні мати можливість ознайомитися сторони, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, як під час досудового розслідування в порядку ст. 221 КПК, так і після його закінчення в порядку ст. 290 КПК.
З огляду на зазначене суд першої інстанції дійшов висновку, що порушення порядку отримання доказів, які містять охоронювану законом таємницю, має наслідком визнання недопустимими доказами як самої медичної документації, так і висновку експерта, формування якого здійснювалося на основі цієї документації.
Не погоджуючись із вироком місцевого суду, сторона обвинувачення в апеляційній скарзі стверджувала, що висновки суду першої інстанції в цій частині суперечать вимогам чинного кримінального процесуального закону та практиці Верховного Суду, а також спростовуються матеріалами кримінального провадження, оскільки:
- відомості про вчинення ОСОБА_6 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК, внесено до ЄРДР саме за заявою ОСОБА_11 , надалі потерпілий звертався в тому числі з клопотанням про призначення СМЕ для встановлення характеру та ступеня їх тяжкості, а СМЕ призначено постановою слідчого на підставі добровільно наданої потерпілим ОСОБА_11 копії медичної картки стаціонарного хворого;
- Верховний Суд у постанові від 20 жовтня 2022 року у справі № 565/1354/19 зазначив, що якщо потерпілий добровільно надає доступ до речей або документів, які перебувають у його володінні, іншій стороні або експерту, то така дія не вимагає дозволу слідчого судді. Такий дозвіл потрібен лише в разі, якщо необхідно примусити особу в інтересах кримінального провадження робити те, що вона відмовляється робити добровільно. Відсутність ухвали слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і документів, які перебувають у володінні особи і які особа надала добровільно, жодним чином не може зумовити їх недопустимість як доказів.
Також прокурор, посилаючись на те, що:
- Велика Палата Верховного Суду в постанові від 31 серпня 2022 року у справі № 756/10060/17 вказала, що в разі визнання доказів недопустимими суд має вмотивувати свої висновки про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зазначивши, які саме та чиї права і свободи було порушено і в чому це виражалося. Оцінюючи докази на предмет допустимості відповідно до критеріїв, встановлених кримінальним процесуальним законом, суд виходить з обставин конкретної справи і також повинен вмотивувати своє рішення;
- висновок СМЕ не може визнаватися недопустимим доказом, навіть якщо медична документація, за якою проведена експертиза, надана не потерпілою особою, а медичною установою і тимчасовий доступ до вказаних документів не здійснювався, за умови що права потерпілого внаслідок надання експерту доступу до медичної документації жодним чином не порушено, що кореспондується з постановою Верховного Суду від 23 травня 2023 року у справі № 712/12004/21,
вважав, що, надаючи оцінку експертним висновкам з точки зору допустимості, місцевий суд мав виходити, зокрема, з того, що отримання наданої потерпілим медичної документації від слідчого не призвело до істотного порушення прав і свобод людини, а також не вплинуло на достовірність отриманих висновків.
Проте, на думку колегії суддів, вказані вище доводи апеляційної скарги прокурора, усупереч положенням, передбаченим п. 2 ч. 1, ч. 2 ст. 419 КПК, не отримали відповідної оцінки судом апеляційної інстанції.
Так, постановляючи рішення за результатами судового розгляду в порядку апеляційної процедури, суд апеляційної інстанції:
- не обґрунтував належно своїх висновків про безпідставність зазначених вище доводів апеляційної скарги прокурора, у тому числі з огляду на практику Верховного Суду, та, як наслідок, посилаючись на те, що одним з об`єктів експертних досліджень була копія медичної карти потерпілого ОСОБА_11 , отримана в позапроцесуальний спосіб та на цій підставі визнана недопустимим доказом, дійшов передчасних висновків щодо недопустимості як доказів відомостей, які містяться у висновках СМЕ;
- формально пославшись на те, що матеріали кримінального провадження не містять доказів отримання слідчим медичної карти потерпілого ОСОБА_11 у спосіб, передбачений законом, не зазначив, яке саме істотне порушення вимог КПК в цьому разі допущено та яким чином вказане порушило права потерпілого;
- відмовивши в задоволенні клопотання прокурора про повторне дослідження доказів, хоча і послався на вказаний вище п. 4.4 Правил (яким передбачено використання в ході проведення СМЕ копій, засвідчених підписом лікаря і печаткою лікувального закладу, за умови відображення в них вичерпних відомостей), проте не надав належної оцінки наявним у матеріалах провадження копіям документів, зазначивши, що об`єктом експертного дослідження був не оригінал медичної документації потерпілого ОСОБА_11 , а копія його медичної карти і що відсутні у матеріалах кримінального провадження докази здійснення слідчим спроб отримання саме оригіналу такої медичної документації.
Стосовно доводів касаційної скарги щодо висновків суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для об?єднання кримінальних проваджень, а також незаконність постанови прокурора про скасування постанови слідчого про закриття кримінального провадження
Відповідно до ч. 1 ст. 217 КПК у разі необхідності в одному провадженні можуть бути об`єднані матеріали досудових розслідувань щодо декількох осіб, підозрюваних у вчиненні одного кримінального правопорушення, або щодо однієї особи, підозрюваної у вчиненні кількох кримінальних правопорушень, а також матеріали досудових розслідувань, по яких не встановлено підозрюваних, проте є достатні підстави вважати, що кримінальні правопорушення, щодо яких здійснюються ці розслідування, вчинені однією особою (особами).
Водночас за приписами ч. 5 цієї статті рішення про об`єднання чи виділення матеріалів досудового розслідування приймається прокурором, а ч. 6 встановлено, що таке рішення не може бути оскаржене.
Крім того, ч. 1 ст. 84 КПК передбачено, що доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Відповідно до ч. 2 цієї статті процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.
Разом з тим згідно з ч. 1 ст. 337 КПК судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею.
Визнаючи недопустимим доказом постанову прокурора від 20 квітня 2016 року про об`єднання матеріалів досудових розслідувань № 12015160000000598 від 07 серпня 2015 року за ч. 3 ст. 368 КК та № 42015160000000703 від 15 жовтня 2015 року за ч. 2 ст. 365 КК, суд першої інстанції зауважив, що працівники правоохоронних органів ОСОБА_6 і ОСОБА_7 не могли вчинити кримінальне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 368 КК, за обставин, на підставі яких розпочалося досудове розслідування кримінального провадження № 12015160000000598 від 07 серпня 2015 року, в рамках якого проводилися НСРД і задокументовано, зокрема, факт передачі грошових коштів ОСОБА_13 ОСОБА_11 .
З огляду на зазначене місцевий суд констатував, що прокурор діяв всупереч приписам ст. 217 КПК, у позапроцесуальний спосіб, оскільки були відсутні підстави для об`єднання вказаних кримінальних проваджень, які стосувалися різних осіб та обставин, при цьому не існувало жодних підстав вважати, що вони вчинені однією особою (особами).
В апеляційній скарзі на вирок місцевого суду, прокурор, посилаючись на те, що:
- відповідно до ст. 84 КПК процесуальні документи не є самостійним доказом у кримінальному провадженні;
- згідно з ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов?язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України,
стверджував, що в даному провадженні рішення про об?єднання кримінальних проваджень прийнято прокурором відповідно до вимог ст. 217 КПК, при цьому таке об?єднання не вплинуло негативно на повноту досудового розслідування та не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Однак, на переконання колегії суддів, суд апеляційної інстанції:
- лише продублювавши висновки місцевого суду;
- дійшовши аналогічних висновків щодо постанови прокурора від 08 липня 2016 року, якою матеріали досудових розслідувань № 12015160000000598 від 07 серпня 2015 року за ч. 3 ст. 368, ч. 2 ст. 365 КК були об`єднані з матеріалами досудового розслідування № 42016160000000456, 42016160000000457, 42016160000000458 від 09 червня 2016 року за ч. 1 ст. 366 КК, ч. 1 ст. 362 КК, ч. 1 ст. 370 КК відповідно,
не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги прокурора в цій частині з огляду на положення ст. 84, ч. 6 ст. 217, ч. 1 ст. 337 КПК.
Також колегія суддів уважає за необхідне зазначити таке.
Частиною 6 ст. 36 КПК (у редакції на час винесення заступником прокурора Одеської області постанови від 16 травня 2017 року) Генеральний прокурор, керівник регіональної прокуратури, керівник місцевої прокуратури, їх перші заступники та заступники при здійсненні нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування мають право скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих та прокурорів нижчого рівня у межах строків досудового розслідування, передбачених ст. 219 цього Кодексу.
Статтею 303 КПК встановлено перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого, дізнавача або прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування.
Водночас, згідно з ч. 2 цієї статті, скарги на інші рішення прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді за правилами статей 314 - 316 цього Кодексу.
Розглядаючи кримінальне провадження стосовно ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , суд першої інстанції встановив незаконність постанови заступника прокурора Одеської області від 16 травня 2017 року, якою скасовано постанову слідчого прокуратури від 07 листопада 2016 року про закриття кримінального провадження № 12015160000000598 від 15 жовтня 2015 року за ч. 1 ст. 362, ч. 2 ст. 365, ч. 1 ст. 366, ч. 2 ст. 370 КК на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК у зв`язку з відсутністю в діях оперуповноважених УПЗСЕ ГУМВС України в Одеській області складу вказаних кримінальних правопорушень, тому вважав незаконними подальші процесуальні дії та рішення, вчинені після 16 травня 2017 року в межах кримінального провадження № 12015160000000598, а всі зібрані докази - недопустимими.
Мотивуючи своє рішення, місцевий суд, серед іншого, вказав, що:
- підставою для прийняття постанови є вивчення заступником прокурора Одеської області кримінального провадження, хід якого жодним чином не зафіксований;
- чинним КПК не передбачено такої слідчої дії, як вивчення кримінального провадження,
а сама постанова:
- не містить конкретних положень закону, які не дотримані слідчим, та відомостей про можливість і порядок її оскарження;
- містить виправлення та підчищення, а також перелік слідчих дій, які не передбачені КПК;
- прийнята поза межами строків, встановлених ч. 6 ст. 284 КПК.
Не погоджуючись із такими висновками місцевого суду, прокурор в апеляційній скарзі наголошував на тому, що:
- суд першої інстанції не врахував, що для перевірки законності закриття кримінального провадження під час досудового розслідування в чинному кримінальному процесуальному законодавстві закріплено наступні механізми контролю: перевірка прокурором (процесуальним керівником) законності та обґрунтованості постанови слідчого про закриття кримінального провадження та скасування її прокурором у разі встановлення незаконності чи необґрунтованості даного рішення слідчого (ч. 6 ст. 284 КПК); оскарження постанови слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження слідчому судді та скасування слідчим суддею рішення слідчого чи прокурора;
- згідно з ч. 6 ст. 36 КПК Генеральний прокурор, керівник обласної прокуратури, керівник окружної прокуратури, їх перші заступники та заступники при здійсненні нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування мають право скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих та прокурорів нижчого рівня у межах строків досудового розслідування, передбачених ст. 219 цього Кодексу.
Проте колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції, формально погодившись із висновками місцевого суду та зазначивши про їх обґрунтованість, не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги сторони обвинувачення в цій частині, у тому числі з огляду на положення ч. 6 ст. 36, 337 КПК, а також статей 303, 314 цього Кодексу (відповідно до яких скарги на рішення прокурора, не зазначені в ч. 1 ст. 303 КПК, не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження в суді згідно з правилами статей 314 - 316 цього Кодексу).
Стосовно доводів касаційної скарги щодо висновків суду апеляційної інстанції про відсутність потерпілого у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 362 КК
Колегія суддів зауважує, що поняття «потерпілий» у матеріальному кримінальному праві та у кримінальному процесі за змістом не є тотожними. У кримінально-правовому розумінні потерпілий - це особа, якій кримінальним правопорушенням безпосередньо заподіюється фізична, моральна та/або матеріальна шкода (або існує безпосередня загроза її заподіяння).
Визначення статусу потерпілого настає з моменту вчинення щодо такої особи кримінального правопорушення, а не з моменту подання такою особою відповідної заяви, як це передбачено ч. 2 ст. 55 КПК.
Наведене узгоджується з позицією колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, викладеною в постанові від 04 грудня 2023року (справа № 743/780/17, провадження № 51-3595 км 20).
У постанові від 03 липня 2019 року (справа № 288/1158/16-к, провадження № 13-28кс19) Велика Палата Верховного Суду, серед іншого, зауважила, що злочини, кримінальне провадження щодо яких здійснюється у формі приватного обвинувачення, завдають шкоди головним чином інтересам окремих осіб, здебільшого, не є тяжкими і зумовлені локальними конфліктами, їх небезпека для держави й суспільства не є значною, а порушені права потерпілих можуть бути ефективно захищені як за допомогою кримінально-правових механізмів, так і в альтернативний спосіб. Завдана цим особам шкода зазвичай не має непоправного характеру, і становище, яке вони мали до вчинення посягання, може бути поновлено, в тому числі шляхом порозуміння, примирення, компенсації та іншим чином без застосування встановлених державою заходів примусу.
У частині 1 ст. 362 КК йдеться про несанкціоновані зміну, знищення або блокування інформації, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп`ютерах), автоматизованих системах чи комп`ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї.
Склад цього кримінального правопорушення є формальним, отже не включає суспільно небезпечні наслідки як обов`язкову ознаку об`єктивної сторони, а тому вважається закінченим з моменту вчинення зазначеного в законі діяння. Головною умовою криміналізації таких діянь є їх суспільна небезпечність, що обумовлює визнання на державному рівні необхідності кримінально-правової боротьби з такими видами поведінки та закріплення їх у законі про кримінальну відповідальність як кримінальних правопорушень.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 2 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом. Склад кримінального правопорушення, передбаченого в ч. 1 ст. 362 КК, за ознаками об`єктивної сторони вичерпується альтернативними видами суспільно небезпечних діянь, відображених у відповідній кримінально-правовій нормі.
За приписами ст. 91 КПК у їх взаємозв`язку із ч. 1 ст. 362 КК суспільно небезпечні наслідки не належать до предмета доказування в кримінальному провадженні, порушеному за наявності обґрунтованого припущення про наявність у діянні певної особи ознак складу кримінального правопорушення.
Про наслідки в законі йдеться лише як про альтернативну ознаку (одну з тих, що значно підвищує ступінь суспільної небезпечності) особливо кваліфікованого кримінального правопорушення, відповідальність за яке передбачена в ч. 3 ст. 362 КК. У законі про значну шкоду як про особливо кваліфікуючу ознаку цього злочину йдеться виключно в тому разі, коли вона виявляється у майновому вимірі, у 300 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (примітка до ст. 361 КК).
Водночас щодо кримінальних правопорушень, які за конструкцією свого складу є формальними, закон про кримінальну відповідальність встановлює, що сам факт їх вчинення свідчить про заподіяння істотної шкоди об`єктам кримінально-правової охорони.
Вказане прямо виходить із приписів ч. 2 ст. 11 КК, за якими не є кримінальним правопорушенням те, що не становить суспільної небезпеки, тобто коли діяння не заподіяло і не могло заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Отже, характерною властивістю кримінального правопорушення з формальним складом є те, що заподіяння істотної шкоди закон пов`язує з негативним руйнівним впливом на охоронювані суспільні відносини самого діяння, передбаченого в Особливій частині КК.
У кримінально-правовому вимірі підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого КК, і в ч. 1 ст. 362 цього Кодексу про потерпілого не йдеться. Криміналізація цього діяння пов`язана і обумовлена його суспільною небезпечністю, що визначається важливістю об`єкта кримінально-правової охорони (в аспекті визначених ст. 1 КК завдань цього Кодексу), який і віддзеркалює ступінь небезпечності конкретного злочину.
Безпосереднім об`єктом кримінальних правопорушень, передбачених у ст. 362 КК, є суспільні відносини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп`ютерів), систем та комп`ютерних мереж і мереж електрозв`язку, належний порядок поводження з інформацією, яка оброблюється в комп`ютерах, автоматизованих системах, комп`ютерних мережах або зберігається на відповідних носіях.
Разом із тим додатковим об`єктом завжди є відносини, для охорони, впорядкування, адміністрування, реалізації, забезпечення створені автоматизовані системи / комп`ютерні мережі, серед яких і ті, що убезпечують основи національної безпеки, забезпечують протидію і боротьбу з корупційними й іншими видами кримінальних, адміністративних правопорушень правоохоронними органами, здійснення правосуддя, здійснення державної політики в різних сферах, зокрема у сферах національної безпеки і оборони, забезпечення воєнної, зовнішньополітичної, державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, безпеки критичної інфраструктури, кібербезпеки України та інших її напрямів.
Безпосередньо із приписів ч. 1 ст. 362 КК виходить, що заподіяння шкоди вказаним вище об`єктам кримінально-правової охорони обумовлюється виключно самим фактом вчинення суспільно небезпечних діянь.
Відповідно до ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює: підтримання публічного обвинувачення в суді; організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді в порядку, що визначені законом.
За спеціальним законом, яким є КПК (ст. 214) та Закон України «Про прокуратуру» (ч. 7 ст. 23), у разі встановлення ознак кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження.
Водночас частиною 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції, чинній на час постановлення ухвали суду апеляційної інстанції) визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави та за наявності відповідних передумов. Випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави.
У Рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави», виходив із того, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).
Такий підхід Конституційного Суду України до розуміння поняття «інтереси держави» має універсальне значення, отже має застосовуватися щодо реалізації приписів статей 214, 477 КПК та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
Наведене узгоджується з позицією колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, викладеною в постанові від 27 вересня 2023 року (справа № 607/5769/21, провадження № 51-3257 км 23).
Так, у вказаній постанові, під час вирішення питання щодо можливості розгляду кримінального провадження за ч. 1 ст. 362 КК у формі публічного обвинувачення, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, зазначивши, що:
- за встановленими судами попередніх інстанцій обставинами цього провадження засудженим здійснено посягання на об`єкти кримінально-правової охорони, де йдеться не про інтереси приватної особи, а про сферу національної безпеки (складовою якої є ланка правоохоронної діяльності Національної поліції), забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку;
- фактично предметом протиправного впливу з боку засудженого є підвалини державного устрою, які забезпечують існування України як незалежної, суверенної, демократичної, соціальної, правової держави. Кримінальний процесуальний закон пов`язує реалізацію завдань, визначених у ст. 2 КПК, якщо йдеться про такі посягання, зі здійсненням кримінального провадження у формі публічного обвинувачення,
дійшла висновку, що наведене вище не дає підстав вважати здійснення цього кримінального провадження у формі публічного обвинувачення порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Як убачається з вироку, суд першої інстанції визнав ОСОБА_7 невинуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 362, ч. 1 ст. 366 КК, та виправдав на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК.
Викладаючи формулювання обвинувачення, яке пред`явлене особі і визнане судом недоведеним, місцевий суд зазначив, що  ОСОБА_7 , розуміючи, що неправомірні дії ОСОБА_6 та інших осіб зафіксовані під час НСРД, а також усвідомлюючи, що наслідком таких неправомірних дій працівників правоохоронного органу може бути притягнення до кримінальної відповідальності, не бажав настання таких наслідків, у зв`язку із чим у нього виник умисел на знищення аудіо-, відеоінформації, реалізуючи який, ОСОБА_7 особисто отримав карту пам`яті MSD № 798т з відеозаписом та інші додатки, перевірив наявність інформації на них і будучи особою, яка має право доступу до державної таємниці та здійснює оперативний супровід відповідно доручень слідчого і прокурора у кримінальному провадженні № 12015160000000598, здійснив увімкнення зазначеної карти пам`яті на комп`ютері, після чого умисно, з метою знищення наявної інформації виконав послідовні дії, спрямовані на її очищення.
Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що прокурор у тому числі вказував, що:
- ОСОБА_7 несанкціоновано знищив інформацію, яка належить до державної таємниці, це дає підстави вважати, що зазначеними діями він порушив саме державні інтереси, а не права ОСОБА_11 , у зв`язку із чим є необґрунтованими доводи місцевого суду про відсутність складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 362 КК;
- у цьому випадку рапорт слідчого про дозвіл на внесення даних у ЄРДР за фактом вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 362, ч. 1 ст. 366 КК, фактично є волевиявленням правоохоронного органу в інтересах держави про притягнення винного до кримінальної відповідальності, вираження його ставлення до події злочину та до особи, що його вчинила;
- у цьому кримінальному провадженні прокурор від обвинувачення не відмовлявся, будь-яких заяв стосовно цього не подавав та просив визнати винним ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 362, ч. 1 ст. 366 КК.
Отже, прокурор вважав, що місцевий суд, посилаючись на відмову ОСОБА_11 від приватного обвинувачення та відсутність взагалі його заяви про початок вказаного кримінального провадження, незаконно виправдав ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 362, ч. 1 ст. 366 КК за відсутністю складу кримінального правопорушення.
Окремо прокурор звертав увагу на ту обставину, що кримінальне провадження, розпочате за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК, взагалі не належить до проваджень у формі приватного обвинувачення відповідно до положень ст. 477 КПК.
Переглядаючи вирок місцевого суду в порядку апеляційної процедури за апеляційною скаргою прокурора, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що висунуте ОСОБА_7 обвинувачення за ч. 1 ст. 362 КК не містить потерпілого, жодна особа, у тому числі й ОСОБА_11 , не зверталася до правоохоронного органу із заявою про вчинення кримінального правопорушення, внаслідок чого таке кримінальне провадження в частині кваліфікації за ч. 1 ст. 362 КК підлягало закриттю на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК ще на стадії досудового розслідування, чого в цьому випадку не зроблено.
Водночас суд апеляційної інстанції критично оцінив доводи сторони обвинувачення в цій частині, зазначивши, що:
- рапорт слідчого про дозвіл на внесення даних до ЄРДР за фактом, серед іншого, вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 362 КК, у цьому разі не може виступати заявою потерпілого про вчинення кримінального правопорушення та, як наслідок, безумовною підставою для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, оскільки така ситуація суперечить самій суті такої категорії кримінального провадження;
- у цьому випадку не є зрозумілим, яка саме шкода була заподіяна державі шляхом ймовірного знищення інформації, що належить до державної таємниці, а виходячи з положень ст. 55 КПК (у редакції від 16 серпня 2015 року), юридична особа визнається потерпілою у кримінальному провадженні лише у випадку завдання їй кримінальним правопорушенням майнової шкоди;
- сама по собі держава не є юридичною особою у звичайному розумінні цього слова, натомість є організацією публічного права, яка може створювати інші юридичні особи (як публічного, так і приватного права) та діяти від свого імені, зокрема через свої органи.
Також суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що прокурор відмовив стороні захисту в задоволенні клопотання про закриття кримінального провадження за ч. 1 ст. 362 КК на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК у зв`язку з відсутністю потерпілого, оскільки будь-яких клопотань потерпілого ОСОБА_11 на адресу слідчого або прокурора про закриття кримінального провадження або відмови останнього від обвинувачення не надходило, що, на переконання цього суду, свідчило про те, що сам орган досудового розслідування не заперечував того факту, що потерпілим у цьому кримінальному провадженні за ч. 1 ст. 362 КК є саме ОСОБА_11 , а не держава.
Однак, на переконання колегії суддів, залишаючи апеляційну скаргу прокурора без задоволення, а вирок місцевого суду без зміни, суд апеляційної інстанції, усупереч положенням, передбаченим п. 2 ч. 1, ч. 2 ст. 419 КПК, зазначені вище доводи належним чином не перевірив та не спростував, а своє рішення, у тому числі з огляду на практику Верховного Суду, належним чином не мотивував.
Висновки за результатами касаційного розгляду
Колегія суддів уважає, що наведені вище порушення перешкодили суду апеляційної інстанції ухвалити законне й обґрунтоване рішення, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону (ч. 1 ст. 412 КПК), яке, як наслідок, могло вплинути на правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність (ст. 413 КПК), а тому ухвалу суду апеляційної інстанції не можна визнати законною, обґрунтованою та вмотивованою, тож відповідно до положень пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК вона підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції (п. 2 ч. 1 ст. 436 КПК), оскільки, з огляду на зміст апеляційної скарги і заявленого до суду апеляційної інстанції клопотання про повторне дослідження доказів, а також на відсутність у суду касаційної інстанції повноважень щодо їх дослідження, зазначені порушення можливо усунути лише на стадії апеляційного перегляду.
Разом з тим, ураховуючи наявність вказаних істотних порушень вимог процесуального закону, які є підставою для скасування судового рішення та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції, Верховний Суд не бачить підстав для надання оцінки доводам касаційної скарги прокурора в іншій частині, адже оцінку таким доводам можна буде надати після усунення наведених вище істотних порушень КПК.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що вимоги касаційної скарги прокурора підлягають частковому задоволенню, а оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції стосовно  ОСОБА_6 і ОСОБА_7 - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого цей суд має врахувати зазначене вище, надати належну оцінку всім доводам апеляційної скарги прокурора й постановити законне та обґрунтоване рішення.
Керуючись статтями 369, 412, 413, 419, 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу прокурора ОСОБА_10 задовольнити частково.
Ухвалу Одеського апеляційного суду від 08 жовтня 2025 року стосовно ОСОБА_6 та ОСОБА_7 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3

Згадані норми: Конституція України, ст. 19; Конституція України, ст. 131-1; КК України, ст. 365; КК України, ст. 366; КК України, ст. 362; КК України, ст. 368; КК України, ст. 370; КК України, ст. 2; КК України, ст. 361; КК України, ст. 11; КК України, ст. 1; КПК України, ст. 419; КПК України, ст. 93; КПК України, ст. 222; КПК України, ст. 162; КПК України, ст. 257; КПК України, ст. 217; КПК України, ст. 55; КПК України, ст. 477; КПК України, ст. 36; КПК України, ст. 433; КПК України, ст. 438; КПК України, ст. 412; КПК України, ст. 370; КПК України, ст. 94; КПК України, ст. 409; КПК України, ст. 159; КПК України, ст. 290; КПК України, ст. 91; КПК України, ст. 373; КПК України, ст. 221; КПК України, ст. 84; КПК України, ст. 337; КПК України, ст. 303; КПК України, ст. 284; КПК України, ст. 2; КПК України, ст. 413; КПК України, ст. 436; КПК України, ст. 369; КПК України, ст. 434; КПК України, ст. 441; КПК України, ст. 442
Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.