# ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 308/11436/23 Суд: Касаційний цивільний суд ВС Справа № 308/11436/23 Дата ухвалення: 2026-10-14 Вид судочинства: Цивільне Ідентифікатор ЄДРСР: 140790037 Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/140790037 Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/140790037 Окрема правова позиція з офіційної бази ВС у цій картці не наведена. Використовуйте повний текст рішення. ## Текст документа ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 жовтня 2026 року м. Київ справа № 308/11436/23 провадження № 61-14429св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В. учасники справи: позивач -заступник керівника Закарпатської обласної прокуратури в інтересах держави, відповідачі: Ужгородська міська рада, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 лютого 2024 року у складі судді Малюка В. М. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 03 жовтня 2025 року у складі колегії суддів: Мацунича М. В., Фазикош Г. В., Собослоя Г. Г., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2023 року заступник керівника Закарпатської обласної прокуратури в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та договорів, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що пунктом 1.14 рішення Ужгородської міської ради від 23 травня 2008 року № 727 «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок» затверджено проект відведення та надано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037, площею 0,05 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, що розташована у АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №446134 від 27 травня 2008 року. 28 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037, площею 0,05 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, що розташована у АДРЕСА_1 . 03 червня 2008 року Ужгородською міською радою видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №446634 від 03 червня 2008 року ОСОБА_2 . На підставі рішення Ужгородської міської ради від 17 жовтня 2008 року № 866 «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок» затверджено проект відведення земельної ділянки, цільове призначення якої змінюється з «для будівництва та обслуговування житлового будинку» на «земля для комерційного використання». У подальшому, на підставі технічної документації із землеустрою щодо об`єднання земельних ділянок, виготовленої на замовлення ОСОБА_2 , було здійснено об`єднання земельних ділянок, а саме спірної з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037 та іншої наявної у її власності з кадастровим номером 2110100000:03:001:0028, у результаті чого утворилась земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260, площею 0,1499 га. Після цього, між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 02 жовтня 2020 року № 1074, згідно з якого земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260, площею 0,1499 га, передана для забезпечення цивільного зобов`язання ОСОБА_2 . Оскільки земельна ділянка площею 0,05 га належить до зони зелених насаджень загального користування на АДРЕСА_1 , тобто відноситься до земель рекреаційного призначення та вибула з власності територіальної громади м. Ужгорода з порушенням положень ЗК України, тому земельна ділянка підлягає поверненню територіальній громаді м. Ужгорода. Ураховуючи наведене, прокурор просив суд: - визнати незаконним та скасувати пункт 1.14 рішення Ужгородської міської ради від 23 травня 2008 року № 727 «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок», яким ОСОБА_1 затверджено проект відведення та надано у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037, площею 0,05 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, що розташована у АДРЕСА_1 ; - визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 28 травня 2008 року № 2876, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Дудись В. Н., на підставі якого ОСОБА_2 набула право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037, площею 0,05 га; - визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 465320 від 13 січня 2009 року, що посвідчує право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037, площею 0,05 га; - визнати недійсним договір іпотеки від 02 жовтня 2020 року № 1074, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , що посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Закарпатської області Деяк К. К., на підставі якого в іпотеку передано земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260, площею 0,1499 га; - зобов`язати ОСОБА_2 повернути у комунальну власність територіальної громади міста Ужгород в особі Ужгородської міської ради земельну ділянку площею 0,05 га, у координатах, межах та конфігурації, що була передана у приватну власність ОСОБА_1 на підставі рішення Ужгородської міської ради від 23 травня 2008 року № 727 «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок» (архівний кадастровий номер земельної ділянки 2110100000:03:001:0037); - скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260 площею 0,1499 га, яка утворена у результаті об`єднання земельних ділянок з кадастровими номерами 2110100000:03:001:0037 та 2110100000:03:001:0028, припинивши право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260; - скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію іпотеки на земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260, площею 0,1499 га (номер запису про Іпотеку 38486382); - скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію обтяження щодо заборони відчужувати земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260 (номер запису про обтяження 38485625), припинивши обтяження на вказану земельну ділянку; - скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260, площею 0,1499 га, яка утворена в результаті об`єднання земельних ділянок з кадастровими номерами 2110100000:03:001:0037 та 2110100000:03:001:0028; - поновити у Поземельній книзі запис про земельну ділянку, площею 0,05 га, яка на підставі рішення Ужгородської міської ради від 23 травня 2008 року № 727 «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок» була передана у приватну власність ОСОБА_1 (архівний кадастровий номер земельної ділянки 2110100000:03:001:0037). Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 лютого 2024 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 03 жовтня 2025 року, у задоволенні позовної заяви Закарпатської обласної прокуратури в інтересах держави до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсними державного акту на право власності на земельну ділянку та договорів, скасування державних реєстрацій та повернення земельної ділянки відмовлено. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що прокурором обрано неналежний спосіб захисту, а саме негаторний позов, у той час як належним способом захисту права, які полягають у позбавленні володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов. Суди послалися на відповідну судову практику Верховного Суду. Крім того, суди зазначили, що з моменту реєстрації першим набувачем спірної земельної ділянки - ОСОБА_1 , пройшло близько п`ятнадцяти років, а тому відсутність вимоги про витребування такої земельної ділянки від добросовісного набувача - ОСОБА_2 , є неналежним способом захисту та втручанням у мирне володіння приватним майном відповідача, що порушує статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому, суд зазначив, що висновок експерта від 24 вересня 2020 року № 15/199, отриманий на стадії досудового розслідування у межах кримінального провадження від 19 серпня 2020 року № 1202007000000227, може бути визнаний як доказ лише у разі його відображення у вироку під час розгляду кримінальної справи у суді, а не при звернені до цивільного суду з позовом. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2025 року до Верховного Суду, заступник керівника Закарпатської обласної прокуратури, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог прокурора. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга прокурора мотивована тим, що суди не врахували практику Верховного Суду про те, що у випадках, коли на майно за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація такого майна не змінює його володільця, а тому належним способом захисту прав держави у цьому випадку є саме негаторний позов, оскільки предметом спору є земля рекреаційного призначення загального користування, яка не може перебувати у приватній власності. Вказує, що суди безпідставно не взяли до уваги висновок експертизи, проведеної у межах кримінального провадження, про те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель загального користування. Оскільки спірна земельна ділянка вибула з власності територіальної громади шляхом вчинення злочину, що встановлено ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 21 липня 2023 року у справі № 308/1306/19 про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінального відповідальності за нереабілітуючих обставин, то її повернення від останнього набувача не буде порушувати справедливий баланс. Крім того, прокурор наголошує на недобросовісності відповідачів, оскільки ОСОБА_1 , набувши у власність спірну землю, вже через 5 днів відчужив її ОСОБА_2 , що свідчить про відсутність у нього наміру безоплатно використовувати отриману землю. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У січні 2026 року представник ОСОБА_2 - адвокат Радь І. І., подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що викладені в ній доводи є безпідставними та не впливають на правильність вирішення спору судами першої та апеляційної інстанцій. Суди правильно вказали, що прокурор обрав неналежний спосіб захисту прав держави, звернувшись до суду з негаторним позовом, адже Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що у подібних справах належним способом захисту є віндикаційний позов про витребування майна. Зазначає, що прокурор не довів тієї обставини, що земельна ділянка не могла передаватися в приватну власність, як земля загального користування. Крім того, вимоги прокурора порушують справедливий баланс на мирне володіння майном, про що неодноразово вказувалося у прецедентній практиці Європейського суду з прав людини. Просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2025 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції. 18 грудня 2025 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2026 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Пунктом 1.14 рішення Ужгородської міської ради від 23 травня 2008 року № 727 «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок» затверджено проект відведення та надано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037, площею 0,05 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, що розташована у АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №446134 від 27 травня 2008 року. На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №446134 від 27 травня 2008 року. 28 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037, площею 0,05 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, що розташована у АДРЕСА_1 . 03 червня 2008 року Ужгородською міською радою видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №446634 від 03 червня 2008 року ОСОБА_2 . На підставі рішення Ужгородської міської ради від 17 жовтня 2008 року № 866 «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок» затверджено проект відведення земельної ділянки, цільове призначення якої змінюється з «для будівництва та обслуговування житлового будинку» на «земля для комерційного використання». На підставі рішення Ужгородської міської ради за від 17 жовтня 2008 року № 866 «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок» затверджено проект відведення земельної ділянки, цільове призначення якої змінюється з «для будівництва та обслуговування житлового будинку» на «земля для комерційного використання». На підставі технічної документації із землеустрою щодо об`єднання земельних ділянок, виготовленої на замовлення відповідача ОСОБА_2 було здійснено об`єднання земельних ділянок, спірної з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037 та іншої наявної у власності відповідача ОСОБА_2 з кадастровим номером 2110100000:03:001:0028, у результаті чого утворилась земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260 площею 0,1499 га. Між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 02 жовтня 2020 року № 1074, згідно з яким земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260 площею 0,1499 га передана в забезпечення цивільного зобов`язання ОСОБА_2 . 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 761/11593/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц, від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21, від 03 вересня 2025 року у справі № 367/3562/17, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Касаційна скарга заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України). Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89гс19)). Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68)). Тож це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)). Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним і правомірним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.). Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин. У своїх правових висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неефективними способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить позивачу права володіння його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, зокрема, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38,39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168)). Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що вибраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом, речово-правові способи захисту прав особи застосовують, якщо сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли сторони не перебували у договірних відносинах одна з одною, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту (аналогічні висновки викладені у пунктах 108-110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)). Усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду про те, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Реєстру. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є потрібними для ефективного відновлення порушеного права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц). Підсумовуючи викладене вище, потрібно наголосити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18, від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)). У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148). Велика Палата Верховного Суду, висловлюючи висновки щодо способів захисту прав держави у подібних правовідносинах, у постанові від 02 липня 2025 року у подібній справі № 902/122/24 (провадження № 12-15гс25) дійшла висновку, що належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов. Наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19. Відмовляючи у задоволенні позову прокурора, суди попередніх інстанцій послалися на вказані правові висновки Великої Палати Верховного Суду та вказали, що належним (правомірним) способом захисту прав держави у правовідносинах, які виникли, може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що, на думку прокурора, незаконно вибула з власності територіальної громади. Проте, прокурор заявив вимоги щодо визнання незаконним та скасування відповідних рішення міської ради, скасування державних реєстрацій, визнання недійними подальших правочинів щодо спірної землі, без заявлення вимоги про витребування майна, тобто обрав неефективний спосіб захисту, який залишає спір не вирішеним, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні такого позову. З такими висновками судів попередніх інстанцій повністю погодитися не можна, оскільки вони є передчасними. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України). Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об`єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов. Такі правові висновки викладено, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (провадження № 12-9гс23). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. При цьому, відповідно до частини першої статті 52 ЗК України землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Відповідно до пунтку а) частини четвертої статті 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо). У цій справі прокурор, звертаючись до суду з позовом, у тому числі, про зобов`язання ОСОБА_2 повернути у комунальну власність територіальної громади міста Ужгород в особі Ужгородської міської ради спірну земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037, вказував, що така є землею рекреаційного призначення та належить до зони зелених насаджень загального користування. Тобто, визначальною обставиною для правильності вирішення цього спору, зокрема, визначення належного способу захисту прав (віндикаційний чи негаторний позов), яку судам необхідно було встановити, чи належала спірна земельна ділянка на час передання її у приватну власність до земель комунальної власності загального користування. У порушення вимог статей 264, 367, 382 ЦПК України суди першої та апеляційної інстанцій цього не дослідили й не встановили. Більше того, таких доводів прокурора по суті не з`ясовували. Для підтвердження вказаної обставини, прокурор надав суду висновок експертизи від 24 вересня 2020 року № 15/199, проведеної у межах досудового розслідування кримінального провадження від 19 серпня 2020 року за № 1202007000000227/19, який був досліджений судом першої інстанції та відхилений, з посиланням на те, що такий не може бути доказом у цивільній справі, а тільки при ухваленні вироку в кримінальному провадженні. Проте, такі висновки суду першої інстанції, з якими погодився й апеляційний суд, є помилковими. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України). У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Отже, доказами у цивільній справі можуть бути будь-які дані, на підставі яких суд може встановити наявність або відсутність певних обставин (фактів), які мають значення для вирішення справи, а суд повинен врахувати та надати оцінку всім доказам у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, встановивши обставини, або їх відсутність на підставі всіх доказів у їх сукупності. У тому числі, таким доказом може бути й висновок експерта у межах досудового розслідування кримінального провадження, якщо він має дані про предмет доказування у межах цивільної справи. Такий доказ суд зобов`язаний врахувати, дослідити його та надати йому належну правову оцінку на рівні з іншими доказами у справі. Статтею 76 ЦПК України визначено, що є доказами у цивільній справі, а саме: будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Статті 77, 78, 79 ЦПК України визначають вимоги щодо належності, допустимості та достовірності доказів. Отриманий відповідно до вимог закону висновок експерта у кримінальній справі, є допустимим і достовірним доказом у цивільній справі, якому суд має надати оцінку та мотивувати, чи визнає доказ, чи відхиляє його. Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 686/23256/16-ц та від 25 березня 2021 року у справі № 752/21411/17. Статтею 110 ЦПК України визначено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні. Якщо експертиза, яка проведена у кримінальному провадженні, містить інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні, то незважаючи на те, що на момент розгляду справи вирок у кримінальній справі не ухвалений така експертиза може бути допустимим доказом. Висновок, підготовлений у рамках кримінального провадження особою, яка є атестованим судовим експертом, відповідає положенням статті 102 ЦПК України. Верховний Суд неодноразово робив висновок про допустимість висновку експерта, який проведений в рамках кримінального провадження. Зокрема, такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 11 жовтня 2018 року у справі № 761/12898/16-ц, від 05 лютого 2020 року у справі № 461/3675/17, від 25 березня 2021 року у справі № 752/21411/17, від 15 квітня 2021 року у справі № 759/15556/18. Проте, суди попередніх інстанцій цього не врахували вказаний висновок екперта, не надали йому правову оцінку, а Верховний Суд відповідно до положень статті 400 ЦПК України не може встановлювати нові обставини у справі та надавати оцінку доказам, які не були оцінені судами попередніх інстанцій. При цьому, встановлення тієї обставини, до якої категорії відносилася спірна земельна ділянка на час її передання у приватну власність, є визначальним для визначення належності способу захисту, обраного прокурором, та вирішення цього спору по суті. Більш того, не взявши до уваги доказ, наданий позивачем, без належного обґрунтування, суди попередніх інстанцій не забезпечили змагальності процесу та не встановили наведеної вище обставини іншим шляхом. У змагальному процесі позивач повинен довести вимоги, на які він посилається, відповідач заперечення, які висуває проти заявлених позовних вимог, а суд повинен забезпечити змагальність сторін процесу. Тобто у суду, а не лише у сторін, також є процесуальний обов`язок у змагальному процесі. Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всім доказам, якими суд керувався при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій у порушення статей 263-265, 382 ЦПК України не забезпечили повний та всебічний розгляд справи, належним чином не встановили усі необхідні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не перевірили доводів позивача щодо законності позовних вимог та належності обраного способу захисту. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Згідно із частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, збирати та надавати оцінку доказам, порушення норм процесуального права допущені обома судами, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки Верховний Суд не ухвалює остаточного судового рішення у справі, а направляє її на новий розгляд. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 лютого 2024 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 03 жовтня 2025 рокускасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. Ю. Гулейков Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк Згадані норми: Конституція України, ст. 14; ЦК України, ст. 16; ЦПК України, ст. 389; ЦПК України, ст. 402; ЦПК України, ст. 263; ЦПК України, ст. 2; ЦПК України, ст. 4; ЦПК України, ст. 5; ЦПК України, ст. 13; ЦПК України, ст. 12; ЦПК України, ст. 81; ЦПК України, ст. 76; ЦПК України, ст. 77; ЦПК України, ст. 78; ЦПК України, ст. 89; ЦПК України, ст. 79; ЦПК України, ст. 110; ЦПК України, ст. 102; ЦПК України, ст. 400; ЦПК України, ст. 411; ЦПК України, ст. 409; ЦПК України, ст. 416; ЦПК України, ст. 419; ЗК України, ст. 52; ЗК України, ст. 83 Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.