# ПОСТАНОВА Касаційний господарський суд ВС у справі № 914/2903/23

Суд: Касаційний господарський суд ВС
Справа № 914/2903/23
Дата ухвалення: 2026-09-30
Вид судочинства: Господарське
Ідентифікатор ЄДРСР: 140915141
Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/140915141
Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/140915141

Окрема правова позиція з офіційної бази ВС у цій картці не наведена. Використовуйте повний текст рішення.

## Текст документа
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року
м. Київ
cправа № 914/2903/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:
Офісу Генерального прокурора - Яворського С.С.,
Адміністрації Державної прикордонної служби України - Слободяка І.Ф., Рисича О.В.,
Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) - ОСОБА_1 ,
Головного управління Держгеокадастру у Львівській області - не з`явився,
Белзької міської ради Львівської області - Суткового А.М.,
ОСОБА_2 - Алексеєнка А.А.,
Львівської обласної державної адміністрації - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Белзької міської ради Львівської області, ОСОБА_2

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 01.04.2025 (у складі колегії суддів: Кравчук Н.М. (головуючий), Матущак О.І., Скрипчук О.С.)
та рішення Господарського суду Львівської області від 05.11.2024 (суддя Козак І.Б.)

у справі № 914/2903/23

за позовом Керівника Львівської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони в інтересах держави в особі Адміністрації Державної прикордонної служби України, Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ),
до Головного управління Держгеокадастру у Львівській області, Белзької міської ради Львівської області,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_2 ,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Львівської обласної державної адміністрації,
про визнання незаконним та скасування наказу, визнання незаконним та скасування рішення, витребування земельної ділянки з незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:
У вересні 2023 року Керівник Львівської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Адміністрації Державної прикордонної служби України, Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) до Головного управління Держгеокадастру у Львівській області (далі - ГУ Держгеокадастру), Белзької міської ради Львівської області (далі - Белзька міська рада) про:
- визнання незаконним та скасування наказу начальника Головного управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Львівській області від 22.12.2020 № 62-ОТГ «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» у частині, що стосується земельної ділянки з кадастровим номером 4624882800:03:000:0113;
- визнання незаконним та скасування рішення Белзької міської ради від 23.02.2021 № 80 «Про прийняття земельних ділянок у комунальну власність» у частині, що стосується земельної ділянки з кадастровим номером 4624882800:03:000:0113;
- витребування на користь держави в особі Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) земельної ділянки кадастровий номер 4624882800:03:000:0113, площею 19,6574 га, яка розташована на території Белзької міської ради Сокальського району, із незаконного володіння вказаної ради.
Суд першої інстанції залучив до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_2 та третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Львівську обласну державну адміністрацію.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірна земельна ділянка розташована в межах прикордонної смуги між лінією державного кордону та лінією інженерно-технічних споруд з охорони державного кордону, належить до земель оборони, а відтак є землею державної форми власності в силу Закону України «Про використання земель оборони» та Земельного Кодексу України (далі - ЗК), тому перебування такої земельної ділянки у комунальній власності суперечить чинному законодавству.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 05.11.2024, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 01.04.2025, позов задоволено частково. Витребувано на користь держави - Адміністрації Державної прикордонної служби України в особі Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) земельну ділянку кадастровий номер 4624882800:03:000:0113, площею 19,6574 га, яка розташована на території Белзької міської ради із незаконного володіння цієї ради. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання судових витрат.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у квітні 2025 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, у якій, з урахуванням нової редакції касаційної скарги, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Також ОСОБА_2 просила зупинити касаційне провадження у справі № 914/2903/23 до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі № 902/122/24.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у травні 2025 року Белзька міська рада подала касаційну скаргу, у якій, з урахуванням нової редакції касаційної скарги, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати рішення Господарського суду Львівської області у справі № 914/2903/23 від 05.11.2024 в частині задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки, а постанову Західного апеляційного господарського суду від 01.04.2025 у справі № 914/2903/23 - повністю. Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05.06.2025 відкрито касаційне провадження у справі № 914/2903/23 за касаційними скаргами ОСОБА_2 , Белзької міської ради з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК; зупиненою касаційне провадження у справі № 914/2903/23 до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі № 902/122/24.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11.08.2025 поновлено касаційне провадження у справі № 914/2903/23 та призначено касаційні скарги до розгляду у відкритому судовому засіданні на 10.09.2025.
ГУ Держгеокакдастру у відзиві підтримало доводи касаційної скарги ОСОБА_2 та просило касаційну скаргу задовольнити, оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.
Адміністрація Державної прикордонної служби України у відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 , а прокурор та Військова частина НОМЕР_1 у відзивах та додаткових поясненнях на касаційні скарги ОСОБА_2 та Белзької міської ради зазначають про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просять залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
ОСОБА_2 подала додаткові пояснення до касаційної скарги.
У судовому засіданні 10.09.2025 оголошено перерву до 15.10.2025.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.10.2025 зупинено касаційне провадження у справі № 914/2903/23 до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі № 914/2904/23
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23.02.2026 поновлено провадження у справі № 914/2903/23 та призначено касаційні скарги до розгляду у відкритому судовому засіданні на 01.04.2026.
30.03.2026 Белзька міська рада через систему «Електронний суд» подала клопотання про зупинення касаційного провадження у справі № 914/2903/23 до закінчення перегляду у касаційному порядку Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду судових рішень у справі № 910/6530/24.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.10.2025 зупинено касаційне провадження у справі № 914/2903/23 до закінчення перегляду у касаційному порядку Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду судових рішень у справі № 910/6530/24.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.08.2026 поновлено провадження у справі № 914/2903/23 та призначено касаційні скарги до розгляду у відкритому судовому засіданні на 30.09.2026.
28.09.2026 Адміністрація Державної прикордонної служби України через систему «Електронний суд» подала клопотання про передачу справи № 914/2903/23 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою формування єдиної правозастосовчої практики, а також відступу від висновку шляхом його конкретизації щодо застосування норм права у подібних відносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2025 у справі № 902/122/24.
ГУ Держгеокадастру, Львівська ОДА в судове засідання своїх представників не направили.
Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.
Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.
Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.
Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційних скарг по суті за відсутності представників ГУ Держгеокадастру, Львівська ОДА.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційних скаргах доводи та заперечення проти них, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що наказом начальника Головного управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Львівській області від 22.12.2020 № 62-ОТГ «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» Белзькій міській раді передано у власність низку земельних ділянок, розташованих уздовж державного кордону України з Республікою Польща, у тому числі земельну ділянку із кадастровим номером 4624882800:03:000:0077, що підтверджується актом приймання-передачі.
Рішенням Белзької міської ради від 23.02.2021 № 80 «Про прийняття земельних ділянок у комунальну власність» земельні ділянки, зокрема і зазначену, прийнято у комунальну власність.
Рішенням Белзької міської ради від 29.06.2021 № 192 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки зі зміною цільового призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (КВЦПЗ 01.01) площею 37,76 га, що розташована на території Белзької міської ради (за межами населеного пункту) Сокальського району Львівської області та продаж права оренди на неї на земельних торгах у формі аукціону» затверджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельних ділянок зі зміною цільового призначення та включено до переліку земельних ділянок для продажу права оренди на них на земельних торгах у формі аукціону.
Земельну ділянку із кадастровим номером 4624882800:03:000:0077 поділено на дві земельні ділянки з кадастровими номерами 4624882800:03:000:0113, 4624882800:03:000:0114.
За результатами продажу права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 4624882800:03:000:0113 на земельних торгах у формі аукціону укладено договір оренди терміном на 10 років із Баїк Г.П.
Прокурор у позовній заяві зазначає, що земельна ділянка з кадастровим номером 4624882800:03:000:0113 входить до складу прикордонної смуги, що перебуває під охороною ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ). Ця земельна ділянка розташована між лінією державного кордону України та лінією інженерно-прикордонних споруджень на території Белзької міської ради. Факт розміщення земельної ділянки між лінією державного кордону та лінією прикордонних інженерних споруджень підтверджується технічною документацією та рішеннями судів у справі № 454/2498/19. Спірна земельна ділянка належить до земель оборони, а відтак є землею державної форми власності в силу Закону України «Про використання земель оборони» та ЗК, тому перебування такої земельної ділянки у комунальній власності суперечить чинному законодавству.
Прокурор просить визнати незаконним та скасувати наказ начальника Головного управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Львівській області від 22.12.2020 № 62-ОТГ «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» в частині, що стосується земельної ділянки з кадастровим номером 4624882800:03:000:0113; визнати незаконним та скасування рішення Белзької міської ради від 23.02.2021 № 80 «Про прийняття земельних ділянок у комунальну власність» в частині, що стосується земельної ділянки з кадастровим номером 4624882800:03:000:0113; витребувати на користь держави в особі Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) земельну ділянку кадастровий номер 4624882800:03:000:0113, площею 19,6574 га, яка розташована на території Белзької міської ради із незаконного володіння цієї ради.
Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, позов задовольнив в частині витребування спірної земельної ділянки із незаконного володіння Белзької міської ради на користь держави - Адміністрації Державної прикордонної служби України в особі Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), та мотивував таке рішення тим, що спірна земельна ділянка перебувала у державній власності та належала до земель оборони, а відтак передача її у комунальну власність відбулася всупереч вимог закону. Перебування спірної ділянки в користуванні ОСОБА_2 суперечить нормам Конституції України, ЗК, Закону України «Про державний кордон України», Закону України «Про використання земель оборони», а також Постанові Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 № 1147 «Про прикордонний режим».
У поданій касаційній скарзі ОСОБА_2 в обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень послалася на те, зокрема, що:
- суди першої та апеляційної інстанції, застосувавши норми статей 19, 20, 77, 84, частин 2, 3 статті 115 ЗК, статті 22, частини 1 статті 23 Закону України «Про державний кордон», статті 3 Закону України «Про використання земель оборони», дійшли висновку про те, що земельні ділянки у межах прикордонної смуги, яка встановлена вздовж державного кордону України, відносяться до земель оборони, які можуть перебувати лише у державній власності та не підлягають передачі до комунальної чи приватної власності, а також щодо них встановлений спеціальний режим їх використання. При цьому послалися на висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, що викладені у Постанові Верховного Суду від 06.11.2019 у справі №163/2369/16-ц, від 26.10.2020 у справі № 297/1408/15-ц, від 11.02.2025 № 903/132223, від 02.10.2024 у справі № 444/1011/20, та від 15.01.2025 у справах № 903/1311/23 та № 903/1324/23;
- норми статей 19, 20, 77, 84, частин 2, 3 статті 115 ЗК, статті 22, частини 1 статті 23 Закону України «Про державний кордон», статті 3 Закону України «Про використання земель оборони» суди попередніх інстанцій застосували неправильно;
- чинним законодавством передбачено можливість використання і комунальних земель для забезпечення організації всіх необхідних процедур щодо функціонування державного кордону та виконання Державною прикордонною службою передбачених законом завдань, однак автоматичного переведення цих земель до категорії земель оборони законодавець не визначав;
- неправильно застосовано положення статті 3 Закону України «Про використання земель оборони», що призвело до неправильного визначення належного позивача, тобто особи чиї права порушені. Так, згідно вказаної норми матеріального права уздовж державного кордону України відповідно до Закону встановлюється прикордонна смуга, в межах якої діє особливий режим використання земель. Землі в межах прикордонної смуги та інші землі, необхідні для облаштування та утримання інженерно-технічних споруд і огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій та інших об`єктів, надаються в постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби України. Уповноваженим державним органом на розпорядження такими землями (тобто органом, яким реалізується право власності) відповідно до вимог частини 2 статті 84, частини 5 статті 122 ЗК є обласні держані адміністрації, тому саме цими державними органами земельні ділянки можуть бути надані в постійне користування Державній прикордонній службі України і остання самостійно розпоряджатись такими земельними ділянками не може, зокрема не може надавати їх собі в постійне користування;
- у даному спорі позивач звернувся з віндикаційним позовом, який за своєю специфікою може бути поданий виключно власником земельної ділянки, а у випадку, якщо власником є держава, то позивачем виступає відповідний державний орган, який відповідно до наданої йому компетенції реалізує таке право власності і має право розпоряджатись земельною ділянкою;
- є підстави для відступу від вже наявних висновків Верховного Суду щодо застосування статей 19, 20, 77 84, частин 2, 3 статті 115 ЗК, статті 22, частини 1 статті 23 Закону України «Про державний кордон України», статті 3 Закону України «Про використання земель оборони» в подібних правовідносинах, оскільки застосування норм матеріального права у наведений в існуючих висновках Верховного Суду спосіб призводить до непропорційного втручання держави у право власності фізичних та юридичних осіб, які у своїй більшості є добросовісними набувачами спірних земельних ділянок. Водночас право власності особи є непорушним і охороняється як нормами національного законодавства так і нормами міжнародного права, зокрема й Конвенцією про захист прав та основоположних свобод. Також, на сьогоднішній день спори щодо земельних ділянок, розташованих в прикордонній смузі та/чи необхідних для забезпечення функціонування державного кордону України є актуальними та численними. І неправильне застосування Верховним Судом норм матеріального права у спірних правовідносинах відповідно не тільки торкається значного кола осіб (як фізичних так і юридичних), а фактично порушує права таких осіб, «дозволяючи» невиправдане втручання держави у існуюче право власності;
- у спірних правовідносин прокурором обрано неефективний спосіб захисту; однією із правомочностей орендаря земельної ділянки згідно зі статтею 95 ЗК та статтею 25 Закону України «Про оренду землі» є його право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі. Водночас статтею 77 ЗК та Законом України «Про використання земель оборони» не передбачена можливість одночасного перебування земель оброни в оренді фізичної особи для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Як наслідок, обраний прокурором спосіб захисту, навіть у випадку задоволення позову, не забезпечує можливість використання спірної земельної ділянки органом Державної прикордонної служби на умовах постійного користування для оборонних цілей. Для відновлення цільового призначення спірної земельної ділянки (яке на думку прокурора існувало до моменту передачі землі в комунальну власність), як земель оборони, необхідне звернення з іншим позовом до Баїк Г.П. щодо припинення її права оренди на спірну земельну ділянку. Як наслідок, задоволення позову прокурора у справі № 914/2903/23 не забезпечує відновлення порушеного (на думку прокурора) права. А відтак, обраний прокурором захист є неефективним, що в свою чергу є самостійною підставою для відмови у позові
- у даному випадку відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) у подібних правовідносинах.
У поданій касаційній скарзі Белзька міська рада в обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень послалася на те, зокрема, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень грубо порушили: принципи верховенства права, законності, належного урядування, правової визначеності; пункт 7 статті 2 Статуту ООН, Декларації про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про захист їх незалежності та суверенітету (прийнята резолюцією 2131 (XX) Генеральної Асамблеї від 21.12.1965, частину 2 статті 19 Конституції України, статті 19, 20, 77, 122 ЗК, статті 1-3 Закону України «Про використання земель оборони», частину 1 статті 23 Закону України «Про державний кордон України», положення Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051 в редакції постанови від 28.07.2021 № 821, статті 2, 7, 11, 13, 42, 74, 76-79, 90, 236, 237, 238, 282 ГПК, - судову практику Європейського суду з прав людини;
- суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях при вирішенні спору на підтвердження належності спірної ділянки до прикордонної смуги, земель оборони та, відповідно, до державної власності послалися на постанову звуженого засідання Львівського обласного виконкому депутатів трудящих від 6.09.1946 № 24/109, що є недопустимим доказом й не дослідили зібрані у справі докази; постанова звуженого засідання Львівського обласного виконкому депутатів трудящих від 6.09.1946 № 24/109, котра віднесла до заборонної прикордонної зони деякі райони Львівської області, не могла поширюватися на землі, які на момент її прийняття знаходилися на території іншої держави;
- інших підстав набуття права користування територією, на якій згодом було сформована спірна земельна ділянка, крім постанови звуженого засідання Львівського обласного виконкому депутатів трудящих від 6.09.1946 № 24/109, не наведено. Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо передачі в «повне розпорядження прикордонних військ на підставі постанови звуженого засідання Львівського обласного виконкому депутатів трудящих від 6.09.1946 № 24/109» є необґрунтованими;
- суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасних висновків про перебування спірної земельної ділянки у складі земель оборони. Відповідачами аргументовано стверджувалося, що знаходження земельної ділянки в межах прикордонної смуги не має обов`язковим наслідком віднесення даної ділянки до земель оборони;
- судами першої та апеляційної інстанцій не враховано висновок науково-правової експертизи, наданий Інститутом держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, щодо окремих питань правового режиму земель, розташованих вздовж державного кордону України від 14.05.2024 №126/63-С, в якому, зокрема, експерт зазначив, що вздовж лінії державного кордону України з Республікою Польща встановлюється прикордонна смуга шириною 5 кілометрів, в межах якої лише земельні ділянки шириною 30-50 метрів надаються в постійне користування органам Державної прикордонної служби для облаштування лінії прикордонних інженерних споруд. Земельні ділянки на решті території прикордонної смуги можуть відноситися до будь-якого цільового призначення та перебувати як у комунальній, так і у приватній власності;
- наразі склалася стала практика Верховного Суду щодо того, що знаходження земельної ділянки в межах прикордонної смуги є підставою для її віднесення до земель оборони, тому скаржник з огляду на наведені аргументи вважає, що наявна необхідність для відступлення від такої практики, тому просить відступити від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду: від 11.02.2025 № 903/1322/23, від 15.01.2025 у справі № 903/1311/23, від 15.01.2025 у справі № 903/1324/23, щодо того, що земельні ділянки у межах прикордонної смуги, яка встановлена вздовж державного кордону України, відносяться до земель оборони, щодо яких встановлений спеціальний режим їх використання та які можуть перебувати лише у державній власності, і не підлягають передачі до комунальної чи приватної власності; від 02.10.2024 у справі № 444/1011/20 щодо того, що земельні ділянки, що перебувають в межах прикордонної смуги перебувають у державній власності, щодо них діє особливий режим використання, оскільки такі земельні ділянки мають статус земель оборони.
Відповідно до статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.
Касаційне провадження у справі № 914/2903/23 зупинялося до розгляду у касаційному порядку Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду судових рішень у справі № 910/6530/24, яка була передана для відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 09.07.2025 у справі № 910/4017/24 про те, що військова частина Збройних сил України не є органом державної влади чи місцевого самоврядування і не є суб`єктом владних повноважень, а є суб`єктом господарської діяльності, а відтак прокурор не може звертатися до суду з позовом в інтересах держави в особі військової частини.

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.07.2026 у справі № 910/6530/24 висловив правові позиції, які в силу частини 4 статті 300 ГПК підлягають врахуванню судом касаційної інстанції, який у такому випадку не обмежений доводами та вимогами касаційних скарг.
Так, у постанові від 17.07.2026 у справі № 910/6530/24 Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду зазначив, зокрема таке.
Питання щодо представництва прокурором інтересів громадянина або держави в господарському суді, а також особливості здійснення ним окремих форм представництва таких інтересів врегульовані положеннями Конституції України, Закону України «Про прокуратуру» (чинного на час виникнення спірних правовідносин та ухвалення судових рішень) та ГПК.
Відповідно до статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює (1) підтримання публічного обвинувачення в суді, (2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку, (3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.
Виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».
Конституційний Суд України в пунктах 3, 4 свого рішення № 3-рп/99 від 08.04.1999, з`ясовуючи поняття «інтереси держави», встановив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств із часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств. При цьому Конституційний Суд України вказав, що «інтереси держави» є оціночним поняттям (Велика Палата Верховного Суду підтримала ці висновки, зокрема, в пункті 82 постанови від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 та підпункті 7.14 постанови від 28.09.2022 у справі № 483/448/20).
Крім того, Конституційний Суд України в пунктах 4.1, 4.2 свого рішення від 03.12.2025 у справі № 3-28/2024(59/24) зазначив, що представництвом інтересів держави в суді, що його здійснює прокурор відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, є правовідносини, у яких прокурор, реалізуючи визначену цим пунктом функцію прокуратури, вчиняє в суді відповідні процесуальні дії у разі, якщо цього вимагає захист інтересів держави. Визначальним за пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України для представництва прокуратурою інтересів держави в суді є те, що ці інтереси мають узгоджуватись із принципами, закріпленими в Конституції України, включно з тими, які встановлюють спосіб та межі втручання держави у зміст та обсяг конституційних прав і свобод людини і громадянина. Це випливає із засад конституційного ладу України, зокрема зі статей 1, 8, 19 Конституції України в їх посутньому зв`язку з пунктом 3 частини першої її статті 131-1. Неодмінною умовою для реалізації прокуратурою цієї функції є потреба в захисті інтересів держави. Конституційний Суд України наголосив, що пункт 3 частини першої статті 131-1 Конституції України уповноважує прокуратуру на здійснення представництва інтересів держави в суді тільки у виключних випадках та в порядку, що визначені законом, а не на здійснення такого представництва у випадках, визначених органами прокуратури.
У пункті 7.1 зазначеного рішення Конституційний Суд України також роз`яснив, що визначити законами України вичерпний перелік інтересів держави, які потребують захисту прокурорів у межах функції прокуратури, установленої пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, практично неможливо. Інакше виник би ризик того, що окремі інтереси держави, які об`єктивно потребують утручання прокурора, залишаться незахищеними через відсутність їх у такому переліку. Водночас Закон покладає на прокурора обов`язок під час звернення до суду в таких інтересах самостійно визначати та обґрунтовувати підстави для представництва (абзац другий частини третьої, абзац перший частини четвертої статті 23). Умовою такого представництва визначено порушення або загрозу порушення інтересів держави, що зумовлює обов`язок прокурора також указувати в позовній заяві, у чому саме вони полягають. Крім того, Закон передбачає, що прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді лише після підтвердження судом підстав для цього (абзац другий частини четвертої статті 23). Тобто контроль за тим, чи діє прокурор в інтересах держави, що порушені чи загрожені, звертаючись до суду з відповідним позовом, покладено на суд.
Випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді встановлені у Законі України «Про прокуратуру», частина третя статті 23 якого визначає, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Відповідно до абзаців першого - третього частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.
Згідно із частиною 4 статті 53 ГПК прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Відповідно до абзацу другого частини 5 статті 53 ГПК у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 та № 922/1830/19).
Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанови від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 та № 922/1830/19).
Тобто, під час розгляду справи в суді фактично стороною у спорі є держава, навіть якщо прокурор визначив стороною у справі певний орган (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 та № 9221830/19).
При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21).
Частини 3, 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» серед іншого встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).
Встановлена цим Законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред`явленням позову спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Тобто, визначений частиною 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» обов`язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору, і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов`язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб`єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.
Іншими словами, прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц).
Враховуючи приписи частин 1, 3 статті 45 ГПК сторонами в судовому процесі - позивачами та відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.
Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.07.2026 у справі № 910/6530/24 виснував, що чинне законодавство не передбачає здійснення військовою частиною функцій органу владних повноважень як сторони зобов`язальних правовідносин, такі функції здійснюються Міністерством оборони України при організації своєї діяльності у сфері закупівель, у тому числі, й при укладенні договорів військовими частинами, як розпорядниками державного бюджету третього рівня.
Об`єднана палата зазначила про відсутність підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 09.07.2025 у справі № 910/4017/24 про те, що військова частина Збройних сил України не є органом державної влади чи місцевого самоврядування і не є суб`єктом владних повноважень, а є суб`єктом господарської діяльності.
Отже, об`єднана палата визнала висновки судів попередніх інстанцій у справі № 910/6530/24 про залишення позову прокурора в інтересах держави в особі військової частини без розгляду такими, що засновані на законі.
З урахуванням викладеного, у справі, що розглядається, є передчасним висновок судів попередніх інстанцій стосовно того, що у цьому випадку прокурор правомірно звернувся до суду в інтересах держави в особі Військової частини НОМЕР_1 та належним чином обґрунтував порушення інтересів держави, необхідність їх захисту.
Водночас суди попередніх інстанцій у справі, що розглядається, дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позову прокурора в інтересах держави в особі Адміністрації Державної прикордонної служби України.
З цього питання суд касаційної інстанції зазначає таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 77 ЗК визначає, що землі оборони можуть перебувати лише у державній власності.
Землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Навколо військових та інших оборонних об`єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.
За змістом статті 84 ЗК (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі оборони.
Закон України «Про використання земель оборони» визначає правові засади і порядок використання земель оборони.
За змістом статті 3 Закону України «Про використання земель оборони» та статті 115 ЗК уздовж державного кордону України згідно із законом встановлюється прикордонна смуга, в межах якої діє особливий режим використання земель. Землі в межах прикордонної смуги та інші землі, необхідні для облаштування та утримання інженерно-технічних споруд і огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій та інших об`єктів, надаються в постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби України. Розмір та правовий режим прикордонної смуги встановлюються відповідно до закону.
Статтею 4 зазначеного Закону передбачено, що військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування. Землі оборони можуть використовуватися для будівництва об`єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.
У статті 22 Закону України «Про державний кордон України» визначено, що з метою забезпечення на державному кордоні України належного порядку Кабінетом Міністрів України встановлюється прикордонна смуга, а також можуть установлюватися контрольовані прикордонні райони. Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості та умов, що визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 № 1147 «Про прикордонний режим» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено встановлення вздовж державного кордону на його сухопутних ділянках і вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм прикордонну смугу у межах прилеглих до кордону територій селищних і сільських рад, де запроваджується прикордонний режим. З урахуванням особливостей місцевості та інших умов ширина прикордонної смуги може бути змінена обласними державними адміністраціями за поданням Адміністрації Державної прикордонної служби, але вона не може бути меншою від ширини смуги місцевості, що знаходиться в межах від лінії державного кордону до лінії прикордонних інженерних споруджень.
Отже, зі змісту вказаних правових норм вбачається, що земельні ділянки у межах прикордонної смуги, яка встановлена вздовж державного кордону України, відносяться до земель оборони, щодо яких встановлений спеціальний режим їх використання та які можуть перебувати лише у державній власності, і не підлягають передачі до комунальної чи приватної власності.
При наданні земельної ділянки за відсутності проєкту землеустрою зі встановлення прикордонної смуги необхідно виходити із її нормативних розмірів, встановлених статтею 22 Закону України «Про державний кордон України» та пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 № 1147 «Про прикордонний режим». Відсутність окремого проєкту землеустрою щодо встановлення прикордонної смуги не свідчить про її відсутність, оскільки її розміри встановлені законом та фактичним розташуванням прикордонних інженерних споруд.
Аналогічні за змістом висновки наведено у постановах Верховного Суду від 04.09.2024 у справі № 922/4669/23, від 26.10.2020 у справі № 297/1408/15-ц, від 26.07.2023 у справі № 454/2498/19, від 02.10.2024 у справі № 444/1011/20.
За висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 02.10.2024 у справі № 444/1011/20, законодавчо врегульовано, що прикордонна смуга не може бути меншою від ширини смуги місцевості, що розташована в межах від лінії державного кордону до лінії прикордонних інженерних споруд. Земельні ділянки, що перебувають в межах прикордонної смуги перебувають у державній власності, щодо них діє особливий режим використання, оскільки такі земельні ділянки мають статус земель оборони. Такі земельні ділянки надаються у постійне користування органам Державної прикордонної служби України, а відсутність їх державної реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не свідчить про те, що земельні ділянки в межах прикордонної смуги можуть перебувати в іншій формі власності, окрім, державної та належати до іншої категорії земель аніж землі оборони.
За змістом частини 1 статті 116 ЗК громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Відповідно до частин 1, 2 статті 2 Закону України «Про особливості використання земель оборони» військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України. Особливості надання земельних ділянок військовим частинам під військові та інші оборонні об`єкти визначаються Кабінетом Міністрів України.
У частині 2 статті 3 зазначеного Закону закріплено, що землі в межах прикордонної смуги та інші землі, необхідні для облаштування та утримання інженерно-технічних споруд і огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій та інших об`єктів, надаються в постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби України.
Статтею 122 ЗК встановлені повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування та у частині 5 передбачено, що обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.
У постанові від 20.12.2024 у справі № 910/21682/15 (910/17038/21) об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звертала увагу, що належна позовна вимога, тобто вимога про витребування від відповідача, за яким зареєстроване право власності на нерухоме майно, спрямована на захист права того суб`єкта, на чию користь таке майно витребовується. Так, якщо особа, яка звернулась з позовом, вважає, що право власності належить певному суб`єкту права, то належною позовною вимогою є вимога про витребування нерухомого майна на користь власника. Зокрема, якщо суб`єкт права постійного користування земельною ділянкою вважає, що право власності має бути зареєстроване за державою, але воно неправомірно зареєстроване за територіальною громадою, то належною є позовна вимога про витребування земельної ділянки від територіальної громади на користь держави. Ця позовна вимога спрямована на захист прав держави, а не суб`єкта права постійного користування, чиє право незаконною реєстрацією права власності за територіальною громадою не порушується, оскільки не впливає на зміст права постійного користування.
Об`єднана палата звертала увагу, що два різних суб`єкти права не можуть мати права на один і той же позов (в матеріальному значенні), оскільки це призвело би до можливості дублювання судових процесів з тим же предметом позову за тих самих обставин з можливістю ухвалення протилежних судових рішень у судових процесах за позовами нібито різних позивачів (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що за протилежного підходу було б можливим ініціювання різних судових процесів щодо одного і того ж предмета, зокрема, з метою поставити учасником товариства (або товариством) під сумнів остаточність та правову визначеність постановленого в межах справи за участю товариства (або його учасника) судового рішення, яким вирішений спір (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 910/10647/18 (пункт 7.48), від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (пункт 161).
Оскільки право на позов, спрямоване на захист володіння держави, належить саме державі, то суб`єкт права постійного користування не має права звертатися до суду з таким позовом від власного імені.
У постанові Великої Палати від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц зазначено, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26.02.2019 у справі № 915/478/18). Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що і в судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. пункт 35 постанови від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18). Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
За змістом пункту 1 Положення про Адміністрацію Державної прикордонної служби України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 533, Адміністрація Державної прикордонної служби України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні.
Основними завданнями Адміністрації Держприкордонслужби є: 1) реалізація державної політики у сфері охорони державного кордону, здійснення управління у сфері охорони державного кордону; 2) внесення на розгляд Міністра внутрішніх справ пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у зазначеній сфері;3) участь у розробленні та реалізації загальних принципів правового оформлення і забезпечення недоторканності державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні; 4) здійснення управління територіальними органами - регіональними управліннями, Морською охороною, органами охорони державного кордону, органами забезпечення, навчальними закладами та науково-дослідними установами (далі - органи Держприкордонслужби).
Адміністрація Держприкордонслужби з метою організації своєї діяльності, зокрема, контролює діяльність органів Держприкордонслужби, підприємств, установ, що належать до сфери її управління (підпункт 5 пункту 5 Положення).
У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій при вирішенні спору не надали належної оцінки наявності/відсутності підстав для визначення прокурором у цьому випадку Адміністрації Державної прикордонної служби України як позивача, наявності/відсутності порушеного права такого позивача, заявляючи при цьому вимоги про витребування спірної земельної ділянки на користь держави в особі військової частини.
Ураховуючи викладене, з огляду на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 17.07.2026 у справі № 910/6530/24, висновки судів першої та апеляційної інстанції щодо наявності правових підстав для витребування на користь держави в особі Адміністрації Державної прикордонної служби України в особі Військової частини НОМЕР_1 є передчасними.
Крім того, Адміністрація Державної прикордонної служби України подала до суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою формування єдиної правозастосовчої практики, а також відступу від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду у справі № 902/122/24.
За змістом частини 4 статті 302 ГПК суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду може вирішуватися судом за власною ініціативою (частина 1 статті 303 зазначеного Кодексу).
Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
Так, відступленням від висновку треба розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).
Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
Проте заявник вмотивовано не обґрунтував наявність підстав для передачі справи на Велику Палату на підставі частини 4 статті 302 ГПК та не навів вагомих та достатніх аргументів, які б свідчили про помилковість висновку Великої Палати Верховного Суд у раніше ухваленому судовому рішенні.
При цьому Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 26.11.2025, повертаючи справу № 914/2904/23 (аналогічний предмет і підстави позову, що і у справі № 914/2903/23, що розглядається) на розгляд колегії суддів, зокрема, зазначала, що Європейській суд з прав людини неодноразово зазначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності та в обставинах істотного і непереборного характеру (рішення у справі «Проценко проти росії», заява № 13151/04, пункт 26); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення у справі «Сутяжник проти росії», заява № 8269/02, пункт 38).
Відповідно до частини 5 статті 302 ГПК суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Отже, по-перше, правова проблема має існувати не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності; мають існувати обставини, з яких вбачається, що відсутня стала судова практика у відповідних питаннях, поставлені правові питання не визначені на нормативному рівні, відсутні процесуальні механізми вирішення такого питання тощо; по-друге, вирішення виключної правової проблеми вплине на забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
Про виключність правової проблеми з точки зору якісного критерію можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що суди припустилися явної й грубої помилки у застосуванні норм процесуального та матеріального права, в тому числі свавільного розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.
При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.
Верховний Суд зазначає, що застосування таких критеріїв є сталим і послідовним, викладеним Верховним Судом і Великою Палатою Верховного Суду у низці судових рішень (наприклад, від 10.07.2019 у справі № 431/5643/16-ц, від 28.04.2020 у справі № 357/13182/18, від 23.06.2020 у справі № 910/8130/17, від 09.07.2020 у справі № 610/1065/18, від 15.09.2020 у справі № 910/32643/15, від 13.10.2020 у справі № 640/17296/19, від 23.10.2020 у справі № 906/677/19, від 14.04.2021 у справі № 757/50105/19, від 22.04.2021 у справі № 640/6432/19, від 28.04.2021 у справі № 916/1977/20, від 18.05.2021 у справі № 758/733/18), адже виключна правова проблема, необхідність для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, є оціночними поняттями.
Наведені відповідачем у клопотанні обставини не свідчать про існування виключної правової проблеми в спірних правовідносинах; клопотання не містить аргументованого обґрунтування наявності глибоких розходжень у судовій практиці щодо застосування однієї і тієї ж норми права, в чому вбачається складність застосування відповідних положень законодавства у цій правовій ситуації, невизначеність поставлених судом правових питань на нормативному рівні, неможливість подолання проблеми існуючими процесуальними механізмами.
Таким чином підстави для передачі зазначеної справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відсутні.
Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
У зв`язку з наведеним, постановлені у справі судові рішення зазначеним вимогам процесуального закону не відповідають, оскільки суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили пов`язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними і обґрунтованими.
З огляду на те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи було порушено норми процесуального права щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, ці суди дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову прокурора за наведених у судових рішеннях обставин.
Порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах, передбачених статтею 300 ГПК, дійшов висновку, що наведені вище обставини щодо дослідження та оцінки в сукупності доказів, які є в матеріалах справи, згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень в та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції. За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційні скарги Белзької міської ради Львівської області, ОСОБА_2 задовольнити частково.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 01.04.2025 та рішення Господарського суду Львівської області від 05.11.2024 у справі № 914/2903/23 скасувати.

3. Справу № 914/2903/23 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко

Згадані норми: Конституція України, ст. 19; Конституція України, ст. 131-1; ГПК України, ст. 287; ГПК України, ст. 301; ГПК України, ст. 202; ГПК України, ст. 2; ГПК України, ст. 7; ГПК України, ст. 11; ГПК України, ст. 13; ГПК України, ст. 42; ГПК України, ст. 74; ГПК України, ст. 76; ГПК України, ст. 77; ГПК України, ст. 78; ГПК України, ст. 79; ГПК України, ст. 90; ГПК України, ст. 236; ГПК України, ст. 237; ГПК України, ст. 238; ГПК України, ст. 282; ГПК України, ст. 300; ГПК України, ст. 53; ГПК України, ст. 45; ГПК України, ст. 302; ГПК України, ст. 308; ГПК України, ст. 310; ГПК України, ст. 314; ГПК України, ст. 315; ГПК України, ст. 317; ЗК України, ст. 115; ЗК України, ст. 122; ЗК України, ст. 95; ЗК України, ст. 77; ЗК України, ст. 19; ЗК України, ст. 20; ЗК України, ст. 116
Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.