# ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 199/4524/25 Суд: Касаційний цивільний суд ВС Справа № 199/4524/25 Дата ухвалення: 2026-10-21 Вид судочинства: Цивільне Ідентифікатор ЄДРСР: 140994226 Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/140994226 Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/140994226 Наведено правову позицію з офіційної Бази правових позицій Верховного Суду. ## Правова позиція з офіційної бази ВС Щодо збереження права малолітньої дитини на користування житлом та її вселення Проживання малолітньої дитини в іншому місці разом із батьками не є неповажною причиною її непроживання у спірному житлі та не позбавляє її права користування цим житлом. Звернення наймача з позовом про вселення свідчить про намір зберегти житловий зв'язок, а відмова у вселенні за відсутності судового рішення про визнання особи такою, що втратила право на житло, та без перевірки пропорційності втручання є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/15744 ## Текст документа ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 жовтня 2026 року м. Київ справа № 199/4524/25 провадження № 61-4071св26 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: судді-доповідача - Ситнік О. М. суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Фаловської І. М. розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 24 вересня 2025 року, додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 09 жовтня 2025 року в складі судді Кошлі А.О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 лютого 2026 року в складі колегії суддів Агєєва О. В., Красвітної Т. П., Халаджи О. В. усправі за позовом ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , до ОСОБА_4 , треті особи: Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Терещенківська 27», Управління-служба у справах дітей адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради, про вселення та ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2025 року ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив вселити його та його малолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , в квартиру АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог зазначав, що відповідачка є його сестрою по матері. Спірна квартира АДРЕСА_1 надана його матері ОСОБА_5 на підставі ордеру від 19 січня 1985 року № 866 на сім`ю з 4-х осіб: мати - ОСОБА_6 , вітчим ОСОБА_7 , сестра - ОСОБА_8 та ОСОБА_1 . Вказував, що ІНФОРМАЦІЯ_3 померла мати позивача ОСОБА_5 , після її смерті стосунки з вітчимом та відповідачкою ускладнилися, вони заперечували проти того, щоб позивач проживав у квартирі, почали її здавати в оренду, так як після смерті матері вітчим пішов проживати до співмешканки в с. Любимівці, а відповідачка постійно мешкала за місцем проживання свого чоловіка. Також вказував, що ІНФОРМАЦІЯ_4 вітчим ОСОБА_7 помер, після його смерті відповідачка продовжує здавати квартиру в оренду. У листопаді 2024 року він отримав довідку про склад сім`ї № 024285, з якої стало відомо, що наймачем спірної квартири після смерті ОСОБА_7 є ОСОБА_4 . Зауважував, що у спірній квартирі зареєстровані малолітні діти позивача і вони мають право там проживати. Позивач неодноразово намагався заселитися в квартиру, проте в житлі перебувають сторонні особи. Так як іншого житла ні він, ні його діти не мають, відповідачка ухиляється від спілкування та заперечує проти їх вселення до квартири, просив задовольнити позов. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 24 вересня 2025 року рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. 09 жовтня 2025 року додатковим рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8 000,00 грн. 18 лютого 2026 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційні скарги ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 24 вересня 2025 року та додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 09 жовтня 2025 року залишено без змін. Судові рішення по суті спору мотивовані тим, що, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок під час їх вселення, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в цьому житловому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. За попередньою згодою з відповідачкою спірну квартиру було здано в оренду і половину коштів від оренди позивач отримував від відповідачки впродовж дії договору оренди. Також позивачем належними і допустимими доказами не підтверджено факт того, що відповідачкою порушуються його права на вільне володіння, користування чи розпорядження спірною квартирою, що є процесуальним обов`язком позивача. Крім того, цей факт спростовується доказами, що містяться в матеріалах справи, а саме актами про тривале непроживання позивача в квартирі і відсутність там його особистих речей. ОСОБА_1 разом із сім`єю фактично зберігає постійне місце проживання у с. Любимівці, де діти отримують освіту, медичні послуги та дозвілля, що не заперечується позивачем, тому відсутні підстави для усунення перешкод у користуванні ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_2 квартирою АДРЕСА_1 шляхом їх вселення. Позивач з дітьми тривалий час не проживає за місцем реєстрації, не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження його зв`язків зі спірною квартирою. 04 травня 2026 року додатковою постановою Дніпровського апеляційного суду заяву представника ОСОБА_4 - адвоката Шахторіна А. С. про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 витрати на професійну допомогу на стадії апеляційного перегляду справи в розмірі 5 000,00 грн. У іншій частині вимог відмовлено. Короткий зміст вимог касаційної скарги 24 березня 2026 року ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 24 вересня 2025 року, додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 09 жовтня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 лютого 2026 року, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд не врахував висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року в справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року в справі№ 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року в справі № 368/750/16-ц, від 25 серпня 2020 року в справі № 206/3425/18, від 16 грудня 2020 року в справі № 206/4028/18, від 07 липня 2021 року в справі № 554/3289/20, про те, що не можна вважати неповажною причину непроживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає,права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини. Успірній квартирі зареєстровані малолітні діти: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які мають право на проживання в квартирі. Він намагався домовитися з відповідачкою щодо вселення з дітьми до спірної квартири, але в квартирі проживали сторонні особи, яким відповідачка здавала квартиру в найм. Він з дітьми не маєіншого житла, вимушений проживати в чужому. Відповідачка ухилялася від спілкування, заперечувала проти вселення його та дітей до квартири. Спірна квартира - єдине його та дітей житло. Він проживає в АДРЕСА_2 , але права власності на нього не має. На цей будинок взагалі відсутнє зареєстроване право власності на будь-кого. Після смерті матері спірна квартира здавалася в оренду - спочатку вітчимом, а після його смерті відповідачкою. Сама ОСОБА_4 у спірній квартирі не проживає більше 10 років, здала квартиру в піднайм.Проживання в квартирі квартирантів безумовно свідчить про те, що він з дітьми не міг проживати в ній. Після закінчення договору оренди вирішити з відповідачкою питання про вселення з дітьми до квартири було неможливо. Ізлистопада 2024 року, відмовивши у вселенні в квартиру, відповідачка почала збирати докази для позбавлення права на житло. 02травня 2023 року змінено умови договору найму спірної квартири та наймачем визначено відповідачку ОСОБА_4 . Він своєї згоди на це давав, відповідної заяви не підписував. ОСОБА_4 розпоряджалася спірною квартирою на свій розсуд, шахрайським шляхом змінила умови договору найму квартири. Фактично суд прийняв рішення про позбавлення права користування житлом в спірній квартирі його та малолітніх дітей, надавши їм статус «безхатьків». Незважаючи на те, що він не проживав у спірній квартирі, йогомати як наймач квартири до своєї смерті визнавала за ним право користування житлом. Після її смерті він надав згоду на зміну умов договору найму на ім`я вітчима, який також до своєї смерті визнавав йогоправо на житло в спірній квартирі та не заперечував проти приватизації квартири. У нього відсутні ключі від спірної квартири і цього не заперечував представник відповідачки, тобто він не має вільного доступу до квартири. Ужовтні 2023 року, коли він наполягав на вселенні в квартиру, вона на свій розсуд знов уклала договір оренди та перераховувала на його ім`я частину отриманих коштів. Після закінчення договору оренди відповідачка відмовилася надавати ключі від квартири та почала збирати документи для визнання його таким, що втратив право користування квартирою. Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. Позиція інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_4 зазначає, що ОСОБА_1 та його діти фактично проживають на території Любимівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, де діти навчаються, перебувають на медичному обліку та мають сталий центр життєвих інтересів, що підтверджується актами обстеження, відповідями органу місцевого самоврядування, навчального закладу та медичної установи. Саме у зв`язку із тривалою відсутністю відповідачів за місцем реєстрації та втратою фактичного зв`язку зі спірним житлом вона була вимушена звернутися до суду з позовом про визнання його та дітей такими, що втратили право користування житловим приміщенням, що розглядається в справі №199/2485/25. ОСОБА_1 фактично не проживає у квартирі з 1997 року, не проявляє інтересу до житла, а його малолітні діти, зареєстровані за заявою батька без згоди основного квартиронаймача та інших членів сім`ї, жодного дня у спірній квартирі не проживали та не користувалися нею. Суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу на те, що матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів чинення ОСОБА_4 перешкод у користуванні квартирою. Зокрема, позивачем не надано жодного доказу зміни замків; недопуску до житла; звернення до правоохоронних органів; звернення до органів місцевого самоврядування; наявності особистих речей у квартирі; фактичного проживання у спірному житлі протягом тривалого часу. Доводи касаційної скарги не підтверджуються належними та допустимими доказами, наявними у матеріалах справи, а фактично зводяться до незгоди заявника з установленими судами фактичними обставинами та наданою судами оцінкою доказів. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до рішення Виконавчого комітету Самарського району м. Дніпропетровська від 16 квітня 1985 року № 162/3 ОСОБА_5 19 квітня 1985 року Виконавчим комітетом Амур-Нижньодніпровської Ради народних депутатів м. Дніпропетровська було видано ордер № 866 на заняття трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . У квартирі були зареєстровані: мати ОСОБА_5 ; батько ОСОБА_7 , відповідачка ОСОБА_4 (на той час, ОСОБА_9 ) та син - ОСОБА_1 . Після смерті ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) батько відповідачки - ОСОБА_7 на підставі рішення Амур-Нижньодніпровської районної у м. Дніпрі ради від 20 липня 2018 року № 138 «Про надання дозволу на зміну договору найму житлового приміщення», як основний наймач, 04 грудня 2018 року уклав типовий договір найму згаданого вище житла з Комунальним підприємством «ЖГ Самарського району» Дніпровської міської ради. На той час в квартирі були зареєстровані - ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , ОСОБА_10 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) відповідно до рішення Дніпровської міської ради від 02 травня 2023 року № 4-2/5 надано дозвіл Об`єднанню співвласників багатоквартирного будинку «Терещенківська 27» на зміну умов договору найму житлового приміщення - трикімнатної квартири АДРЕСА_1 , а саме: замість померлого наймача ОСОБА_7 визначено основним наймачем відповідачку - ОСОБА_4 , та зазначено склад сім`ї - 3 особи: брат - ОСОБА_1 , племінниця - ОСОБА_2 . Долучено письмові заяви від імені ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про надання дозволу на зміні умов договору найму від 13 грудня 2022 року та відповідні згоди на обробку персональних даних від 27 січня 2023 року. Також до матеріалів справи долучено договір оренди від 03 жовтня 2023 року, підписаний відповідачкою, зі строком дії до 03 жовтня 2024 року, та відомості про систематичне надсилання відповідачкою половини грошових коштів від орендної плати позивачу за домовленістю. Позиція Верховного Суду Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 Житлового кодексу України (тут і далі - ЖК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Відповідно до статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Застаттею52 ЖК України жилі приміщення в будинках відомчого житлового фонду надаються громадянам за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету підприємства, установи, організації, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради, а у випадках, передбачених Кабінетом Міністрів України, - за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету з наступним повідомленням виконавчому комітетові відповідної ради про надання жилих приміщень для заселення. У частині першій статті 58 ЖК України визначено, що на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Відповідно до статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності- відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер. За змістом статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Відповідно до статті 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає (частини третя, четверта статті 29 ЦК України). Згідно з абзацом четвертим статті 78 ЖК України члени сім`ї, що проживають у жилому приміщенні, наймач якого тимчасово відсутній (статті 71, 73), вправі користуватися всім займаним приміщенням. При цьому вони здійснюють права і обов`язки за договором найму цього приміщення. Відмовляючи в задоволенні вимог позивача про вселення його та малолітніх дітей до квартири АДРЕСА_1 , суди керувалися тим, що позивач з дітьми тривалий час не проживає за місцем реєстрації, не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження його зв`язків зі спірною квартирою, а також належними і допустимими доказами не підтвердив факт того, що відповідачкою порушуються його права на вільне володіння користування чи розпорядження спірною квартирою. Із наведеними висновками погодитися не можна, з огляду на таке. Суди встановили, що спірна квартира АДРЕСА_1 надавалася матері позивача - ОСОБА_5 на підставі ордеру від 19 січня 1985 року№ 866 на сім`ю з 4-х осіб: мати - ОСОБА_6 , вітчим ОСОБА_7 , сестра - ОСОБА_8 та ОСОБА_1 . Відповідно, ОСОБА_1 вселився до квартири як член сім`ї основного наймача. У подальшому у квартирі зареєстровано місце проживання його малолітніх дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (зареєстрована 28 липня 2014 року ще за життя ОСОБА_11 ), та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (зареєстрована 02 січня 2024 року). За нормами статті 65 ЖК України на вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди усіх членів сім`ї не потрібно. Тобто у ОСОБА_12 та малолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 виникло право користування квартирою АДРЕСА_1 . Згідно із статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Матеріали справи не містять рішення суду про визнання ОСОБА_12 та малолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування спірним житлом. ОСОБА_4 звернулася з таким позовом у справі №199/2485/25, однак провадження в ній зупинено до вирішення цього спору. Відповідно, право ОСОБА_12 та його дітей на житло набуте ними у встановленому законом порядку та не втрачене. Під час вирішення питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення (постанови Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 522/4382/21, від 09 січня 2024 року в справі № 761/38440/21, від 17 жовтня 2025 року в справі № 206/1119/24). Суди в цій справі виснували, що ОСОБА_13 утратив інтерес до квартири як до житла, однак не звернули уваги, що предметом заявлених вимог є вселення членів сім`ї наймача відповідно до статей 64, 65, 78 ЖК України, а не вимоги про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за статтями 71, 72 ЖК України. У спірних правовідносинах сам факт звернення позивача із вимогами про вселення свідчить про його зв`язок із спірною квартирою як із житлом та про намір зберегти цей статус. Крім того, в справі встановлені й інші обставини, що свідчать про збереження права ОСОБА_12 на житло й належність його з дочкою до членів сім`ї нинішнього основного наймача квартири - відповідачки. У частині другій статті 825 ЦК України передбачено, що у разі смерті наймача або вибуття його з житла наймачами можуть стати усі інші повнолітні особи, які постійно проживали з колишнім наймачем, або, за погодженням з наймодавцем, одна або кілька із цих осіб. У цьому разі договір найму житла залишається чинним на попередніх умовах. Згідно з частинами першою та другою статті 106 ЖК України повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача. У разі відмови наймодавця у визнанні члена сім`ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку. Відповідно до статті 98 ЖК України наймач жилого приміщення та члени його сім`ї, які проживають разом з ним, можуть за взаємною згодою дозволити тимчасове проживання в жилому приміщенні, що є в їх користуванні, інших осіб без стягнення плати за користування приміщенням (тимчасових жильців), в тому числі опікуна чи піклувальника, який не є членом сім`ї наймача. У справі встановлено, що після смерті матері ОСОБА_1 надав згоду на зміну умов договору найму на ім`я вітчима, який також до своєї смерті визнававйого право на житло в спірній квартирі та не заперечував проти приватизації квартири. Після смерті вітчима ОСОБА_7 (29 листопада 2022 року) відповідно до рішення Дніпровської міської ради від 02 травня 2023 року № 4-2/5 надано дозвіл на зміну умов договору найму житлового приміщення - трикімнатної квартири АДРЕСА_1 , а саме: замість померлого наймача ОСОБА_7 визначено основним наймачем відповідачку - ОСОБА_4 , та зазначено склад сім`ї - 3 особи: брат - ОСОБА_1 , племінниця - ОСОБА_2 . Також до матеріалів справи долучено договір оренди від 03 жовтня 2023 року, підписаний відповідачкою, зі строком дії до 03 жовтня 2024 року, та відомості про систематичне надсилання відповідачкою половини грошових коштів від орендної плати позивачу за домовленістю. Усі ці обставини свідчать про те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 вчиняли дії щодо спірного житла як члени сім`ї, а саме: погоджували зміну основного квартиронаймача, за взаємною згодою дозволили проживання у квартирі інших осіб, отримували у рівній частині плату за піднайм (останній переказ 02 вересня 2024 року). Натомість у подальшому ОСОБА_4 заперечила щодо прав ОСОБА_1 з дітьми на користування квартирою, про що неодноразово зазначала у цій справі, а також у позовній заяві про визнання ОСОБА_1 з дітьми такими, що втратили право користування квартирою. Посилаючись на недоведення позивачем створення йому перешкод у користуванні житлом, ОСОБА_4 навіть у відзиві на касаційну скаргу не посилається на те, що ОСОБА_1 разом з дітьми може в будь-який момент вселитися до квартири та що йому передано відповідний комплект ключів. Навпаки, відповідачка категорично заперечує можливість такого вселення, що свідчить про неналежне дослідження судами підстав заявленого позову. Згідно зі статтею 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. Відповідно до частини першої статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. ОСОБА_13 та його діти як користувачі житловим приміщенням спірної квартири вправі вимагати усунення їм перешкод у здійсненні права користування житлом. Фактично, відмовивши в задоволенні позову про вселення ОСОБА_12 та малолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , суди в цій справі створили преюдиційне рішення для задоволення позову про визнання їх такими, що втратили право користування спірним житлом. Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року в справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року в справі «Larkos v. Cyprus»). У пункті 2 статті 8 Конвенції чітко визначені підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року в справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року в справі «McCann v. the United Kingdom», заява № 19009/04, пункт 50). Втручання держави у право на мирне володіння майном є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а втручання у право на повагу до житла - порушенням статті 8 Конвенції, якщо таке втручання не здійснене «згідно із законом», не переслідує легітимну мету чи не є «необхідним у демократичному суспільстві» (встановлення цієї необхідності передбачає, зокрема, встановлення пропорційності втручання переслідуваній легітимній меті). Порушення відповідних статей Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. У ОСОБА_12 та малолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 виникло право користування квартирою АДРЕСА_1 на законній підставі, втрачене чи скасоване не було, наявність у них іншого житла на праві власності суди не встановили, а спірне житлове приміщення є в цілому їх «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції. Висновки судів про те, що «ОСОБА_1 разом із сім`єю фактично зберігає постійне місце проживання с. Любимівці, де діти отримують освіту, медичні послуги та дозвілля…», є припущенням та не підтверджують наявність у позивачів іншого житла крім спірного. Суди не дали оцінку тим обставинам, чи в цьому випадку є пропорційним втручання у право на мирне володіння майном (відмова у вселенні до житла)переслідуваній легітимній меті та чи буде дотриманий необхідний баланс інтересів сторін. Слушними є доводи касаційної скарга про неврахування судами висновків, викладениху постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року в справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року в справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року в справі № 368/750/16-ц, від 25 серпня 2020 року в справі № 206/3425/18, від 16 грудня 2020 року в справі № 206/4028/18, від 07 липня 2021 року в справі № 554/3289/20, про те, що не можна вважати неповажною причину непроживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає,права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини. Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини). У цій справі суди не врахували гарантії збереження за ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , права на проживання в житлі свого батька як неповнолітніх дітей, не встановили істотних для правильного вирішення справи обставин та не дослідили підстави заявленого позову. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пунктів 2, 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані в справі докази. Верховний Суд висновує, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення істотних для її вирішення обставин, що входять до предмета доказування. Додаткове судове рішення є невід`ємною складовою основного судового рішення, тому за умов скасування цього рішення суду не можуть залишатися в дії додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 09 жовтня 2025 року та додатковапостанова Дніпровського апеляційного суду від 04 травня 2026 року. Щодо розподілу судових витрат Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731 /16-ц (провадження № 61-39028сво18)). Отже, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат має здійснюватися тим судом, який ухвалить остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 389, 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,задовольнити частково. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 24 вересня 2025 року, додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 09 жовтня 2025 року,постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 лютого 2026 року та додатковупостанову Дніпровського апеляційного суду від 04 травня 2026 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв І. М. Фаловська Згадані норми: Конституція України, ст. 47; ЦК України, ст. 16; ЦК України, ст. 379; ЦК України, ст. 29; ЦК України, ст. 825; ЦК України, ст. 395; ЦК України, ст. 396; ЦПК України, ст. 389; ЦПК України, ст. 400; ЦПК України, ст. 409; ЦПК України, ст. 411; ЦПК України, ст. 141; ЦПК України, ст. 142; ЦПК України, ст. 416; Конвенція (ЄКПЛ), ст. 8 Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.