# ПОСТАНОВА Касаційний господарський суд ВС у справі № 922/4750/25

Суд: Касаційний господарський суд ВС
Справа № 922/4750/25
Дата ухвалення: 2026-10-28
Вид судочинства: Господарське
Ідентифікатор ЄДРСР: 141028229
Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/141028229
Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/141028229

Окрема правова позиція з офіційної бази ВС у цій картці не наведена. Використовуйте повний текст рішення.

## Текст документа
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2026 року

м. Київ

cправа № 922/4750/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Зуєва В.А. (головуючого), Берднік І.С., Міщенка І.С.
секретаря судового засідання - Дерлі І.І.

за участю представників сторін:
Офісу ГП/позивача - Цимбалістий Т.О.
відповідача 1 - не з`явився
відповідача 2 - не з`явився
відповідача 3 - Міліруд Є.О., Кошарновська С.Л.
третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - не з`явився
третьої особи 1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні третього відповідача - Пряницька О.Ю.
третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні третього відповідача - Кошарновська С.Л.
третьої особи 3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні третього відповідача - не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 20.08.2026 (у складі колегії суддів: Хачатрян В.С. (головуючий), Россолов В.В., Склярук О.І.)
та рішення Господарського суду Харківської області від 21.05.2026 (суддя Жигалкіна І.П.)
за позовом виконувача обов`язків керівника Лозівської окружної прокуратури Харківської області
до 1. Харківської обласної військової адміністрації
2. Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області
3. Релігійної організації "Релігійна громада Казанської ікони Божої Матері в с. Олексіївка Ізюмської єпархії Української Православної Церкви"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Департамент культури і туризму Харківської обласної державної (військової) адміністрації
треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні третього відповідача: 1. Фізична особа Пряницька Оксана Юріївна
2. Фізична особа ОСОБА_2
3. Фізична особа ОСОБА_3
про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право колективної власності та повернення майна,

ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст та підстави позовних вимог
1.1. Виконувач обов`язків керівника Лозівської окружної прокуратури Харківської області (надалі - Прокурор) звернувся в інтересах держави до Господарського суду Харківської області з позовом до Харківської обласної військової адміністрації (надалі - Адміністрація, Відповідач 1), Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області (надалі - Рада, Відповідач 2) та Релігійної організації "Релігійна громада Казанської ікони Божої Матері в с. Олексіївка Ізюмської єпархії Української Православної Церкви" (надалі - Релігійна організація, Відповідач 3), в якому просив усунути перешкоди у здійсненні державою права користування та розпорядження пам`яткою містобудування та архітектури місцевого значення "Олексіївська церква" загальною площею 504,1 кв. м, з прибудовами та спорудами, розташованою за адресою: Харківська область, Лозівський (колишній Близнюківський) район, с. Олексіївка, вул. Миру, 31, шляхом: визнання недійсним свідоцтва про право власності серії САА № 536783, виданого 27.04.2005 Олексіївською сільською радою на підставі рішення її виконавчого комітету від 14.04.2005; зобов`язання Релігійної організації повернути, а Адміністрації прийняти зазначене майно.
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані незаконністю передачі спірної пам`ятки у власність Релігійної організації з огляду на встановлену законом заборону її відчуження.
Прокурор зазначав, що розпорядження Адміністрації від 18.03.2005 № 91 та прийняте на його виконання рішення виконавчого комітету Олексіївської сільської ради від 14.04.2005 суперечать цій забороні, а оформлення права власності за Відповідачем 3 створює триваючі перешкоди державі у користуванні та розпорядженні майном.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 21.05.2026, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 20.08.2026, у задоволенні позову відмовлено.
2.2. Суди виходили з недоведеності порушення прав держави та неефективності обраного Прокурором способу захисту. При цьому врахували, що спірне майно передано Релігійній організації на підставі чинного розпорядження уповноваженого органу, а оформлення права власності органом місцевого самоврядування здійснено на його виконання.
За висновками судів, статус пам`ятки місцевого значення сам по собі не виключає можливості її перебування у власності Релігійної організації. Спірна будівля не включена до переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, а її використання відповідно до охоронного договору забезпечує збереження об`єкта.
Урахувавши тривале відкрите володіння майном Релігійною організацією, здійснення його відновлення за кошти парафіян і благодійників та відсутність протягом понад двадцяти років заперечень державних органів щодо правомірності набуття права власності, суди дійшли висновку, що повернення будівлі державі становитиме непропорційне втручання у право мирного володіння майном і покладе на Відповідача 3 надмірний індивідуальний тягар.
Суди також зазначили, що після державної реєстрації права власності за Релігійною організацією держава втратила юридичне та фактичне володіння майном, тому вимога про його повернення за своєю правовою природою є віндикаційною, до якої застосовується загальна позовна давність, передбачена статтею 257 Цивільного кодексу України.
Водночас апеляційний суд зауважив, що сплив позовної давності не був підставою відмови у позові, оскільки суд першої інстанції відмовив у його задоволенні через необґрунтованість вимог та неефективність обраного способу захисту.
3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
3.1. У касаційній скарзі заступник керівника Харківської обласної прокуратури (надалі - Прокурор, Скаржник) просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 21.05.2026 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 20.08.2026, ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
3.2. Ухвалою Суду від 05.10.2026 відкрито касаційне провадження за зазначеною скаргою на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 28.10.2026.
3.3. В обґрунтування касаційної скарги Скаржник посилається на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права без урахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21.
Скаржник зазначає, що спірну будівлю передано у власність Релігійній організації під час дії заборони, встановленої статтею 1 Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини". Тому положення частини першої статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" не могли бути підставою для її відчуження.
На його переконання, суди помилково врахували відсутність будівлі у переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, затвердженому у 2008 році, оскільки спірні правовідносини виникли у 2005 році. При цьому статусу пам`ятки будівля набула ще у 1980 році, а відсутність паспорта та облікової документації цього статусу не припиняє. На підтвердження цих доводів Скаржник посилається на пункти 137- 139, 146, 149, 169, 278- 280 зазначеної постанови Великої Палати Верховного Суду.
Скаржник наголошує, що рішення органів державної влади та місцевого самоврядування, які суперечать закону, не породжують передбачених ними правових наслідків, а суд має надати їм правову оцінку незалежно від пред`явлення окремої вимоги про їх скасування. Видача свідоцтва та державна реєстрація права власності самі собою не підтверджують правомірності набуття такого права.
Оскільки в умовах законодавчої заборони Релігійна організація не могла набути права власності на спірну пам`ятку, держава не втратила володіння нею. Відтак Скаржник вважає належним способом захисту негаторний позов відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України та посилається на неврахування судами висновків, викладених у пунктах 181, 196, 230- 242 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21.
Окремо Скаржник заперечує застосування частини другої статті 391 Цивільного кодексу України, оскільки за Релігійною організацією зареєстровано право колективної власності, тоді як зазначена норма стосується набуття майна суб`єктом права приватної власності.
Також вважає помилковим застосування статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" у частині повернення майна релігійній громаді, оскільки Відповідача 3 зареєстровано у 1995 році, а використання будівлі за культовим призначенням припинилося у 1927 році.
Додатково Прокурор не погоджується з висновками суддів про добросовісність Релігійної організації та непропорційність повернення майна державі. Зазначає, що Відповідачу 3 було відомо про охоронний статус будівлі, зокрема з укладеного у 2004 році охоронного договору, а тому він мав знати про законодавчі обмеження її відчуження.
Посилаючись на пункти 257, 258 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, Скаржник стверджує, що повернення майна від недобросовісного набувача не становить для нього надмірного індивідуального тягаря.
За доводами Скаржника, охоронний договір визначає режим використання та збереження пам`ятки, проте не є підставою набуття права власності на неї. Крім того, договір від 22.12.2004 укладено строком на один рік, а відомостей про його продовження немає.
Утримання та відновлення пам`ятки за власні кошти є обов`язком її власника або користувача відповідно до статей 24, 39 Закону України "Про охорону культурної спадщини". Тому здійснення таких витрат саме собою не обґрунтовує непропорційності повернення майна. Водночас, як зазначає Скаржник, суди не врахували проведення реставраційних робіт без дозволів органу охорони культурної спадщини.
Скаржник вважає помилковими висновки щодо позовної давності, оскільки заявлений позов є негаторним і може бути пред`явлений протягом усього часу існування порушення. Також зазначає, що відмова у позові через його необґрунтованість виключає одночасне посилання на сплив позовної давності як додаткову підставу такої відмови.
Крім того, заперечує визначення початку перебігу позовної давності з моменту реєстрації права власності у 2005 році без з`ясування того, коли прокурор дізнався або міг дізнатися про порушення інтересів держави.
Скаржник також посилається на порушення правил дослідження й оцінки доказів та принципу змагальності сторін. Стверджує, що суди не надали належної оцінки підставам позову, зосередившись на утриманні будівлі Релігійною організацією, та безпідставно визнали звернення прокурора таким, що не спрямоване на захист порушеного права.
На його переконання, недоліки формулювання позовних вимог не можуть бути самостійною підставою для відмови у позові, якщо мета звернення є зрозумілою, а вимоги можуть бути витлумачені відповідно до належного способу захисту без порушення процесуальних прав учасників справи.
3.4. 06.10.2026 Адміністрація подала відзив на касаційну скаргу, у якому також викладено позицію Департаменту культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації. Заявники зазначають, що передача спірної культової будівлі у власність релігійної громади здійснена відповідно до статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" на підставі розпорядження від 18.03.2005 № 91 за погодженням органу охорони культурної спадщини. Наголошують, що така передача мала безоплатний характер і здійснювалася в межах державної політики щодо повернення культового майна релігійним організаціям, а тому вважають доводи Прокурора про порушення законодавства необґрунтованими.
3.5. 23.10.2026 Релігійна організація подала відзив, у якому заперечує проти задоволення касаційної скарги. Зазначає, що право власності на спірну будівлю набуто на підставі рішень уповноважених органів, а її безоплатна передача релігійній громаді не є приватизацією в розумінні Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини". Вважає обраний Прокурором спосіб захисту неефективним, посилається на сплив позовної давності, добросовісність володіння майном та необхідність дотримання принципів правової визначеності й пропорційності втручання у право власності. Також зазначає про неподібність правовідносин у цій справі та справі № 910/8413/21, на висновки Великої Палати Верховного Суду в якій посилається Скаржник.
3.6. 23.10.2026 ОСОБА_2 подала письмові пояснення, у яких підтримує позицію Релігійної організації та вважає оскаржувані судові рішення законними й обґрунтованими. Наголошує на правомірності набуття громадою права власності на будівлю храму, її тривалому добросовісному володінні та здійсненні заходів зі збереження й відновлення пам`ятки. Вважає, що задоволення позову через понад 20 років після передачі майна суперечитиме принципам правової визначеності, належного урядування та пропорційності втручання у майнові права, а також порушуватиме інтереси парафіян.
3.7. 23.10.2026 ОСОБА_4 подала письмові пояснення, у яких також заперечує проти задоволення касаційної скарги. Зазначає, що релігійна громада протягом тривалого часу використовує храм за культовим призначенням, здійснюючи його відновлення та утримання за кошти парафіян і меценатів. Наголошує на необхідності оцінки правомірності передачі майна з урахуванням законодавства, чинного на момент її здійснення, а також належності обраного Прокурором способу захисту та наслідків повернення будівлі державі.
У поданих відзиві та поясненнях Релігійна організація, ОСОБА_2 і ОСОБА_4 просять залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду Харківської області від 21.05.2026 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 20.08.2026 у справі № 922/4750/25 - без змін.
3.8. 27.10.2026 представник Релігійної організації адвокат Міліруд Є.О. подав клопотання про відкладення розгляду справи № 922/4750/25.
Обґрунтовуючи клопотання, заявник зазначає, що копія касаційної скарги Прокурора не надходила ані до електронного кабінету релігійної організації, ані на її поштову адресу. Про касаційне провадження та призначення справи до розгляду на 28.10.2026 він дізнався 22.10.2026 із вебсайту "Судова влада України", після чого 23.10.2026 звернувся із заявою про надання доступу до матеріалів справи через підсистему "Електронний суд". Водночас такий доступ, за твердженням заявника, було надано лише 27.10.2026 о 16:46.
Посилаючись на відсутність достатнього часу для ознайомлення з касаційною скаргою, підготовки відзиву та формування самостійної правової позиції, а також на принципи змагальності й рівності сторін, закріплені у статті 13 Господарського процесуального кодексу України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, заявник просить відкласти розгляд справи на іншу дату.
Розглянувши зазначене клопотання колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для його задоволення з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 216 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 202 цього Кодексу.
За змістом частини другої статті 202 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.
Відповідно до частини шостої статті 6 Господарського процесуального кодексу України, юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, зобов`язані реєструвати свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі.
За змістом абзацу другого частини сьомої статті 42 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи зобов`язаний зареєструвати електронний кабінет, але не зробив цього, особа, яка подає документи до суду в електронній формі з використанням електронного кабінету, звільняється від обов`язку надсилання копій таких документів цьому учаснику.
У постанові від 30.08.2024 у справі № 908/3731/23 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (пункти 84, 103, 106, 107, 110) виснувала, що обов`язок реєстрації електронного кабінету поширюється на всіх юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України, а ненадсилання процесуальних документів особі, яка не виконала цього обов`язку, саме по собі не свідчить про порушення її процесуальних прав. Водночас обов`язок повідомлення такого учасника про судове провадження покладається на суд.
Як убачається з матеріалів справи, Релігійна організація, будучи юридичною особою, не зареєструвала електронного кабінету, у зв`язку із чим копія касаційної скарги прокурора їй не надсилалася в електронному вигляді відповідно до наведених положень процесуального закону.
Водночас ухвалу Верховного Суду про відкриття касаційного провадження було надіслано на поштову адресу релігійної організації та вручено їй 07.10.2026. Отже, Релігійну організацію належним чином повідомлено про касаційний перегляд справи, і він мав можливість завчасно вжити заходів для ознайомлення з матеріалами касаційної скарги та реалізації своїх процесуальних прав.
При цьому Суд ураховує, що адвокат Міліруд Є.О. здійснював представництво інтересів релігійної організації під час розгляду справи судами попередніх інстанцій, а тому обізнаний із предметом спору, обставинами справи та правовими позиціями її учасників. Крім того, представник бере участь у судовому засіданні суду касаційної інстанції та не позбавлений можливості надати пояснення і висловити заперечення щодо доводів касаційної скарги.
Посилаючись на недостатність часу для підготовки відзиву, заявник водночас не конкретизує, які саме доводи чи заперечення він не мав можливості викласти, які обставини потребують додаткового з`ясування та яким чином проведення судового засідання у призначену дату перешкоджатиме реалізації процесуальних прав Відповідача 3.
Суд також ураховує, що інтереси Релігійної організації у судах попередніх інстанцій представляла, зокрема, адвокат Кошарновська С. Л., яка брала участь у розгляді справи та була обізнана з її обставинами.
Крім того, 23.10.2026 Релігійна організація подала відзив на касаційну скаргу, що підтверджує її обізнаність зі змістом касаційної скарги та реалізацію процесуального права на викладення заперечень щодо наведених у ній доводів.
Водночас Суд звертає увагу, що відповідно до частини третьої статті 295 Господарського процесуального кодексу України відсутність відзиву на касаційну скаргу не перешкоджає перегляду судових рішень.
За таких обставин, зважаючи на належне повідомлення відповідача про відкриття касаційного провадження, участь його представника в судовому засіданні та відсутність обґрунтування об`єктивної необхідності надання додаткового часу для реалізації конкретних процесуальних прав, колегія суддів не вбачає підстав для відкладення розгляду справи.
Отже, у задоволенні клопотання адвоката Міліруда Є.О. про відкладення розгляду справи № 922/4750/25 належить відмовити.
4. Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
4.1. Спірним майном є нежитлова будівля Казанської церкви у селі Олексіївка, яка після її вилучення у релігійної громади використовувалася як сільський клуб, а в подальшому перебувала у комунальній власності Олексіївської сільської ради.
4.2. Рішенням виконавчого комітету Харківської обласної ради народних депутатів від 30.04.1980 № 334 спірну будівлю взято на державний облік як пам`ятку місцевого значення.
4.3. 22.12.2004 Управління містобудування та архітектури Харківської обласної державної адміністрації уклало з релігійною організацією охоронний договір № 206 щодо пам`ятки архітектури місцевого значення з охоронним № 563. Листом від 14.02.2005 № 01-21/249 орган охорони культурної спадщини погодив її передачу релігійній громаді.
4.4. Розпорядженням Харківської обласної державної адміністрації від 18.03.2005 № 91 будівлю Казанської церкви передано у власність релігійній громаді Казанської ікони Божої Матері. 30.03.2005 складено акт приймання-передачі, а рішенням виконавчого комітету Олексіївської сільської ради від 14.04.2005 № 24 надано дозвіл на оформлення права колективної власності.
4.5. 27.04.2005 Олексіївською сільською радою видано свідоцтво про право власності серії САА № 536783 на нежитлову будівлю загальною площею 504,1 кв. м, а відповідне право зареєстровано у Реєстрі прав власності на нерухоме майно.
4.6. Після передачі будівлі релігійна громада здійснювала її відновлення та ремонт, зокрема заміну віконних і дверних блоків, установлення куполів, відновлення дзвіниці та перекриття даху.
4.7. Наказом Міністерства культури України від 04.06.2020 № 1883 спірний об`єкт внесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятку місцевого значення за охоронним № 7550-Ха.
4.8. 31.12.2025 Прокурор звернувся до суду з цим позовом, оспорюючи правомірність вибуття спірної пам`ятки з комунальної власності та набуття її у власність релігійною організацією.
5. Позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутніх у судовому засіданні представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування господарськими судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, Верховний Суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги Прокурора з огляду на таке.
5.2. Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
5.3. З огляду на мотиви оскаржуваних судових рішень та доводи касаційної скарги предметом касаційного дослідження є питання правомірності набуття Релігійною організацією права власності на спірну пам`ятку культурної спадщини у контексті застосування статті 1 Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини" та частини першої статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини", а також належності обраного Прокурором способу захисту прав держави з урахуванням положень статей 387, 388, 391 Цивільного кодексу України.
Для оцінки доводів касаційної скарги необхідно визначити правовий статус спірної будівлі та її належність на момент передачі Релігійній організації, з`ясувати наявність законодавчих обмежень її відчуження і повноважень Адміністрації розпоряджатися цим майном.
Правомірність передачі будівлі у березні та квітні 2005 року належить оцінювати за нормами матеріального права, чинними на час вчинення відповідних дій, а підстави попередніх змін її належності за законодавством, чинним на час таких змін.
Щодо правового статусу спірного майна.
5.4. Суди встановили, що рішенням виконавчого комітету Харківської обласної ради народних депутатів від 30.04.1980 № 334 Олексіївську церкву взято на державний облік як пам`ятку архітектури місцевого значення з охоронним номером 563.
Колегія суддів зазначає, що на час виникнення спірних правовідносин правові засади державного обліку пам`яток історії та культури визначалися статтями 16, 17 Закону Української РСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури". Зокрема, затвердження переліків пам`яток місцевого значення належало до повноважень виконавчих комітетів обласних, міських рад народних депутатів міст республіканського підпорядкування.
5.5. Із набранням чинності Законом України "Про охорону культурної спадщини" раніше набутий охоронний статус таких об`єктів було збережено. Пункт 3 розділу X "Прикінцеві положення" цього Закону передбачав визнання пам`ятками об`єктів, включених до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до попереднього законодавства.
5.6. Крім того, пунктом 4 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України від 16.12.2004 № 2245-IV "Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини", чинним на момент спірної передачі, було визначено, що об`єкти, включені до списків пам`яток республіканського чи місцевого значення за попереднім законодавством, до вирішення питання про їх включення (невключення) до Державного реєстру нерухомих пам`яток України вважаються пам`ятками відповідно національного чи місцевого значення.
5.7. У пунктах 138, 139, 146 постанови від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 Велика Палата Верховного Суду підтвердила збереження охоронного статусу об`єктів, набутого за попереднім законодавством. У пункті 279 цієї постанови також зазначено, що зміна законодавчого регулювання не припинила такого статусу.
5.8. Отже, станом на 18.03.2005 спірна будівля мала статус пам`ятки культурної спадщини місцевого значення. Цей статус ґрунтувався на рішенні від 30.04.1980 № 334 та був збережений наведеними перехідними положеннями законодавства.
Занесення об`єкта до Державного реєстру нерухомих пам`яток України у 2020 році не означає, що до цього він не підлягав охороні. Водночас відсутність паспорта чи окремих облікових документів не є достатньою підставою для висновку про припинення раніше набутого об`єктом статусу пам`ятки.
5.9. Укладення охоронного договору від 22.12.2004 № 206 щодо пам`ятки з охоронним номером 563 узгоджується з її перебуванням під охороною на час передачі.
Щодо належного власника спірного майна та повноважень на розпорядження ним.
5.10. Частина перша статті 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини" у редакції Закону України від 16.12.2004, чинній на 18.03.2005, допускала перебування пам`ятки, крім пам`ятки археології, у державній, комунальній або приватній власності.
5.11. Як установили суди попередніх інстанцій, підставою передачі спірної будівлі Релігійній організації було розпорядження Адміністрації від 18.03.2005 № 91. Тому оцінка правомірності такої передачі потребує з`ясування належності будівлі на час прийняття цього розпорядження, повноважень органу, який його видав, та законодавчих обмежень відчуження майна.
5.12. Визначаючи правові підстави належності культового майна, Суд ураховує, що за статтею 366 Адміністративного кодексу Української Соціалістичної Радянської Республіки 1927 року молитовні спеціального типу та культове майно, які перебували на обліку органів радянської влади, становили державне майно.
На правові наслідки цього регулювання Верховний Суд звернув увагу у пунктах 64, 75 постанови від 16.01.2025 у справі № 620/2325/24.
Водночас первісна державна належність такого майна не усуває необхідності встановлення правових підстав подальшої зміни його власника.
5.13. Стаття 31 Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки від 07.02.1991 "Про власність" передбачала загальнодержавну (республіканську) власність та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність) як різновиди державної власності.
За статтею 35 цього Закону до об`єктів права комунальної власності належало, зокрема, майно закладів культури, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним установам та організаціям, а також майно, передане адміністративно-територіальним одиницям іншими суб`єктами права власності.
5.14. На виконання законодавства про розмежування майна Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 05.11.1991 № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю", якою затвердив відповідний перелік державного майна.
Однак саме лише використання культової будівлі в минулому як клубу не підтверджує переходу права власності на неї. Для такого висновку необхідно встановити, чи охоплювали відповідні акти розмежування саме спірну будівлю та чи була вона передана до комунальної власності у встановленому порядку.
5.15. Відповідно до абзацу першого пункту 10 розділу V "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" майно, передане державою до комунальної власності до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку або набуте на інших законних підставах, визнавалося комунальною власністю відповідних територіальних громад, крім майна, відчуженого у встановленому законом порядку.
5.16. У постанові від 16.01.2025 у справі № 620/2325/24 Верховний Суд, проаналізувавши правове регулювання розмежування державної та комунальної власності (пункти 71, 72, 73, 74), виходив із того, що церква належить до державної власності в силу закону, а її передачу до комунальної власності не підтверджено належними доказами (пункти 81, 82).
За таких обставин Суд зазначив, що саме лише рішення обласної ради про включення цієї церкви до переліку об`єктів спільної власності територіальних громад не є достатньою правовою підставою для оформлення права комунальної власності (пункти 84, 85).
Водночас у пункті 83 зазначеної постанови Верховний Суд звернув увагу на документи, які можуть бути підставою для такого оформлення, зокрема рішення власника або уповноваженого ним органу про передачу майна, акт приймання-передачі, а також погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.
5.17. Подальший перехід майна з комунальної у державну власність також потребував самостійної правової підстави.
За статтею 5 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" у редакції, чинній на час спірної передачі, він здійснювався за рішенням відповідного органу місцевого самоврядування та за згодою належного державного органу.
Відповідно до частин п`ятої та шостої статті 7 цього Закону передача оформлялася актом приймання-передачі, з датою підписання якого пов`язувалося виникнення права власності. Тому державну належність майна, яке законно перейшло до комунальної власності, не можна обґрунтовувати лише його культовим призначенням або перебуванням під державною охороною.
5.18. За частиною другою статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" у редакції, чинній у березні 2005 року, обласні державні адміністрації приймали рішення про безоплатне повернення у власність релігійних організацій або передачу в безоплатне користування культових будівель і майна, які становили державну власність.
На необхідності окремого рішення уповноваженого органу щодо передачі такого майна Верховний Суд наголосив у пункті 26 постанови від 14.03.2018 у справі № 918/553/16.
5.19. Натомість відповідно до частини п`ятої статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності здійснювали органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад.
При цьому пунктом 30 частини першої статті 26 цього Закону прийняття рішень щодо відчуження комунального майна віднесено до виключної компетенції відповідної ради. Водночас передбачена пунктом 31 частини першої цієї статті можливість передачі іншим органам окремих повноважень щодо управління комунальним майном сама по собі не свідчить про наділення таких органів правом самостійно вирішувати питання його відчуження.
Крім того, статті 15, 19 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" допускали здійснення місцевими державними адміністраціями окремих повноважень щодо управління комунальним майном, зокрема об`єктами спільної власності територіальних громад у разі делегування відповідних повноважень районними чи обласними радами. Однак ці положення не надавали обласним державним адміністраціям загального права самостійно відчужувати майно, що перебувало у власності окремої сільської територіальної громади.
У пункті 5.5 постанови від 05.12.2023 у справі № 907/315/19 Верховний Суд також виходив із того, що повернення культового майна у власність релігійної організації за рішенням обласної державної адміністрації передбачене законодавством щодо майна державної власності. Водночас Суд зазначив, що майно, передане до комунальної власності областей і районів, є спільною власністю відповідних територіальних громад, відчуження якого здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу.
5.20. Таке розмежування узгоджується і з пунктом 4 Указу Президента України від 21.03.2002 № 279/2002 "Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій", яким саме органам місцевого самоврядування рекомендовано вжити заходів щодо повернення релігійним організаціям колишніх культових будівель та іншого церковного майна, що перебувають у комунальній власності і використовуються не за призначенням.
Отже, ані наведений Указ, ані частина друга статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" не надавали Адміністрації самостійного повноваження розпоряджатися майном територіальної громади.
5.21. У справі, що переглядається, суди зазначили, що після зміни адміністративно-територіального устрою та балансової належності об`єктів соціальної інфраструктури спірна будівля перейшла до комунальної власності Олексіївської сільської ради. Водночас поряд з цим її передачу за розпорядженням Адміністрації вони оцінили як правомірне здійснення повноважень щодо державного майна.
Такі висновки є непослідовними без установлення юридичних підстав зміни власника будівлі та її належності саме на 18.03.2005.
При цьому адміністративно-територіальні зміни, перебування майна на балансі певної особи чи його використання як клубу не підтверджують переходу права власності на спірний об`єкт.
5.22. За таких обставин судам належало дослідити правові підстави передачі будівлі до комунальної власності та за умови законного набуття права комунальної власності встановити, чи припинилося воно до прийняття розпорядження від 18.03.2005 № 91 внаслідок передачі майна державі.
При цьому акт від 30.03.2005, складений на виконання розпорядження про передачу будівлі Релігійній організації, сам собою не підтверджує попереднього переходу цього майна від територіальної громади до держави.
Установлення зазначених обставин необхідне також для оцінки вимоги Прокурора про повернення будівлі саме державі в особі Адміністрації. Якщо майно законно перейшло до комунальної власності й відповідне право надалі не припинилося, захисту підлягає право територіальної громади з урахуванням правонаступництва. Якщо ж такого переходу не відбулося, належить визначити орган, уповноважений представляти державу як власника.
Отже, незаконність передачі майна Релігійній організації сама собою не є достатньою підставою для його повернення саме державі.
Щодо законодавчих обмежень передачі спірної будівлі.
5.23. Поряд із визначенням належного власника та компетенції органу, який розпорядився майном, судам належало врахувати обмеження, зумовлені охоронним статусом будівлі.
Статтею 1 Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини", який набрав чинності 23.02.2005, було заборонено приватизацію пам`яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток, які не підлягають приватизації.
Ця заборона діяла на час прийняття розпорядження від 18.03.2005 № 91, складення акта приймання-передачі від 30.03.2005, прийняття рішення виконавчого комітету від 14.04.2005 № 24 та видачі свідоцтва про право власності від 27.04.2005.
5.24. У пунктах 153, 154, 156, 169 постанови від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 Велика Палата Верховного Суду пояснила, що зазначена заборона поширювалася на відчуження пам`яток як із державної, так і з комунальної власності на користь приватних осіб. Застосування іншої процедури передачі майна не усувало встановленого законом обмеження.
5.25. Частина перша статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" у редакції, чинній на час спірної передачі, допускала відчуження пам`яток за погодженням відповідного органу охорони культурної спадщини, крім пам`яток, відчуження або передача яких обмежувалися законодавчими актами України.
Крім того, частина четверта статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" вимагала дотримання правил охорони і використання пам`яток при передачі майна, яке мало історичну, художню або іншу культурну цінність.
Тому повноваження щодо повернення культового майна релігійним організаціям підлягали здійсненню з урахуванням чинної законодавчої заборони. Погодження органу охорони культурної спадщини, безоплатність передачі та її релігійна мета винятків із цієї заборони не створювали.
5.26. Зазначення у свідоцтві права колективної власності Релігійної організації також не змінювало правового змісту передачі.
Хоча стаття 20 Закону України "Про власність", чинного на той час, відносила релігійні організації до суб`єктів права колективної власності, пункт 2 статті 29 цього Закону допускав набуття ними майна лише на підставах, не заборонених законом. Передача будівлі Релігійній організації означала її вибуття з власності держави або територіальної громади незалежно від найменування оформленого права.
5.27. Відсутність Олексіївської церкви у переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, затвердженому у 2008 році, не спростовує дії тимчасової заборони на час її передачі у 2005 році. Подальша зміна правового регулювання не надає правомірності відчуженню, здійсненому всупереч закону на час його вчинення.
Так само погодження передачі листом від 14.02.2005 не підтверджує переходу права власності до набрання чинності цією забороною, оскільки за встановленими обставинами передача та оформлення права на майно відбулися після 23.02.2005.
5.28. Отже, з урахуванням установленого охоронного статусу будівлі на час її передачі вона не підлягала відчуженню у власність Релігійної організації. Водночас ця заборона не змінювала власника пам`ятки та не звільняла суди від установлення особи, право якої порушене.
Щодо способу захисту та позовної давності.
5.29. За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння у порядку статей 387 та 388 Цивільного кодексу України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 цього Кодексу (негаторний позов).
Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна із чужого незаконного володіння.
Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у пункті 181 постанови від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, рішення органу влади, яке не відповідає закону, не породжує юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Суд має надати такому рішенню правову оцінку незалежно від пред`явлення окремої вимоги про його оскарження.
У пунктах 236, 237, 238, 239 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що державна реєстрація права приватної власності на пам`ятку, відчуження якої на час набуття було заборонене законом, не підтверджує переходу володіння нею. За таких обставин право власника підлягає захисту шляхом пред`явлення негаторного позову відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України.
Отже, висновок суду першої інстанції про неможливість негаторного захисту лише з огляду на державну реєстрацію права власності за Релігійною організацією є помилковим.
5.30. У пунктах 134, 144, 147, 148 постанови від 16.09.2026 у справі № 922/2484/24 Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що повернення майна за негаторним позовом не потребує окремого оспорювання проміжних рішень і правочинів. Судове рішення про повернення майна є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем.
5.31. Подібний підхід щодо вимоги про скасування свідоцтва про право власності застосував Верховний Суд у пунктах 4.14, 4.15 постанови від 11.02.2025 у справі № 910/76/24, указавши на відсутність необхідності її задоволення поряд із поверненням майна за негаторним позовом.
За наведеного вимога про визнання недійсним і скасування свідоцтва про право колективної власності не забезпечує самостійного відновлення порушеного права та не є необхідною передумовою вирішення вимоги про повернення спірної будівлі. Зазначене належить урахувати при оцінці ефективності обраного Прокурором способу захисту.
5.32. Визначення правової природи вимоги про повернення майна є передумовою вирішення питання щодо позовної давності.
У пунктах 242, 243 постанови від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 Велика Палата Верховного Суду наголосила, що негаторний позов може бути пред`явлений протягом усього часу існування відповідного порушення. Тому сама тривалість користування будівлею Релігійною організацією не обмежує права належного власника на такий захист.
5.33. Відтак висновок суду першої інстанції про підставність застосування позовної давності, зроблений без належної правової кваліфікації заявленої вимоги та врахування правового режиму майна, є передчасним.
Щодо права Релігійної організації на мирне володіння майном.
5.34. Після встановлення належного власника та за наявності підстав для повернення будівлі судам належить оцінити відповідність такого заходу статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Важливість завдання для держави щодо охорони культурної спадщини підкреслюється ратифікованими міжнародними конвенціями. Так Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року, ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 04.10.1988 № 6673-XI, відзначала в преамбулі, що пошкодження або зникнення будь-яких зразків культурної цінності чи природного середовища є згубним збідненням надбання всіх народів світу. Стаття 1 вказаної Конвенції 1972 року визначає, що під "культурною спадщиною" розуміються, зокрема, пам`ятки: елементи та структури археологічного характеру, а також визначні місця: зони, включаючи археологічні визначні місця, що є універсальною цінністю з точки зору історії, естетики, етнології чи антропології. Відповідно до статті 4 Конвенції кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов`язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. Із цією метою вона прагне діяти як власними зусиллями, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, за необхідності, використовувати міжнародну допомогу і співробітництво, якими вона може користуватися, зокрема, у фінансовому, художньому, науковому й технічному відношеннях.
Отже, охорона об`єктів культурної спадщини є завданням держави, пріоритетність цього завдання закріплена в національному законодавстві, невід`ємною частиною якого є ратифікована міжнародна конвенція.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у пунктах 249- 252 постанови від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, втручання у право на мирне володіння майном має відповідати критеріям законності, легітимної мети та пропорційності. Законність передбачає наявність доступної, чіткої та передбачуваної правової підстави втручання, а пропорційність вимагає розумного співвідношення між обраним заходом і його метою та забезпечення справедливого балансу між суспільним інтересом і правами особи, без покладення на неї індивідуального та надмірного тягаря.
На необхідності такої оцінки під час вирішення спору про повернення об`єкта культурної спадщини Верховний Суд також наголосив у пункті 5.16 постанови від 30.09.2026 у справі № 916/697/21.
5.35. Застосовуючи наведені критерії, судам необхідно врахувати обставини набуття будівлі Релігійною організацією, її обізнаність про правовий режим майна та характер поведінки органів влади.
У пунктах 257, 258 постанови від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що принцип належного урядування допускає виправлення помилок державних органів, однак вимагає врахування інтересів особи, яка добросовісно покладалася на правомірність їхніх дій. Залежно від обставин таке виправлення може потребувати компенсації чи іншого належного відшкодування. Водночас ці гарантії не можуть застосовуватися без перевірки добросовісності набувача, оскільки повернення майна від недобросовісної особи не становить для неї індивідуального та надмірного тягаря.
Отже, судам належить з`ясувати, чи могла Релігійна організація за обставин безоплатного набуття будівлі на підставі розпорядження Адміністрації від 18.03.2005 № 91 обґрунтовано вважати таку передачу правомірною, чи знала або повинна була знати про встановлені законом обмеження її відчуження. У цьому контексті оцінці підлягають зміст охоронного договору від 22.12.2004 № 206 та його значення для обізнаності набувача про охоронний статус будівлі й пов`язані з ним обмеження.
Також необхідно врахувати подальше оформлення права власності, тривалість користування майном, послідовність дій компетентних органів та своєчасність ужиття ними заходів для усунення допущеного порушення. Ці обставини підлягають оцінці в сукупності для встановлення того, чи мала Релігійна організація обґрунтовані підстави покладатися на правомірність набуття майна.
5.36. Оцінюючи справедливий баланс, судам слід співвіднести наслідки повернення будівлі для Релігійної організації із суспільним інтересом у збереженні її історико-культурної цінності та забезпеченні належної охорони. Значення такого інтересу розкрито у пункті 255 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 та пункті 5.11 постанови Верховного Суду від 30.09.2026 у справі № 916/697/21.
Для цього дослідженню підлягають доводи та докази щодо фактичного стану будівлі, виконання охоронних зобов`язань, здійснених заходів з її утримання і збереження, характеру та розміру понесених витрат, а також наслідків повернення майна для діяльності Релігійної організації. Безоплатний характер набуття будівлі має враховуватися при визначенні майнового тягаря такого повернення, проте не усуває необхідності оцінити доведені витрати на її збереження.
За наявності відповідних доводів оцінці підлягають також правові підстави та можливість відшкодування обґрунтованих витрат. При цьому у пункті 270 постанови від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 Велика Палата Верховного Суду вказала на можливість заявлення окремої вимоги щодо витрат, пов`язаних із набуттям майна та вчиненням правомірних і необхідних дій стосовно нього.
Таким чином, встановлення незаконності передачі будівлі не замінює оцінки пропорційності її повернення. Водночас оформлення права власності на підставі акта органу влади, тривале користування майном та витрати на його утримання не є безумовними підставами для висновку про порушення конвенційних гарантій у разі задоволення позову.
5.37. З урахуванням наведеного Суд погоджується з доводами Скаржника щодо необхідності застосування чинної на час передачі будівлі заборони приватизації пам`яток культурної спадщини. Проте обґрунтованість цих доводів не усуває необхідності встановлення належного власника майна та перевірки підстав для його повернення саме державі в особі Адміністрації.
Не усунувши суперечностей щодо державної та комунальної належності будівлі й не дослідивши правових підстав зміни її власника, суди дійшли передчасних висновків про правомірність передачі майна Релігійній організації та відсутність підстав для задоволення позову.
5.38. Відповідно до статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не вправі самостійно встановлювати обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, вирішувати питання про достовірність доказів, перевагу одних доказів над іншими або додатково перевіряти докази. Тому наведені порушення не можуть бути усунуті під час касаційного перегляду.
5.39. За таких обставин оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
5.40. Під час нового розгляду суду належить дослідити правові підстави перебування спірної будівлі у державній або комунальній власності безпосередньо перед її передачею Релігійній організації, установити, чи охоплювали її відповідні акти розмежування майна та чи відбувалася надалі зміна власника до 18.03.2005.
З урахуванням установленого суд має визначити належного власника та орган, уповноважений представляти його у спірних правовідносинах, оцінити компетенцію Адміністрації щодо розпорядження будівлею й обґрунтованість вимоги про її повернення саме державі в особі Адміністрації.
Крім того, суду необхідно врахувати викладені у цій постанові висновки щодо законодавчих обмежень відчуження пам`ятки, правової природи вимоги про повернення майна, ефективності окремого оспорювання свідоцтва про право власності та позовної давності.
За наявності підстав для повернення будівлі належить оцінити пропорційність такого заходу з урахуванням обставин її набуття та використання, добросовісності Релігійної організації і поведінки органів влади.
За результатами дослідження цих обставин суд має оцінити докази у сукупності, надати мотивовану відповідь на істотні доводи учасників справи та вирішити спір відповідно до закону.
6. Висновки Верховного Суду
6.1. Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
6.2. За змістом частини третьої статті 310 цього Кодексу підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
6.3. З урахуванням викладеного та меж повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, касаційна скарга Прокурора підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані судові рішення скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду належить урахувати викладені у цій постанові висновки, дослідити обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, надати належну оцінку доказам та доводам учасників справи й ухвалити законне та обґрунтоване рішення.
7. Розподіл судових витрат
7.1. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд,

ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури задовольнити частково.
2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 20.08.2026 та рішення Господарського суду Харківської області від 21.05.2026 у справі № 922/4750/25 скасувати, а справу № 922/4750/25 направити на новий розгляд до Господарського суду Харківської області.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Зуєв

Судді І. Берднік

І. Міщенко

Згадані норми: ЦК України, ст. 257; ЦК України, ст. 391; ГПК України, ст. 287; ГПК України, ст. 13; ГПК України, ст. 216; ГПК України, ст. 202; ГПК України, ст. 6; ГПК України, ст. 42; ГПК України, ст. 295; ГПК України, ст. 300; ГПК України, ст. 129; ГПК України, ст. 301; ГПК України, ст. 308; ГПК України, ст. 310; ГПК України, ст. 314; ГПК України, ст. 315; ГПК України, ст. 316; ГПК України, ст. 317; Конвенція (ЄКПЛ), ст. 6
Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.