# ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 759/4230/24 Суд: Касаційний цивільний суд ВС Справа № 759/4230/24 Дата ухвалення: 2026-10-27 Вид судочинства: Цивільне Ідентифікатор ЄДРСР: 141029260 Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/141029260 Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/141029260 Окрема правова позиція з офіційної бази ВС у цій картці не наведена. Використовуйте повний текст рішення. ## Текст документа ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 жовтня 2026 року м. Київ справа № 759/4230/24 провадження № 61-16002св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційні скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2025 року у складі колегії суддів: Мостової Г. І., Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф., та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 19 листопада 2025 року у складі колегії суддів: Мостової Г. І., Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля. Позов мотивований тим, що у провадженні Печерського УП ГУНП у місті Києві перебувало кримінальне провадження, відомості про яке внесено до ЄРДР за № 120221000600000745 від 13 липня 2022 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, у якому ОСОБА_1 надано статус потерпілого. 06 грудня 2023 року ОСОБА_2 повідомлено про підозру у межах кримінального провадження № 120221000600000745. Під час досудового розслідування встановлено, що у вересні 2021 року ОСОБА_2 своїми умисними діями, шляхом обману та зловживання довірою, здійснив заволодіння майном ОСОБА_1 (шахрайство), а саме 30 000,00 євро, що еквівалентно 1 233 630,00 грн. Заволодіння грошовими коштами ОСОБА_2 здійснив під виглядом позики коштів для власних потреб - купівлі елітного автомобіля з обіцянкою повернути їх за рахунок майбутніх заохочувальних виплат за місце роботи. Однак кошти не повернув, стало очевидним, що ОСОБА_2 не мав на меті повертати ОСОБА_1 отримані кошти. На теперішній час обвинувальний акт направлено до суду, справа знаходиться на розгляді в Печерському районному суді міста Києва (справа № 757/49840/23-к). Позивач вказував, що за отримані злочинним шляхом кошти було придбано автомобіль марки «Audi ТТ», VIN-код НОМЕР_1 , 2019 року випуску, об`єм двигуна 1984 куб. см, який було зареєстровано за ОСОБА_2 01 жовтня 2021 року. 01 липня 2023 року автомобіль перереєстровано на ОСОБА_5 , яка є членом сім`ї, співмешканкою, пов`язаною з ОСОБА_2 особою. Позивач зазначав, що ОСОБА_2 , знаючи про порушене відносно нього кримінальне провадження, зважаючи на необхідність повернення грошових коштів, які були ним отримані для купівлі автомобіля, не бажаючи віддавати йому автомобіль у рахунок боргу, який цілеспрямовано, формально, тобто лише документально, перереєстрував право власності на автомобіль на іншу особу - ОСОБА_5 , яка одночасно є його близькою людиною, то договір купівлі-продажу автомобіля від 01 липня 2023 року № 3246/2023/3912471, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_5 , є фраудаторним, тобто таким, що укладений не на користь кредитора. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля від 01 липня 2023 року № 3246/2023/3912471, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_5 . Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 червня 2025 року в задоволенні позову відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 22 травня 2024 року у справі, а саме: знято арешт з автомобіля «Audi ТТ», VIN-код НОМЕР_1 , 2019 року випуску, об`єм двигуна 1984 куб. см, реєстраційний номер НОМЕР_2 , зареєстрованого за ОСОБА_5 , і скасовано всі заборони, накладені ухвалою суду, включаючи заборону відчуження, перереєстрації, зняття з обліку, передання права власності в будь-який спосіб на транспортний засіб будь-яким особам. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не довів, що ОСОБА_2 є боржником і має невиконані боргові зобов`язання перед позивачем як кредитором, що станом на 01 липня 2023 року у ОСОБА_2 існувало невиконане зобов`язання, а оспорюваний договір не має ознак фраудаторності. Постановою Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2025 року, з урахуванням ухвали Київського апеляційного суду від 19 листопада 2025 року про виправлення описки, апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Віницького В. О. задоволено. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 червня 2025 року скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення, яким позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 01 липня 2023 року № 3246/2023/3912471 транспортного засобу марки «AUDI ТТ», 2019 року випуску, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_5 . Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанову мотивовано тим, що сукупність встановлених фактичних обставин справи доводить той факт, що ОСОБА_2 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна на користь його близької особи, із якою у подальшому він зареєстрував шлюб, відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника, уникнення арешту майна. Станом на час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу відповідачу було достеменно відомо про факт внесення до ЄРДР відомостей відносно нього за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, а також відповідні наслідки таких подій, обов`язок винної особи відшкодувати шкоду, пред`явлення до нього цивільного позову у межах кримінального провадження та можливість у подальшому притягнення його до кримінальної відповідальності за частиною четвертою статті 190 КК України. Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 19 листопада 2025 року заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Віницького В. О. про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані із розглядом справи у суді першої інстанції, у розмірі 60 475,00 грн. Стягнено з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані із розглядом справи у суді першої інстанції, у розмірі 60 475,00 грн. В задоволенні іншої частини заяви відмовлено. Дослідивши надані представником позивача докази щодо понесених ОСОБА_1 процесуальних витрат під час розгляду справи судом першої інстанції і надавши їм належну оцінку, врахувавши результат розгляду справи по суті, оцінивши співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; предметом позову та значенням справи для сторони, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу адвоката у суді першої інстанції у розмірі 120 950,00 грн, тобто по 60 475,00 грн з кожного. Короткий зміст вимог і доводів касаційної скарги 18 грудня 2025 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2025 року, а рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 червня 2025 року залишити в силі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_2 не є боржником ОСОБА_1 за будь-яким виконавчим провадженням, не був на час укладання договору купівлі-продажу підозрюваним у кримінальних провадженнях, не є боржником навіть станом на 18 грудня 2025 року. Позивач не доводив суду, що навіть за можливого гіпотетичного обвинувального вироку в майбутньому у позивача виникне право на спірний автомобіль, що після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Під час розгляду справи позивач не довів на підставі належних і допустимих доказів, що укладені між відповідачами оплатні договори купівлі-продажу нерухомого майна є фіктивними та укладені без мети настання реальних наслідків, а також не навів фактичних даних, підтверджених доказами, на спростування встановленої законом презумпції правомірності цих правочинів (стаття 204 ЦК України). 18 грудня 2025 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати додаткову постанову Київського апеляційного суду від 19 листопада 2025 року та ухвалити нову судове рішення, яким відмовити в задоволенні заяви про відшкодування судових витрат на правничу допомогу. Касаційну скаргу мотивовано тим, що витрати на правничу допомогу не відповідають складності справи та ціні позову. Спір у справі є немайновим, а тому суд мав враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, що судом здійснено не було. Стягуючи з відповідача судові витрати, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на складність справи та те, що спір є немайновим. Апеляційний суд поклав на відповідачів значний тягар, що не відповідає витраченому адвокатом часу та складності проведеної роботи. Інші аргументи учасників справи 23 січня 2026 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а додаткову постанову Київського апеляційного суду від 19 листопада 2025 року - без змін. Відзив мотивовано тим, що відповідачі були обізнані про порушення питання про стягнення з них витрат на професійну правничу допомогу, не заявляли про неспівмірність розміру цих витрат та не скористалися правом на подання клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, а суд не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу з власної ініціативи. Апеляційний суд при ухваленні додаткової постанови врахував частину четверту статті 137 ЦК України. 13 лютого 2026 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2025 року - без змін. Відзив мотивовано тим, що у касаційній скарзі заявник не вказує конкретні норми права, які були застосовані судом без урахування висновків Верховного Суду, наведених у касаційній скарзі. Заявник також не вказує конкретних норм матеріального права, які неправильно було застосовано апеляційним судом, а також не вказує норми процесуального права, які було ним порушено. У касаційній скарзі заявник обмежується лише загальними фразами, не наводить доводів на обґрунтування допущених, на його думку, апеляційним судом порушень. Наведені заявником у касаційній скарзі справи не є такими, що стосуються подібних правовідносин. Вказує, що ОСОБА_2 був обізнаний про здійснення досудового розслідування у межах кримінального провадження № 12022100060000745 від 13 липня 2022 року ще 08 серпня 2022 року, оскільки його допитували як свідка. ОСОБА_2 усвідомлював про існування кримінального провадження, про подальше подання цивільного позову ОСОБА_1 та наслідки, які можуть настати у вигляді обов`язку відшкодувати завдану кримінальним правопорушенням шкоду. Рух касаційних скарг та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 19 листопада 2025 року у справі та витребувано її матеріали із Святошинського районного суду м. Києва. Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2026 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2025 року у справі. 13 лютого 2026 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційних скарг, урахувавши аргументи, наведені у відзивах на касаційні скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги слід залишити без задоволення з таких підстав. Короткий зміст фактичних обставин справи 01 жовтня 2021 року ОСОБА_2 придбав автомобіль марки «Audi ТТ», VIN-код НОМЕР_1 , 2019 року випуску, об`єм двигуна 1984 куб. см. 12 липня 2022 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про кримінальне провадження № 12022100060000745 з фабулою: «12 липня 2022 року надійшла заява ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_2 зловживаючи довірою, увівши ОСОБА_1 в оману заволодів його грошовими коштами». Попередня правова кваліфікація кримінального правопорушення - частина друга статті 190 КК України. 14 липня 2022 року у межах кримінального провадження № 12022100060000745 ОСОБА_1 допитано як потерпілого та вручено пам`ятку про процесуальні права та обов`язки потерпілого. Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 08 червня 2023 року надано дозвіл слідчим Печерського УП ГУ НП у м. Києві у кримінальному провадженні № 12022100060000745 на проведення обшуку за адресою проживання ОСОБА_2 . Відповідно до протоколу обшуку від 28 червня 2023 року слідчим Печерського УП ГУ НП у м. Києві на підставі ухвали Печерського районного суду м. Києва від 08 червня 2023 року проведено обшук за адресою проживання ОСОБА_2 29 червня 2023 року у межах кримінального провадження № 12022100060000745 ОСОБА_2 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 263 КК України. 01 липня 2023 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_5 укладено договір № 3246/2023/3912471 купівлі-продажу автомобіля марки «Audi ТТ», VIN-код НОМЕР_1 , 2019 року випуску, об`єм двигуна 1984 куб. см. 06 жовтня 2023 року у межах кримінального провадження № 12022100060000745 ОСОБА_2 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України. 06 жовтня 2023 року представник ОСОБА_1 у межах кримінального провадження № 12022100060000745 подав цивільний позов до ОСОБА_2 про стягнення майнової шкоди, завданої внаслідок злочинних дій, у розмірі 30 000,00 євро, що є еквівалентом 1 200 000,00 грн, та моральної шкоди у розмірі 500 000,00 грн. 10 серпня 2024 року ОСОБА_2 і ОСОБА_5 зареєстрували шлюб, прізвище дружини після реєстрації шлюбу - ОСОБА_7 . Мотиви, якими керується Верховний Суд У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають. Статтею 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України. У цьому Рішенні вказано: «Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, зокрема шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)». Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається якщо недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)). У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися договору, правочину, акта органу юридичної особи, державної реєстрації чи документа. У ЦК України закріплено підхід, за яким оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається судом недійсним, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним. У постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) вказано, що «приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин)». Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору. У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах. Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів. У разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України. У постанові від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25) Велика Палата Верховного Суду відступила від свого висновку, сформульованого в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, шляхом його такої конкретизації: позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. У частині третій статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дія без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права. Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам). Розглядаючи спори про визнання недійсними договорів як таких, що вчинені боржником на шкоду кредитору, слід надавати оцінку наявності ознак фраудаторності, про які стверджує позивач, як у кожному договорі, так і в договорах (якщо їх декілька) у сукупності як таких, що становлять певну послідовність пов`язаних дій, спрямованих на виведення майна з власності боржника (пункт 181 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24(провадження № 12-28гс25)). Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісне виконання усіх своїх зобов`язань, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора. Наведені висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18 та від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18. У постанові від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що важливим для кваліфікації правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення, зокрема, унеможливлюється звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна (пункт 133). Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 08 вересня 2021 року у справі № 379/1542/19 (провадження № 61-11684св20), від 26 серпня 2024 року у справі № 726/1110/23 (провадження № 61-1476св24), від 23 жовтня 2024 року у справі № 601/2035/23 (провадження № 61-10441св24). У постанові Верховного Суду від 27 травня 2026 року у справі № 524/2507/24 (провадження № 61-9637св25) вказано, що відсутність судового спору про стягнення заборгованості за договором позики станом на час укладення оспорюваного правочину не має істотного правового значення для кваліфікації цього правочину як фраудаторного. У постанові Верховного Суду від 07 вересня 2023 року у справі № 509/2517/20 (провадження № 61-1349св23) зроблено висновок, що враховуючи, що боржник, який вчиняє дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності після реєстрації кримінального правопорушення, яким завдано шкоду потерпілому (кредитору), діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, тому будь-який правочин, вчинений боржником за наведених обставин, внаслідок якого зменшується платоспроможність боржника, набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам). З урахуванням встановлених у справі обставин апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що така поведінка відповідачів не може розцінюватися як добросовісна. Недобросовісність поведінки відповідачів супроводжувалася зловживанням правами і була направлена на ухилення від звернення стягнення на спірне майно, що шкодить інтересам потерпілого. Отже, враховуючи, що боржник, який вчиняє дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності після реєстрації кримінального правопорушення, яким завдано шкоду потерпілому (кредитору), діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, тому будь-який правочин, вчинений боржником за наведених обставин, внаслідок якого зменшується платоспроможність боржника, набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам), апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову. При цьому та обставина, що правочин між відповідачами, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Крім того, суд врахував, що спірний правочин було укладено ОСОБА_2 із близькою йому людиною - ОСОБА_5 , з якою в подальшому він зареєстрував шлюб. При цьому та обставина, що станом на момент укладення оспорюваного договору ОСОБА_2 ще не було повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, не виключає тієї обставини, що станом на час його укладення йому було достеменно відомо про факт внесення до ЄРДР відомостей відносно нього за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, а також відповідні наслідки таких подій, такий договір направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та його арешту, та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Проаналізувавши зміст рішення суду апеляційної інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційним судом ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів відповідачів та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Доводи касаційної скарги про неврахування судом висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених заявником постановах Верховного Суду, є необґрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судом фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними. У кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що апеляційний суд ухвалив судове рішення без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Верховний Суд встановив, що постанову Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2025 року ухвалено з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги її висновків не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають. Щодо додаткової постанови Реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України); 3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України). Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. У частині восьмій статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. У заяві про ухвалення додаткового рішення, поданій до апеляційного суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 просив стягнути з відповідачів витрати, понесені на правничу допомогу у зв`язку із розглядом справи судом першої інстанції, в розмірі 135 300,00 грн та апеляційної інстанції - в розмірі 43 050,00 грн. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 вересня 2020 року у справі № 904/3583/19 вказано, що зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони. Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 13 березня 2025 року у справі № 275/150/22 (провадження № 61-13766св24). Суд апеляційної інстанції, установивши, що в апеляційній скарзі позивач не зазначав попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, а в матеріалах справи є належні, достатні та допустимі докази, які підтверджують понесення позивачем витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції; ОСОБА_2 , і ОСОБА_3 були обізнані про порушене питання про стягнення з них судових витрат проте клопотань / заяв про їх зменшення або неспівмірність не заявляли, апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку про стягнення з відповідачів на користь позивача по 60 475,00 грн з кожного. Висновки за результатом розгляду касаційних скарг Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційних скарг, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а постанови Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2025 року та додаткової постанови Київського апеляційного суду від 19 листопада 2025 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає. З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційні скарги без задоволення, розподіл судових витрат зі сплати судового збору відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду УХВАЛИВ: Касаційні скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2025 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 19 листопада 2025 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: В. М. Коротун Є. В. Коротенко М. Є. Червинська Згадані норми: Конституція України, ст. 58; Конституція України, ст. 68; ЦК України, ст. 204; ЦК України, ст. 137; ЦК України, ст. 655; ЦК України, ст. 3; ЦК України, ст. 13; ЦК України, ст. 16; ЦК України, ст. 215; ЦПК України, ст. 389; ЦПК України, ст. 400; ЦПК України, ст. 263; ЦПК України, ст. 134; ЦПК України, ст. 137; ЦПК України, ст. 141; ЦПК України, ст. 133; ЦПК України, ст. 401; ЦПК України, ст. 409; ЦПК України, ст. 416; КК України, ст. 190; КК України, ст. 263 Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.