# ПОСТАНОВА Велика Палата Верховного Суду у справі № 909/1192/14

Суд: Велика Палата Верховного Суду
Справа № 909/1192/14
Дата ухвалення: 2026-10-21
Вид судочинства: Велика Палата ВС
Ідентифікатор ЄДРСР: 141029429
Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/141029429
Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/141029429

Окрема правова позиція з офіційної бази ВС у цій картці не наведена. Використовуйте повний текст рішення.

## Текст документа
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 жовтня 2026 року
м. Київ

справа № 909/1192/14
провадження № 12-43звг26

Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого суддіПогрібного С. О.,
судді-доповідача Ємця А. А.,
суддів Банаська О. О., Білоконь О. В., Булейко О. Л., Гімона М. М., Губської О. А., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартинюк Н. М., Пількова К. М., Стефанів Н. С., Стрелець Т. Г., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю.,

за участю:
секретаря судового засідання Іщука В. В.,
представників: позивача - не з`явився,
відповідача-1 - не з`явився,
відповідача-2 - Захарчук Г. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву фізичної особи - підприємця Саманюка Якова Яковича про перегляд за виключними обставинами ухвали Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.03.2018 (головуючий суддя Суховий В. Г., судді Берднік І. С., Міщенко І. С.) у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» до Яремчанської міської ради Івано-Франківської області та фізичної особи - підприємця Саманюка Якова Яковича про визнання недійсним рішення Яремчанської міської ради, визнання недійсним договору оренди землі та державного акта на земельну ділянку,

УСТАНОВИЛА:

1. У жовтні 2014 року Державне територіально-галузеве об`єднання «Львівська залізниця» в особі відокремленого підрозділу «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень» ДТГО «Львівська залізниця», яке в подальшому було замінене правонаступником - Публічним акціонерним товариством «Українська залізниця» (далі - позивач, Укрзалізниця), звернулося до господарського суду з позовом до Яремчанської міської ради Івано-Франківської області (далі - відповідач-1, Рада) та фізичної особи - підприємця Саманюка Якова Яковича (далі - відповідач-2, підприємець, ФОП Саманюк Я. Я.), в якому просило визнати недійсними:
- рішення Ради від 22.03.2002 № 209-3/2002 «Про продаж земельних ділянок у приватну власність для здійснення підприємницької діяльності» у частині продажу ФОП Саманюку Я. Я. земельної ділянки площею 30 кв. м, що розташована на вул. Свободи, 278 у м. Яремче (далі - рішення Ради від 22.03.2002 № 209-3/2002);
- державний акт від 27.09.2004 серії ІФ № 9005351 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2611000000050090053 (далі - державний акт від 27.09.2004);
- пункт 7 рішення Ради від 28.10.2004 № 232-4/2004 у частині передачі в оренду ФОП Саманюку Я. Я. земельної ділянки площею 100 кв. м, що розташована на вул. Свободи, 278 у м. Яремче (далі - рішення Ради від 28.10.2004 № 232-4/2004 у частині пункту 7);
- договір оренди землі від 29.12.2004, укладений між відповідачами на підставі рішення Ради від 28.10.2004 № 232-4/2004 (зареєстрований у Яремчанському міському відділі філії центру ДЗК 28.01.2005 за № 040529800001; далі - договір оренди від 29.12.2004).
2. Позовні вимоги мотивовані тим, що спірні земельні ділянки розташовані під залізничним мостом на відстані 6 метрів від осі колії, тоді як нормативна ширина смуги відведення залізниці в цьому місці становить 30 метрів. Відповідно до статей 68, 84, 116, 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 11, 23 Закону України «Про транспорт» та статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт» (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) ці землі є землями залізничного транспорту (державної власності), перебувають у постійному користуванні залізниці та не могли бути відчужені чи передані в оренду органом місцевого самоврядування.
3. Справу господарські суди розглядали неодноразово.
4. Львівський апеляційний господарський суд постановою від 04.08.2016 скасував рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 23.05.2016 про відмову в позові, ухвалив нове рішення про задоволення позову повністю; визнав недійсними рішення Ради від 22.03.2002 № 209-3/2002 у частині продажу підприємцю земельної ділянки площею 30 кв. м, державний акт від 27.09.2004, рішення Ради від 28.10.2004 № 232-4/2004 у частині пункту 7 щодо передачі підприємцю в оренду земельної ділянки площею 100 кв. м, а також договір оренди від 29.12.2004.
5. Вищий господарський суд України (далі - ВГСУ) постановою від 20.12.2016 постанову суду апеляційної інстанції від 04.08.2016 та рішення суду першої інстанції від 23.05.2016 скасував у частині наслідків розгляду позовних вимог про визнання недійсними рішення Ради від 22.03.2002 № 209-3/2002 у частині продажу підприємцю земельної ділянки площею 30 кв. м та державного акта від 27.09.2004; у цій частині справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції; в іншій частині постанову суду апеляційної інстанції від 04.08.2016 залишив без змін.
6. У січні 2017 року під час нового розгляду справи в скасованій судом касаційної інстанції частині позивач подав до Господарського суду Івано-Франківської області заяву про зміну предмета позовних вимог, яку суд першої інстанції прийняв до розгляду.
7. У вказаній заяві позивач просив змінити предмет позовних вимог шляхом доповнення їх вимогою про визнання недійсним з моменту вчинення договору від 11.04.2002 серії АЕР № 686284 (реєстраційний № 36) купівлі-продажу земельної ділянки площею 30 кв. м, що розташована навул. Свободи, 278 у м. Яремче, укладеного між відповідачами на підставі рішення Ради від 22.03.2002 № 209-3/2002 (далі - договір купівлі-продажу від 11.04.2002). Позивач зазначив, що цей договір купівлі-продажу Рада уклала за відсутності повноважень щодо розпорядження земельною ділянкою площею 30 кв. м.
8. Господарський суд Івано-Франківської області рішенням від 01.03.2017, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 05.04.2017, позов задовольнив; визнав недійсними рішення Ради від 22.03.2002 № 209-3/2002 у частині продажу підприємцю земельної ділянки площею 30 кв. м, договір купівлі-продажу від 11.04.2002 та державний акт від 27.09.2004.
Короткий зміст постанови ВГСУ від 24.10.2017, заяви підприємця про її перегляд та ухвали Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) від 01.03.2018
9. ВГСУ постановою від 24.10.2017 постанову суду апеляційної інстанції від 05.04.2017 та рішення суду першої інстанції від 01.03.2017 залишив без змін.
10. ВГСУ дійшов таких висновків:
- з огляду на положення частини першої статті 23 Закону України «Про транспорт», статті 68 ЗК України та частин першої та другої статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт» ділянка площею 30 кв. м належить до земель залізничного транспорту державної власності (смуги відведення), які мають виключно технологічне призначення й не підлягають приватизації, через що Рада розпорядилася нею за відсутності законних повноважень та в порушення імперативної заборони її передачі у приватну власність, встановленої пунктом «б» частини четвертої статті 84 ЗК України, а наявність чи відсутність у позивача документів на право користування не змінює цього законодавчого статусу відповідно до правової позиції Верховного Суду України (далі - ВСУ), викладеної у постановах від 24.06.2015 у справі № 909/1191/14 та від 07.10.2015 у справі № 3-641гс15;
- позовні вимоги (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) є правомірними, а обраний спосіб захисту - належним та ефективним, оскільки рішення Ради як акт ненормативного характеру після його виконання вичерпало свою дію, а право власності виникло безпосередньо з договору купівлі-продажу, що зумовило необхідність заявлення комплексної вимоги про визнання недійсними як самого правочину, так і похідного державного акта, з урахуванням правової позиції ВСУ, викладеної у постанові від 30.09.2015 у справі № 911/3396/14;
- доводи підприємця про сплив позовної давності спростовуються матеріалами справи, у зв`язку із чим наявні підстави для застосування частини п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки залізниця не була стороною оскаржуваного договору та об`єктивно довідалася про порушення свого речового права лише під час інвентаризації земель за актом від 31.03.2014;
- посилання підприємця на справи «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincovа and Pinc v. the Czech Republic, заява № 36548/97, рішення від 14.05.2002) та «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04, рішення від 20.10.2011) в контексті порушення практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) щодо права на мирне володіння майном є безпідставними, оскільки спір виник між двома суб`єктами господарювання, спрямований на захист речових прав і не стосується виправлення державою власних минулих «помилок», а захист порушеного права залізниці шляхом його відновлення є пропорційним втручанням у право підприємця, тоді як питання відшкодування збитків відповідачу-2 через «помилку» органу місцевого самоврядування виходить за межі предмета цього спору.
11. 25.11.2017 ФОП Саманюк Я. Я. подав до ВСУ заяву про перегляд постанови ВГСУ від 24.10.2017 у справі № 909/1192/14, яку на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII; далі - ГПК України) передано за належністю до КГС ВС.
12. Заява з посиланням на пункти 1 та 3 статті 111-16 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017), постанови ВГСУ від 16.03.2010 у справі № 18/35, від 17.03.2015 у справі № 926/584/14, від 09.04.2015 у справі № 926/1018/14, а також постанову ВСУ від 16.09.2015 у справі № 6-68цс15 мотивована такими узагальненими доводами:
1) суд касаційної інстанції в інших судових справах за подібних правовідносин застосовував ті самі норми матеріального права інакше (неоднаково), а саме:
- статті 83, 116, 122 ЗК України (щодо статусу земель та виникнення речового права): в інших справах (№ 18/35, № 926/1018/14, № 926/584/14) ВГСУ зазначив, що за відсутності належним чином оформленого та зареєстрованого права постійного користування (державного акта) та відомостей у ДЗК право користування ділянкою у залізниці не виникло, а міська рада мала повноваження розпоряджатися землею в межах населеного пункту. Натомість у цій справі ВГСУ дійшов протилежного висновку;
- статті 203, 215, 657 ЦК України (щодо чинності правочинів): оспорюваний договір відповідав усім критеріям чинності правочину (сторони мали необхідний обсяг дієздатність, їхнє волевиявлення було вільним, а форма правочину - нотаріальна), тому немає підстав для визнання його недійсним з моменту укладення;
2) оскаржувана постанова ВГСУ суперечить обов`язковим правовим висновкам ВСУ та міжнародним принципам щодо:
- перебігу та застосування позовної давності (статті 256, 257, 261, 267 ЦК України): суд касаційної інстанції проігнорував висновок ВСУ, викладений у справі № 6-68цс15. На відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава (в особі Укрзалізниці) несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею правових актів державних органів, якими порушено право власності або інше речове право. Позовну вимогу щодо договору купівлі-продажу від 11.04.2002 заявлено лише 24.01.2017, що є безумовною підставою для відмови в позові;
- мирного володіння майном та практики ЄСПЛ: рішення суду суперечить позиції Суду щодо захисту добросовісного набувача. Оскільки на ділянці збудовано та зареєстровано об`єкт нерухомості, вилучення землі є непропорційним втручанням у майнові права (порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та неврахування рішень «Рисовський проти України», «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки»).
13. Ухвалою від 01.03.2018 КГС ВС відмовив у допуску справи № 909/1192/14 (щодо продажу земельної ділянки площею 30 кв. м) до провадження Верховного Суду.
14. У зазначеній ухвалі КГС ВС дійшов висновку про необґрунтованість заяви підприємця про перегляд постанови ВГСУ від 24.10.2017 на підставі пунктів 1 та 3 статті 111-16 ГПК України (в редакції, чинній до 15.12.2017).
15. КГС ВС наголосив, що для застосування вказаних процесуальних підстав перегляду (неоднакове застосування норм матеріального права та невідповідність висновкам ВСУ) обов`язковою умовою є подібність правовідносин, яка визначається через аналогічність предмета та підстав спору, змісту позовних вимог, матеріально-правового регулювання та встановлених судом фактичних обставин.
16. Зіставивши за цим принципом надані відповідачем-2 для порівняння постанови ВГСУ та постанову ВСУ зі змістом оскаржуваної постанови ВГСУ, КГС ВС зазначив:
- у справі № 909/1192/14 ВГСУ погодився із задоволенням позову, оскільки суди чітко встановили належність спірної ділянки під залізничним мостом до земель залізничного транспорту (смуги відведення) на підставі статті 23 Закону України «Про транспорт» і статті 68 ЗК України та констатували відсутність у Ради повноважень на її продаж. Натомість у порівнюваних справах ВГСУ № 926/1018/14 та № 18/35 залізниця не надала належних і допустимих доказів на підтвердження свого права користування спірними земельними ділянками, що й послугувало підставою для відмови в позові, а у справі № 926/584/14 суди відмовили залізниці в позові, оскільки вона не довела факту виділення ділянки саме для облаштування смуги відведення під залізничним полотном і віднесення її до земель залізничного транспорту;
- у справі № 909/1192/14 суди на підставі частини п`ятої статті 267 ЦК України оцінювали поважність пропуску позовної давності юридичною особою (залізницею), яка не була стороною договору й довідалася про порушення під час інвентаризації, тоді як у порівнюваній постанові ВСУ у справі № 6-68цс15 висловлено правову позицію щодо застосування статей 257, 261 ЦК України до вимог прокуратури в інтересах держави, де перебіг позовної давності обчислювався з моменту обізнаності органу влади як суб`єкта владних повноважень.
17. У підсумку КГС ВС констатував, що порівняння судових рішень ВГСУ та ВСУ не дає підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, або про їх невідповідність висновкам ВСУ. Оскільки спірні правовідносини відрізняються за предметом, змістом позовних вимог, матеріально-правовим регулюванням та встановленими фактичними обставинами, КГС ВС відмовив у допуску справи № 909/1192/14 до провадження.
Короткий зміст рішення ЄСПЛ
18. У квітні 2018 року Саманюк Я. Я. звернувся до ЄСПЛ із заявою про порушення національним судом пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки Верховний Суд належним чином не розглянув його обґрунтовану заяву про перегляд справи на підставі неоднакового застосування законодавства і таким чином не забезпечив єдності національної судової практики, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції, адже його незаконно позбавили майна, яке він набув добросовісно, і не запропонували жодного відшкодування шкоди.
19. Заяву Саманюка Я. Я. Суд зареєстрував за № 65686/17 і визнав прийнятною лише в частині скарг за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо земельної ділянки площею 30 кв. м, придбаної в органу місцевого самоврядування, та за статтею 6 Конвенції - щодо відсутності належного та достатнього обґрунтування в ухвалі Верховного Суду від 01.03.2018. Скарги заявника стосовно орендованої земельної ділянки були відхилені як неприйнятні заступником Голови Суду, який діяв як одноосібний суддя, на етапі повідомлення Уряду про цю заяву, а скарги за статтею 6 Конвенції та за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, які стосувалися застосування позовної давності та ігнорування судами деяких доказів, - визнані неприйнятними безпосередньо Судом за результатами розгляду справи «Саманюк проти України» (Samanyuk v. Ukraine).
20. 18.06.2026 ЄСПЛ ухвалив рішення у вказаній справі, яке є остаточним (далі - рішення ЄСПЛ від 18.06.2026).
21. За змістом цього рішення ЄСПЛ виснував про:
- відсутність порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Суд зазначив, що визнання недійсним належним чином зареєстрованого та багаторічного права власності заявника на спірну земельну ділянку становило втручання в його право на мирне володіння своїм майном, однак таке втручання не порушило вимогу щодо встановлення справедливого балансу між гарантованими Конвенцією правами особи та суспільним інтересом. Оцінюючи пропорційність такого втручання на основі загальних принципів, викладених у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07, рішення від 16.02.2017), та застосовуючи підхід, сформований у справах «Звонар проти України» (Zvonar v. Ukraine, заява № 20532/16, рішення від 20.11.2025) і «ТОВ "SAN11"проти України» (SAN11, TOV v. Ukraine, заява № 42402/17, ухвала щодо прийнятності від 23.10.2025), ЄСПЛ вказав, що у разі купівлі землі у місцевих органів влади останні діють як приватна сторона цивільного договору, а наслідки визнання угоди недійсною регулюються цивільним правом. При цьому, спираючись на правову позицію у справі «Фонд "Батьківська Турбота" проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine, заява № 5876/15, рішення від 09.10.2018), Суд наголосив, що наявність у національному правопорядку засобів захисту, які дозволяють особі отримати компенсацію без відновлення самого права власності, має досліджуватися саме на етапі оцінки пропорційності втручання по суті справи. Оскільки цивільне законодавство України передбачало механізм відшкодування, який не здавався явно неефективним або недоступним, а заявник не навів аргументів, чому він не спробував чи не міг ним скористатися (на відміну від обставин справи «Космацька проти України» [Kosmatska v. Ukraine, заява № 9953/16, рішення від 04.12.2025]), правові підстави для констатації порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції відсутні;
- наявність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції в контексті невиконання Верховним Судом обов`язку щодо обґрунтування своїх рішень та розгляду висунутих заявником доречних і важливих аргументів.
ЄСПЛ вказав, що національний суд найвищої інстанції в ухвалі від 01.03.2018 обмежився лише викладенням загального підсумку без наведення належного мотивування своєї позиції та без детальних пояснень, чому саме надані для порівняння постанови вищих судів не могли слугувати підставою для встановлення фактів неоднакового застосування законодавства. Суд наголосив, що всі гарантії статті 6 Конвенції повною мірою застосовувалися до цього провадження, оскільки процедура перегляду справи на підставі розбіжностей у судовій практиці не була надзвичайним заходом, а виступала звичайним і кінцевим елементом у ланцюжку ефективних національних засобів юридичного захисту, наявних у розпорядженні сторін (як визначено в ухвалі від 02.09.2025 щодо прийнятності у справі «ПП "Вестра" та інші проти України» [Vestra PP and others v. Ukraine; заява № 60680/16]).
Суд зауважив, що ключовим матеріально-правовим питанням, яке мали розглянути національні суди, було встановлення того, які саме докази Укрзалізниця мала надати на підтвердження своїх прав на ділянку - належним чином зареєстроване право власності чи наявну технічну документацію щодо будівництва залізниці, і оскільки в наведених заявником попередніх постановах вищих судів (де стороною спору також виступала Укрзалізниця) містилися протилежні висновки стосовно цього самого юридичного питання, це вимагало від Верховного Суду ретельного розгляду для вирішення розбіжностей та забезпечення єдності практики. Суд підкреслив, що навіть власне повторення Верховним Судом фактів справи заявника та порівнюваних рішень свідчило про їхню подібність, за якої навіть неспеціаліст міг би поставити обґрунтовані питання у зв`язку з цим, а тому в такій ситуації від найвищого судового органу вимагалося детальне обґрунтування з метою дотримання загальних принципів обов`язкового мотивування судових рішень, викладених у справі «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії» (Ramos Nunes de Carvalho e Sа v. Portugal, заява № 55391/13 та 2 інших заяви, рішення від 06.11.2018), та недопущення ухвалення висновків, які за критеріями справи «Бочан проти України (№ 2)» (Bochan v. Ukraine [no. 2], заява № 22251/08, рішення від 05.02.2015) можуть вважатися свавільними або явно необґрунтованими.
Короткий зміст вимог заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами
22. У вересні 2026 року ФОП Саманюк Я. Я. звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд за виключними обставинами ухвали КГС ВС від 01.03.2018 у справі № 909/1192/14 на підставі пункту 2 частини третьої статті 320 ГПК України, посилаючись на встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушень Конвенції при ухваленні вказаного судового рішення.
23. Згідно із цією заявою підприємець просить Велику Палату Верховного Суду, зокрема, скасувати ухвалу КГС ВС від 01.03.2018 у цій справі та поновити провадження за заявою ФОП Саманюка Я. Я. від 25.11.2017.
24. Узагальнені доводи заяви ФОП Саманюка Я. Я. по суті встановлених міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушень Конвенції зводяться до того, що остаточним рішенням ЄСПЛ від 18.06.2026 у справі «Саманюк проти України» (заява № 65686/17) констатовано виключну обставину - порушення національним судом пункту 1 статті 6 Конвенції через невиконання обов`язку щодо обґрунтування судового рішення та розгляду доречних і важливих аргументів заявника. ЄСПЛ установив, що КГС ВС в ухвалі від 01.03.2018 у справі № 909/1192/14, яка була кінцевою ланкою звичайних засобів захисту, без належної мотивації та у стислий спосіб відмовив у допуску справи до провадження, проігнорувавши подібність і протилежність висновків із наданими для порівняння постановами вищих судів.
25. Заявник наголосив, що вирішальне для єдності практики питання - чи підтверджується право залізниці на смугу відведення лише історичною технічною документацією, чи вимагає належним чином зареєстрованого речового титулу - потребувало докладного мотивування. Зважаючи на те, що предмет заяви обмежений суто відновленням процесуального права на вмотивовану відповідь (оскільки за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції порушень не виявлено), а тривалі негативні наслідки спору не усунуті й ЄСПЛ не присуджував грошової справедливої сатисфакції через незаявлення відповідної вимоги, скасування ухвали від 01.03.2018 є єдиним ефективним заходом індивідуального характеру (restitutio in integrum) для повернення справи на стадію касаційного розгляду доводів про розбіжність судової практики у подібних правовідносинах.
Рух заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами
26. Суддя Великої Палати Верховного СудуЄмець А. А. ухвалою від 14.09.2026 заяву підприємця про перегляд за виключними обставинами ухвали КГС ВС від 01.03.2018 у цій справі залишив без руху. В ухвалі встановлено заявнику процесуальний обов`язок подати до суду: докази того, що судове рішення у цій справі було предметом дослідження в ЄСПЛ (зокрема, копію формуляра заяви); клопотання про витребування судом копії рішення ЄСПЛ від 18.06.2026 з автентичним перекладом українською мовою від органу, відповідального за координацію виконання рішень міжнародної судової установи, та про поновлення процесуального строку із зазначенням фактичних даних на підтвердження обставин, що об`єктивно перешкоджали подати заяву в строки, передбачені процесуальним законом.
27. ФОП Саманюк Я. Я. через підсистему «Електронний суд» до Великої Палати Верховного Суду подав: 17.09.2026 - клопотання про витребування від Секретаріату Урядового уповноваженого у справах ЄСПЛ копії рішення Суду у справі «Саманюк проти України» разом з автентичним перекладом українською мовою; 21.09.2026 - клопотання про усунення недоліків, до якого додав клопотання про поновлення строку для подання заяви та про витребування від відповідального органу копії рішення ЄСПЛ, а також копію формуляра заяви від 04.04.2018 до ЄСПЛ.
28. Ухвалою від 07.10.2026 Велика Палата Верховного Суду, зокрема, задовольнила клопотання ФОП Саманюка Я. Я. про поновлення строку на подання заяви про перегляд ухвали КГС ВС від 01.03.2018за виключними обставинами та поновила цей процесуальний строк, відкрила провадження за виключними обставинами у справі № 909/1192/14, призначила справу за заявою підприємця до розгляду на 21.10.2026 об 11 год 00 хв, витребувала у Мін`юсту копію рішення ЄСПЛ від 18.06.2026 разом з автентичним перекладом українською мовою, а з Господарського суду Івано-Франківської області - матеріали цієї справи.
29. 13.10.2026 від адвоката ФОП Саманюка Я. Я. надійшло клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, яке суддя Великої Палати Верховного Суду Ємець А. А. задовольнив в ухвалі від 14.10.2026.
30. 20.10.2026 до Великої Палати Верховного Суду з Господарського суду Івано-Франківської області надійшли матеріали справи № 909/1192/14.
31. Станом на 21.10.2026 Мін`юст не надав до Великої Палати Верховного Суду копію рішення ЄСПЛ від 18.06.2026 разом з автентичним перекладом українською мовою. Однак з огляду на встановлені процесуальним законом обмежені строки розгляду заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами (частина перша статті 325 ГПК України), а також на те, що зазначене рішення ЄСПЛ та його офіційний автентичний переклад українською мовою є загальнодоступними і розміщені на офіційних державних та міжнародних вебпорталах (зокрема, в інформаційній системі «HUDOC», на сайтах Верховної Ради України та Мін`юсту), вказана обставина не перешкоджає розгляду цієї заяви, тому Велика Палата Верховного Суду вважає за можливе розглянути заяву за наявними у справі матеріалами з метою дотримання строків судового розгляду.
Пояснення, надані учасниками справи
32. Письмові заперечення на заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами від позивача та відповідача-1 не надходили, що не є перешкодою для розгляду справи за заявою ФОП Саманюка Я. Я. про перегляд за виключними обставинами ухвали КГС ВС від 01.03.2018 у справі № 909/1192/14.
ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ЩОДО ВИРІШЕННЯ ЗАЯВИ ПРО ПЕРЕГЛЯД СУДОВОГО РІШЕННЯ ЗА ВИКЛЮЧНИМИ ОБСТАВИНАМИ
Щодо меж перегляду справи за виключними обставинами
33. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 320 ГПК України підставами для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
34. Заява про перегляд судового рішення з підстави, визначеної пунктом 2 частини третьої статті 320 ГПК України, подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати (частина шоста статті 321 цього Кодексу).
35. Верховний Суд за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстави, визначеної пунктом 2 частини третьої статті 320 ГПК України, приймає постанову (частина четверта статті 325 цього Кодексу).
36. Частинами першою та другою статті 325 ГПК України передбачено, що заява про перегляд судового рішення за виключними обставинами розглядається судом у судовому засіданні протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження. Справа розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд.
37. Тож розгляд цієї заяви здійснюється за правилами, за якими відбувається касаційне провадження.
38. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги (заяви), які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
39. Отже, розгляд цієї справи за заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами Велика Палата Верховного Суду здійснює в межах доводів та вимог такої заяви, що мають узгоджуватися з висновками ЄСПЛ
у відповідному рішенні.
40. До того ж Велика Палата Верховного Суду як суд касаційної інстанції, розглядаючи заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами, не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).
41. Такими ж повноваженнями щодо переоцінки встановлених судами фактичних обставин справи та доказів у ній не наділений і ЄСПЛ.
Щодо обов`язковості рішень ЄСПЛ та принципу restitutio in integrum
42. Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
43. Одним з міжнародних договорів щодо прав людини є Конвенція, ратифікована Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, яка набула чинності для України 11.09.1997 та є частиною національного законодавства.
44. Зазначена Конвенція передбачає юрисдикцію ЄСПЛ щодо розгляду заяв про порушення державою-учасницею конвенційних прав та гарантій.
45. Приписи статті 46 Конвенції визначають безумовний обов`язок держав-учасниць виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, в яких вони є сторонами.
46. ЄСПЛ залишає за державою-учасницею Конвенції свободу у виборі заходів, необхідних для виконання його рішень. Згідно зі стандартами Ради Європи значення кожного з прийнятих ЄСПЛ рішень полягає в тому, що вони не тільки повинні впливати на право конкретного заявника, але також і на розвиток національного законодавства держав-учасниць Конвенції. Заходи поновлення прав особи, яка зверталася до міжнародної судової установи, спрямовані на усунення наслідків констатованого порушення права та відновлення справедливості в межах національної правової системи.
47. Механізм виконання рішень ЄСПЛ та впровадження в українське судочинство європейських стандартів прав людини визначено Законом України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV).
48. Цей Закон є спеціальним та регулює відносини, що виникають у зв`язку
з обов`язком держави виконувати остаточні рішення ЄСПЛ, тоді як особливості процесуального розгляду справ національними судами з цих підстав конкретизовані у відповідному процесуальному законодавстві.
49. З урахуванням частини першої статті 32 Конвенції щодо поширення юрисдикції ЄСПЛ на всі питання її тлумачення і застосування, а також положень статей 19, 124 Конституції України та статті 5 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) усі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї належать до компетенції ЄСПЛ, а застосування норм матеріального і процесуального права та вирішення юридичних спорів під час здійснення правосуддя в Україні є виключними повноваженнями національних судів.
50. Як зазначив ЄСПЛ у справі «Скоццарі та Джюнта проти Італії» (Scozzari and Giunta v. Іtaly, заяви № 39221/98 і № 41963/98, рішення від 13.07.2000), рішення, у якому Суд визнав порушення, покладає на державу-відповідача обов`язок не лише здійснити на користь заявника виплати, присуджені як справедлива сатисфакція, але й ужити під контролем Комітету Міністрів Ради Європи загальних та, якщо це доречно, індивідуальних заходів у межах внутрішньої правової системи, аби покласти край виявленому порушенню та виправити негативні наслідки. При цьому держава-відповідач є вільною у виборі засобів виконання своїх зобов`язань за статтею 46 Конвенції, за умови, що такі засоби не суперечитимуть висновкам, які містяться у рішенні ЄСПЛ.
51. Глава 3 Закону № 3477-IV передбачає, що на виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, вживаються заходи індивідуального та загального характеру.
52. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення судового провадження.
53. Зазначені процесуальні заходи спрямовані на реальне забезпечення відновлення порушених прав заявника та досягнення мети правосуддя, передбаченої національним та міжнародним законодавством.
54. Належне застосування принципу restitutio in integrum через відновлення провадження у справі та її повторний розгляд вимагає врахування Рекомендації № R(2000)2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини». Відповідно до цієї Рекомендації повторний розгляд справи, включаючи відновлення провадження, варто застосовувати особливо у випадках, коли:
- потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
- рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що оскаржуване рішення національного суду суперечить Конвенції, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат провадження на національному рівні.
55. Отже, з аналізу конвенційних норм та національного законодавства випливає необхідність максимально можливого відновлення попереднього юридичного стану особи, який вона мала до порушення Конвенції. Якщо інше не вказано в рішенні ЄСПЛ, повторний судовий розгляд справи через відновлення провадження в ній є належним процесуальним механізмом у разі констатації Судом порушення Україною зобов`язань за Конвенцією під час розгляду національним судом саме тієї справи, про перегляд якої клопоче заявник.
Щодо забезпечення ефективного засобу правового захисту
56. В Україні визнається і діє принцип верховенства права, яким суддя обов`язково керується під час здійснення правосуддя (частина перша статті 8, частина перша статті 129 Конституції України).
57. Здійснюючи правосуддя на цих засадах, суд забезпечує кожному право на справедливий судовий розгляд і повагу до прав та свобод, гарантованих Конституцією, законами України та чинними міжнародними договорами (стаття 2 Закону № 1402-VIII).
58. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне розглянути заяву ФОП Саманюка Я. Я. виходячи з висновків, викладених в остаточному рішенні ЄСПЛ від 18.06.2026 у справі «Саманюк проти України» (Samanyuk v. Ukraine, заява № 65686/17).
59. У цьому рішенні Суд констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції під час розгляду КГС ВС питання про допуск справи № 909/1192/14 до провадження Верховного Суду, що виявилось у необґрунтованості ухвали від 01.03.2018 про відмову в такому допуску та в незабезпеченні розгляду доречних і важливих аргументів заявника.
60. Велика Палата Верховного Суду враховує правовий висновок, викладений у постанові від 21.11.2024 у справі № 825/4616/13-а, згідно з яким ухвала Вищого адміністративного суду України від 22.04.2014 про відмову в допуску справи до провадження ВСУ не є судовим рішенням, яким закінчено розгляд справи, а тому не підлягає перегляду за виключними обставинами (пункт 7.6). Водночас цей висновок стосувався ухвали, постановленої за правилами процесуального законодавства, чинного до змін 2015 року, коли питання про допуск справи до провадження ВСУ вирішував відповідний вищий спеціалізований суд, а не сам ВСУ. Крім того, у справі № 825/4616/13-а ЄСПЛ встановив порушення Конвенції під час апеляційного та касаційного перегляду, які Велика Палата Верховного Суду усунула шляхом скасування відповідних судових рішень, тоді як ухвала про відмову в допуску справи до провадження ВСУ не була безпосереднім джерелом встановленого ЄСПЛ порушення.
61. Натомість Законом України від 12.02.2015 № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» було змінено порядок перегляду судових рішень ВСУ. Відповідно до статей 111-19, 111-21 ГПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень господарських судів подавалися безпосередньо до ВСУ, який самостійно вирішував питання про допуск справи до свого провадження за визначеними законом підставами. Після реформи процесуального законодавства 2017 року розгляд поданих до ВСУ заяв, провадження за якими не було завершено, відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» ГПК України було покладено на КГС ВС зі збереженням попередніх правил їх розгляду. Отже, постановляючи ухвалу від 01.03.2018, КГС ВС здійснював повноваження з розгляду заяви ФОП Саманюка Я. Я., які раніше належали безпосередньо ВСУ, а зазначена ухвала остаточно завершила самостійне провадження за цією заявою.
62. Наведені особливості процесуального регулювання та встановленого ЄСПЛ порушення дають підстави відрізняти правову ситуацію в цій справі від обставин справи № 825/4616/13-а. У пунктах 25, 26 рішення від 18.06.2026 у справі «Саманюк проти України» ЄСПЛ прямо визнав, що процедура перегляду судових рішень у зв`язку з наявними розбіжностями в судовій практиці становила звичайний та кінцевий елемент системи національних засобів юридичного захисту, до якого повною мірою застосовувалися гарантії статті 6 Конвенції. Саме внаслідок постановлення ухвали від 01.03.2018 ЄСПЛ встановив порушення права заявника на справедливий суд, яке неможливо усунути шляхом перегляду інших судових рішень у цій справі. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що ця ухвала як судове рішення, яким остаточно завершено розгляд заяви про перегляд судових рішень у передбаченому тодішнім законодавством провадженні, може бути предметом перегляду за виключними обставинами. Інше тлумачення частини першої статті 320 ГПК України позбавило б заявника можливості відновити порушене процесуальне право та перешкоджало б належному виконанню Україною рішення ЄСПЛ відповідно до статті 46 Конвенції.
63. Оцінюючи дії суду касаційної інстанції у пореформений період, ЄСПЛ у пункті 30 рішення констатував, що КГС ВС обмежився формальним і стислим висновком про «неподібність правовідносин», повністю проігнорувавши свій обов`язок мотивувати рішення та не розглянувши потенційно вирішальні для єдності практики аргументи заявника, порушивши таким чином пункт 1 статті 6 Конвенції.
64. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що встановлене Судом порушення виникло безпосередньо внаслідок постановлення КГС ВС ухвали від 01.03.2018 та уособлює очевидний дефект судового процесу і вказаний недолік неможливо виправити самим лише фактом ухвалення рішення ЄСПЛ чи наданням правових мотивів уже після постановлення оскаржуваного судового рішення, а тому він вимагає процесуального реагування з боку Великої Палати Верховного Суду шляхом скасування цієї ухвали задля реального відновлення права особи на справедливий суд.
Матеріально-правове обґрунтування мотивів скасування оскаржуваного акта
65. Зі змісту ухвали від 01.03.2018 вбачається, що, відмовляючи у допуску справи № 909/1192/14 до провадження Верховного Суду, КГС ВС виходив із того, що судові рішення, на які посилався заявник (зокрема, у справах № 926/1018/14, № 926/584/14), не могли слугувати для порівняння щодо встановлення неоднакового застосування норм права. Процесуальний підхід суду касаційної інстанції зводився до зіставлення предметів спору, змісту позовних вимог, матеріально-правового регулювання та фактичних обставин справ.
66. Проте ЄСПЛ, оцінюючи такий спосіб мотивування національного суду, дійшов протилежних висновків. У пункті 28 рішення від 18.06.2026 Суд констатував, що ключовим юридичним питанням цієї справи є те, чи належним чином залізниця довела своє порушене речове право на земельну ділянку і які саме докази вона мала надати на підтвердження цього - належним чином зареєстроване право власності чи технічну документацію щодо будівництва залізниці. Водночас ЄСПЛ встановив, що принаймні дві зазначені заявником попередні постанови вищого суду охоплювали або значною мірою збігалися із цим правовим питанням і навіть стосувалися тієї самої сторони - Укрзалізниці.
67. У зв`язку із цим ЄСПЛ у пункті 29 свого рішення зазначив, що в ухвалі від 01.03.2018 КГС ВС виклав відмову в допуску справи до провадження у формі підсумку, не навівши детальних правових пояснень, хоча навіть власне повторення судом фактів справи заявника та попередніх справ, на які він посилався, свідчить, що вони були дуже подібними, з огляду на що потрібне було детальне обґрунтування з розглядом висунутих заявником доречних та важливих аргументів.
68. За загальними принципами конвенційного права пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Як зазначив ЄСПЛ, відповідні загальні принципи з цього питання наведені в його рішенні від 06.11.2018 у справі «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії» (Ramos Nunes de Carvalho e Sа v. Portugal, заява № 55391/13 та 2 інших заяви, пункти 185 і 186), де наголошено:
«...це зобов`язання не передбачає детальної відповіді на кожен аргумент, наведений заявником, воно, тим не менш, передбачає, що сторона судового провадження може розраховувати на конкретну та чітку відповідь на ті доводи, які є вирішальними для результату відповідного провадження».
69. Отже, хоча національні суди й мають певну свободу у відхиленні доводів, цей конвенційний стандарт зобов`язує їх у кожній конкретній справі дослідити та надавати предметні, чіткі відповіді на ті аргументи сторін, які є доречними, важливими та потенційно вирішальними для результату судового розгляду, що повністю узгоджується з обов`язком забезпечення єдності судової практики.
70. ЄСПЛ також повторив, що він не має діяти як суд четвертої інстанції, а тому не ставитиме під сумнів рішення національних судів за пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо тільки їхні висновки не можуть вважатися свавільними або явно необґрунтованими. Загальні принципи щодо оцінки таких дефектів судового процесу наведені у справі ЄСПЛ «Бочан проти України (№ 2)» (Bochan v. Ukraine [no. 2], заява № 22251/08, пункт 61 рішення від 05.02.2015), де вказано:
«...до компетенції Суду не належить розгляд стверджуваних помилок щодо питань факту або права [...], якщо тільки такі помилки не порушили права та свободи, що охороняються Конвенцією [...], наприклад, коли, як виняток, можна стверджувати, що помилки становлять несумісну зі статтею 6 Конвенції "несправедливість". Хоча це положення гарантує право на справедливий розгляд справи, воно не встановлює жодних правил щодо прийнятності доказів або способу, у який вони повинні оцінюватись [...]».
71. Отже, вибірковий або поверхневий розгляд важливих і потенційно вирішальних аргументів сторони без наведення належного обґрунтування свідчить про очевидну процесуальну ваду судового рішення та становить порушення стандарту справедливого суду.
72. Ці конвенційні стандарти обов`язкового мотивування рішень та недопустимості свавільного відхилення доводів кореспондували з тогочасним національним законодавством України. За змістом статті 111-14 та пунктів 1, 3 статті 111-16 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) у поєднанні з приписами статті 36 Закону № 1402-VIII, на ВСУ, а з початком реформи - на КГС ВС, покладалася конституційна функція забезпечення єдності судової практики та усунення розбіжностей у правозастосуванні шляхом визначення найвищого судового органу гарантом його однаковості.
73. Натомість у справі ФОП Саманюка Я. Я. КГС ВС, постановляючи ухвалу від 01.03.2018, замість аналізу матеріально-правового регулювання в контексті вирішення ключового юридичного питання зосередився на відмінностях в оцінці судами доказової бази та технічних деталях виділення земельних ділянок, що є другорядним для уніфікації судової практики. Такий підхід повністю нівелював превентивну суть інституту перегляду судових рішень та перетворив передбачений законом процесуальний фільтр допуску справи на інструмент ухилення від виконання своєї головної функції - усунення розбіжностей у судовій практиці та забезпечення однакового застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.
74. Ураховуючи викладене та висновки ЄСПЛ у рішенні від 18.06.2026, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ухвала від 01.03.2018 була постановлена з порушенням процесуальних гарантій справедливого суду в частині виконання обов`язку щодо обґрунтування судових рішень та розгляду доречних і важливих аргументів заявника. Наявність такого істотного процедурного дефекту, який ставить під сумнів результат оскаржуваного провадження на національному рівні, є обґрунтованою підставою для скасування цього судового рішення.
Щодо визначення заходу відновлення прав заявника
75. Керуючись статтею 10 Закону № 3477-IV, Велика Палата Верховного Суду наголошує, що основним індивідуальним заходом на виконання рішення ЄСПЛ є відновлення попереднього юридичного стану особи (restitutio in integrum). Найбільш ефективним способом досягнення цієї мети у випадках, коли міжнародний суд виявив процедурні помилки чи дефекти мотивування, є саме відновлення судового провадження та повторний розгляд справи.
76. Оскільки ЄСПЛ констатував порушення права на справедливий суд через невмотивованість ухвали від 01.03.2018 про відмову в допуску справи до провадження Верховного Суду, належний захід захисту має повернути заявника саме на ту процесуальну стадію, на якій це порушення було допущено. Надання детальних правових мотивів безпосередньо у цій постанові Великої Палати Верховного Суду без скасування самої ухвали не створить для заявника реальних юридичних наслідків і не усуне встановленого обмеження його прав.
77. Зважаючи на межі перегляду справи за виключними обставинами та положення статті 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду як суд касаційної інстанції не може самостійно перевірити розбіжності у судовій практиці та ухвалити нове рішення по суті матеріального спору, оскільки оскаржувана ухвала від 01.03.2018 мала виключно процесуальний характер, а матеріально-правові доводи заяви ФОП Саманюка Я. Я. від 25.11.2017 найвищим судовим органом по суті не розглядалися.
78. Заява ФОП Саманюка Я. Я. про перегляд постанови ВГСУ від 24.10.2017 була подана 25.11.2017 до ВСУ та відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» ГПК України передана до КГС ВС для розгляду за правилами, що діяли до набрання чинності новою редакцією цього Кодексу. Ухвала від 01.03.2018, якою відмовлено у допуску справи до провадження Верховного Суду, завершила розгляд зазначеної заяви. Скасування цієї ухвали усуває процесуальну перешкоду для завершення розгляду первинної заяви відповідно до зазначених перехідних положень ГПК України.
79. Велика Палата Верховного Суду враховує, що частина третя статті 325 ГПК України передбачає повноваження Верховного Суду за результатами перегляду судового рішення, зокрема за виключними обставинами, скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції. Проте в цій справі йдеться не про направлення справи на новий розгляд у розумінні зазначеної норми, а про необхідність розгляду питання про допуск справи № 909/1192/14 до провадження Верховного Суду за окремою процедурою, визначеною підпунктом 1 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» ГПК України.
80. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для задоволення заяви ФОП Саманюка Я. Я., скасування ухвали від 01.03.2018 та передачі матеріалів справи до КГС ВС для продовження розгляду заяви від 25.11.2017 з урахуванням висновків ЄСПЛ у рішенні від 18.06.2026.
Щодо судових витрат
81. З огляду на результат розгляду заяви та враховуючи, що за подання заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами судовий збір Законом України «Про судовий збір» не передбачений, розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 320, 325 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Заяву фізичної особи - підприємця Саманюка Якова Яковича про перегляд за виключними обставинами ухвали Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.03.2018 у справі № 909/1192/14 задовольнити.
2. Ухвалу Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.03.2018 у справі № 909/1192/14 скасувати.
3. Справу № 909/1192/14 передати до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду заяви фізичної особи - підприємця Саманюка Якова Яковича про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 24.10.2017 на стадію вирішення питання про допуск справи до провадження.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддяС. О. Погрібний
Суддя-доповідач А. А. Ємець

Судді: О. О. Банасько  М. В. Мазур

О. В. Білоконь Н. М. Мартинюк

О. Л. Булейко К. М. Пільков

М. М. Гімон Н. С. Стефанів

О. А. Губська Т. Г. Стрелець

В. В. Король  О. В. Ступак

О. В. Кривенда І. В. Ткач

В. Ю. Уркевич

Згадані норми: Конституція України, ст. 9; Конституція України, ст. 129; Закон № 3477-IV, ст. 10; Закон «Про судоустрій і статус суддів», ст. 2; Закон «Про судоустрій і статус суддів», ст. 36; ЦК України, ст. 267; ЦК України, ст. 203; ЦК України, ст. 215; ЦК України, ст. 657; ЦК України, ст. 256; ЦК України, ст. 257; ЦК України, ст. 261; ГПК України, ст. 320; ГПК України, ст. 325; ГПК України, ст. 300; ЗК України, ст. 68; ЗК України, ст. 84; ЗК України, ст. 83; ЗК України, ст. 116; ЗК України, ст. 122
Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.