# ПОСТАНОВА Касаційний адміністративний суд ВС у справі № 500/7124/25

Суд: Касаційний адміністративний суд ВС
Справа № 500/7124/25
Дата ухвалення: 2026-10-29
Вид судочинства: Адміністративне
Ідентифікатор ЄДРСР: 141050944
Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/141050944
Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/141050944

Окрема правова позиція з офіційної бази ВС у цій картці не наведена. Використовуйте повний текст рішення.

## Текст документа
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Київ

29 жовтня 2026 року
справа № 500/7124/25
адміністративне провадження № К/990/46131/26

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючої - Ханової Р. Ф.(суддя-доповідач),
суддів: Бившевої Л. І., Хохуляка В. В.,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління ДПС у Тернопільській області
на ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2026 року (суддя - Юзьків М. І.)
та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2026 року (судді: Гінда О. М., Гудим Л. Я., Заверуха О. Б.),
у справі №500/7124/25
за позовом Головного управління ДПС у Тернопільській області
до ОСОБА_1 , ОСОБА_2
про визнання договору недійсним,

УСТАНОВИВ:

Рух справи

Головне управління ДПС у Тернопільській області (далі - ГУ ДПС у Тернопільській області, позивач, контролюючий орган) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , відповідач 1) та ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 , відповідач 2), у якому просило визнати недійсним укладений між відповідачами договір про спільну діяльність у будівництві від 14 липня 2023 року № 11.

Обґрунтовуючи позов, контролюючий орган зазначав, що на підставі наказу від 28 липня 2025 року № 1546-п проведено документальну позапланову невиїзну перевірку ОСОБА_1 з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів при отриманні доходу від діяльності, пов`язаної з будівництвом та продажем об`єктів нерухомого майна за період з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2024 року. Результати перевірки оформлено актом від 15 вересня 2025 року № 13562/19-00-24-05/ НОМЕР_1 .

За доводами позивача, ОСОБА_1 здійснював будівництво та продаж належних йому об`єктів нерухомості. Зокрема, за актом приймання-передачі від 28 грудня 2023 року він передав ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , на виконання договору про спільну діяльність у будівництві від 14 липня 2023 року № 11. Довідкою про повний розрахунок від 28 грудня 2023 року підтверджено сплату ОСОБА_2 коштів за квартиру та відсутність взаємних майнових претензій. На підставі цих документів проведено державну реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_2

ГУ ДПС у Тернопільській області стверджувало, що факту спільного будівництва відповідачами не підтверджено, а умови договору й документи про передання квартири та розрахунок за неї свідчать про фактичні відносини купівлі-продажу нерухомості. На думку позивача, договір про спільну діяльність є удаваним, укладеним для приховання договору купівлі-продажу квартири та ухилення від сплати податків й інших обов`язкових платежів, які мали бути сплачені під час її відчуження. Посилаючись на статті 203, 215, 216, 228, 235 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), положення Податкового кодексу України (далі - ПК України) щодо оподаткування доходів від продажу нерухомого майна, позивач вважав спірний договір таким, що суперечить інтересам держави і суспільства. Право на звернення з цим позовом обґрунтовував підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України.

Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2026 року, залишеною без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2026 року, провадження у справі закрито. Роз`яснено позивачу, що спір належить розглядати в порядку цивільного судочинства.

Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив із того, що контролюючий орган оспорює цивільно-правовий договір між фізичними особами з підстав його недійсності, визначених цивільним законодавством. Суд врахував, що позивач не заперечує фактичного будівництва, створення майна та набуття права власності на квартиру, а стверджує, що договором про спільну діяльність приховано купівлю-продаж, що потребує оцінки відносин сторін за правилами статті 235 ЦК України.

Суд першої інстанції вважав правовідносини відмінними від тих, що були предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі № 420/12471/22, у якій установлено відсутність фактичної господарської діяльності та реального настання правових наслідків. Також зазначив, що позивач не вказав, які об`єктивні перешкоди для здійснення податкового контролю створює спірний договір, а саме посилання на повноваження, передбачені підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, не визначає адміністративної юрисдикції спору.

Погоджуючись із висновком про цивільну юрисдикцію, суд апеляційної інстанції врахував приватноправовий характер договору, майнові наслідки його недійсності для відповідачів та відсутність відносин влади й підпорядкування щодо укладення і виконання правочину. Пославшись, зокрема, на постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23, апеляційний суд зазначив, що обраний спосіб захисту властивий приватноправовим відносинам, а наведені позивачем постанови Верховного Суду стосуються справ, відмінних за предметом, суб`єктним складом і правовою природою вимог.

09 жовтня 2026 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Головного управління ДПС у Тернопільській області на ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2026 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2026 року у справі №500/7124/25, яка залишена без руху 13 жовтня 2026 року ухвалою Верховного Суду к зв`язку з несплатою судового збору.

16 жовтня 2026 року до Верховного Суду скаржник усунув недоліки касаційної скарги шляхом надання документу про сплату судового збору.

Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2026 року відкрито провадження за касаційною скаргою Головного управління ДПС у Тернопільській області, справу витребувано з суду попередньої інстанції.

29 жовтня 2026 року справа № 500/7124/25 надійшла на адресу Верховного Суду.

Короткий зміст касаційної скарги та відзиву на неї

Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, ГУ ДПС у Тернопільській області подало касаційну скаргу, у якій просить їх скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу, позивач наполягає, що звернувся до суду на виконання публічно-владних управлінських і фіскальних функцій з метою захисту інтересів держави у сфері оподаткування. Контролюючий орган не є стороною оспорюваного договору, не захищає власного приватного інтересу, а реалізує повноваження, передбачені підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, для усунення перешкод у здійсненні податкового контролю та правильному визначенні податкового обов`язку.

Скаржник посилається на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 28 квітня 2026 року у справі № 500/7163/25, зазначаючи, що відповідну судову практику наводив у додаткових поясненнях, поданих 16 липня 2026 року. У цих поясненнях ГУ ДПС у Тернопільській області послалося на зазначену постанову та відтворило її мотиви щодо належності спору за позовом контролюючого органу про визнання недійсним договору про спільну діяльність у будівництві до адміністративної юрисдикції.

Також у касаційній скарзі наведено посилання на постанову Верховного Суду від 10 вересня 2026 року у справі № 500/6902/25, якою скасовано судові рішення про закриття провадження у подібному спорі. На переконання скаржника, цей підхід узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 8 травня 2025 року у справі № 420/12471/22.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав до задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Норми матеріального права наведено в редакціях, чинних на час виникнення відповідних правовідносин, а норми процесуального права - на час вчинення процесуальних дій.

Згідно з частинами першою-третьою статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до частини першої статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Спеціалізація є основним критерієм розподілу юрисдикцій і, власне, причиною створення судів різних юрисдикцій, бо нівелювання юрисдикційних критеріїв (у тому числі їх «змішування» залежно від обставин конкретної справи, майнового стану особи, мети чи стадії її звернення до суду) призводить до розгляду однакових за своєю юридичною природою спорів різними судами, плутанини у визначенні належного суду, і, зрештою, - порушення принципів верховенства права і правової визначеності, що є прямим порушенням означеної вище норми Конституції України.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

Критеріями розмежування предметної судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності.

Крім того, законом може бути прямо визначено вид судочинства, у якому розглядається певна категорія справ.

Статтею 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що Цивільний процесуальний кодекс України визначає юрисдикцію та повноваження загальних судів щодо цивільних спорів та інших визначених цим Кодексом справ, встановлює порядок здійснення цивільного судочинства.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною другою статті 4 ЦПК України передбачено, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, позовні вимоги в яких стосуються захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав чи інтересів, що виникають із приватноправових відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, за умови, що розгляд таких спорів прямо не віднесений законом до юрисдикції інших (адміністративних чи господарських) судів.

Відповідно до частини четвертої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.

За пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, орган військового управління, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Тобто до справ адміністративної юрисдикції процесуальний закон відніс публічно-правові спори, ознакою яких є не лише особливий суб`єктний склад, але й їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій (крім спорів, для яких закон установив інший порядок судового вирішення). Ці функції суб`єкт владних повноважень повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір, тобто по відношенню до особи, яка звернулася до суду або до якої з позовом звертається сам суб`єкт владних повноважень у випадках, передбачених законом. Видане [винесене, ухвалене, постановлене] суб`єктом владних повноважень при виконанні управлінських функцій рішення, вчинені дії або бездіяльність безпосередньо стосуються правового статусу (прав, законних інтересів, свобод, обов`язків) цієї особи. Так само звернення суб`єкта владних повноважень з позовом до особи (осіб) у передбачених законом випадках здійснюється на виконання управлінських функцій і є визначеним законом способом реалізації повноважень у певних, визначених законом, правовідносинах.

У понятті «владні управлінські функції» ознака «владні» полягає в наявності в суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта.

Якщо одна сторона в межах спірних правовідносин не здійснює владних управлінських функцій щодо іншої сторони, яка є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції.

Тобто норми КАС України регламентують порядок розгляду не просто публічно-правових спорів, а тих з них, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Якщо спір виник у сфері публічно-правових відносин, це виключає розгляд справи в порядку цивільного чи господарського судочинства.

У справі, що розглядається, ГУ ДПС у Тернопільській області звернулося до адміністративного суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про спільну діяльність у будівництві від 14 липня 2023 року № 11, посилаючись, зокрема, на статті 203, 215, 216, 228, 235 ЦК України.

Як зазначено в позові та оскаржуваних судових рішеннях, за умовами договору відповідачі зобов`язалися шляхом об`єднання своїх зусиль, без створення юридичної особи, спільно діяти для здійснення будівництва житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Організація будівництва покладалася на ОСОБА_1 за рахунок вкладу ОСОБА_2 з наступним переданням їй частки в житловому будинку у вигляді квартири після введення будинку в експлуатацію. ОСОБА_2 мала здійснити фінансування будівництва шляхом сплати коштів або передання будівельних матеріалів, обладнання та іншого майна. Будинок і земельна ділянка, на якій він розташований, належали ОСОБА_1 .

За результатами документальної позапланової невиїзної перевірки, проведеної на підставі наказу від 28 липня 2025 року № 1546-п та оформленої актом від 15 вересня 2025 року № 13562/19-00-24-05/ НОМЕР_1 , контролюючий орган дійшов висновку про отримання ОСОБА_1 доходів від організації будівництва та продажу власного нерухомого майна. За доводами позивача, передання ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_3 оформлено актом приймання-передачі та довідкою про повний розрахунок від 28 грудня 2023 року, а державну реєстрацію права власності проведено на підставі цих документів і договору про спільну діяльність.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ГУ ДПС у Тернопільській області наголошує, що договір про спільну діяльність є удаваним, укладеним для приховання фактичних відносин купівлі-продажу квартири. Позивач стверджує, що умовами договору та документами щодо переходу права власності оформлено саме відчуження нерухомості за плату, тоді як спільного будівництва відповідачами не підтверджено.

На переконання контролюючого органу, таке оформлення відносин призвело до несплати податків та інших обов`язкових платежів, що підлягали сплаті під час продажу квартири, а тому спірний правочин суперечить інтересам держави і суспільства та підлягає визнанню недійсним на підставі частини третьої статті 228 ЦК України.

При цьому колегія суддів враховує, що позов про визнання правочину недійсним територіальний орган Державної податкової служби України подав на підставі підпункту 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України.

Відповідно до частини першої статті 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Пунктом 1.1 статті 1 ПК України визначено, що Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Цим Кодексом визначаються функції та правові основи діяльності контролюючих органів, визначених пунктом 41.1 статті 41 цього Кодексу, та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.

Підпунктами 4.1.1, 4.1.3 пункту 4.1 статті 4 ПК України визначено такі принципи податкового законодавства:
загальність оподаткування - кожна особа зобов`язана сплачувати встановлені цим Кодексом, законами з питань митної справи податки та збори, платником яких вона є згідно з положеннями цього Кодексу;
невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства.

Відповідно до пункту 6.1 статті 6 ПК України податком є обов`язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету або на єдиний рахунок, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу.

За пунктом 15.1 статті 15 ПК України платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об`єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об`єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов`язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом.

Згідно з підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 ПК України контролюючими органами є податкові органи (центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, його територіальні органи) - щодо дотримання законодавства з питань оподаткування (крім випадків, визначених підпунктом 41.1.2 цього пункту), законодавства з питань сплати єдиного внеску, а також щодо дотримання іншого законодавства, контроль за виконанням якого покладено на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, чи його територіальні органи.

Відповідно до підпункту 14.1.241 пункту 14.1 статті 14 ПК України суб`єкт владних повноважень - у значенні, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України.

Статтею 20 ПК України визначено права контролюючих органів.

За підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

У постанові від 8 травня 2025 року у справі № 420/12471/22 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, заявляючи відповідний позов, контролюючий орган діє як суб`єкт владних повноважень, реалізуючи публічно-владні управлінські функції у публічно-правовій сфері податкових правовідносин із забезпечення виконання конституційного обов`язку платника податків, тобто для забезпечення публічного порядку (пункт 104).

ЄСПЛ в одному зі своїх рішень (справа «Феррадзіні проти Італії» (Ferrazzini v. Italy) заява №44759/98) наголосив, що «…податкові питання… становлять частину основного пакета прерогатив державних органів. При цьому відносини між платником податків та податковим органом і далі мають переважно публічний характер…, податкові спори виходять за межі сфери цивільних прав та обов`язків, незважаючи на матеріальні наслідки, які вони обов`язково створюють для платника податків» (пункт 29).

При цьому, відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

За змістом частини третьої статті 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 8 травня 2025 року у справі № 420/12471/22, при зверненні контролюючого органу з позовом про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, особливо враховуючи положення статті 228 ЦК України, контролюючі органи не є стороною оспорюваного правочину, не перебувають у цивільних правовідносинах зі сторонами договору та не є носіями власного приватного інтересу чи представниками приватного інтересу його сторін (пункт 109).

У пункті 134 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що саме недотримання податкових правил дозволяє податківцям обґрунтовувати суперечність правочинів фіскальним інтересам держави, а позовні вимоги органів Державної податкової служби України мають обов`язково бути підкріплені нормами ПК України. Отож відповідна категорія спорів виникає не із самих норм цивільного чи господарського права. Тобто відсутній юридичний факт, який би призводив до виникнення будь-яких цивільних прав та обов`язків між контролюючими органами та платниками податків. Втручання у відносини між учасниками правочину можливе лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування, якщо спірний правочин створює об`єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів Державної податкової служби України - заважає правильно встановити розмір податкового обов`язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо. Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб`єкта - платника податків.

Наведені висновки враховано Верховним Судом у постанові від 10 вересня 2026 року у справі № 500/6902/25 за позовом ГУ ДПС у Тернопільській області до фізичних осіб про визнання недійсним договору про спільну діяльність у будівництві. У цій постанові Верховний Суд, урахувавши предмет позову, суб`єктний склад сторін і зміст відносин, дійшов висновку про належність справи до адміністративної юрисдикції, скасував ухвалу про закриття провадження та постанову апеляційного суду, а справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 28 квітня 2026 року у справі № 500/7163/25, на яку позивач посилався у додаткових поясненнях від 16 липня 2026 року під час апеляційного розгляду цієї справи.

Ураховуючи наведені висновки Верховного Суду, предмет позову, суб`єктний склад сторін та зміст спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що ця справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

За таких обставин висновок судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для закриття провадження у справі є помилковим.

Пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України встановлено, що суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

З огляду на викладене касаційна скарга підлягає задоволенню, ухвала Тернопільського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2026 року та постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2026 року - скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Головного управління ДПС у Тернопільській області задовольнити.

Ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2026 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2026 року у справі № 500/7124/25 скасувати.

Справу №500/7124/25 направити до Тернопільського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Р. Ф. Ханова

Судді: Л. І. Бившева

В. В. Хохуляк

Згадані норми: Конституція України, ст. 124; Конституція України, ст. 125; Конституція України, ст. 67; ЦК України, ст. 203; ЦК України, ст. 215; ЦК України, ст. 216; ЦК України, ст. 228; ЦК України, ст. 235; ЦПК України, ст. 1; ЦПК України, ст. 2; ЦПК України, ст. 4; ЦПК України, ст. 19; КАС України, ст. 5; КАС України, ст. 19; КАС України, ст. 4; КАС України, ст. 349; КАС України, ст. 353; КАС України, ст. 3; КАС України, ст. 341; КАС України, ст. 345; КАС України, ст. 355; КАС України, ст. 356; КАС України, ст. 359; ПК України, ст. 20; ПК України, ст. 1; ПК України, ст. 4; ПК України, ст. 6; ПК України, ст. 15; ПК України, ст. 41; ПК України, ст. 14
Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.