# ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 156/752/22 Суд: Касаційний цивільний суд ВС Справа № 156/752/22 Дата ухвалення: 2026-10-29 Вид судочинства: Цивільне Ідентифікатор ЄДРСР: 141104514 Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/141104514 Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/141104514 Окрема правова позиція з офіційної бази ВС у цій картці не наведена. Використовуйте повний текст рішення. ## Текст документа ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 жовтня 2026 року м. Київ справа № 156/752/22 провадження № 61-48св24 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року у складі колегії суддів Шевчук Л. Я., Данилюк В. А., Киці С. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними договору про розірвання договору купівлі-продажу і договору дарування, застосування наслідків недійсності договорів. Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договорів недійсними та застосування наслідків недійсності договорів. Позовна заява мотивована тим, що в провадженні Іваничівського районного суду Волинської області перебуває цивільна справа № 156/552/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу 54/100 частин житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1 , укладеного 14 березня 2008 року між вказаними особами. 29 вересня 2022 року у вказаній справі відкрито провадження, а 02 листопада 2022 року вжито заходів щодо забезпечення позову, встановлено заборону ОСОБА_2 відчужувати 54/100 частин спірного житлового будинку та будь-яким державним реєстраторам у розумінні Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» вчиняти реєстраційні дії, пов`язані з відчуження цього нерухомого майна. 03 листопада 2022 року у вказаній справі сторона відповідача подала клопотання про закриття провадження в цій справі, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 11 жовтня 2022 року уклали договір про розірвання договору купівлі-продажу 54/100 частин житлового будинку від 14 березня 2008 року та в цей же день ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір дарування 54/100 частин вказаного житлового будинку. Вказувала, що договори від 11 жовтня 2022 року, які укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , містять ознаки фіктивності, не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, укладені з єдиною метою - перешкодити розгляду цивільної справи № 156/552/22 та ухваленню у вказаній справі законного й обґрунтованого судового рішення по суті спору, що існує між ОСОБА_1 (з однієї сторони) та ОСОБА_2 і ОСОБА_3 (з другої сторони). Зазначала, що її право на справедливий суд порушено внаслідок зловживання правом, допущеного відповідачами, оскільки таким чином ОСОБА_2 та ОСОБА_3 припинили договір від 14 березня 2008 року та уникають несприятливих для них наслідків у виді переведення прав і обов`язків покупця в оспорюваному договорі на ОСОБА_1 урахуванням зазначеного, позивач просила суд визнати недійсним договір дарування 54/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 та договір про розірвання договору купівлі-продажу 54/100 частин цього житлового будинку, а також просила суд застосувати реституцію, а саме повернути майно первісному власнику за договором купівлі-продажу від 14 березня 2008 року. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Іваничівський районний суд Волинської області рішенням від 02 лютого 2023 року у складі судді Бєлоусова А. Є. позов задовольнив частково. Визнав недійсним договір про розірвання договору купівлі-продажу 54/100 частин житлового будинку, який укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 від 11 жовтня 2022 року № 1261, посвідчений державним нотаріусом Іваничівської державної нотаріальної контори Кононенко Л. С. Визнав недійсним договір дарування 54/100 частин житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого на АДРЕСА_1 , який укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 від 11 жовтня 2022 року № 1262, посвідчений державним нотаріусом Іваничівської державної нотаріальної контори Кононенко Л. С. У задоволенні позову в частині застосування до спірних правовідносин реституції (повернення нерухомого майна ОСОБА_2 ) відмовив. Рішення місцевого суду мотивовано тим, що укладені договори слід визнати недійсними, оскільки поведінка відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в розглядуваному випадку не відповідала засадам добросовісності, адже вони знали про те, що ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та переведення на неї прав покупця. Іваничівський районний суд Волинської області додатковим рішенням від 15 лютого 2023 року у складі судді ОСОБА_4 стягнув з відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в користь позивача ОСОБА_1 витрати щодо сплати судового збору в розмірі 1 984,80 грн в рівних частинах по 992,40 грн з кожної. Решту понесених позивачем ОСОБА_1 витрат щодо сплати судового збору відніс на рахунок позивача ОСОБА_1 . Волинський апеляційний суд постановою від 28 листопада 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнив. Рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 02 лютого 2023 року та додаткове рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 15 лютого 2023 року у цій справі скасував та ухвалив нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними договору про розірвання договору купівлі-продажу і договору дарування відмовив. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що внаслідок укладення між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 договору про розірвання договору купівлі продажу частини житлового будинку та договору дарування частини житлового будинку не було порушено будь-яке суб?єктивне цивільне право або інтерес позивача ОСОБА_1 . Крім того, позивач не довела, що оскаржувані договір про розірвання договору купівлі-продажу частини житлового будинку та договір дарування містять ознаки фіктивності і не спрямовані на настання правових наслідків. Волинський апеляційний суд додатковою постановою від 21 грудня 2023 року заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового судового рішення у цій справі задовольнив частково. Заяву ОСОБА_3 про ухвалення додаткового судового рішення у цій справі задовольнив частково. Стягнув з позивача ОСОБА_1 на користь відповідача ОСОБА_2 5 000 грн витрат на професійну правничу допомогу. Стягнув з позивача ОСОБА_1 на користь відповідача ОСОБА_3 5 000 грн витрат на професійну правничу допомогу. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у грудні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 11 січня 2024 року відкрив касаційне провадження у справі, витребував її з Іваничівського районного суду Волинської області. 22 січня 2024 року справу передано колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц,від 18 березня 2021 року у справі № 185/11584/19. У касаційній скарзі зазначається, що суд апеляційної інстанції неповно з`ясував обставини справи та надав їм неналежну правову оцінку. Безпідставно не врахував обставини укладення договору купівлі-продажу 54/100 частин житлового будинку від 14 березня 2008 року, зокрема факт сплати покупцем грошових коштів та фактичне виникнення у покупця права власності. Не надав належної оцінки обставинам розірвання договору купівлі-продажу та укладення 11 жовтня 2022 року договору дарування спірного майна. Не врахував, що на момент укладення цих правочинів відповідачам було відомо про наявність судового спору щодо спірного нерухомого майна, а тому такі дії, на переконання скаржника, були спрямовані на створення штучної перешкоди для виконання майбутнього судового рішення. Доводи інших учасників справи У лютому 2024 року ОСОБА_2 надіслала відзив на касаційну скаргу у якому просить у задоволенні касаційної скарги відмовити. Також у червні 2024 року ОСОБА_2 надіслала доповнення до відзиву, який Верховний Суд залишає без розгляду, оскільки доповнення до відзиву подане з пропуском встановленого судом строку для подання відзиву. Фактичні обставини справи Суд встановив, що 14 березня 2008 року ОСОБА_3 (як продавець) та ОСОБА_2 (як покупець) уклали договір купівлі-продажу 54/100 частин житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 , за умовами якого продавець зобов`язується передати майно у власність покупця, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього обумовлену грошову суму (т. 1 а. с. 60). У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу 54/100 частин житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1 , укладеного 14 березня 2008 року. Ухвалою суду від 29 вересня 2022 року відкрито провадження у цій справі (т. 1 а. с. 14). 11 жовтня 2022 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали між собою договір про розірвання договору купівлі-продажу 54/100 частин житлового будинку від 14 березня 2008 року (т. 1 а. с. 69, 70). Цього ж дня, 11 жовтня 2022 року, ОСОБА_3 (як дарувальник) та ОСОБА_2 (як обдаровувана) уклали договір дарування 54/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , за умовами якого дарувальник передає, а обдаровувана приймає у власність 54/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 88, 89). Позиція Верховного Суду Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає, що вчинений правочин вважається таким, що правомірно породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована у встановленому законом порядку. Отже, до моменту спростування презумпції правомірності правочину права, набуті сторонами на його підставі, підлягають реалізації, а обов`язки, що виникли з нього, - виконанню. Спростування такої презумпції можливе або у випадку, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (нікчемний правочин), або на підставі судового рішення, що набрало законної сили, про визнання правочину недійсним. Відповідно до частин першої та третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, однак одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність із підстав, установлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Згідно із частинами першою та другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Зокрема, необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчинили будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, зокрема сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Верховний Суд неодноразово зазначав, що інтерес заінтересованої особи, яка оспорює правочин, полягає у приведенні сторін правочину до того правового становища, яке існувало до його вчинення, якщо від такого становища залежить можливість реалізації нею власних прав та законних інтересів. Такий інтерес може полягати, зокрема, у тому, щоб предмет правочину перебував у власності певної особи або щоб сторони правочину перебували у визначеному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість реалізації заінтересованою особою належних їй прав (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 лютого 2021 року у справі № 904/2979/20, постанова Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16). Вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, суд повинен встановити наявність на момент його вчинення тих фактичних обставин, з якими закон пов`язує його недійсність, а також з`ясувати, чи відбулося порушення прав або законних інтересів особи, яка звернулася до суду з відповідними вимогами. У разі задоволення позову суд зобов`язаний зазначити у рішенні, у чому саме полягає неправомірність дій сторін та яким вимогам закону не відповідає оспорюваний правочин. Відповідно до положень цивільного законодавства розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторін права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17. Із матеріалів справи відомо, що 14 березня 2008 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу 54/100 частин житлового будинку. У вересні 2022 року ОСОБА_1 , власник 46/100 частин цього будинку, звернулася до суду з позовом про визнання зазначеного договору недійсним та переведення на неї прав і обов`язків покупця. 11 жовтня 2022 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвали договір купівлі-продажу та цього ж дня уклали договір дарування спірної частини будинку. У зв`язку з цим ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання недійсними договору про розірвання договору купівлі-продажу та договору дарування, посилаючись на їх фіктивність і укладення з метою перешкодити виконанню судового рішення у справі № 156/552/22. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 161/3245/15-ц зроблено висновок, що недійсним можна визнати лише договір як правочин, і така вимога може бути заявлена як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21). У позовній заяві ОСОБА_1 обґрунтовувала вимоги про визнання недійсними договору про розірвання договору купівлі-продажу та договору дарування тим, що їх укладення порушує її права та законні інтереси. На думку позивача, зазначені правочини були укладені ОСОБА_3 та ОСОБА_2 внаслідок їхньої умисної домовленості, спрямованої на уникнення можливих наслідків розгляду іншої судової справи - № 156/552/22, у якій ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір купівлі-продажу 54/100 частин житлового будинку та перевести на неї права й обов`язки покупця. Оцінюючи доводи скаржника щодо розірвання договору з метою у уникнення можливих наслідків розгляду іншої судової справи про визнання недійсним договору купівлі-продажу, колегія суддів Верховного Суду погоджується із апеляційним судом про те, що саме по собі укладення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договору про розірвання договору купівлі-продажу не призвело до порушення будь-якого суб`єктивного цивільного права чи охоронюваного законом інтересу ОСОБА_1 , оскільки розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторін права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Щодо доводів позивача про фіктивність договорів від 11 жовтня 2022 року, апеляційний суд правильно вказав, що позивач не надала належних і достатніх доказів того, що оспорювані договір про розірвання договору купівлі-продажу та договір дарування є фіктивними, тобто такими, що укладені без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлені. Таким чином, відсутність доведеного порушення суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу позивача, а також недоведеність фіктивності оспорюваних правочинів стали підставами для висновку про відсутність правових підстав для задоволення її позовних вимог. Крім того, за інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень, яка є у вільному доступі, Іваничівський районний суд Волинської області ухвалою від 06 червня 2024 року у справі № 156/552/22 заяву ОСОБА_1 про залишення позову без розгляду задовольнив, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та переведення прав та обов`язків покупця залишив без розгляду. Також Іваничівський районний суд Волинської області ухвалою від 02 липня 2025 року затвердив мирову угоду в справі № 156/582/21 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , відповідно до умов якої поділено в натурі житловий будинок АДРЕСА_1 та припинено право спільної часткової власності. У липні 2025 року ОСОБА_2 надіслала заяву про закриття провадження у справі № 156/752/22, яку мотивувала тим, що ОСОБА_1 уклала мирову угоду у справі № 156/582/21, за умовами якої визнано особистою власністю ОСОБА_2 54/100 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами. У серпні 2025 року ОСОБА_1 надіслала заперечення на заяву про закриття провадження у справі, яку, зокрема, мотивувала тим, що мирова угода не створює преюдиції для даної справи. Укладення мирової угоди в іншій справі не є підставою для закриття провадження у цій справі, разом з тим, вказані обставини додатково підтверджують відсутність порушеного права у позивача. Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц,від 18 березня 2021 року у справі № 185/11584/19 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Доводи касаційної скарги не спростовують зроблені у справі висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків суду апеляційної інстанції не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про закриття провадження у справі відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Волинського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров Згадані норми: Конституція України, ст. 8; Конституція України, ст. 129; ЦК України, ст. 15; ЦК України, ст. 202; ЦК України, ст. 204; ЦК України, ст. 215; ЦК України, ст. 234; ЦК України, ст. 203; ЦПК України, ст. 389; ЦПК України, ст. 400; ЦПК України, ст. 2; ЦПК України, ст. 263; ЦПК України, ст. 89; ЦПК України, ст. 401; ЦПК України, ст. 409; ЦПК України, ст. 410; ЦПК України, ст. 416; Конвенція (ЄКПЛ), ст. 6; Закон «Про судоустрій і статус суддів», ст. 2 Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.