# ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 759/11133/25 Суд: Касаційний цивільний суд ВС Справа № 759/11133/25 Дата ухвалення: 2026-10-29 Вид судочинства: Цивільне Ідентифікатор ЄДРСР: 141104519 Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/141104519 Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/141104519 Окрема правова позиція з офіційної бази ВС у цій картці не наведена. Використовуйте повний текст рішення. ## Текст документа ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 жовтня 2026 року м. Київ справа № 759/11133/25 провадження № 61-9089св26 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - Святошинська окружна прокуратура міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради, відповідач - ОСОБА_1 , особа, яка не брала участі у справі, - ОСОБА_2 , розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Грубська Ксенія Володимирівна, на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2025 року у складі судді Ул`яновської О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 30 квітня 2026 року у складі колегії суддів Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П. та касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Сербінова Аліна Андріївна, на постанову Київського апеляційного суду від 30 квітня 2026 року у справі за позовом Святошинської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення самочинного будівництва та повернення земельної ділянки, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2025 року Святошинська окружна прокуратура міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення самочинного будівництва та повернення земельної ділянки. Позов мотивовано тим, що земельна ділянка загальною площею 0,10 га, кадастровий номер 8000000000:75:307:0098, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради. За інформацією Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради рішення щодо передання зазначеної земельної ділянки ОСОБА_1 або іншим фізичним чи юридичним особам у власність або користування Київська міська рада не приймала. Відповідно до відомостей Державного земельного кадастру державна реєстрація земельної ділянки проведена 16 серпня 2016 року на підставі технічної документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розробленої фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_3 на замовлення ОСОБА_2 . Згідно з експлікацією земельних угідь земельна ділянка площею 0,1000 га була вільною від забудови. Водночас ОСОБА_1 без набуття у встановленому законом порядку права власності або користування земельною ділянкою здійснила будівництво на її частині нежитлового об`єкта (гаража) загальною площею 70,0 кв. м та встановила огорожу. Позивач зазначав, що Святошинський районний суд міста Києва вироком від 02 вересня 2024 року у справі № 759/15316/24, який набрав законної сили, визнав ОСОБА_1 винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 197-1 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Цим вироком встановлено, що відповідач, достовірно знаючи про відсутність рішення Київської міської ради чи іншого компетентного органу про передання їй спірної земельної ділянки у власність або користування, самовільно зайняла її частину та здійснила будівництво гаража. Посилаючись на те, що розміщення самочинно збудованого об`єкта на земельній ділянці комунальної власності порушує права територіальної громади як власника землі, прокурор просив усунути перешкоди Київській міській раді у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом зобов`язання ОСОБА_1 повернути частину земельної ділянки площею 0,0070 га у придатному для використання стані, включаючи знесення гаража, загальною площею 70,0 кв. м, та огорожі. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Святошинський районний суд міста Києва рішенням від 29 жовтня 2025 року позов задовольнив. Усунув перешкоди територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом зобов`язання ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 0,0070 га, яка є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:75:307:0098, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , у придатному для використання стані, включаючи знесення гаража, загальною площею 70,0 кв. м, та огорожі. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що спірна земельна ділянка належить до земель комунальної власності територіальної громади міста Києва, а Київська міська рада як власник земельної ділянки рішень про її передання ОСОБА_1 або іншим особам у власність чи користування не приймала. Суд установив, що відповідач без набуття у встановленому законом порядку права на земельну ділянку та без отримання документів, які надають право на виконання будівельних робіт, розмістила на частині цієї земельної ділянки нежитловий об`єкт (гараж), загальною площею 70,0 кв. м, та огорожу, що відповідно до положень статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є самочинним будівництвом. Крім того, суд врахував, що Святошинський районний суд міста Києва вироком від 02 вересня 2024 року у справі № 759/15316/24, який набрав законної сили, встановив факт самовільного зайняття ОСОБА_1 зазначеної земельної ділянки та здійснення на ній будівництва нежитлового об`єкта без належних правових підстав. Оскільки наявність самочинно збудованого об`єкта перешкоджає територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради реалізовувати повноваження власника земельної ділянки щодо володіння, користування та розпорядження нею, а відповідач не надала належних і допустимих доказів правомірності користування земельною ділянкою та здійснення будівництва, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для захисту порушеного права власника шляхом повернення земельної ділянки у придатному для використання стані, включаючи знесення гаража та огорожі. Київський апеляційний суд постановою від 30 квітня 2026 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 закрив. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2025 року - без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, надав належну оцінку зібраним доказам та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для усунення перешкод власнику земельної ділянки у користуванні та розпорядженні нею. Спірна земельна ділянка належить до земель комунальної власності територіальної громади міста Києва, рішення про її передання ОСОБА_1 у власність або користування Київська міська рада не приймала, а розміщений на ній гараж та огорожа споруджені без належних правових підстав та дозвільних документів. Апеляційний суд зазначив, що факт самовільного зайняття відповідачем земельної ділянки та здійснення на ній будівництва підтверджується вироком Святошинського районного суду міста Києва від 02 вересня 2024 року у справі № 759/15316/24, який набрав законної сили, а тому наявність такого об`єкта порушує права територіальної громади як власника земельної ділянки. Відхиляючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо можливості оформлення права користування земельною ділянкою та непропорційності знесення споруди, апеляційний суд зазначив, що намір особи отримати відповідні документи у майбутньому не свідчить про правомірність зайняття земельної ділянки та здійснення будівництва без належних правових підстав. Закриваючи апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції керувався тим, що оскаржуваним рішенням суду першої інстанції питання про її права, свободи, інтереси чи обов`язки не вирішувалося, оскільки вона не є власником або користувачем спірної земельної ділянки, а обставини щодо замовлення нею технічної документації із землеустрою чи вчинення дій, спрямованих на можливе оформлення прав на землю, не підтверджують наявності у неї речового права, на яке впливає ухвалене судове рішення. Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг У липні 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Грубська К. В., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 квітня 2026 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі № 6-180цс14 та у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 127/27333/16, від 20 листопада 2019 року у справі № 685/1537/17, від 18 березня 2020 року у справі №569/10027/15, від 10 червня 2020року у справі № 127/11492/16, від 12 липня 2022 року у справі № 904/4338/21, від 16 серпня 2022 року у справі № 904/4339/21, від 23 листопада 2022 року у справі № 910/14139/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статті 376 ЦК України, не врахували характер спірних правовідносин та не встановили всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Заявник зазначає, що саме собою користування земельною ділянкою за відсутності оформленого речового права на неї не може автоматично свідчити про її самовільне зайняття чи бути безумовною підставою для знесення розташованого на ній об`єкта. На її думку, суди не врахували, що спірна земельна ділянка протягом тривалого часу перебувала у фактичному користуванні членів її родини, пов`язана з домоволодінням за адресою: АДРЕСА_2 , а користування нею мало відкритий та добросовісний характер. Посилається на те, що членами її сім`ї вчинялися дії, спрямовані на оформлення прав на земельну ділянку у встановленому законом порядку, зокрема ОСОБА_2 зверталася до Київської міської ради із заявою про передання земельної ділянки у власність, було розроблено проєкт землеустрою щодо її відведення, проведено державну реєстрацію земельної ділянки та присвоєно їй кадастровий номер 8000000000:75:307:0098. Суди залишили поза увагою обставини щодо тривалості процедури оформлення земельної ділянки та причин неприйняття Київською міською радою остаточного рішення щодо її передання, у зв`язку із чим безпідставно поклали негативні наслідки такої бездіяльності органу місцевого самоврядування на відповідача. Знесення об`єкта нерухомого майна є крайнім заходом впливу, який може застосовуватися лише за умови доведення неможливості усунення порушень іншим способом. На переконання заявника, суди не перевірили, чи є такий спосіб захисту пропорційним, не встановили наявності реального порушення прав Київської міської ради та не врахували її добросовісної поведінки. Крім того, суди не надали належної оцінки всім доказам у справі, не дослідили обставини щодо історії користування земельною ділянкою та залишили поза увагою докази, які підтверджують вчинення дій щодо належного оформлення земельних правовідносин. У липні 2026 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Сербінова А. А., також подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, з урахуванням уточнень, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 30 квітня 2026 року в частині закриття апеляційного провадження за її апеляційною скаргою, поданою як особою, яка не брала участі у справі, та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду її апеляційної скарги. На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої абзацом другим частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, оскільки безпідставно закрив апеляційне провадження за її апеляційною скаргою, дійшовши помилкового висновку про те, що рішення суду першої інстанції не вирішує питання щодо її прав, свобод, інтересів чи обов`язків. На думку заявника, оскаржуваним рішенням безпосередньо вирішено питання щодо її прав та законних інтересів стосовно спірної земельної ділянки, а тому закриття апеляційного провадження порушило її право на апеляційний перегляд судового рішення та доступ до правосуддя. Крім того, заявник посилається на те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у її залученні до участі у справі як третьої особи, хоча ухвалене рішення безпосередньо впливає на її права та законні інтереси. Аргументи інших учасників справи У серпні та вересні 2026 року Святошинська окружна прокуратура міста Києва подала відзиви на касаційні скарги, у яких просила залишити ці скарги без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 29 липня 2026 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 та витребував матеріали цієї справи із Святошинського районного суду міста Києва. Верховний Суд ухвалою від 06 серпня 2026 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргоюОСОБА_1 17 вересня 2026 року матеріали справи № 759/11133/25 надійшли до Верховного Суду. Фактичні обставини, з`ясовані судами Земельна ділянка загальною площею 0,10 га, кадастровий номер 8000000000:75:307:0098, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради. Згідно з інформацією Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), викладеною у листах від 18 червня 2024 року, від 27 вересня 2024 року та від 17 січня 2025 року, Київська міська рада рішень щодо передання земельної ділянки на АДРЕСА_1 фізичним або юридичним особам у власність чи користування не приймала (том 1, а. с. 31, 32, 41, 42, 51, 52). Відповідно до витягів із Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 16 серпня 2018 року № НВ-8000339722016 та від 08 травня 2025 року № НВ-9962348942025 державна реєстрація земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:75:307:0098 проведена 16 серпня 2016 року Головним управлінням Держгеокадастру у місті Києві на підставі технічної документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розробленої ФОП ОСОБА_3 на замовлення ОСОБА_2 . Категорія земель - землі житлової та громадської забудови, вид цільового призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (том 1, а. с. 55-60, 177). До витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 08 травня 2025 року № НВ-9962348942025 долучено кадастровий план земельної ділянки та експлікацію земельних угідь, відповідно до якої площа земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:75:307:0098 становить 0,1000 га, за земельними угіддями - 0,1 га, ділянка зазначена як вільна від забудови (том 1, а. с. 58-60). У матеріалах справи міститься проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 від 16 лютого 2017 року № ПЗВ-1868 до справи А-18157, розроблений сертифікованим інженером-землевпорядником ФОП ОСОБА_3 (том 1, а. с. 89-179). Разом із тим рішення щодо затвердження зазначеного проєкту землеустрою та передання земельної ділянки ОСОБА_2 або іншій особі у власність чи користування Київська міська рада не приймала. Відповідно до протоколів огляду від 16 травня 2024 року та від 13 червня 2024 року, складених у межах кримінального провадження від 06 червня 2024 року № 12024100080001865 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 197-1 КК України, встановлено, що на земельній ділянці загальною площею 0,10 га, кадастровий номер 8000000000:75:307:0098, розташований об`єкт незакінченого будівництва, збудований із піноблоків на бетонній основі, а земельна ділянка огороджена металевою сіткою. Згідно з план-схемою земельної ділянки, складеною інженером-землевпорядником ОСОБА_4 за результатами геодезичної зйомки, площа земельної ділянки становить 0,10 га, а площа розміщеного на ній гаража - 70,0 кв. м (том 1, а. с. 39, 40, 45-48). Святошинський районний суд міста Києва вироком від 02 вересня 2024 року у справі № 759/15316/24 затвердив угоду про визнання винуватості, укладену 23 липня 2024 року між прокурором Святошинської окружної прокуратури міста Києва та ОСОБА_1 . Визнав ОСОБА_1 винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 197-1 КК України. Вирок сторонами не оскаржувався та набрав законної сили 03 жовтня 2024 року (том 1, а. с. 34, 35). Вироком встановлено, що ОСОБА_1 , достовірно знаючи про відсутність рішення Київської міської ради чи іншого компетентного органу про передання їй земельної ділянки площею 0,10 га, кадастровий номер 8000000000:75:307:0098, у власність або користування, самовільно зайняла зазначену земельну ділянку та здійснила на ній будівництво нежитлового об`єкта (гаража), загальною площею 70,0 кв. м. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно з частинами першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналіз наведених норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю (негаторний позов). Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Відповідно до частин першої-третьої статті 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно зі статтею 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності. У частинах першій та другій статті 83 ЗК України передбачено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування; в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону. Відповідно до частин першої-третьої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України). Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій установили, що земельна ділянка загальною площею 0,10 га, кадастровий номер 8000000000:75:307:0098, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , належить до земель комунальної власності територіальної громади міста Києва. Київська міська рада як власник земельної ділянки рішень про передання зазначеної земельної ділянки ОСОБА_1 чи іншим особам у власність або користування не приймала. Суди також встановили, що хоча на замовлення ОСОБА_2 було розроблено технічну документацію із землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, а 16 серпня 2016 року проведено її державну реєстрацію у Державному земельному кадастрі із присвоєнням кадастрового номера 8000000000:75:307:0098, однак процедура набуття права на земельну ділянку у встановленому законом порядку завершена не була. Формування земельної ділянки як об`єкта цивільних прав, розроблення землевпорядної документації та внесення відомостей про земельну ділянку до Державного земельного кадастру самі собою не свідчать про набуття особою права власності чи користування земельною ділянкою, оскільки відповідно до статей 116, 125 ЗК України таке право виникає після прийняття компетентним органом відповідного рішення та державної реєстрації речового права. Матеріали справи не містять доказів прийняття Київською міською радою рішення про передання спірної земельної ділянки у власність чи користування ОСОБА_1 або іншим особам. Департамент з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва не видавав та не реєстрував за ОСОБА_1 документів, які надають право на виконання підготовчих чи будівельних робіт, а також документів щодо прийняття закінченого будівництвом об`єкта в експлуатацію. Водночас на частині спірної земельної ділянки площею 0,0070 га розташований нежитловий об`єкт (гараж), загальною площею 70,0 кв. м, та огорожа. Крім того, Святошинський районний суд міста Києва вироком від 02 вересня 2024 року у справі № 759/15316/24, який набрав законної сили, визнав ОСОБА_1 винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 197-1 КК України. Цим вироком встановлено, що ОСОБА_1 , достовірно знаючи про відсутність рішення Київської міської ради чи іншого компетентного органу про передання їй земельної ділянки площею 0,10 га, кадастровий номер 8000000000:75:307:0098, у власність, користування, володіння чи розпорядження, самовільно зайняла зазначену земельну ділянку та здійснила будівництво нежитлового об`єкта (гаража) загальною площею 70,0 кв. м. Відповідно до частини шостої статті 82 ЦПК України вирок суду у кримінальному провадженні, який набрав законної сили, є обов`язковим для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалений вирок, лише в питанні, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Отже, встановлений вироком суду факт самовільного зайняття ОСОБА_1 земельної ділянки та здійснення на ній будівництва обґрунтовано врахований судами під час вирішення цього спору. За таких обставин, встановивши, що спірна земельна ділянка належить територіальній громаді міста Києва, відповідачу у встановленому законом порядку не передавалася, речові права на неї не виникли, а будівництво гаража здійснено без належної правової підстави, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про наявність підстав для захисту права власника шляхом усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою. Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що суди не врахували тривале користування земельною ділянкою членами її сім`ї, виготовлення землевпорядної документації та можливість оформлення права на земельну ділянку у майбутньому, не спростовують правильності висновків судів. Верховний Суд зазначає, що тривале фактичне користування земельною ділянкою комунальної власності, вчинення дій щодо оформлення документів або наявність наміру набути право на землю не замінюють встановленого законом порядку набуття такого права та не надають особі права здійснювати забудову земельної ділянки без волевиявлення її власника. Колегія суддів враховує, що знесення самочинного будівництва є заходом втручання у майнову сферу особи та має відповідати критеріям законності, необхідності і пропорційності. Водночас у цій справі застосування такого способу захисту є виправданим, оскільки спрямоване на відновлення порушеного права територіальної громади як власника земельної ділянки. Відповідач, здійснюючи будівництво без набуття права на землю та без дозвільних документів, не могла мати обґрунтованих очікувань щодо збереження створеного таким чином об`єкта нерухомості. При цьому знесення об`єкта у цій справі не є непропорційним втручанням у право особи, оскільки суди встановили відсутність правових підстав для перебування спірного об`єкта на земельній ділянці, власник якої заперечує проти такого використання належного йому майна. Отже, висновки судів про задоволення позову відповідають положенням статей 391, 376 ЦК України та статті 152 ЗК України. Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що суди вирішили питання про її права та обов`язки без залучення до участі у справі, Верховний Суд зазначає таке. Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси. За змістом статті 352 ЦПК України особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Судове рішення є таким, що ухвалене про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду щодо прав чи обов`язків цієї особи або у резолютивній частині суд прямо зазначив про її права чи обов`язки. Водночас будь-який інший правовий зв`язок особи зі спірними правовідносинами або її заінтересованість у результаті розгляду справи самі собою не свідчать про вирішення судом питання про права та обов`язки такої особи. Для реалізації особою, яка не брала участі у справі, права на апеляційне оскарження необхідним є встановлення безпосереднього, а не ймовірного чи потенційного впливу судового рішення на її права або обов`язки. Питання про те, чи вирішено судовим рішенням питання щодо прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків особи, яка не брала участі у справі, має вирішуватися з урахуванням конкретних обставин справи та змісту судового рішення. При цьому рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд під час визначення його цивільних прав і обов`язків. Схожих за змістом висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15, а також Верховний Суд у постановах від 04 червня 2020 року у справі № 522/7758/14, від 20 травня 2024 року у справі № 0827/11217/2012 та від 18 березня 2025 року у справі № 161/20282/21. У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що ОСОБА_2 не є власником або користувачем земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:75:307:0098, а також не має зареєстрованих речових прав щодо цієї земельної ділянки чи розташованого на ній об`єкта. Колегія суддів враховує, що саме на замовлення ОСОБА_2 було виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, проведено її державну реєстрацію у Державному земельному кадастрі та присвоєно кадастровий номер. Однак виготовлення землевпорядної документації, формування земельної ділянки та звернення особи до органу місцевого самоврядування із заявою про її передання у власність є лише етапами реалізації процедури набуття права на земельну ділянку та не створюють речового права на неї. Відповідно до статей 116, 118, 125 ЗК України завершення процедури набуття земельної ділянки із земель комунальної власності пов`язується із прийняттям відповідного рішення органом місцевого самоврядування та державною реєстрацією набутого права. Оскільки Київська міська рада рішення про передання ОСОБА_2 спірної земельної ділянки у власність чи користування не приймала, а речове право останньої щодо земельної ділянки не зареєстровано, судове рішення у цій справі не припинило, не змінило та не обмежило належного їй суб`єктивного цивільного права. Наявність у ОСОБА_2 інтересу щодо завершення процедури оформлення права на земельну ділянку у майбутньому не є тотожною вирішенню судом питання про її права чи обов`язки у розумінні статті 352 ЦПК України. Крім того, предметом спору у цій справі є усунення перешкод власнику земельної ділянки - територіальній громаді міста Києва - у користуванні та розпорядженні належним їй майном шляхом повернення земельної ділянки та знесення самочинного будівництва, здійсненого ОСОБА_1 . Саме дії останньої щодо самовільного зайняття земельної ділянки та здійснення будівництва були предметом оцінки судів. Рішення суду першої інстанції не містить висновків про права чи обов`язки ОСОБА_2 , а його резолютивна частина не встановлює для неї будь-яких правових наслідків. За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що рішенням суду першої інстанції питання про права, свободи, інтереси чи обов`язки ОСОБА_2 не вирішувалося, тому обґрунтовано закрив апеляційне провадження за її апеляційною скаргою. Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 зводяться до незгоди із правовою оцінкою наслідків розроблення землевпорядної документації та фактично ототожнюють законний інтерес щодо можливого набуття земельної ділянки у майбутньому із вже набутим речовим правом, що не відповідає вимогам земельного законодавства. Отже, наведені заявником підстави касаційного оскарження не підтвердилися. Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послалися заявники у касаційних скаргах. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційних скаргах, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Викладене дає підстави для висновку, що касаційні скарги є необґрунтованими, а тому підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявників. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Грубська Ксенія Володимирівна, та ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Сербінова Аліна Андріївна, залишити без задоволення. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 квітня 2026 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді:Є. В. ПетровА. І. ГрушицькийІ. В. Литвиненко Згадані норми: Конституція України, ст. 14; ЦК України, ст. 376; ЦК України, ст. 319; ЦК України, ст. 321; ЦК України, ст. 391; ЦК України, ст. 16; ЦПК України, ст. 389; ЦПК України, ст. 411; ЦПК України, ст. 3; ЦПК України, ст. 400; ЦПК України, ст. 2; ЦПК України, ст. 5; ЦПК України, ст. 82; ЦПК України, ст. 17; ЦПК України, ст. 18; ЦПК України, ст. 352; ЦПК України, ст. 401; ЦПК України, ст. 416; ЦПК України, ст. 409; ЗК України, ст. 78; ЗК України, ст. 80; ЗК України, ст. 83; ЗК України, ст. 116; ЗК України, ст. 125; ЗК України, ст. 152; КК України, ст. 197-1; Конвенція (ЄКПЛ), ст. 6 Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.