# ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 522/3572/24-Е Суд: Касаційний цивільний суд ВС Справа № 522/3572/24-Е Дата ухвалення: 2026-10-20 Вид судочинства: Цивільне Ідентифікатор ЄДРСР: 141145424 Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/141145424 Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/141145424 Окрема правова позиція з офіційної бази ВС у цій картці не наведена. Використовуйте повний текст рішення. ## Текст документа ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 жовтня 2026 року м. Київ справа № 522/3572/24-Е провадження № 61-5332св26 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М. розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бессараба Павла Анатолійовича на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 березня 2025 року в складі судді Яреми Х. С. та постанову Одеського апеляційного суду від 24 лютого 2026 року в складі колегії суддів Таварткіладзе О. М., Вадовської Л. М., Погорєлової С. О., в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу та ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просила стягнути з ОСОБА_1 68 000,00 дол. США боргу та 25 020,00 дол. США процентів за договорами позики. Зазначала, що ОСОБА_1 двічі позичала у неї кошти, про що складались боргові розписки. Уперше 05 серпня 2021 року ОСОБА_1 взяла в борг 25 000,00 доларів США під 2 % в місяць строком до 05 лютого 2022 року. Вдруге - взяла в борг ще 43 000,00 доларів США під 2 % в місяць без визначення дати взяття цієї позики та строку повернення коштів. ОСОБА_1 позичених грошей не повернула, проценти не сплатила. Позивачка через нотаріуса направляла вимогу повернути борг за розпискою на 43 000,00 доларів США під 2 % в місяць. Кошти не повернуто за двома розписками. Уважала, що строк повернення боргу з виплати процентів за першою розпискою обчислюється з дати отримання позики та до жовтня 2024 року (38 місяців). За другою - з 07 лютого 2024 року (коли закінчився 7-денний строк, визначений у вимозі щодо повернення позики) до жовтня 2024 року (7 місяців). Також посилалася на те, що має право на нарахування процентів за позикою під час розгляду справи судом. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 20 березня 2025 року рішенням Приморського районного суду м. Одеси позов ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 71 041,10 дол. США. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. 24 лютого 2026 року постановою Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 березня 2025 року в частині розподілу судових витрат у вигляді судового збору скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання позову 11 566,96 грн. У інший частині рішення суду залишено без змін. Судові рішення по суті спору мотивовані тим, що оригінали боргових розписок позивачем надано до суду, що доводить невиконання відповідачем своїх зобов`язань. З урахуванням частини другої статті 1047 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України з розписки від 05 серпня 2021 року вбачається зобов`язання щодо передачі 25 000,00 доларів США на певний строк під щомісячні проценти, що з огляду на відсутність доказів про наявність між сторонами інших зобов`язальних правовідносин свідчить про укладення між ними саме договору позики. Установивши, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики, ОСОБА_1 строком до 05 лютого 2022 року позику не повернула, не сплатила процентів за користування позиченими коштами, що є підставою для стягнення з відповідачки заборгованості за договором позики. Розписка від 05 лютого 2022 року передбачає обов`язок сплати позичальником 2 % на місяць за користування позиченими коштами. Судами відхилено розрахунок, здійснений позивачкою, відповідно до якого нараховано 2 % в місяць від взятої суми з 05 серпня 2021 року до жовтня 2024 року, що становить 19 000,00 доларів США, оскільки такий розрахунок суперечить положенню статті 1048 ЦК України і змісту розписки від 05 серпня 2021 року, строк якої обмежується 05 лютого 2022 року. Тому за розпискою від 05 серпня 2021 року відповідачка має борг в розмірі 25 000,00 доларів США та 2 % в місяць - 3 041,10 доларів США. Крім цієї розписки між сторонами також була укладена письмова розписка (без дати її складання) про те, що ОСОБА_1 взяла в борг у ОСОБА_2 43 000,00 доларів США під 2 % у місяць. Зазначена розписка також не передбачає строку повернення цих коштів. Відповідно до пункту другого частини першої статті 1049 ЦК України якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Вимога про повернення коштів надсилалась нотаріусом засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 31 січня 2024 року. Лист повернуто нотаріусу як такий, що не вдалось вручити адресату, з причини «за закінченням встановленого терміну зберігання», що, враховуючи нормативні строки пересилання поштових відправлень, а саме 2 дні, свідчить, що останньою датою виконання ОСОБА_1 обов`язку повернути 43 000,00 доларів США є 03 березня 2024 року (31 січня 2024 року + 2 дні + 30 днів). Строк повернення позики настав. Позовні вимоги ОСОБА_2 у цій частині є обґрунтованими, оскільки встановлено наявність між сторонами правовідносин за договорами позики, дійсність та достовірність договорів позики не спростована. Заперечуючи проти написання цих розписок, ОСОБА_1 не заявляла клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи ані в суді першої, ані апеляційної інстанціях. Надані позивачем оригінали розписок є належними доказами передання грошової суми позичальнику, а доказів виконання зобов`язання ОСОБА_1 не надала. Відповідачкою презумпцію правомірності правочину належними та допустимими доказами спростовано не було. Суд апеляційної інстанції погодився з вирішенням позовних вимог по суті, але зазначив, що судом першої інстанції не дотримано вимог частини другоїстатті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) щодо розподілу судових витрат (судового збору) з урахуванням пропорційності задоволених позовних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2026 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Бессараба П. А. на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 березня 2025 року та постанову Одеського апеляційного судувід 24 лютого 2026 року, в якій просить їх скасувати, та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову або направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц, від 18 січня 2023 року в справі № 488/2807/17, в постановах Верховного Суду від 08 липня 2019 року в справі № 524/4946/16-ц, від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц, від 12 лютого 2020 року в справі № 161/5009/18, від 04 березня 2020 року в справі№ 632/2209/16, від 29 червня 2021 року в справі № 201/11388/17, від 04 грудня 2023 року в справі № 991/2396/22, від 16 лютого 2024 року в справі № 902/1331/22, про обсяг дослідження змісту розписок; про те, що неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм; після спливу строку повернення позики позичальник не користується коштами в розумінні статті 1048 ЦК України, а тому нарахування процентів, передбачених договором, є безпідставним. Кредитор у такому разі має право на стягнення інфляційних втрат та 3 % річних на підставі статті 625 ЦК України; у разі якщо сторона заперечує факт підписання нею боргової розписки, а інші докази не дають можливості беззаперечно встановити автентичність підпису, суд зобов`язаний призначити судову почеркознавчу експертизу. Непризначення такої експертизи за наявності спору про підпис є порушенням статей 103, 104 ЦПК України та принципу змагальності, а також унеможливлює встановлення істотних обставин справи; що надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду. Апеляційний суд, погоджуючись із висновком суду першої інстанції про стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів, керувавсявиключно наявністю письмових розписок, не перевіривши та не встановивши факт реальної передачі грошових коштів у розмірі 68 000,00доларів США, що є обов`язковою умовою для визнання договору позики укладеним відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України. Апеляційний суд визнав належним доказом розписку на суму 43 000,00 доларів США, яка не містить дати її складення. Відсутність дати унеможливлює встановлення моменту укладення договору позики, що є визначальним для реального договору згідно зі статтею 1046 ЦК України. У розписках немає підтвердження отримання ОСОБА_1 грошових коштів, не вказано зобов`язання повернення цих коштів. Розписки, копії яких додані до позовної заяви, мають фіктивний характер оформлених угод, дійсною метою яких є отримання неправомірної вигоди, шляхом проведення шахрайських дій. На розписці, яка датується 05 серпня 2021 року, загалом вбачається те, що вона написана двома різними особами. Також на розписці є «пробіл» між словами, що підтверджує те, що текст розписки не є закінченим. ОСОБА_2 не є фінансовою установою, а тому, враховуючи чинне законодавство, не має права надавати фінансові послуги та отримувати відсотки за розписками. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, нарахував ОСОБА_1 проценти в розмірі 2 % щомісяця за розпискою від 05 серпня 2021 року за період після 05лютого 2022 року (дати, до якої позику мало бути повернуто), що прямо суперечить статті 1048 ЦК України та усталеній практиці Верховного Суду. ОСОБА_1 у суді першої інстанції та в апеляційній скарзі заперечувала факт написання нею обох розписок, звертаючи увагу суду на те, що розписки виконані різними особами з різною манерою написання тексту. Однак суд першої інстанції, а за ним і апеляційний суд, безпідставно не призначили судову почеркознавчу експертизу. Апеляційний суд зазначив, що, заперечуючи проти написання цих розписок, ОСОБА_1 не заявляла клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, ані в суді першої, ані апеляційної інстанціях, проте матеріали справи свідчать про інше: представник відповідачки неодноразово заявляв про необхідність проведення такої експертизи. Позивачці і відповідачці повинні бути створені рівні можливості для реалізації права на судовий захист, зокрема, суд першої інстанції повинен був призначити почеркознавчу експертизу щодо встановлення особи, яка написала текст та підпис на розписці, що гарантувало відповідачці можливість захисту її прав від безпідставного та необґрунтованого позову. Суд першої інстанції, як і суд апеляційної інстанції, не вжив жодних процесуальних заходів для забезпечення збереження оригіналів доказів та не вилучив їх у позивачки, хоча відповідачкою про це неодноразово заявлялось, адже таке створює реальну загрозу повторного пред`явлення тих самих розписок до інших осіб або установ з метою повторного стягнення коштів. Відповідно до статті 95 ЦПК України та практики Верховного Суду в разі неподання оригіналу письмового доказу за наявності сумнівів у достовірності копії суд має право не враховувати такий доказ, тобто суд зобов`язаний забезпечити збереження оригіналів документів, якщо вони є основними доказами у справі. У разі неподання оригіналу без поважних причин суд має право не брати до уваги копію документа. Не відповідає матеріалам справи твердження апеляційного суду про те, що оригінали боргових розписок були надані позивачкою для огляду, що нібито підтверджує невиконання відповідачкою зобов`язань. Судове засідання 24 лютого 2026 року відбулося за відсутності позивачки та її представника, а тому фізичне пред`явлення оригіналів розписок для огляду було неможливим. Апеляційний суд, частково задовольнивши апеляційну скаргу ОСОБА_1 лише в частині розподілу судових витрат, фактично не надав жодного висновку по суті позовних вимог та не переглянув законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині стягнення основного боргу та процентів. Апеляційний суд відмовив у відкладенні розгляду справи у зв`язку з перебуванням представника позивачки на лікуванні, мотивуючи це поданням медичного документа іноземною мовою без перекладу. Водночас сама відсутність перекладу не є безумовною підставою для відмови у відкладенні, оскільки суд мав можливість надати строк для усунення цього недоліку. За таких обставин формальний підхід суду не повинен був перешкоджати реалізації права позивача на належну участь у судовому розгляді та доступ до правосуддя. Позиція інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу позивачка зазначає, що суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок про те, що між сторонами у належній формі укладено договори позики, на підтвердження укладення яких позивачкою надано боргові документи: розписку від 05 серпня 2021 року, зі змісту якої вбачається, що ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_2 25 000,00доларів США під 2 % у місяць строком до 05 лютого 2022 року, у якій міститься підпис ОСОБА_1 , та розписку без дати її складання, зміст якої передбачає, що ОСОБА_1 взяла в борг у ОСОБА_2 43 000,00доларів США під 2 % у місяць. З урахуванням статей 1047-1049 ЦК України суди зробили правильний висновок про те, що зі змісту розписок вбачається набуття відповідачкою грошових боргових зобов`язань, що з огляду на відсутність доказів про наявність між сторонами інших зобов`язальних правовідносин, свідчить про укладення між ними саме договору позики. Відповідно, позовні вимоги ОСОБА_2 є обґрунтованими, оскільки судами встановлено наявність між сторонами правовідносин за договорами позики, дійсність та достовірність договорів позики не спростована і на факт виконання своїх зобов`язань за цими договорами відповідачка не посилалась у своїх запереченнях на позовні вимоги. Крім того, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові зауважив, що, заперечуючи проти написання цих розписок, ОСОБА_1 не заявляла клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, ані в суді першої, ані в суді апеляційної інстанції. Надані позивачкою оригінали розписок є належними доказами передання грошової суми позичальнику, а доказів виконання зобов`язання ОСОБА_1 не надала. Касаційне провадження підлягає закриттю, оскільки наведені в касаційній скарзі постанови Верховного Суду стосуються перегляду справ, де вирішувалися спори за правовідносинами, які не мають стосунку до питань застосування норм права всправі № 522/3572/24-Е, а тому посилання на вказані постанови не можуть бути прийняті до уваги. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно з власноручно написаною 05 серпня 2021 року борговою розпискою ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_2 25 000,00 доларів США під 2 % в місяць, строком до 05 лютого 2022 року. Згідно з власноручно написаною борговою розпискою (немає дати її складення) ОСОБА_1 взяла в борг у ОСОБА_2 43 000,00 доларів США під 2 % в місяць. Згідно з нотаріально посвідченою заявою від 31 січня 2024 року № 16, адресованою ОСОБА_1 через приватного нотаріуса від ОСОБА_2 , боржнику направлено лист про повернення 43 000,00 доларів США боргу та процентів. Запропоновано ОСОБА_1 у 7-денний строк від дня пред`явлення цієї вимоги (отримання заяви-повідомлення) повернути позичені кошти. Заява була передана шляхом відправлення листа через відділення поштового зв`язку зі зворотним повідомленням про вручення, повернута відділенням Укрпошти «за закінченням терміну зберігання, без вручення адресату». За власними розрахунками позивачки борг ОСОБА_1 за процентами за позикою від 05 серпня 2021 року на суму 25 000,00 доларів США становить 19 000,00 доларів США за 38 місяців, починаючи з 05 серпня 2021 року до жовтня 2024 року. За другою позикою (без дати складення та строку повернення) на 43 000,00 доларів США борг ОСОБА_1 за процентами становить 6 020,00 доларів США за 7 місяців, починаючи з 07 лютого 2024 року (закінчення 7-денного строку, визначеного у нотаріально посвідченій вимозі від 31 січня 2024 року) до жовтня 2024 року. Всього розмір процентів за двома позиками позивачка визначила у 25 020,00 доларів США, основний борг становить 68 000,00 доларів США. Позиція Верховного Суду Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до положень статті 11 ЦК України за своєю правовою природою договір є правочином. Водночас договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків. У частині першій статті 526 ЦК України зазначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України). Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, сплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Отримання коштів у борг за договором позики підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можна встановити, що відбулася передача певної суми від позичальника до позикодавця саме за таким договором. Такі висновки викладені як в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року в справі № 723/304/16-ц, у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року в справі № 344/16307/15, від 22 серпня 2019 року в справі № 369/3340/16, від 14 липня 2021 року в справі № 750/2316/19, так і в постановах Верховного Суду, на які посилається заявниця у касаційній скарзі. Верховний Суд висновує, що суди в цій справі врахували наведені висновки, з огляду на таке. Відповідачка не згодна з наявністю у неї боргових зобов`язань, посилаючись на те, що апеляційний суд не перевірив та не встановив факт реальної передачі грошових коштів у розмірі 68 000,00 доларів США; визнав належним доказом розписку на суму 43 000,00 доларів США, яка не містить дати її складення; залишив без уваги те, що в розписках немає підтвердження отримання ОСОБА_1 грошових коштів, не вказано обов`язок їх повернути; розпискимають фіктивний характер оформлених угод, дійсною метою яких є отримання неправомірної вигоди, шляхом проведення шахрайських дій; на розписці, яка датується 05 серпня 2021 року, загалом вбачається те, що вона написана двома різними особами, також на розписці є «пробіл» між словами, що підтверджує те, що текст розписки не є закінченим; ОСОБА_2 не є фінансовою установою, а тому не має права надавати фінансові послуги та отримувати відсотки за розписками. Колегія суддів уважає наведені доводи безпідставними. Згідно з власноручно написаною 05 серпня 2021 року борговою розпискою ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_2 25 000,00 доларів США під 2 % в місяць, строком до 05 лютого 2022 року. Згідно з власноручно написаною борговою розпискою (немає дати її складення) ОСОБА_1 взяла в борг у ОСОБА_2 43 000,00 доларів США під 2 % в місяць. Доводи відповідачки про те, що суди не встановили факту реальної передачі грошових коштів, спростовуються змістом самих розписок, які містять безпосереднє волевиявлення відповідачки щодо отримання відповідних коштів у борг та виникнення обов`язку їх повернути. Необґрунтованими є доводи про те, що розписки не містять підтвердження отримання відповідачкою грошових коштів та не встановлюють її обов`язку щодо їх повернення. Таке твердження прямо суперечить тексту самих документів: у розписці від 05 серпня 2021 року зазначено про отримання відповідачкою коштів від позивачки та визначено строк їх повернення, а в іншій розписці прямо зазначено, що 43 000,00 доларів США взяті відповідачкою у борг. Тобто як факт отримання коштів, так і їх борговий характер підтверджені змістом письмових доказів. Боргова розписка, складена позичальником, є документом, який підтверджує не лише факт укладення договору позики, а й отримання позичальником визначеної в ній суми коштів. Посилання на відсутність дати складення розписки на суму 43 000,00 доларів США також не спростовує факту виникнення боргового зобов`язання. Відсутність у розписці дати її написання сама собою не свідчить про її недійсність, неналежність чи недопустимість як доказу, якщо з її змісту вбачається факт отримання коштів у борг та обов`язок їх повернення, а достовірність цього документа не спростована належними доказами. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, повинна містити відомості, які дають змогу встановити факт передання позикодавцем позичальнику грошових коштів у борг та прийняття позичальником обов`язку їх повернути. Водночас дата складення розписки не має самостійного та вирішального значення для встановлення факту виникнення позикових правовідносин, якщо зі змісту самого документа та інших встановлених у справі обставин убачається факт отримання коштів у борг та обов`язок їх повернення. Відсутність у розписці дати її складення сама собою не свідчить про недійсність відповідного правочину, не нівелює зафіксованого в ній волевиявлення позичальника та не позбавляє такий документ доказового значення. Визначальним є те, чи дає зміст розписки можливість встановити істотні для спірних правовідносин обставини, зокрема факт отримання коштів, їх розмір, борговий характер правовідносин та обов`язок позичальника їх повернути. Відсутність дати складення розписки може мати значення для визначення моменту виникнення зобов`язання та строку його виконання, однак не виключає можливості встановлення таких обставин іншими належними доказами. У разі якщо строк повернення позики сторонами не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, застосовується правило частини першої статті 1049 ЦК України, відповідно до якого позичальник зобов`язаний повернути позику протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Отже, відсутність календарної дати на борговій розписці не може розглядатися як безумовна підстава для висновку про відсутність між сторонами договору позики. Така обставина підлягає оцінці судом у сукупності з іншими відомостями, що містяться у розписці, та доказами, наданими сторонами. У цій справі відповідачка не спростувала факту написання розписки на суму 43 000,00 доларів США та не надала належних доказів того, що зазначені в ній кошти фактично не отримувала або що документ не відображає її дійсного волевиявлення. За таких обставин відсутність дати складення розписки не спростовує факту існування боргового зобов`язання та не може сама собою бути підставою для відмови у задоволенні позову. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. До спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України). У справі, яка переглядається, договори позики укладені в письмовій формі (боргові розписки) та їх зміст підтверджує факт передачі позикодавцем грошової суми позичальнику та отримання останнім цих коштів до підписання договору його сторонами. З підстав безгрошевості, чи укладення правочину під фізичним примусом або внаслідок шахрайських дій договір позики недійсним не визнавався, тому, з огляду на неспростовану презумпцію правомірності правочину, доводи касаційної скарги щодо недійсності боргової розписки є безпідставними. Необґрунтованими є й посилання відповідачки на те, що позивачка не є фінансовою установою, а тому не мала права надавати кошти та отримувати проценти. ЦК України у главі 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» прямо врегульовує відносини позики та не обмежує коло позикодавців і позичальників виключно фінансовими установами. За своєю правовою природою договір позики є цивільно-правовим договором, сторонами якого можуть бути, зокрема, фізичні особи. Стаття 1048 ЦК України прямо допускає встановлення договором обов`язку позичальника сплачувати проценти на суму позики. Отже, передача однією фізичною особою іншій фізичній особі грошових коштів у позику та погодження сторонами процентів за користування ними є способом реалізації права сторін на вільне визначення умов цивільно-правового договору, а не свідченням здійснення позивачкою діяльності з надання фінансових послуг. У цій справі не встановлено здійснення позивачкою систематичної професійної діяльності з надання фінансових послуг. Передача фізичною особою іншій фізичній особі коштів у позику є цивільно-правовими відносинами позики та сама собою не свідчить про здійснення фінансової діяльності, яка потребує спеціального статусу чи ліцензування. Відтак відсутність у позивачки статусу фінансової установи не впливає на дійсність укладеного між сторонами договору позики та не позбавляє сторони права погодити платність користування позикою. Узгоджена сторонами умова про сплату 2 % на місяць є умовою договору позики та не свідчить про надання позивачкою фінансової послуги в розумінні спеціального законодавства. Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. У статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. Вказаний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 27 березня 2024 року в справі № 596/1123/19 та від 05 червня 2024 року в справі № 640/15157/16-ц. Верховний Суд погоджується з висновками судів у цій справі про те, що наявність у позивачки боргових розписок є підтвердженням існування правовідносин за договором позики між сторонами та свідчить про невиконане позичальником зобов`язання. Колегія суддів уважає безпідставними доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій були зобов`язані за власною ініціативою призначити судову почеркознавчу експертизу для встановлення особи, яка виконала текст та підпис на боргових розписках. Саме лише заперечення відповідачкою факту написання розписок та посилання на відмінності у почерку не зумовлює безумовного обов`язку суду призначити експертизу. Відповідно до засад змагальності цивільного процесу саме сторони повинні довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень (статті 12, 81 ЦПК України). Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду(частина друга статті 13 ЦПК України). Відповідно до статті 105 ЦПК України призначення експертизи судом є обов`язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов`язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров`я;2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати. Як установив апеляційний суд, відповідачка, заперечуючи факт написання розписок, не заявляла належного клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи ні під час розгляду справи судом першої інстанції, ні в апеляційному суді. Саме собою посилання представника відповідачки на доцільність або необхідність проведення експертизи не є тотожним належно заявленому клопотанню про її призначення, яке дає суду можливість вирішити питання про предмет експертного дослідження, поставлені перед експертом питання, експертну установу, об`єкти та матеріали, необхідні для його проведення. Відповідачка не була позбавлена процесуальної можливості скористатися передбаченими законом засобами доказування. Вона могла своєчасно заявити відповідне клопотання, надати необхідні для експертного дослідження вільні та експериментальні зразки почерку, сформулювати питання експерту та обґрунтувати, які саме обставини неможливо встановити без спеціальних знань. Невчинення стороною таких процесуальних дій не може автоматично трансформуватися у процесуальний обов`язок суду самостійно призначати експертизу. Відповідно до принципу диспозитивності суд розглядає справу в межах заявлених сторонами вимог та на підставі поданих ними доказів. Суд не повинен замінювати сторону у реалізації її процесуальних прав або самостійно збирати докази на підтвердження її заперечень. Тому посилання відповідачки на необхідність забезпечення рівності сторін не означає покладення на суд обов`язку за власною ініціативою проводити експертне дослідження замість сторони, яка заперечує доказ. У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, відповідне клопотання щодо призначення почеркознавчої експертизи заявлялося, що свідчить про відмінні обставини порівнюваних справ. Стосовно оригіналів розписок колегія суддів зазначає таке. За змістом статті 95 ЦПК України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо учасник справи подає копію письмового доказу, суд може вимагати подання його оригіналу, а оригінал письмового доказу оглядається судом та може бути повернутий особі, яка його подала, після закінчення розгляду справи у випадках, передбачених процесуальним законом. Отже, наведені положення не встановлюють обов`язку суду вилучати оригінал письмового доказу у особи, яка ним володіє, та залишати такий документ у матеріалах справи. Процесуальний закон передбачає можливість подання оригіналу для огляду судом із подальшим його поверненням особі, яка його подала. Як установлено судами, оригінали обох боргових розписок були надані позивачкою для огляду суду першої інстанції (а. с. 102), в якому були представники обох сторін. Суд оглянув оригінали та встановив їх відповідність копіям, що містяться в матеріалах справи, не виявивши розбіжностей між ними. Вимогу процесуального закону щодо можливості перевірки судом відповідності копій письмових доказів їх оригіналам було дотримано. За таких обставин посилання відповідачки на положення статті 95 ЦПК України щодо можливості неврахування копії документа у разі неподання його оригіналу є неспроможним. У цій справі оригінали не лише існували, а й були фактично пред`явлені суду для огляду. Тому підстави для застосування передбачених статтею 95 ЦПК України наслідків неподання оригіналу письмового доказу відсутні. Не свідчить про порушення норм процесуального права і те, що після огляду оригінали розписок не були залишені у матеріалах справи. ЦПК України не передбачає обов`язкового вилучення судом оригіналу кожного письмового доказу після його огляду. Відповідно,повернення оригіналів особі, яка їх подала, не ставить під сумнів достовірність досліджених судом доказів та не зумовлює недопустимості їх копій. Необґрунтованими є також доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій нарахували відповідачці проценти в розмірі 2 % щомісяця за розпискою від 05 серпня 2021 року за період після 05 лютого 2022 року, тобто після визначеного сторонами строку повернення позики. Такі доводи спростовуються безпосередньо змістом оскаржуваних судових рішень. Як установили суди, за розпискою від 05 серпня 2021 року позика у розмірі 25 000,00 доларів США мала бути повернута до 05 лютого 2022 року, а проценти у погодженому сторонами розмірі 2 % на місяць нараховані та стягнуті саме за період до 05 лютого 2022 року, тобто в межах погодженого сторонами строку користування позикою. Твердження заявниці про нарахування процентів після настання строку повернення позики ґрунтується на неправильному прочитанні змісту судових рішень та не відповідає фактичному обсягу задоволених позовних вимог. Щодо іншої розписки, за якою відповідачка отримала 43 000,00 доларів США, суди взагалі не стягували проценти, що додатково спростовує доводи касаційної скарги про неправомірне нарахування процентів за весь період після спливу строку повернення позики. Отже, посилання заявниці на положення статті 1048 ЦК України та практику Верховного Суду щодо припинення нарахування договірних процентів після спливу строку кредитування є безпідставним, оскільки суди фактично застосували ці положення саме в тому обсязі, який відповідає встановленим умовам позики: проценти за першою розпискою стягнуто лише до 05 лютого 2022 року, а за другою розпискою проценти не стягувалися взагалі. Безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що відмова апеляційного суду у відкладенні розгляду справи у зв`язку з перебуванням представника позивачки на лікуванні порушила право ОСОБА_2 на належну участь у судовому розгляді та доступ до правосуддя. Як убачається з матеріалів справи, у судовому засіданні апеляційного суду був присутній представник відповідачки(а. с. 212), тобто сама відповідачка не була позбавлена можливості реалізувати свої процесуальні права, подавати пояснення, заперечення, заявляти клопотання та брати участь у дослідженні матеріалів справи. Статтею 411 ЦПК України безумовна підстава для скасування судового рішення стосується випадку, коли справу розглянуто за відсутності учасника справи, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник обґрунтовує касаційну скаргу саме цією обставиною. У цій справі таких обставин не встановлено. Сам собою факт відсутності представника позивачки у судовому засіданні, за умови належного повідомлення учасника справи про дату, час і місце його проведення, не означає порушення права на доступ до суду та не зумовлює обов`язкового скасування судового рішення. Процесуальний закон прямо передбачає можливість розгляду справи за відсутності належним чином повідомленого учасника справи або його представника у визначених ЦПК України випадках. Доводи касаційної скарги в цій частині фактично спрямовані на захист процесуальних інтересів іншої сторони - позивачки, тоді як касаційну скаргу подала відповідачка. Отже, заявниця не обґрунтувала, яким саме чином розгляд справи за відсутності представника позивачки порушив її власні процесуальні права або призвів до неправильного вирішення справи. Безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд, частково задовольнивши апеляційну скаргу відповідачки лише в частині розподілу судових витрат, фактично не надав висновків щодо суті спору та не переглянув законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині стягнення основного боргу та процентів. Зі змісту постанови апеляційного суду вбачається протилежне. Апеляційний суд не обмежився вирішенням питання про розподіл судових витрат, а перевірив доводи апеляційної скарги відповідачки щодо законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог по суті, надав оцінку наведеним нею запереченням та погодився з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення основного боргу та процентів у визначеному судом розмірі. Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог без змін, тим самим підтвердив правильність установлених судом першої інстанції обставин та правової оцінки спірних правовідносин. Те, що апеляційний суд не змінив рішення в частині основного боргу та процентів, не означає, що відповідна частина рішення не була предметом апеляційного перегляду. Доводи касаційної скарги в іншій частині зводяться до переоцінки доказів у справі. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Верховний Суд є судом права, а не судом факту, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку відповідно до статті 400 ЦПК України. Інші доводи касаційної скарги є необґрунтованими та не впливають на висновки судів. Не заслуговують на увагу доводи відзиву про необхідність закриття касаційного провадження з підстав того, що наведені заявницею постанови Верховного Суду стосуються правовідносин, які нібито не мають відношення до спірних у цій справі правовідносин. Факт відмінності фактичних обставин у справах, на які посилається заявниця, не свідчить про відсутність подібності правовідносин. Для цілей застосування пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України подібність правовідносин не означає їх повної фактичної тотожності. Така подібність визначається з урахуванням змістового, суб`єктного та об`єктного критеріїв, а встановлені у конкретних справах фактичні обставини можуть відрізнятися. Отже, обставина, на яку посилається сторона у відзиві, а саме наявність відмінностей у фактичних обставинах справ не спростовує подібності правовідносин та не може бути підставою для висновку про те, що наведені у касаційній скарзі правові висновки Верховного Суду є нерелевантними для вирішення порушених заявницею питань права. У цій справі наведені заявницею постанови Верховного Суду стосуються правового регулювання відносин, які за своїм змістом та предметом правового регулювання є подібними до спірних у цій справі. Відмінність окремих фактичних обставин таких справ є закономірною, оскільки кожна справа має індивідуальний фактичний склад, однак така відмінність не нівелює значення сформульованих Верховним Судом висновків щодо застосування відповідних норм права. Необхідно враховувати, що підставою для закриття касаційного провадження відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України є встановлення того, що висновок Верховного Суду, на який посилався скаржник, стосується правовідносин, які не є подібними. Отже, для застосування цієї процесуальної підстави недостатньо лише констатувати відмінність фактичних обставин справ; необхідно встановити відсутність саме подібності правовідносин за відповідними критеріями. Таких обставин у цій справі не встановлено. Наведені заявницею постанови Верховного Суду містять правові висновки щодо застосування норм права у правовідносинах, які є подібними за предметом правового регулювання до спірних у цій справі, а відмінності у фактичних обставинах підлягають оцінці під час вирішення справи по суті та не є самостійною підставою для закриття касаційного провадження. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення (рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині) - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Щодо розподілу судових витрат Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цій справі оскаржувані судові рішення залишаються без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду УХВАЛИВ: У задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Гусарова Олександра Леонідовича про закриття касаційного провадження відмовити. Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бессараба Павла Анатолійовича залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 березня 2025 року в незміненій апеляційним судом частині та постанову Одеського апеляційного суду від 24 лютого 2026 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська Згадані норми: ЦК України, ст. 1047; ЦК України, ст. 1048; ЦК України, ст. 1049; ЦК України, ст. 625; ЦК України, ст. 1046; ЦК України, ст. 626; ЦК України, ст. 627; ЦК України, ст. 11; ЦК України, ст. 526; ЦК України, ст. 525; ЦК України, ст. 202; ЦК України, ст. 207; ЦК України, ст. 204; ЦК України, ст. 215; ЦК України, ст. 545; ЦПК України, ст. 141; ЦПК України, ст. 95; ЦПК України, ст. 389; ЦПК України, ст. 400; ЦПК України, ст. 12; ЦПК України, ст. 81; ЦПК України, ст. 13; ЦПК України, ст. 105; ЦПК України, ст. 411; ЦПК України, ст. 396; ЦПК України, ст. 401; ЦПК України, ст. 416 Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.