# ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 601/3714/25 Суд: Касаційний цивільний суд ВС Справа № 601/3714/25 Дата ухвалення: 2026-11-04 Вид судочинства: Цивільне Ідентифікатор ЄДРСР: 141227490 Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/141227490 Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/141227490 Окрема правова позиція з офіційної бази ВС у цій картці не наведена. Використовуйте повний текст рішення. ## Текст документа ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 листопада 2026 року м. Київ справа № 601/3714/25 провадження № 61-9855св26 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: заявник - ОСОБА_1 , заінтересовані особи: орган опіки та піклування Почаївської міської ради, ОСОБА_2 , Військова частина НОМЕР_1 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Писаренко Наталія Олексіївна, на рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 08 квітня 2026 року в складі судді Коротича І. А. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 14 липня 2026 року в складі колегії суддів Костіва О. З., Гірського Б. О., Храпак Н. М., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст заявлених вимог У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про визнання фізичної особи недієздатною, встановлення опіки та призначення опікуна, заінтересовані особи: орган опіки та піклування Почаївської міської ради, ОСОБА_2 , Військова частина НОМЕР_1 . Заява обґрунтована тим, що він є сином ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є особою похилого віку, часто хворіє, є особою з інвалідністю ІІ групи, страждає психічним захворюванням, не може усвідомлювати значення своїх дій, потребує постійного стороннього догляду та опіки. Враховуючи викладене, заявник просив суд визнати недієздатною ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , та призначити ОСОБА_1 опікуном над недієздатною ОСОБА_2 . Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Кременецький районний суд Тернопільської області рішенням від 08 квітня 2026 року заяву задовольнив частково. Визнав недієздатною ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Відмовив у задоволенні заяви про призначення ОСОБА_1 опікуном над недієздатною ОСОБА_2 . Передав недієздатну ОСОБА_2 під опіку органу опіки та піклування Почаївської міської ради Тернопільської області до вирішення питання про призначення опікуна в порядку, визначеному законодавством. На підставі частини шостої статті 300 ЦПК України встановив строк дії цього рішення - два роки з дня набрання ним законної сили. Рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог про визнання особи недієздатною мотивовано тим, що ОСОБА_2 є особою з інвалідністю ІІ групи довічно, страждає хронічним, стійким психічним розладом у вигляді параноїдальної шизофренії, безперервний перебіг, виражений дефект за змішаним типом. ОСОБА_2 не здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що підтверджено наданими суду доказами. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог про призначення ОСОБА_1 опікуном ОСОБА_2 мотивовано тим, що до звернення із заявою до суду ОСОБА_1 29 листопада 2025 року призваний до Збройних Сил України і натепер проходить військову службу, тому вказана обставина унеможливлює фактичне виконання ним обов`язків опікуна недієздатної. Крім того, заявник особисто не звертався із заявою до органу опіки та піклування із заявою про призначення його опікуном. Доказів того, що його представник має право на таке звернення суду не надано. Також у висновку органу опіки та піклування не викладено обставин, які б свідчили, що інші близькі родичі чи члени сім`ї не можуть бути опікунами недієздатної особи. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Не погодившись із рішенням суду першої інстанції у частині відмови у призначенні заявника опікуном недієздатної особи, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Тернопільський апеляційний судпостановою від 14 липня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 08 квітня 2026 року змінив, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В решті рішення суду залишив без змін. Змінюючи мотиви ухвалення судового рішення в частині відмови у призначенні заявника опікуном недієздатної особи, апеляційний суд виходив з того, що висновок органу опіки та піклування не містить обґрунтування неможливості виконання іншими особами функцій опікуна над недієздатною, зокрема, рідною сестрою заявника ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . У матеріалах справи відсутні будь-які відомості щодо можливості здійснювати нею догляд за своєю матір`ю, чого також не встановлено і у висновку органу опіки та піклування. Долучені заявником докази на підтвердження проживання його сестри в США, беззаперечно не підтверджують факт неможливості чи небажання останньої здійснювати таку опіку, враховуючи також те, що в матеріалах справи відсутня її згода на призначення опікуном саме ОСОБА_1 , а також відсутні будь-які її пояснення щодо обставин справи. Крім того, у висновку органу опіки та піклування не проаналізована фізична можливість ОСОБА_1 виконувати обов`язки опікуна над недієздатною та його матеріальна спроможність утримувати недієздатну особу. Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи особи, яка її подала 22 липня 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Писаренко Н. О., через підсистему «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 08 квітня 2026 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 14 липня 2026 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові в частині відмови у призначенні його опікуном і в цій частині ухвалити нове судове рішення про задоволення вимог заяви. Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування цих норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2026 року у справі № 305/1557/24 (провадження № 61-9539сво25), крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, та пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів). Заявник указує, що суди застосували надмірний формалізм під час оцінки висновку органу опіки та піклування, безпідставно поклавши відповідальність за недоліки документа, виданого органом місцевого самоврядування (його неповнота, надмірна лаконічність), на заявника. Ще до моменту його мобілізації до Збройних Сил України держава вже надала заявнику статус доглядача своєї матері, яка потребує стороннього догляду, що підтверджено довідкою Управління соціального захисту населення Кременецької РДА від 24 червня 2025 року, згідно з якою заявник перебуває на обліку в Управлінні соціального захисту населення районної військової адміністрації як одержувач щомісячної грошової допомоги особі, яка проживає з особою ІІ групи інвалідності внаслідок психічного розладу, яка за висновком лікарської комісії медичного закладу потребує стороннього догляду. Апеляційний суд дійшов безпідставного висновку про ймовірну можливість здійснювати догляд за недієздатною рідною сестрою заявника ОСОБА_3 , яка постійно проживає на території США, що унеможливлює здійснення нею щоденної опіки над недієздатною. Відзив на касаційну скаргу не подано Провадження у суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 30 липня 2026 року відкрив касаційне провадження у цій справі, витребував справу із суду першої інстанції. У серпні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду. Верховний Суд ухвалою від 14 жовтня 2026 року справу призначив до судового розгляду. Фактичні обставини, встановлені судами попередніх інстанцій ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 є сином ОСОБА_2 . Згідно із довідкою Управління соціального захисту населення Кременецької РДА від 24 червня 2025 року ОСОБА_1 перебуває на обліку в Управлінні соціального захисту населення як одержувач щомісячної грошової допомоги особі, яка проживає з особою ІІ групи інвалідності внаслідок психічного розладу ОСОБА_2 , яка за висновком лікарської комісії медичного закладу потребує стороннього догляду. ОСОБА_2 є особою з інвалідністю ІІ групи довічно, що підтверджується довідкою до акта огляду медико-соціальної експертної комісії серії 12ААГ № 728103 від 04 червня 2024 року. Згідно із висновком судово-психіатричного експерта за № 68, наданого Тернопільською філією судових експертиз Державної установи «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров`я України» від 29 січня 2026 року встановлено, що ОСОБА_2 страждає хронічним, стійким психічним розладом у вигляді параноїдальної шизофренії, безперервний перебіг, виражений дефект по змішаному типу. ОСОБА_2 не здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Як вбачається з листа ІНФОРМАЦІЯ_3 № 1708 від 24 березня 2026 року ОСОБА_1 призваний ІНФОРМАЦІЯ_4 на військову службу під час мобілізації, на особливий період 29 листопада 2025 року до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ). Дочка ОСОБА_2 - ОСОБА_4 (сестра заявника) перебуває у США, що підтверджується копією паспорта та іншими документами. З висновку органу опіки та піклування Почаївської міської ради від 04 березня 2026 року, затвердженого рішенням виконавчого комітету Почаївської міської ради від 10 березня 2026 року № 92, вбачається, що ОСОБА_1 доцільно призначити опікуном над його матір`ю ОСОБА_2 МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Межі касаційного оскарження У касаційній скарзі заявник просить скасувати ухвалені у цій справі судові рішення в частині відмови призначити його опікуном недієздатної матері. З огляду на зазначене, з урахуванням вимог статті 400 ЦПК України щодо меж касаційного оскарження Верховний Суд переглядає ухвалені у справі судові рішення лише в частині призначення заявника опікуном його недієздатної матері. Щодо розгляду заяви по суті в частині, яка переглядається Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам процесуального закону оскаржене судове рішення суду апеляційної інстанції в частині, яка переглядається, відповідає не повністю. Відповідно до частини першої статті 39 ЦК України фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Визнання фізичної особи недієздатною тягне за собою правові наслідки спрямовані на захист її прав та інтересів. Стаття 41 ЦК України визначає, що над недієздатною особою встановлюється опіка. Згідно із статтею 58 ЦК України опіка встановлюється над малолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними. Статтею 55 ЦК України передбачено, що опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересі малолітніх осіб, а також неповнолітніх осіб, які за станом здоров`я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов`язки. Інститут опіки забезпечує реалізацію та охорону цивільних прав і обов`язків недієздатної фізичної особи. Опікун зобов`язаний дбати про підопічного, про створення йому необхідних побутових умов, забезпечення його доглядом та лікуванням (частина перша статті 67 ЦК України). Наведені норми свідчать, що визнання фізичної особи недієздатною є винятковим заходом правового характеру, який застосовується з метою захисту самої особи. Інститут опіки покликаний забезпечити повну реалізацію та охорону прав недієздатної фізичної особи шляхом покладення на опікуна обов`язків діяти в інтересах підопічного, забезпечуючи йому належні умови життя, догляд і правове представництво. У частині першій статті 60 ЦК України визначено, що суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування. Суд, ухвалюючи рішення про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (у тому числі обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми доходами) чи визнання фізичної особи недієздатною, встановлює над нею відповідно піклування або опіку і за поданням органу опіки та піклування призначає їй піклувальника чи опікуна (частина перша статті 300 ЦПК України). Відповідно до статті 62 ЦК України опіка або піклування встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. У частинах другій-п`ятій статті 63 ЦК України визначено, що опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Фізична особа може бути призначена опікуном або піклувальником лише за її письмовою заявою. Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов`язки опікуна чи піклувальника. Фізичній особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників. Статтею 64 ЦК України визначено випадки, коли фізична особа, не може бути опікуном або піклувальником. За змістом цієї статті, опікуном або піклувальником не може бути фізична особа: 1) яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені; 2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування. Цей перелік обмежувальних обставин є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. За змістом статті 64 ЦК України вбачається, що у ній відсутні положення, які б дозволяли стверджувати, що інші обмеження у призначенні опікуна чи піклувальника можуть бути передбачені законами або іншими нормативно-правовими актами. Конструкція цієї статті не передбачає обмеження у призначенні особи опікуном через перебування останньої на військовій службі, у тому числі у зв`язку із мобілізацією. Факт перебування на військовій службі за мобілізацією не є законодавчою перешкодою для призначення опікуном. Більше того, законодавство передбачає механізм реалізації права на опіку при вирішенні питання про призначення опікуном мобілізованого військовослужбовця не шляхом обмеження чи заборони призначення такого військовослужбовця опікуном, а навпаки шляхом визначення такої підстави для звільнення із військової служби. Відповідно, законодавство про військову службу, мобілізацію і мобілізаційну підготовку не тільки не забороняє призначати військовослужбовця опікуном, а встановлює наслідки такого призначення - звільнення особи з військової служби. Так, згідно з пунктом «г» частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», військовослужбовці, які проходять службу за мобілізацією, звільняються зі служби через такі сімейні обставини, як необхідність здійснення опіки над особою з інвалідністю, визнаною судом недієздатною. Відповідно до абзацу 15 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану у зв`язку з необхідністю здійснення опіки над особою, визнаною судом недієздатною, за умови що за такою особою не здійснюється піклування (опіка) іншими особами. Наведені положення Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» свідчать, що під час дії воєнного стану законодавець передбачив виключні та чітко визначені підстави звільнення військовослужбовців, призваних під час мобілізації, у тому числі за сімейними обставинами або з інших поважних причин. Необхідність здійснення опіки над недієздатною особою визнається законодавством самостійною та поважною сімейною обставиною, яка об`єктивно унеможливлює подальше проходження військової служби. Підставою для звільнення військовослужбовця з військової служби під час дії воєнного стану є сукупність юридичних фактів, зокрема: особа проходить військову службу за призовом під час мобілізації; військовослужбовець має обов`язок та фактичну необхідність здійснювати опіку над такою особою; відсутні інші особи, які здійснюють опіку або піклування щодо цієї недієздатної особи. Положення статті 64 Конституції України допускають можливість обмеження окремих прав і свобод в умовах воєнного стану, однак такі обмеження не можуть стосуватися прав, гарантованих, зокрема, статтею 24 Конституції України, а саме рівності конституційних прав і свобод громадян. Абзац 15 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» конкретизує, що військовослужбовець не може здійснювати опіку над особою, визнаною судом недієздатною, за умови, що опіку чи піклування щодо такої особи не здійснює/може здійснювати інша особа. Тобто єдиною законною підставою для обмеження права військовослужбовця бути призначеним опікуном над недієздатною особою є наявність інших осіб, які здійснюють або можуть здійснювати таку опіку. Указана норма права не містить застережень щодо неможливості призначення опікуном особи, яка проходить військову службу, а також не ставить реалізацію цієї підстави у залежність від попереднього припинення військової служби цією особою. З огляду на викладене колегія суддів вважає, що сам по собі факт проходження військовослужбовцем військової служби за призовом під час мобілізації не може бути підставою для відмови у призначенні його опікуном над особою, визнаною недієздатною. У таких справах, з урахуванням якнайкращих інтересів особи, над якою встановлюється опіка, потрібно з`ясовувати наявність інших осіб, які можуть бути опікунами недієздатного, здійснювати оцінку їх здатності виконання функцій саме опікуна недієздатної особи, а не відвідувача за необхідністю; досліджувати дійсність намірів військовослужбовця як єдиного кандидата на призначення опікуном недієздатної особи щодо забезпечення її особистих немайнових і майнових прав та інтересів, та ураховувати визначені Правилами опіки та піклування критерії, яким має відповідати особа як опікун. Верховний Суд неодноразово формулював висновки щодо застосування положень статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». У постанові від 26 червня 2024 року в справі № 420/23353/23 Верховний Суд звернув увагу на те, що законодавець через призму статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» реалізував завдання Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо звільнення від військової служби деяких категорій громадян», у якій виокремив підстави звільнення з військової служби через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), як, зокрема, у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю ІІ групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд. Відповідно до постанови Верховного Суду від 29 січня 2025 року в справі № 580/4512/23 у підпункті «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» чітко визначено обставини, за яких можливе звільнення військовослужбовців з військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, а саме: необхідність постійного догляду за хворою дружино (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), які за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я потребують постійного догляду. З конструкції цієї норми слідує, що законодавець визначив дві самостійні підстави звільнення військовослужбовців за сімейними обставинами або через інші поважні причини, тобто: утримання військовослужбовцем повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю І групи; необхідність постійного догляду за хворою дитиною, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я потребують постійного догляду. Наведене в сукупності не дає підстав стверджувати про відсутність можливості звільнити позивача з військової служби за підпунктом «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». У постанові Верховного Суду від 27 лютого 2025 року в справі № 380/16966/24 зазначено, що відповідно до абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовослужбовці звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин на підставі необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю І чи ІІ групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я. Зі змісту наведеної норми вбачається, що для звільнення з військової служби у випадку необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю І чи ІІ групи, достатньою є наявність однієї з таких умов: відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи; інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я. Верховний Суд у справі № 380/16966/24 виснував, що відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи» означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. У випадку ж «юридичної наявності» інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об`єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, тощо), то така особа відсутня у розумінні приписів абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо звільнення від військової служби деяких категорій громадян». Наведені справи стосуються споріднених підстав звільнення з військової служби у випадку необхідності здійснювати постійний догляд за непрацездатною особою або особою із захворюванням, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи. Верховний Суд у наведених вище справах звернув увагу на необхідність урахування спеціальних норм статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», яка діє в умовах воєнного стану з метою захисту осіб з інвалідністю та недієздатних, дітей з інвалідністю та інших осіб, що потребують постійного догляду. З огляду на викладене слід зробити висновок, що законодавство не містить заборони або обмеження щодо призначення опікуном недієздатної особи саме військовослужбовця, який проходить військову службу, у тому числі за призовом під час мобілізації. Абзац п`ятнадцятий пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» пов`язує можливість реалізації відповідної правової підстави виключно з наявністю або відсутністю інших осіб, які здійснюють або можуть здійснювати опіку над недієздатною особою, і не ставить її у залежність від попереднього звільнення військовослужбовця з військової служби. Сам по собі факт проходження військової служби не може розглядатися як автоматична та безумовна перешкода для призначення військовослужбовця опікуном. Інше тлумачення призводило б до встановлення непередбаченого законом додаткового обмеження прав особи та суперечило б принципу рівності, закріпленому статтею 24 Конституції України, навіть з урахуванням особливостей правового режиму воєнного стану (стаття 64 Конституції України). Такий висновок про застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2026 року у справі № 305/1557/24 (провадження № 61-9539сво25). У справі, яка переглядається, висновки апеляційного суду в частині посилання на проходження заявником військової служби, як на підставу відмови у призначенні опікуном, суперечать постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2026 року в справі № 305/1557/24 (провадження № 61-9539сво25) стосовно проходження військової служби як підстави для відмови в призначенні військовослужбовця опікуном недієздатної особи. Крім того, апеляційний суд зробив висновок про відмову в задоволенні заяви про призначення ОСОБА_1 опікуном ще з підстав того, що у недієздатної є інша близька особа, яка може бути її опікуном, а саме дочка ОСОБА_3 , яка проживає у США. У постанові Верховного Суду від 23 вересня 2026 року у справі № 943/870/25 (провадження № 61-7516св26) викладено висновок про те, що у частинах третій, четвертій статті 63 ЦК України чітко визначено, що фізична особа може бути призначена опікуном або піклувальником лише за її письмовою заявою. Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов`язки опікуна чи піклувальника. Тобто опіка ґрунтується на добровільності, а суд не наділений повноваженням «оглянути» коло родичів і визначити, кому «ніщо не перешкоджає» бути опікуном, без волевиявлення цієї особи, без дослідження стану її здоров`я, стосунків з підопічним, бажання і спроможності. У справі, яка переглядається, висновок органу опіки і піклування взагалі не обґрунтовано можливістю ОСОБА_3 , яка проживає у США, виконувати обов`язки опікуна недієздатної. Письмової згоди ОСОБА_3 бути опікуном недієздатної матері матеріали справи також не містять. Крім того, у цій справі суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки доказам постійного проживання ОСОБА_3 у США та не оцінив такі докази з точки зору ймовірності і можливості здійснення останньою постійної опіки над недієздатною матір`ю. Виснувавши про наявність у цій справі іншої особи (крім військовослужбовця), яка може здійснювати опіку над недієздатною особою, апеляційний суд також не дослідив придатність самої ОСОБА_3 як опікуна за станом здоров`я та її фактичну спроможність здійснювати догляд за матір`ю. Крім того, у цій справі суд передав недієздатну ОСОБА_2 під опіку органу опіки та піклування Почаївської міської ради до вирішення питання про призначення опікуна в порядку, визначеному законодавством. У згаданій вище постанові Верховного Суду від 23 вересня 2026 року у справі № 943/870/25 (провадження № 61-7516св26), крім іншого, зазначено, що відповідно до статті 61 ЦК України орган опіки та піклування є суб`єктом, який призначає опікуна, а не є ним за замовчуванням. Передбачений статтею 65 ЦК України механізм щодо покладення обов`язків опікуна на орган опіки та піклування має тимчасовий характер - до встановлення опіки і призначення опікуна, та не є способом ухилитися від призначення персонального опікуна за наявності придатного кандидата. За наявності близької для ОСОБА_2 особи, яка бажає виконувати обов`язки опікуна, «номінальна» опіка стороннього органу без особистого зв`язку з підопічною суперечить інституту опіки, оскільки фактично залишає недієздатну особу без догляду й турботи на невизначений термін. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції не оцінив доцільність передання недієздатної під опіку органу опіки і піклування без особистого зв`язку з підопічною за наявності придатного кандидата, з урахуванням того, що перебування заявника на військовій службі не може бути єдиною підставою для відмови у призначенні його опікуном недієздатної матері. У цій справі підлягає також урахуванню та обставина, що згідно з довідкою Управління соціального захисту населення Кременецької РДА від 24 червня 2025 року, ОСОБА_1 перебуває на обліку в Управлінні соціального захисту населення районної військової адміністрації як одержувач щомісячної грошової допомоги особі, яка проживає з особою ІІ групи інвалідності внаслідок психічного розладу ОСОБА_2 , яка за висновком лікарської комісії медичного закладу потребує стороннього догляду. Апеляційний суд у цій справі належним чином не дослідив підстави і процедуру видання такої довідки та правовий статус заявника у зв`язку із цим, не визначив чи свідчить вказана довідка про те, що держава до моменту мобілізації заявника до лав Збройних Сил України вже делегувала йому певні обов`язки щодо забезпечення ним догляду за його недієздатною матір`ю. Основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 ЦПК України, передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України). Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним і достатнім підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці. Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі (постанова Верховного Суду від 14 жовтня 2026 року у справі № 711/4120/25, провадження № 61-7975св26). Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19). У цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту. Скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей, переваги більш вагомих доказів. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. У силу положень статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18). У зв`язку з наведеним не можна вважати, що у судовому рішенні суду апеляційної інстанції достатньою мірою викладено мотиви, на яких воно базуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України» від 03 липня 2014 року, заява № 4436/07; «Суомінен проти Фінляндії» від 01 липня 2003 року, заява № 37801/97). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги За вимогами пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Враховуючи, що внаслідок неповного дослідження та оцінки зібраних доказів судом апеляційної інстанції не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи в частині, яка переглядається, ухвалене у цій справі судове рішення апеляційного суду не може вважатися законними і обґрунтованими, а тому касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи в частині вимог про призначення ОСОБА_1 опікуном недієздатної особи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Під час нового судового розгляду апеляційному суду належить розглянути справу в установлені законом строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити в частині вимог про призначення ОСОБА_1 опікуном недієздатної особи законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. З огляду на результат перегляду цієї справи у суді касаційної інстанції розподіл судових витрат має бути здійснено судом, який ухвалюватиме остаточне рішення у справі. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Писаренко Наталія Олексіївна, задовольнити частково. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 14 липня 2026 року в частині вимог про призначення ОСОБА_1 опікуном недієздатної ОСОБА_2 скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийЄ. В. Синельников СуддіО. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Сердюк В. В. Шипович Згадані норми: Конституція України, ст. 64; Конституція України, ст. 24; ЦК України, ст. 39; ЦК України, ст. 41; ЦК України, ст. 58; ЦК України, ст. 55; ЦК України, ст. 67; ЦК України, ст. 60; ЦК України, ст. 62; ЦК України, ст. 63; ЦК України, ст. 64; ЦК України, ст. 61; ЦК України, ст. 65; ЦПК України, ст. 300; ЦПК України, ст. 389; ЦПК України, ст. 402; ЦПК України, ст. 400; ЦПК України, ст. 263; ЦПК України, ст. 76; ЦПК України, ст. 77; ЦПК України, ст. 78; ЦПК України, ст. 79; ЦПК України, ст. 80; ЦПК України, ст. 89; ЦПК України, ст. 367; ЦПК України, ст. 411; ЦПК України, ст. 416; ЦПК України, ст. 409 Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.