# ПОСТАНОВА Касаційний господарський суд ВС у справі № 910/3870/26

Суд: Касаційний господарський суд ВС
Справа № 910/3870/26
Дата ухвалення: 2026-11-04
Вид судочинства: Господарське
Ідентифікатор ЄДРСР: 141229433
Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/141229433
Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/141229433

Окрема правова позиція з офіційної бази ВС у цій картці не наведена. Використовуйте повний текст рішення.

## Текст документа
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2026 року
м. Київ

cправа № 910/3870/26

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Студенець В.І. - головуючий суддя, судді: Бакуліна С.В., Кібенко О.Р.,

за участю секретаря судового засідання: Натаріної О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича

на ухвалу Господарського суду міста Києва
(суддя - Усатенко І.В.),
на рішення Господарського суду міста Києва
(суддя - Усатенко І.В.)
від 25.05.2026
та постанови Північного апеляційного господарського суду
(головуючий суддя - Ходаківська І.П., судді: Владимиренко С.В., Демидова А.М.)
від 09.09.2026

у справі №910/3870/26

за позовом Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича
до Верховного Суду, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України
про стягнення 3 000 029,00 грн,

за участю представників учасників справи:
позивача - не з`явився,
відповідача - не з`явився,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. Фермерське господарство Бурки Віталія Володимировича (далі - ФГ Бурки В.В., позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Верховного Суду, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення 3 000 029,00 грн, з яких: 29,00 грн - матеріальна шкода, 3 000 000,00 грн - моральна шкода.

1.2. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неправомірність постановлення Верховним Судом у складі судді Касаційного цивільного суду у справі №454/2860/22 ухвали від 25.04.2023 про повернення касаційної скарги ФГ Бурки В. В. на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 07.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 28.02.2023. Позивач стверджує, що в результаті таких незаконних дій Верховного Суду, які полягали у незаконному позбавленні позивача прав, гарантованих статтями 8, 40, 55 Конституції України, та доступу до правосуддя, останньому завдано матеріальну шкоду, яка полягала в оплаті поштової кореспонденції для повторного направлення до Верховного Суду касаційної скарги на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 07.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 28.02.2023 у справі № 454/2860/22, і моральну шкоду, яка полягала у приниженні ділової репутації, адже у зв`язку з порушенням прав, було порушено нормальні ділові зв`язки через неможливість продовження активної підприємницької діяльності для забезпечення діяльності фермерського господарства, порушено стосунки з оточуючими людьми, так як всі родичі та знайомі глузують, стверджуючи, що фермерське господарство не знає норм чинного законодавства, не веде свою діяльність в межах закону, адже кожне рішення суду, яке відмовляє в задоволенні вимог фермерського господарства, говорить, що вимоги фермерського господарства незаконні.

Визначаючи розмір моральної шкоди у сумі 3 000 000,00 грн, позивач зазначив, що ніякі Закони України не обмежують суми відшкодування за моральну шкоду, вказана сума являється адекватною, враховуючи порушення норм Конституції України і Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховним Судом, до повноважень якого входить фактичне гарантування виконання норм чинного законодавства та захист прав.

2. Короткий зміст ухвалених судових рішень за результатами розгляду справи по суті спору

2.1. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.05.2026, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 09.09.2026, у справі № 910/3870/26 провадження у справі в частині вимог до Верховного Суду закрито.

Ухвалюючи вказані судові акти, суди попередніх інстанцій виходили з того, що рішення суду і, відповідно до цього, дії або бездіяльність суддів у питаннях здійснення правосуддя, пов`язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватися у порядку, передбаченому процесуальними законами та шляхом звернення до компетентних органів у відповідності до вимог Законів України "Про судоустрій і статус суддів" та "Про Вищу раду правосуддя", а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом. Відтак суди дійшли висновку, що спір в частині вимог до Верховного Суду не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства і взагалі такий спір не підлягає судовому розгляду.

2.2. Рішенням Господарського суду міста Києва від 25.05.2026, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 09.09.2026, у справі №910/3870/26 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Ухвалюючи рішення по суті позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що Державна казначейська служба України не є учасником спірних відносин, жодних прав та інтересів позивача не порушувала, жодної шкоди позивачеві не завдавала, у той час як позивачем не доведено обставин заподіяння йому моральної та матеріальної шкоди діями (рішеннями) Верховним Судом. З огляду на викладене суди дійшли висновку, що склад цивільного правопорушення відсутній та не підтверджується наявними у справі доказами.

3. Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнений виклад позиції інших учасників справи

3.1. Не погоджуючись із постановленою ухвалою місцевого господарського суду та ухваленою апеляційним господарським судом постановою, ФГ Бурки В.В. звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 25.05.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.09.2026, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

На обґрунтування своєї правової позиції у поданій касаційній скарзі ФГ Бурки В.В. із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) вказує, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20.06.2018 у справі №914/1748/17, від 19.11.2025 у справі №914/1565/23 (щодо застосування норм Закону України "Про судовий збір", статті 129 ГПК України). Крім того, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій статті 8 Конституції України та вважає, що суди у порушення вимог частини четвертої статті 236 ГПК України не виконали постанову Верховного Суду від 15.12.2020 у справі №752/17832/14-ц.

Крім того, у касаційній скарзі зазначає, що у зв`язку з неоднозначним застосуванням судами у даній справі вимог статей 8, 40, 55, 56, 124 Конституції України, керуючись статтею 147, пунктом 1 статті 150 Конституції України, статтями 17, 18 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішенням Європейського суду з прав людини від 07.10.2010 у справі "Богатова проти України", просить суд вирішити питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо:
- тлумачення статей 8, 55, 56, 124 Конституції України, а саме: чи зобов`язані суди на підставі вимог статей 8, 55, 56, 124 Конституції України розглянути позови до суддів (судів) про відшкодування шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суддями (судами), на підставі якого судочинства?;
- конституційності пункту 10 постанови Пленуму Верховного суду України від 13.06.2007 №8, а саме: чи відповідає Конституції України (конституційність) пункт 10 постанови Пленуму Верховного суду України від 13.06.2007 № 8 "Про незалежність судової влади"?.

3.2. Також, не погоджуючись із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій, ухвалених по суті спору, ФГ Бурки В. В. звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 25.05.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.09.2026 у справі №910/3870/25 скасувати; ухвалити нове рішення, яким:
1) керуючись рішенням Конституційного Суду України від 14.12.2011 №19-рп/2011, статтями 4 ,8 Господарського кодексу України, статтею 20, частиною другою статті 313 ГПК України закрити провадження у справі у зв`язку з тим, що даний спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства;
2) стягнути з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України на користь ФГ Бурки В.В. 3 000 029,00 грн матеріальної та моральної шкоди.

На обґрунтування своєї правової позиції скаржник із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України відзначає, що судами попередніх інстанції застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 914/1748/17, від 19.11.2025 у справі №914/1565/23 (щодо застосування норм Закону України "Про судовий збір", статті 129 ГПК України); від 27.05.2021 у справі №761/12945/19 (щодо застосування норм статті 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)); від 25.06.2019 у справі №904/1083/18 (щодо підсудності справ господарським судам та виконання норм статті 20 ГПК України).

Крім того, підставою касаційного оскарження скаржник визначає пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, оскільки вважає, що на даний час відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статей 8, 22, 40, 56, 129-1 Конституції України, статей 22, 23, 1167, 1176 ЦК України, статей 4 ,8 Господарського кодексу України, статей 2, 11, 13, 20, 74, 75, 77, 231, 236, 237, 238, 278, 282 ГПК України у спірних правовідносинах.

Також у касаційній скарзі позивач у зв`язку з неоднозначним застосуванням судами у даній справі вимог статей 8, 40, 55, 56, 124 Конституції України, керуючись статтею 147, пунктом 1 статті 150 Конституції України, статтями 17, 18 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішенням Європейського суду з прав людини від 07.10.2010 у справі "Богатова проти України" просить суд звернутися до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення статті 56 Конституції України, а саме: чи ФГ Бурки В.В. має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю Верховним Судом при розгляді касаційної скарги? Чи може дане право бути обмежене, коли, на підставі яких норм Конституції України?

3.3. Верховний Суд 08.10.2026 через «Електронний суд» надіслав відзив на касаційну скаргу ФГ Бурки В.В. на ухвалу Господарського суду міста Києва від 25.05.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.09.2026, у якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін; касаційній перегляд справи здійснювати без участі представника Верховного Суду.

Відзиви від інших учасників спору до Суду не надходили.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій, та мотиви, з яких виходили суди при ухваленні судових рішень

4.1. ФГ Бурки В.В. звернулось до Сокальського районного суду Львівської області з позовною заявою до Львівської обласної прокуратури та Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення із Держави Україна в особі Державної казначейської служби України на користь фермерського господарства 1 000 000,00 грн відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 07.10.2022 у справі №454/2860/22 відмовлено у відкритті провадження в цивільній справі за позовною заявою ФГ Бурки В.В. до Львівської обласної прокуратури та Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди.

Постановою Львівського апеляційного суду у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ від 28.02.2023 у справі № 454/2860/22 залишено без змін ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 07.10.2022.

ФГ Бурки В.В. 28.03.2023 засобами поштового зв`язку подано до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 07.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 28.02.2023, яка підписана представником Буркою В. В.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 04.04.2023 повернуто касаційну скаргу ФГ Бурки В.В. на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 07.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 28.02.2023.

У квітні 2023 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду повторно надійшла касаційна скарга ФГ Бурки В.В. на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 07.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 28.02.2023.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 25.04.2023 у справі № 454/2860/22 касаційну скаргу ФГ Бурки В.В. на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 07.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 28.02.2023 повернуто заявнику.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 25.04.2023 у справі № 454/2860/22 встановлено, що касаційну скаргу підписано Буркою В. В., на підтвердження повноважень якого надано копію довіреності від 18.08.2021 № 300, однак касаційна скарга не містить підтвердження наявності статусу адвоката у Бурки В. В. та інших документів, передбачених частиною третьою статті 58 ЦПК України, що підтверджують можливість вказаної особи представляти інтереси заявника в порядку самопредставництва юридичної особи, а тому така подана з порушенням вимог частини третьої статті 392 ЦПК України.

ФГ Бурки В. В. втретє подало касаційну скаргу на вищезазначені судові рішення. Разом з касаційною скаргою заявником подано клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08.06.2023 у справі № 454/2860/22 задоволено клопотання ФГ Бурки В. В. про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень, поновлено ФГ Бурки В. В. строк на касаційне оскарження ухвали Сокальського районного суду Львівської області від 07.10.2022 та постанови Львівського апеляційного суду від 28.02.2023. Звільнено ФГ Бурки В. В. від сплати судового збору за подачу касаційної скарги. Відкрито касаційне провадження у справі.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06.02.2024 у справі № 454/2860/22 касаційну скаргу ФГ Бурки В. В. залишено без задоволення, а ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 07.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 28.02.2023 - без змін.

4.2. Позивач в обґрунтування заявлених у даній справі вимог посилається на позбавлення його доступу до правосуддя у зв`язку із постановленням незаконної ухвали Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду у справі № 454/2860/22 від 25.04.2023 про повернення касаційної скарги ФГ Бурки В. В.

На переконання позивача, дії Верховного Суду - це свідоме глузування працівника органів державної влади України, тому що судді Касаційного цивільного суду було відомо норми законодавства України, які регулюють порядок представництва в суді. Суддя Касаційного цивільного суду, зловживаючи своїм службовим становищем, незаконно позбавив позивача доступу до правосуддя шляхом безпідставного повернення касаційної скарги, в результаті чого позивач не зміг у короткі терміни захистити права, передбачені Конституцією України та ЦПК України.

4.3. Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення по суті позовних вимог, виходили з такого:

- Державна казначейська служба України не є учасником спірних відносин, жодних прав та інтересів позивача не порушувала, жодної шкоди позивачеві не завдавала. До того ж, сам позивач не вказує, що Державна казначейська служба України є порушником його прав;

- вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені, натоміть усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені;

- на законодавчому рівні встановлено імунітет суду, і він не може бути відповідачем у справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено;

- у межах справи № 910/3870/26 суд не може досліджувати обставини наявності / відсутності порушень з боку Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду при постановленні ухвали від 25.04.2023 у справі № 454/2860/22. Наразі зазначена ухвала набрала законної сили 25.04.2023 та оскарженню не підлягає;

- незгода позивача з ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 25.04.2023 у справі № 454/2860/22 не може бути покладена в обґрунтування позову в даній справі;

- відсутні жодні підстави стверджувати, що позивача було позбавлено прав, гарантованих статтями 8, 40, 55 Конституції України, та доступу до правосуддя внаслідок постановлення ухвали Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 25.04.2023 у справі № 454/2860/22;

- після повернення позивачу ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 25.04.2023 у справі № 454/2860/22 касаційної скарги ФГ Бурки В.В. позивач скористався наданим йому процесуальним законодавством правом на касаційне оскарження та подав до Верховного Суду разом із клопотанням про поновлення строку на касаційне оскарження касаційну скаргу на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 07.10.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 28.02.2023;

- позивачем не доведено протиправність рішень / дій Верховного Суду;

- визначення позивачем здійсненої ним оплати поштової кореспонденції у розмірі 29,00 грн (для повторного направлення до Верховного Суду касаційної скарги), як завданої йому матеріальної шкоди є безпідставним, оскільки відповідно до частини третьої статті 133 ЦПК України такі витрати позивача відносяться до витрат, пов`язаних з розглядом справи, а саме витрат, пов`язаних з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Розподіл між сторонами судових витрат визначено приписами статті 141 ЦПК України;

- жодних доказів на підтвердження приниження ділової репутації юридичної особи позивача суду не надано;

- позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що ухвалою Верховного Суду йому завдано моральну шкоду;
- позивач не надав суду належних та допустимих доказів в частині розміру заявленої ним моральної шкоди в сумі 3 000 000,00 грн, не надав розрахунку чи критеріїв, з яких він виходив при визначенні заявленої до стягнення суми моральної шкоди саме у розмірі 3 000 000,00 грн;

- позивачем не доведено наявність матеріальної та моральної шкоди у заявленому розмірі.

5. Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Розгляд клопотань

5.1. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.09.2026 для розгляду касаційної скарги ФГ Бурки В. В. у справі №910/3870/26 визначено колегію суддів у складі: Студенець В.І. (головуючий), Бакуліна С.В., Кібенко О.Р.

Ухвалою Верховного Суду від 05.10.2026 відкрито касаційне провадження у справі №910/3870/26 за касаційною скаргою ФГ Бурки В. В. на рішення Господарського суду міста Києва від 25.05.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.09.2026; справу призначено до судового розгляду.

5.2. Відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 18.09.2026 касаційну скаргу ФГ Бурки В.В. на ухвалу Господарського суду міста Києва від 25.05.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.09.2026 у справі №910/3870/26 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Студенець В.І., судді: Бакуліна С.В., Кібенко О.Р.

Ухвалою Верховного Суду від 05.10.2026 відкрито касаційне провадження у справі №910/3870/26 за касаційною скаргою ФГ Бурки В.В. на ухвалу Господарського суду міста Києва від 25.05.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.09.2026; справу призначено до судового розгляду.

5.3. Об`єктом касаційного оскарження є ухвала суду першої інстанції, залишена без змін постановою апеляційної інстанції, якою закрито провадження у справі у частині вимог до Верховного Суду, а також рішенням Господарського суду міста Києва від 25.05.2026 та постанова Північного апеляційного господарського суду від 09.09.2026 у справі №910/3870/26, якими у задоволенні позовних вимог відмовлено у повному обсязі.

5.4. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).

5.5. Щодо клопотання про звернення до Конституційного Суду України щодо тлумачення статей 8, 55, 56, 124 Конституції України колегія суддів відзначає таке.

Відповідно до частини шостої статті 11 ГПК України якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 46 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України приймає Пленум Верховного Суду.

Розглянувши зазначене клопотання, Суд дійшов висновку про відсутність підстав для ініціювання процедури звернення до Конституційного Суду України щодо тлумачення статей 8, 55, 56, 124 Конституції України, адже заявлене скаржником клопотання за своїм змістом стосується не питання тлумачення вказаних положень Конституції України та роз`яснення змісту і мети правових норм, а спрямоване на прийняття іншого судового рішення у даній справі, ніж те, яке було ухвалено.

Щодо клопотання скаржника в частині встановлення конституційності пункту 10 постанови Пленуму Верховного суду України від 13.06.2007 № 8, колегія суддів відзначає, що постанови Пленуму не є джерелом права, не є нормативно-правовими актами, а тому у розумінні статей 150, 151-1 Конституції України, Закону України «Про Конституційний Суд України» не можуть бути об`єктами конституційного контролю.

Відтак, оскільки скаржником не наведено, а Верховним Судом не встановлено підстав, визначених частиною шостою статті 11 ГПК України, для внесення подання до Конституційного Суду України, колегія суддів відмовляє у задоволенні заявленого клопотання.

5.6. Щодо клопотання ФГ Бурки В.В. про необхідність звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення статті 56 Конституції України, ураховуючи наведене вище нормативно-правове регулювання, колегія суддів відзначає, що аналіз положень статті 56 Конституції України та статей 1167, 1173, 1174, 1176 ЦК України дає підстави для висновку про те, що положення статті 56 Конституції України є загальною нормою, якою встановлено право особи на відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Водночас, положення Глави 82 "Відшкодування шкоди" ЦК України є спеціальними та визначають у передбачених цією главою випадках підстави та порядок відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Однак заявлене скаржником клопотання за своїм змістом стосується не питання тлумачення положень статті 56 Конституції України та роз`яснення змісту і мети правових норм, яке є загальнообов`язковим для всіх суб`єктів їх застосування і реалізації, а виключно спрямоване на вирішення питання встановлення факту порушення суб`єктивного права скаржника та наявності підстав для відшкодування матеріальної і моральної шкоди за рахунок держави, тобто вирішення спору по суті.

З огляду на викладене Судом не встановлено підстав, визначених частиною шостою статті 11 ГПК України, для внесення подання до Конституційного Суду України.

Відтак клопотання скаржника задоволенню не підлягає.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

6. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій з посиланням на норми права, якими керувався Суд

6.1. Дослідивши наведене у касаційній скарзі, у межах доводів та підстав касаційного оскарження, Верховний Суд відзначає таке.

6.2. Касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником і які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

6.3. Так, касаційне провадження у цій справі відкрито, зокрема на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якої підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до положень норм ГПК України (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України) касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Також касаційне провадження у цій справі відкрито і на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, відповідно до якого підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Отже, у разі оскарження судових рішень на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, по-перше, слід з`ясувати відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а по-друге, наявність/відсутність подібності правовідносин та наявність/відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Що ж до визначення «подібності правовідносин», то в силу приписів статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.

Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі №154/3029/14-ц зазначила, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.

Щодо того, що вважається правовим висновком Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 21.03.2024 у справі №191/4364/21, ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2024 у справі №902/1076/24, від 09.08.2024 у справі №127/22428/21, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.11.2020 у справі №753/11009/19, від 27.07.2021 у справі №585/2836/16-ц, в яких означено, що висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язкове для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.

Оцінюючи наведене у контексті доводів та мотивів касаційної скарги, колегія суддів відзначає таке.

6.4. Щодо закриття провадження у справі в частині вимог до Верховного Суду

6.4.1. Відповідно до статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначені статтею 20 ГПК України. Зокрема, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер, а також коли належність справ до юрисдикції господарських судів прямо передбачено положеннями законодавства.

Згідно з частиною першою статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. А відповідно до частини другої вказаної статті юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно з частинами першою та третьою статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

Згідно з пунктом 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.

Відповідно до пункту 55 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.

Вчинені суддею (судом) процесуальні дії з розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони вчиняються чи ухвалюються.

Вчинені судом (суддею) у відповідній справі процесуальні дії й ухвалені у ній рішення не підлягають окремому судовому оскарженню шляхом ініціювання нового судового процесу.
Тобто, якщо позивачі вважали, що суд допустив порушення норм права під час розгляду їх справи, вони мали можливість оскаржити ухвалені у цих справах судові рішення до судів вищих (апеляційної чи касаційної) інстанцій у порядку та з підстав, визначених у відповідному процесуальному законі.

Щодо цивільної відповідальності, до якої позивачі мали намір притягнути суд-відповідача, Консультативна рада європейських суддів зазначає, що, беручи до уваги принцип незалежності суду: i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) повинна бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов`язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів).

Зазначений підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя.

Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Вказаний висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постановах від 08.05.2018 у справі №521/18287/15-ц, від 21.11.2018 у справі № 757/43355/16-ц, від 29.05.2019 у справі № 489/5045/18, у постанові Верховного Суду від 13.11.2025 у справі №910/10370/24.

Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 757/43355/16-ц Велика Палата дійшла висновку, що «позовні вимоги про визнання незаконними пов`язаних з розглядом судової справи дій / бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), а також вимоги про зобов`язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства. У разі надходження позовної заяви з вимогами про визнання незаконними пов`язаних з розглядом судової справи дій / бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), про зобов`язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій або про відшкодування завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду (судді) шкоди з підстав, не передбачених статтею 1176 Цивільного кодексу України, суд відмовляє у відкритті провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 186 Цивільного процесуального кодексу України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року)».

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що вимоги вказаного припису розповсюджується як на позови, які не можна розглядати за правилами визначеного судочинства (певної юрисдикції), так і на позови, які суди взагалі не можуть розглядати як предмет позову (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №295/7631/17, від 21.08.2019 у справі № 761/35803/16-ц, від 18.09.2019 у справі № 638/17850/17, від 18.12.2019 у справі № 688/2479/16-ц).

6.4.2. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій позовні вимоги ФГ Бурки В. В. заявлені до Верховного Суду обґрунтовані заподіянням Верховним Судом моральної та матеріальної шкоди у спосіб постановлення Верховним Судом ухвали від 25.04.2023 у справі № 454/2860/22 (якою його касаційну скаргу було повернуто).

З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що спір у справі № 910/3870/26 в частині вимог до Верховного Суду не підлягає вирішенню в порядку господарського або іншого судочинства.

6.4.3. У контексті наведеного колегія суддів відзначає, що згідно з пунктом 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Наведена норма процесуального права підлягає застосуванню, якщо позов подано внаслідок помилкового уявлення особи про її право на звернення до господарського суду у випадках, коли предмет спору чи суб`єктний склад його учасників не охоплюється юрисдикцією господарських судів або коли право чи інтерес не підлягають судовому захисту (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18).

Відтак, ураховуючи наведене вище нормативно-правове регулювання спірних правовідносин, з огляду на предмет і підстави даного позову, колегія суддів вважає, що господарські суди дійшли заснованого на правильному застосуванні норм процесуального права висновку, що даний спір у частині вимог до Верховного Суду не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, з огляду на що правомірно закрили провадження у справі, на підставі пункту 1 часини першої статті 231 ГПК України.

6.4.4. Доводи касаційної скарги наведених висновків не спростовують та виключно зводяться до суб`єктивного тлумачення норм права у контексті спірних правовідносин, яке не має нічого спільного з їхнім дійсним змістом.

Необґрунтованими є посилання скаржника на висновки, які викладені у постановах Верховного Суду від 20.06.2018 у справі №914/1748/17, від 19.11.2025 у справі №914/1565/23, від 15.12.2020 у справі №752/17832/14-ц, з огляду на те, що у жодній із означених постанов не міститься висновків щодо визначення юрисдикції спорів про відшкодування завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду (судді) шкоди пов`язаних з розглядом судової справи.

Крім того, не заслуговують на увагу посилання скаржника у касаційній скарзі на ухвали Верховного Суду щодо визначення підсудності спорів, адже такі стосуються інших процесуальних ситуацій, у якій однією зі сторін є суд або суддя суду, до підсудності якого віднесена ця справа.

Не можуть бути взяті до уваги і доводи скаржника про те, що можливість розгляду цього позову випливає з частини другої статті 28 ГПК України та частини шостої статті 1176 ЦК України. Так, стаття 28 ГПК України визначає підсудність справ, у яких стороною є суд або суддя, тобто регулює розподіл справ між судами, і не встановлює, що суд може бути відповідачем у спорі щодо вчинених ним в іншій справі процесуальних дій чи ухвалених рішень. Стаття 1176 ЦК України передбачає відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, державою, а не судом, який ухвалив відповідне рішення. На це вказує і постанова Верховного Суду України від 01.03.2017 у справі №6-3139цс16, на яку посилається сам скаржник: належним відповідачем у таких справах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. У той час як вимогу скаржника до держави про відшкодування шкоди суд першої інстанції розглянув по суті.

Інші наведені у касаційній скарзі ФГ Бурки В. В. аргументи, твердження та заперечення не можуть бути враховані Судом, оскільки вони не обґрунтовують недотримання чи порушення апеляційним господарським судом певних правових норм, а фактично за своєю суттю зводяться до незгоди скаржника з ухваленою ним постановою, що саме по собі не може бути підставою для її зміни чи скасування.

6.5. Щодо суті спору

6.5.1. Так, у статті 56 Конституції України закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 цього ж Кодексу).

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у приниженні ділової репутації юридичної особи.

За загальним правилом, згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

У частині другій статті 1167 цього ж Кодексу визначено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Згідно з частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відповідно до статті 1174 цього ж Кодексу шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

За висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.

Застосовуючи положення статей 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.09.2019 у справі № 916/1423/17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.04.2020 у справі № 925/1196/18 сформульований висновок про те, що статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними й передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Утім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків. Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

При цьому природа такого зв`язку має бути пряма, тобто дії відповідача мають завдавати шкоду позивачеві як conditio sine qua non ("умова, без якої не може бути") (постанова Верховного Суду від 30.11.2022 у справі № 910/10501/19).

6.5.2. У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову з посиланням на наведені вище норми ЦК України, виходили з того, що позивач не довів належними та допустимими доказами факту завдання йому матеріальної та моральної шкоди.

При цьому сиди відзначили, що питання розподілу та відшкодування понесених позивачем поштових витрат (чим позивач обґрунтував розмір матеріальної шкоди) має вирішуватися виключно в межах справи 454/2860/22, у порядку, передбаченому процесуальним законом. Такі витрати за своєю правовою природою не є матеріальними збитками в розумінні цивільного законодавства, а тому не підлягають стягненню як шкода та не можуть бути покладені на суд, який ухвалив оскаржуване в касаційному порядку судове рішення.

Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 3 000 000,00 грн суди дійшли висновку, що позивач не обґрунтував заявлений розмір, не надав розрахунку та не навів критеріїв, за якими визначено суму, що підлягає стягненню.

Крім того, суди відзначили, що позивачем не доведено протиправність рішень / дій Верховного Суду, адже у межах справи № 910/3870/26 суд не може досліджувати обставини наявності / відсутності порушень з боку Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду при постановленні ухвали від 25.04.2023 у справі № 454/2860/22. Наразі зазначена ухвала набрала законної сили 25.04.2023 та оскарженню не підлягає. При цьому вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені, натоміть усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені. Незгода позивача з ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 25.04.2023 у справі № 454/2860/22 не може бути покладена в обґрунтування позову в даній справі, адже на законодавчому рівні встановлено імунітет суду, який за своєю суттю є засобом, що гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено.

Отже, з огляду на наведене суди дійшли висновку, що позивачем не доведено склад цивільного правопорушення як необхідної передумови для відшкодування збитків.

6.5.3. Колегія суддів, ураховуючи нормативно-правове регулювання спірних правовідносин, суб`єктний склад і характер заявлених вимог у контексті встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, вважає висновки судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позову засновані на законі.

Суд наголошує, що правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, за змістом приписів статті 1173 ЦК України є правопорушення, що включає такі складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. При цьому обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача.

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності, на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій установлюють наявність факту заподіяння позивачу шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом. Водночас відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову.

Разом з тим позивачем належними та допустимими доказами не доведено наявність та розмір завданої шкоди прийнятим рішенням Верховного Суду, протиправне діяння суду, а також причинний зв`язок між ними, а господарськими судами, відповідно, наведеного не встановлено.

За таких обставин, перевіривши застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених судами фактичних обставин справи та в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

6.5.4. Колегія суддів відхиляє посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду від 27.05.2021 у справі №761/12945/19 та від 25.06.2019 у справі №904/1083/18, адже правовідносини у справі, яка переглядається, і в зазначених скаржником справах є відмінними за матеріально-правовим регулюванням, за фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими у них доказами, що вказує на неподібність правовідносин у наведених до порівняння постановах Верховного Суду з правовідносинами у справі, яка розглядається, насамперед за змістовим критерієм.

Так, на відміну від справи, що переглядається, у наведеній скаржником справі № 761/12945/19 розглядався цивільний спір однієї фізичної особи до іншої фізичної особи про відшкодування матеріальної та моральної шкоди внаслідок залиття квартири. Суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивач довела факт залиття її квартири внаслідок неправомірних дій відповідача, розмір завданих збитків, тоді як відповідач не спростувала своєї вини у залитті квартири позивача.

Тому відсутні підстави вважати, що висновки Верховного Суду у справі № 761/12945/19 зроблені з урахуванням однакових фактичних обставин, установлених судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, і з різним застосуванням одних і тих же норм права (подібний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 02.09.2025 у справі № 914/69/25, від 15.01.2026 у справі № 910/4380/25, від 28.01.2026 у справі № 914/2002/25, від 29.07.2026 у справі № 910/13002/25).

Також колегія суддів ураховує, що у справі № 904/1083/18, на яку посилається скаржник, розглядався спір за позовом Дніпровської міської ради до фізичної особи - підприємця про визнання договору про пайову участь у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра укладеним. Верховний Суд, залишаючи без змін постанову апеляційної інстанції, вказав, що позивач, звертаючись до господарського суду, обґрунтовано визначив належність спору до господарської юрисдикції відповідно до суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з обов`язку замовника будівництва торговельно-офісного комплексу із вбудованою автомийкою, який на час здійснення будівництва і до моменту введення його в експлуатацію мав статус фізичної особи - підприємця, укласти обов`язковий до укладення договір пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури, і цей обов`язок у відповідача із втратою ним статусу фізичної особи - підприємця не припинився.

Однак у цій справі (910/3870/26) сторонами спору є юридичні особи, а заявлена вимога стосується цивільного права (інтересу) позивача щодо відшкодування шкоди. З огляду на суб`єктний склад і характер заявлених вимог даний спір відповідає критеріям, визначеним главою 2 ГПК України, а тому підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Тому відсутні підстави для закриття провадження у цій справі з наведених скаржником міркувань і доводів його касаційної скарги (подібного правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 02.09.2025 у справі № 914/69/25, від 28.01.2026 у справі № 914/2002/25, від 29.07.2026 у справі № 910/13002/25 за подібними позовними вимогами ФГ Бурки В.В.).
Також необґрунтованими є посилання скаржника на висновки, які викладені упостановах Верховного Суду від 20.06.2018 у справі №914/1748/17 та від 19.11.2025 у справі №914/1565/23 з огляду на те, що у жодній із означених справ позовні вимоги не обґрунтовувались наявністю шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду (судді), пов`язаних з розглядом судової справи (ухвала суду про повернення касаційної скарги), у той час як вирішення питання «розподілу судового збору» (предмет розгляду у вказаних скаржником справах) не стосується вирішення даного спору по суті.

Досліджуючи доцільність посилання на постанови Верховного Суду, колегія суддів відзначає, що судові рішення у даній справі ухвалені за наслідками аналізу, оцінки та дослідження конкретних обставин справи з огляду на предмет, підстави позову, а також фактично-доказову базу (подані сторонами докази), які не є аналогічними як у наведених скаржником справах. Доводи скаржника про їх неврахування зводяться до власного трактування таких висновків (без урахування змісту спірних правовідносин, конкретних обставин справи та наявних доказів у справі), що вочевидь не може бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень у відповідності до приписів статей 236, 310 ГПК України.

Крім того, не заслуговують на увагу зазначений скаржником у тексті касаційної скарги перелік ухвал господарських судів різних інстанцій як підставності звільнення від доказування, оскільки скаржник не наводить обґрунтування у контексті предмету і підстав спору, встановлених фактичних обставин у зазначених справах, і не конкретизує преюдиційності обставин, установлених зазначеними судовими рішеннями, що свідчить про суто декларативний характер аргументів касаційної скарги в зазначеній частині.

Отже, з огляду на все викладене, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, підстава касаційного оскарження не підтвердилась з огляду на неспроможність викладених у касаційній скарзі доводів на її обґрунтування.

6.5.5. У контексті обраної скаржником підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, Суд констатує, що доводи касаційної скарги у означеній частині зводяться до викладення власної позиції позивача щодо правовідносин, що склалися між учасниками спору, що фактично за своїм змістом є незгодою з наданою судами першої і апеляційної інстанцій оцінкою встановлених фактичних обставин справи. Втім колегія суддів наголошує, що суд касаційної інстанції з огляду на визначені в статті 300 ГПК України повноваження не може вдаватись до переоцінки наявних в матеріалах справи доказів.

Відтак посилання скаржника на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах визнаються декларативними, необґрунтованими та відхиляються.

Аналогічна позиція викладена також у постановах Верховного Суду від 15.01.2026 у cправі № 910/4380/25, від 06.10.2026 у справі №910/441/26, ухвалених за тотожних обставин спору.

6.6. За таких обставин доводи касаційних скарг у своїй сукупності, з урахуванням наведеного у цій постанові, не знайшли свого підтвердження, що виключає можливість скасування оскаржуваних судових рішень.

Враховуючи спірний характер правовідносин сторін, наведена міра обґрунтування даного судового рішення є достатньою у світлі конкретних обставин справи, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Суд касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

7. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

7.1. Доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій норм права при прийнятті оскаржуваних судових рішень за результатами перегляду справи в касаційному порядку не знайшли свого підтвердження.

7.2. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

7.3. Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення, дійшов висновку про необхідність залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Керуючись статтями 129, 300, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 25.05.2026, рішення Господарського суду міста Києва від 25.05.2026 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 09.09.2026 у справі №910/3870/26 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та не підлягає оскарженню.

Головуючий В. Студенець

Судді С. Бакуліна

О. Кібенко

Згадані норми: Конституція України, ст. 8; Конституція України, ст. 40; Конституція України, ст. 55; Конституція України, ст. 150; Конституція України, ст. 56; Конституція України, ст. 124; ЦК України, ст. 1166; ЦК України, ст. 1176; ЦК України, ст. 11; ЦК України, ст. 23; ЦК України, ст. 1167; ЦК України, ст. 1173; ЦК України, ст. 1174; ЦПК України, ст. 58; ЦПК України, ст. 392; ЦПК України, ст. 133; ЦПК України, ст. 141; ГПК України, ст. 287; ГПК України, ст. 129; ГПК України, ст. 236; ГПК України, ст. 313; ГПК України, ст. 20; ГПК України, ст. 300; ГПК України, ст. 11; ГПК України, ст. 2; ГПК України, ст. 4; ГПК України, ст. 231; ГПК України, ст. 28; ГПК України, ст. 308; ГПК України, ст. 309; ГПК України, ст. 315; ГПК України, ст. 317; ГК України, ст. 4; ГК України, ст. 8; Закон «Про судоустрій і статус суддів», ст. 13; Закон «Про судоустрій і статус суддів», ст. 6
Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.