# ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 463/251/16-ц Суд: Касаційний цивільний суд ВС Справа № 463/251/16-ц Дата ухвалення: 2019-04-22 Вид судочинства: Цивільне Ідентифікатор ЄДРСР: 81438362 Офіційний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/81438362 Сторінка з контекстом: https://pravopro.com.ua/sudova-praktika/decision/81438362 Наведено правову позицію з офіційної Бази правових позицій Верховного Суду. ## Правова позиція з офіційної бази ВС Щодо виселення зі службового житла військовослужбовців, які раніше реалізували право на забезпечення постійним житлом Гарантія, передбачена статтею 125 ЖК України щодо неможливості виселення без надання іншого жилого приміщення, є гарантією житлових прав військовослужбовців, звільнених з військової служби, які не забезпечені житлом для постійного проживання. Якщо військовослужбовець або члени його сім'ї вже були забезпечені державою житлом для постійного проживання, виселення зі службового житла без надання іншого жилого приміщення є пропорційним заходом втручання у право на житло. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/15616 ## Текст документа Постанова Іменем України 22 квітня 2019 року м. Київ справа № 463/251/16-ц провадження № 61-29944св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Крата В. І., учасники справи: позивач – Квартирно-експлуатаційний відділ міста Львова, відповідач – ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в своїх інтересах та інтересах їх неповнолітнього сина ОСОБА_3 , третя особа – орган опіки та піклування Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду міста Львова від 26 жовтня 2016 року у складі судді Леньо С. І., та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 06 червня 2017 рокуу складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В., ІСТОРІЯ СПРАВИ: Короткий зміст позовних вимог: У січні 2016 року Квартирно-експлуатаційний відділ міста Львова (далі – КЕВ м. Львова) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які діють у власних інтересах та інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_3 про виселення останніх із з службового житла Міністерства оборони України – квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла. Позов мотивовано тим, що відповідач ОСОБА_1 , генерал-майор юстиції в запасі за час проходження служби у військовій прокуратурі Південного регіону України 01 грудня 1999 року був забезпечений трикімнатною квартирою від Міністерства оборони України для постійного проживання за адресою АДРЕСА_2 на родину у складі 4 осіб, після чого вказану квартиру залишив повнолітньому члену сім`ї. В подальшому, під час проходження військової служби у Львівському гарнізоні, у 2012 році отримав службове житло від МОУ за адресою АДРЕСА_3 на родину у складі 3 осіб. У березні 2014 року ОСОБА_1 переведений на посаду прокурора Південного регіону України, а наказом Генерального прокурора України від 23 березня 2015 року № 206к звільнений з органів прокуратури з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади». Після цього, в порушення вимог чинного законодавства, останній разом із сім`єю не здав службового житла і на даний час всі вони числяться зареєстрованими за адресою АДРЕСА_3 . Оскільки відповідач разом із сім`єю забезпечений житлом в м. Одеса, вважає незаконним утримання останніми службової квартири в м. Львові, чим порушуються права інших військовослужбовців, які не можуть реалізувати своє право на житло, і через що просить виселити їх в примусовому порядку. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 26 жовтня 2016 року позовні вимоги задоволено. Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , з службового житла Міністерства оборони України – квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Квартирно-експлуатаційного відділу міста Львова 689,00 грн судових витрат. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Квартирно-експлуатаційного відділу міста Львова 689,00 грн судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із доведеності і обґрунтованості позову, оскільки під час проходження військової служби відповідач з членами своєї сім`ї був забезпечений від Міністерства оборони України жилим приміщенням для постійного проживання в м. Одеса трьохкімнатною квартирою АДРЕСА_4 на сім`ю в складі 4-х осіб, яка в подальшому була приватизована членами його сім`ї, а відповідно до вимог статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»та названого вище Порядку забезпечення військовослужбовців та їх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби. Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 06 червня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – ОСОБА_4 відхилено. Рішення Личаківського районного суду міста Львова від 26 жовтня 2016 року залишено без змін. Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – ОСОБА_4 суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів наведених у касаційній скарзі: 29 червня 2017 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Личаківського районного суду міста Львова від 26 жовтня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 06 червня 2017 року та прийняти нове рішення, який відмовити в задоволенні позову, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередній інстанцій вийшли за межі предмета спору, залишивши поза увагою факт відсутності у відповідача постійного житла на час виникнення спірних правовідносин і вирішили спір про право, що не було предметом спору. У рішення суду здійснено посилання на законодавство про забезпечення житлом військовослужбовців, але не прийнято до уваги, що відповідач проходив військову службу в органах військової прокуратури, а відтак не враховано особливостей законодавства, яке регулювало питання забезпечення житлом військовослужбовців військових прокуратур. Доводи інших учасників справи: Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ: Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а аргументи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Короткий зміст встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи: 08 липня 1985 року по 12 липня 2012 року ОСОБА_1 проходив військову службу в Збройних силах України, у тому числі з 21 лютого 1986 року по 12 липня 2012 року на прокурорсько-слідчих посадах в органах прокуратури. З 27 січня 2011 року працював у прокуратурі Західного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері. Наказом Міністра оборони України від 10 липня 2012 року № 547 генерал-майора юстиції Богуцького П. П., військового прокурора Західного регіону України звільнено з військової служби на підставі частини сьомої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку із скороченням штатів (п. «г») (реформування Збройних Сил України). Загальна вислуга років ОСОБА_1 у Збройних Силах України становить 26 років і 11 місяці. У зв`язку зі зміною структури та штатного розпису органів прокуратури України відповідно до наказу Генерального прокурора України від 11 червня 2012 року № 100, з 12 липня 2012 року (наказ ГПУ від 12 липня 2012 року № 899к) призначений прокурором Західного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері строком на п`ять років. Наказом Генерального прокурора України № 213к від 20 березня 2014 року звільнений в порядку переведення із вказаної вище посади і призначений прокурором Південного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері. Наказом Генерального прокурора України № 76ш від 22 серпня 2014 року прокуратура Південного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері реорганізована шляхом перетворення у військову прокуратуру Південного регіону України. З 26 серпня 2014 року (наказ ГПУ № 1182к) призначений на посаду військового прокурора Південного регіону України на умовах строкового трудового договору. 23 березня 2015 року звільнений з посади військового прокурора Південного регіону України у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 статті 36 КЗпП України (наказ ГПУ від 23 березня 2015 року № 206к). Спірна службова квартира АДРЕСА_1 була закріплена за відповідачем відповідно до протоколу № 5 засідання житлової комісії органів військової юстиції Львівського гарнізону при військовій прокуратурі Західного регіону України від 15 червня 2012 року, під час проходження військової служби на посаді військового прокурора в прокуратурі Західного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері. 30 квітня 2013 року відповідачу ОСОБА_1 на сім`ю в складі трьох осіб: він, його дружина – ОСОБА_2 та їхній неповнолітній син – ОСОБА_3 , видано ордер на право зайняття службового житла за адресою АДРЕСА_3 (а. с. 6-7). Норми права, які підлягають застосуванню: Спір, що виник між сторонами, стосується виселення зі службового житла військовослужбовця, який разом із сім`єю не здав службове житло і на даний час зареєстровані за адресою АДРЕСА_3 , хоча забезпечений житлом в місті Одеса. Згідно з частиною другою статті 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. А відповідно до частини четвертої цієї статті суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Конституція України у частині третій статті 47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. За змістом статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) передбачено право на справедливий суд, зокрема кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06) 2 грудня 2010 року, установив порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло, останні були позбавлені процесуальних гарантій. Міжнародною судовою установою встановлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу. Європейський суд з прав людини, констатував, що «згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме – від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Статтею 83 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що на військовослужбовців військової прокуратури поширюються усі передбачені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та іншими законодавчими актами про військову службу соціальні і правові гарантії. Відповідно до статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених ЖК України та іншими нормативно-правовими актами. Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства. Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла. Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями, а також розмір і порядок виплати військовослужбовцям грошової компенсації за піднайом (найом) ними жилих приміщень визначаються Кабінетом Міністрів України, зокрема, постановою від 03.08.2006 року №1081 «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями» із змінами (далі-Порядок), яка визначає механізм забезпечення житловими приміщеннями військовослужбовців - осіб офіцерського, старшинського і сержантського, рядового складу (крім військовослужбовців строкової служби) Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань. Військовослужбовці та члени їх сімей, які проживають разом з ними, за відсутності у них за місцем проходження служби житла для постійного проживання забезпечуються службовими житловими приміщеннями. Житлове приміщення включається до числа службового згідно з рішенням виконавчого органу районної, міської, районної у місті ради за клопотанням начальника гарнізону, командира військової частини, погодженого з квартирно-експлуатаційним органом. Під службові житлові приміщення виділяються окремі квартири. На підставі рішення про надання службового житлового приміщення виконавчий орган районної, міської, районної у місті ради видає спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане службове житло. Службові житлові приміщення надаються військовослужбовцям за місцем проходження ними служби на всіх членів його сім`ї, які проживають разом з ним. Військовослужбовець та повнолітні члени його сім`ї беруть письмове зобов`язання щодо звільнення службового житлового приміщення в передбачених законом випадках. Службове житлове приміщення надається незалежно від перебування військовослужбовця на квартирному обліку. У разі переміщення військовослужбовців по службі, пов`язаного з переїздом в іншу місцевість, службові житлові приміщення, які вони займали за попереднім місцем служби, підлягають звільненню, якщо інше не передбачено законодавством. При звільненні з військової служби військовослужбовець підлягає виселенню із службового житлового приміщення з усіма членами сім`ї, якщо інше не передбачено законодавством. Пунктом 3 Порядку передбачено, що військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надається житло для постійного проживання. Забезпечення військовослужбовців та їх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб тощо. Аналогічні за змістом положення містяться й в Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України №737 від 30 листопада 2011 року (із змінами). Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 13 листопада 2013 року у справі № (провадження № 6-115св13) предметом якої також було виселення військовослужбовця із службового приміщення, де роз`яснено, що в цій категорії справ судом має надаватись адекватне обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та надаватись оцінка виселення в контексті пропорційності застосування такого закону. Висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду за результатом розгляду касаційної скарги: Суд першої інстанції встановив, що відповідача ОСОБА_1 , як військовослужбовця в м. Одеса держава забезпечила житлом – квартирою АДРЕСА_4 . Згідно з Інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.88-89, 90), ОСОБА_2 , а також неповнолітньому ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності належить по 1/3 частки цієї квартири. Застосовуючи практику Європейського суду з прав людини, враховуючи висновки Верховного Суду України та надаючи адекватну оцінку обставинам справи в контексті пропорційності застосування такого заходу як виселення, суд не може погодитись з позицією відповідачів про неможливість їх виселення без надання іншого жилого приміщення на підставі ст. 125 ЖК України. Вказана норма, аналізуючи її через призму ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 47 Конституції України, ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» за своєю юридичною природою є гарантією житлових прав військовослужбовців, звільнених з військової служби за скороченням штату і не забезпечених житлом для постійного проживання. Перед відповідачем ОСОБА_1 , як військовослужбовцем держава виконала свій обов`язок, передбачений ч. 1 ст. 12 України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» та забезпечила останнього житловим приміщенням для постійного проживання, надавши таке у власність. Обов`язок забезпечення іншим житловим приміщенням зберігається виключно у випадку переміщення для проходження служби в іншу місцевість і виключно на час проходження служби. Із припиненням військової служби в держави припиняється цей обов`язок, що виключає можливість застосування ст. 125 ЖК України під час розгляду спору про виселення без надання іншого житла. Будь-яких інших аргументів про неможливість виселення без надання іншого житлового приміщення відповідачі не навели. Позиція представника Органу опіки та піклування ЛРА ЛМР наведених вище висновків спростовувати не може, адже гарантії житлових прав неповнолітнього ОСОБА_3 повністю дотримані і збережені шляхом надання відповідачу ОСОБА_1 у власність квартири в м. Одеса. Одним із співвласників цієї квартири є неповнолітній, внаслідок чого його виселення із службового житла не може призвести до порушення гарантованого, а у справі яка розглядається, ще й реалізованого державою права на житло. Суди попередніх інстанцій правильно дійшли висновку, що після звільнення з органів прокуратури у березні 2015 року з посади військового прокурора Південного регіону України, відповідач з членами своєї сім`ї зобов`язаний був звільнити спірне службове житло у м. Львові, яке йому було надане для проходження військової служби в прокуратурі Західного регіону України. Позивач аргументував мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення, та співрозмірність такого виселення відповідній меті. Судами встановлено, що позивач діє з метою задоволення інтересів військовослужбовців і членів їх сімей, які згідно з абзацом третім частини першої статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» мають право бути забезпеченими службовими житловими приміщеннями, а відповідач втратив право на користування службовим приміщенням у зв`язку із звільненням з військової служби. Таким чином, мета позивача, який подав позов про виселення відповідачів є співрозмірною способу захисту порушеного права позивача. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Личаківського районного суду міста Львова від 26 жовтня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 06 червня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: В. П. Курило Н. О. Антоненко В. І. Крат Згадані норми: Конституція України, ст. 47; ЦПК України, ст. 389; ЦПК України, ст. 400; ЦПК України, ст. 10; ЦПК України, ст. 401; ЦПК України, ст. 416; КЗпП України, ст. 36; Конвенція (ЄКПЛ), ст. 6; Конвенція (ЄКПЛ), ст. 8; Закон № 2011-XII, ст. 12 Дата ухвалення не є датою перевірки актуальності. Перед застосуванням перевірте контекст, пізніші рішення та чинну редакцію норм.