ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 496/2594/16-ц

У липні 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», яке відповідно до зареєстрованої 14 червня 2018 року нової редакції Статуту змінило назву на Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), звернулося з позовом до

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.

В обґрунтування позову вказувало, що 29 серпня 2007 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк (далі - ЗАТ КБ) «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», уклало з ОСОБА_1 кредитний договір № ODB0GK01420438, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 20 000 доларів США зі сплатою 10,08% річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення кредитних коштів до 29 серпня 2022 року.

У забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором

ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк» та

ОСОБА_1 29 серпня 2007 року укладено договір іпотеки № 2-4926, згідно з яким остання надала в іпотеку будинок загальною площею 51,10 кв.м, розташований на АДРЕСА_1 .

Крім того, належне виконання зобов`язань позичальника за вказаним кредитним договором забезпечено договором поруки № 0438/Р2, укладеним 29 серпня

2007 року ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 .

Вказує, що відповідачі не виконали зобов`язання за вказаними договорами, у зв`язку з чим на 12 липня 2016 року виникла заборгованість у розмірі

40 740,30 доларів США, що еквівалентно 1 012 398,69 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 19 209,30 доларів США; заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 18 669,85 доларів США; заборгованості за комісією у розмірі 2 861,24 доларів США.

За таких обставин просило стягнути солідарно з відповідачів вказану заборгованість.

Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 23 жовтня 2017 року відмовлено у задоволенні позову.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 11 грудня 2012 року в рахунок погашення кредитної заборгованості за кредитним договором у розмірі

32 709,19 доларів США звернено стягнення на предмет іпотеки. На виконання вказаного рішення право власності на предмет іпотеки переоформлено на АТ КБ «ПриватБанк», тому з моменту звернення стягнення на предмет іпотеки ОСОБА_1 виконала свої зобов`язання перед кредитором.

Також суд першої інстанції дійшов висновку про припинення поруки

ОСОБА_2 у зв`язку з неповідомленням його про збільшення процентної ставки за користування кредитом та пропуском строку пред`явлення вимог до поручителя.

Постановою апеляційного суду Одеської області від 20 грудня 2018 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково, змінено рішення Біляївського районного суду Одеської області від 23 жовтня 2017 року в частині обґрунтування підстав відмови у позові.

Апеляційний суд виходив з того, що ухвалою апеляційного суду Одеської області від 5 липня 2018 року витребувано від АТ КБ «ПриватБанк» детальний розрахунок заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № ODB0GK01420438 від 29 серпня 2007 року станом на 12 липня 2016 року із зазначенням загальної суми заборгованості та її складових частин з урахуванням погашення заборгованості (повної/часткової) за рахунок звернення стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок, розташований на АДРЕСА_1 на підставі рішення Біляївського районного суду Одеської області від 11 грудня 2012 року. Банк вимоги вказаної ухвали не виконав та не посилався у позові на обставини щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, тому апеляційний суд дійшов висновку про недобросовісне здійснення банком процесуальних прав, обов`язків щодо сприяння своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню обставин справи, неподання усіх наявних у нього доказів та ненадання суду повних і достовірних пояснень з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні.

Апеляційний суд зазначив, що вимога про стягнення суми боргу, не погашеного за рахунок звернення стягнення на предмет іпотеки має заявлятися після фактичного звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто з врахуванням вартості іпотечного майна, яка зарахована на погашення заборгованості за кредитом. Вказавши про неможливість перевірити обставини щодо дійсного розміру заборгованості за кредитом у зв`язку з неналежним (недобросовісним) виконанням процесуальних прав та обов`язків АТ КБ «ПриватБанк», суд апеляційної інстанції дійшов висновку про недоведення позивачем розміру заборгованості.

Крім того, дослідивши матеріали справи № 1506/4411/2012 за позовом

АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд апеляційної інстанції встановив, що банк 12 липня 2011 року надіслав позичальнику вимогу про дострокове повернення кредиту та процентів за його користування у повному обсязі, чим змінив строк виконання основного зобов`язання. Зазначивши про відсутність у банка права нараховувати проценти та пеню після закінчення строку кредитування, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в частині стягнення вказаних складових боргу.

Також апеляційний суд зазначив про припинення поруки ОСОБА_2 у зв`язку з неповідомлення його про збільшення процентної ставки та пропуском строку пред`явлення банком вимог до поручителя.

У січні 2019 року представник АТ КБ «ПриватБанк» Литвиненко О. Л. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Біляївського районного суду Одеської області від 23 жовтня 2017 рокута постанову апеляційного суду Одеської області від 20 грудня 2018 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована помилковістю висновків судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову. Звертаючись із позовом, банк надав розрахунок заборгованості, яким підтверджуються обставини отримання ОСОБА_1 грошових коштів та існування у неї простроченої заборгованості.

Заявник вказує про неврахування судами попередніх інстанцій того, що задоволення позову кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки не є перешкодою для пред`явлення позову про стягнення заборгованості за тим самим кредитним договором у разі, якщо на час розгляду справи заборгованість за кредитом не погашена.

На думку заявника, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про зміну банком строку виконання основного зобов`язання та відсутність підстав нараховувати заборгованість після направлення дострокової вимоги, оскільки договором строк дії кредитного договору встановлено до 29 серпня 2022 року.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 6 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 14 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 29 серпня 2007 року ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № ODB0GK01420438, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 20 000 доларів США зі сплатою

10,08% річних за користування кредитом з кінцевим терміном повернення кредитних коштів до 29 серпня 2022 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором

ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 29 серпня 2007 року уклали договір іпотеки № 2-4926, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку належне їй нерухоме майно - будинок загальною площею 51,10 кв.м, розташований на АДРЕСА_1 .

Належне виконання зобов`язань ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором забезпечено також укладеним 29 серпня 2007 року

ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 договором поруки № 0438/Р2, за умовами якого останній поручився солідарно відповідати за виконання позичальником обов`язків за кредитним договором.

Судами встановлено, що 29 серпня 2012 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулось із позовом до ОСОБА_1 , у якому просило в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № ODB0GK01420438 від 29 серпня

2007 року у розмірі 32 702,19 доларів США, що за курсом Національного банку України еквівалентно 261 388,48 грн, звернути стягнення на предмет іпотеки - будинок загальною площею 51,10 кв.м та земельну ділянку, розташовані на АДРЕСА_1 .

Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 11 грудня 2012 року у справі № 1506/4411/2012, яке набрало законної сили 21 грудня 2012 року, позов АТ КБ «ПриватБанк» про звернення стягнення задоволено у повному обсязі.

Суди встановили, що після набрання рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 11 грудня 2012 року у справі № 1506/4411/2012 законної сили вказаний предмет іпотеки описано та передано АТ КБ «ПриватБанк» в рахунок погашення заборгованості, про що було складено відповідний акт.

З повідомлення АТ КБ «ПриватБанк» від 10 серпня 2016 року суди встановили, що банк переоформив на себе право власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 .

Також суди встановили, що 12 травня 2011 року за вихідним № 30.1.0.0/2-824 направлено ОСОБА_1 вимогу про повернення кредиту у повному обсязі, а також процентів, комісії та штрафних санкцій, нарахованих на день повернення кредиту, у 30-денний строк з дня отримання такої вимоги.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 23 жовтня 2017 року та постанову апеляційного суду Одеської області від 20 грудня 2018 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 8 лютого

2020 року.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Щодо вирішення позовних вимог до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, яка виникла на 20 липня 2012 року

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 цього Кодексу).

Згідно з частиною першою статті 598, статтею 599 ЦК України зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

У справі, що переглядається, суди встановили, що рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 11 грудня 2012 року у справі № 1506/4411/2012, яке набрало законної сили 21 грудня 2012 року, звернено стягнення на предмет іпотеки на житловий будинок та земельну ділянку на АДРЕСА_1 ; розмір заборгованості, обрахований на 20 липня 2012 року, становив

32 702,19 доларів США.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з неможливості встановити дійсний розмір заборгованості за кредитним договором з урахуванням вартості переданого банку іпотечного майна у зв`язку із неналежним виконанням банком процесуальних обов`язків з подання доказів вартості реалізованого майна. Тому суд апеляційної інстанції вважав недоведеними вимоги банку в частині позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитом та процентами нарахованими, до направлення позичальнику вимоги про дострокове повернення заборгованості.

Із вказаними висновками суду апеляційної інстанції погодитись у повному обсязі не можна, виходячи з наступного.

У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій вважали, що позичальник передав банку житловий будинок і земельну ділянку, які є предметами іпотеки, саме на виконання рішення Біляївського районного суду Одеської області від 11 грудня 2012 року у справі № 1506/4411/2012, однак матеріали справи не містять доказів, які вказують на вжиття банком заходів щодо виконання вказаного судового рішення.

З повідомлення АТ КБ «ПриватБанк» від 10 серпня 2016 року суди встановили, що банк переоформив на себе право власності на житловий будинок.

Проте встановлені судами попередніх інстанцій обставини суперечать змісту повідомлення АТ КБ «ПриватБанк» від 10 серпня 2016 року, у якому банк зазначає про його намір зареєструвати за собою право власності на предмет іпотеки на підставі статті 37 Закону України «Про іпотеку» та пункту 4 договору іпотеки. Разом з тим, обставини про здійснення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем у вказаному повідомленні банком не зазначені.

Частинами першою-третьою статті 36 Закону України Закону України «Про іпотеку» тут і надалі в редакції Кодексу, чинній на час укладення договору іпотеки, передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати, зокрема, передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону.

Частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Встановлені судами обставини свідчать про те, що банк розпочав звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, однак обставини щодо завершення цієї процедури апеляційний суд не встановив.

Встановлення таких обставин має істотне значення дня правильного вирішення справи, оскільки частиною четвертою статті 36 Закону України «Про іпотеки» визначено, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

Обставини щодо завершення позасудового врегулювання можуть бути встановлені за даними Єдиного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Ці обставини в контексті положень вказаної норми права залишись неперевіреними судом апеляційної інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

В силу статті 400 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги щодо меж розгляду справи касаційним судом, Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема щодо завершення розпочатої

АТ КБ «ПриватБанк» процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку досудового врегулювання. За таких обставин постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, яка виникла на 20 липня 2012 року, не може вважатися законною і обґрунтованою, тому підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, надати належну оцінку обставинам звернення АТ КБ «ПриватБанк» стягнення на предмет іпотеки, дослідити подані на їх підтвердження докази, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо вирішення позовних вимог до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, нарахованої після 20 липня 2012 року

Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі закінчення строку кредитування або пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року справа № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).

Отже кредитодавець має право нараховувати передбачені договором проценти лише впродовж строку дії кредитного договору; після спливу визначеного договором строку кредитування нарахування процентів є безпідставним.

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність у банка права нараховувати проценти та пеню поза межами строку кредитування.

Апеляційний суд встановив, що 12 травня 2011 року за вихідним № 30.1.0.0/2-824 банк направив ОСОБА_1 вимогу про повернення кредиту у повному обсязі, а також процентів, комісії і штрафних санкцій, нарахованих на день повернення кредиту, у 30-денний строк з дня отримання такої вимоги.

Суд апеляційної інстанції зазначив про відсутність у кредитора права нараховувати проценти та пеню поза межами строку кредитування, однак не вказав дату закінчення цього строку.

Проте із вказаними висновками суду апеляційної інстанції у повному обсязі погодитись не можна, виходячи з наступного.

У справі, що переглядається, суди встановили, що рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 11 грудня 2012 року у справі № 1506/4411/2012 звернено стягнення на предмет іпотеки - будинок загальною площею 51.10 кв.м та земельну ділянку, на АДРЕСА_1 шляхом продажу вказаного предмета іпотеки АТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення

АТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № ОDВ0GK01420438 від 29 серпня

2007 року у розмірі 32 702,19 доларів США.

У постанові від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження

№ 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду виклала висновок про те, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України».

Зі змісту рішення Біляївського районного суду Одеської області від 11 грудня 2012 року у справі № 1506/4411/2012 вбачається, що заборгованість ОСОБА_1 на 20 липня 2012 року складає 32 702,19 доларів США. В рахунок погашення вказаної заборгованості, вимогу про повернення якої банк пред`явив достроково, звернено стягнення на предмет іпотеки і вказаним рішенням, яке набрало законної сили, засвідчено зміни як строку кредитування, так і розміру заборгованості за вказаним кредитним договором.

Враховуючи відсутність у АТ КБ «ПриватБанк» права після 20 липня 2012 року нараховувати проценти за користування кредитом, пеню та комісію за користування кредитом, у задоволенні позову у вказаній частині необхідно відмовити.

Неправильне застосування норм матеріального права надає суду касаційної інстанції повноваження не обмежуватися доводами та вимогами касаційної скарги як визначено частиною третьою статті 400 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги.

Відповідно до статті 412 ЦПК України у вказаній редакції Кодексу підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості, яка виникла після 20 липня 2012 року, однак вказав неналежні мотиви та підстави для такої відмови (не зазначив строк, з якого банком неправомірно нараховано вказані складові боргу), постанова суду апеляційної інстанції підлягає зміні у її мотивувальній частині.

Щодо вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 .

Згідно із частиною першою статті 553, частиною першою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

За змістом указаних норм матеріального права поручитель хоч і пов`язаний з боржником певними зобов`язальними відносинами, але є самостійним суб`єктом у відносинах з кредитором. Поручитель, зокрема, має право висувати заперечення проти кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (частина друга статті 555 цього Кодексу).

За положеннями частини першої статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов`язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

Таким чином, у зобов`язаннях, у яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань перед банком.

Висновок про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України залежить від установлених судом обставин щодо обсягу зобов`язання, на виконання якого надано поруку, та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок зміни без його згоди забезпеченого зобов`язання. Для цього судам необхідно дослідити відповідні умови кредитного договору та договору поруки щодо порядку погодження поручителем змін до основного зобов`язання.

Зі змісту поданого АТ КБ «ПриватБанк» розрахунку суди попередніх інстанцій встановили, що банк збільшив розмір процентної ставки у листопаді 2008 року, а доказів погодження ОСОБА_2 збільшеного розміру процентів за основаним зобов`язанням, яке забезпечено порукою останнього, матеріали справи не містять.

За таких обставин правильним є висновок суду апеляційної інстанції про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України у вказаній редакції Кодексу, оскільки банком без згоди поручителя змінено розмір процентів за користування кредитом, чим збільшено обсяг відповідальності ОСОБА_2 як поручителя.

Інші висновки суду апеляційної інстанції щодо вирішення позовних вимог до

ОСОБА_2 не вплинули на правильність вирішення справи в цій частині.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення у відповідних частинах відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про солідарне стягнення заборгованості з ОСОБА_2 , оскільки суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив у цій частині судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційної скарги у вказаній частині без задоволення, а постанови апеляційного суду у відповідній частині без змін.

Оскільки рішення суду першої інстанції змінено апеляційним судом в частині обґрунтування підстав відмови у позові, суд касаційної інстанції не перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400, 410, 411, 412 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду