ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 331/9234/14-ц

У листопаді 2014 року Публічне акціонерне товариство (далі - ПАТ) «Дельта Банк» звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

В обґрунтування позову вказувало, що 11 червня 2008 року Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 укладений договір про надання споживчого кредиту № 11358862000, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 64 000 доларів США зі сплатою 15,0% річних строком до 11 червня 2018 року.

На забезпечення виконання зобов`язань позичальника за договором про надання споживчого кредиту № 11358862000 від 11 червня 2008 року

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 уклали з банком договір іпотеки № 11358862000/11358874000/3, відповідно до умов якого передали в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .

8 грудня 2011 року ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених договором, ПАТ «УкрСиббанк» передало (відступило) ПАТ «Дельта «Банк» право вимоги за кредитними та забезпечувальними договорам, в тому числі і за вказаними.

Позивач вказував про існування заборгованості за кредитним договором про надання споживчого кредиту у розмірі 1 369 401,74 грн, що вважав підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Змінивши у грудні 2017 року позовні вимоги, просив стягнути з відповідачів заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11358862000 від 11 червня 2008 року у розмірі 1 369 401,74 грн.

Рішенням Жовтневого районного суду від 11 вересня 2018 року позов задоволено частково.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь АТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором № 11358862000 від 11 червня 2008 року у розмірі 776 659,50 грн, з яких 587 064,69 грн - заборгованість за кредитом та

189 594,81 грн - заборгованість за процентами. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат

У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, з ОСОБА_1 підлягає стягненню заборгованість, нарахована банком за період з листопада 2011 року до 10 жовтня 2014 року, у розмірі 776 659,50 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення заборгованості, нарахованої до листопада 2011 року, суд першої інстанції виходив зі спливу позовної давності, про застосування наслідків якої заявлено ОСОБА_1 до ухвалення рішення.

Також місцевий суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення заборгованості з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , які не є поручителями позичальника за вказаним договором.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 20 лютого 2019 року апеляційну скаргу ПАТ «Дельта Банк» залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 11 вересня 2018 року - без змін.

Апеляційний суд, переглядаючи справу в частині відмови у стягненні з ОСОБА_1 заборгованості, нарахованої до листопада 2011 року, погодився з висновками суду першої інстанції про часткове задоволення позову, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального і процесуального права.

У квітні 2019 року представник ПАТ «Дельта Банк» - адвокат Савчак Я. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 11 вересня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 лютого 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором у розмірі 592 742,24 грн і направити у цій частині справу на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині судові рішення не оскаржені.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами попередніх інстанцій обстави щодо переривання позовної давності.

На думку заявника, суди попередніх інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин частини першу та третю статті 264 ЦК України, якими визначено підстави та порядок переривання позовної давності.

Заявник вказує, що суд апеляційної інстанції не перевірив обставин щодо часткового погашення ОСОБА_1 заборгованості за договором про надання споживчого кредиту № 11358862000 від 11 червня 2008 року протягом 2008-2011 років, не встановив дату останнього платежу за кредитом та не надав належної оцінки виписці ПАТ «Укрсиббанк» за період з 11 червня 2008 року до

16 березня 2012 року.

Заявник вважає, що сплата заборгованості за договором про надання споживчого кредиту № 11358862000 від 11 червня 2008 року свідчить про її визнання ОСОБА_1 , що відповідно до частини першої статті 264 ЦК України є підставою для переривання позовної давності.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 3 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 11 червня 2008 року АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та

ОСОБА_1 уклали договір про надання споживчого кредиту

№ 11358862000, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надані кошти у розмірі 64 000 доларів США зі сплатою 15,0% річних строком до 11 червня

2018 року.

Пунктом 1.2.2 вказаного договору сторони погодили, що погашення кредитної заборгованості та процентів за користування кредитними коштами здійснюється позичальником згідно з графіком, визначеним в додатку № 1, який передбачає щомісячне повернення кредитних коштів

У забезпечення виконання позичальником зобов`язань за вказаним договором про надання споживчого кредиту 11 червня 2008 року АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено договір іпотеки № 11358862000/11358874000/3, за умовами якого останні передали в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 .

8 грудня 2011 року ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» уклали договір купівлі-продажу права вимоги за кредитами, відповідно до якого

ПАТ «УкрСиббанк» передало ПАТ «Дельта Банк» право вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, у тому числі за договором про надання споживчого кредиту № 11358862000 від 11 червня 2008 року.

10 жовтня 2014 року ПАТ «Дельта Банк» направило відповідачам лист-вимогу про сплату заборгованості за вказаним договором, що виникла на 10 жовтня 2014 року.

Суди встановили, що згідно з довідкою ПАТ «Дельта-Банк» від 10 жовтня

2014 року заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11358862000 від 11 червня 2008 року на 10 жовтня 2014 року складає

105 745,12 доларів США, що за курсом Національного банку України становить 1 369 401,74 грн, з яких 60 799,96 доларів США заборгованості за кредитом та 44 945,16 доларів США заборгованості за процентами.

Також суди встановили, що ОСОБА_1 заявила про застосування наслідків спливу позовної давності.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ПАТ «Дельта Банк», поданої адвокатом Савчаком Я. О., на рішення Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 11 вересня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 лютого 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

За правилами статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом частин першої і другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

У постанові Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі 727/2318/16-ц (провадження № 61-3965св18) викладено висновок про те, що якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу).

Такий правовий висновок також викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12

(провадження № 14-10цс18), від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18).

У справі, що переглядається, суди встановили, що графіком погашення кредиту (додаток № 1 до договору про надання споживчого кредиту № 11358862000 від 11 червня 2008 року) встановлено строк повернення кожного щомісячного періодичного платежу за кредитом - 10-12 число в залежності від місяця.

Встановивши, що з позовом до суду банк звернувся у жовтні 2014 року, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про сплив позовної давності за вимогами банку про стягнення заборгованості за період до листопада 2011 року.

Врахувавши, що ОСОБА_1 заявила про застосування наслідків спливу позовної давності до ухвалення рішення, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову в частині стягнення з позичальника заборгованості за платежами, нарахованими до листопада 2011 року.

Касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами переривання позовної давності, оскільки вказані обставини не доведені належними і допустимими доказами в суді першої інстанції.

Посилання заявника на ненадання апеляційним судом оцінки виписці

ПАТ «Укрсиббанк» за період з 11 червня 2008 року до 16 березня 2012 року, як підставу для скасування судового рішення помилкові. Вказану виписку позивач у суді першої інстанції не надав і відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Апеляційний суд врахував, що, надаючи вказану виписку на стадії апеляційного перегляду справи, ПАТ «Дельта Банк» не зазначав про неможливість подання такої виписки до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, доказів на підтвердження таких обставин не подавав, тому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для прийняття цієї виписки, що відповідає статті 367 ЦПК України.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК

України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і на такі заявник не вказує.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду