ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 488/5413/14-ц

У жовтні 2014 року прокурор Корабельного району міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (далі - Миколаївська ОДА) та Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» (далі - ДП «Миколаївське лісове господарство») звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсними договору купівлі-продажу і державного акта, витребування земельної ділянки, посилаючись на те, що пунктом 75 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 01 жовтня 2009 року № 38/30 ОСОБА_1 було надано дозвіл на складання проекта землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000 кв. м за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд по АДРЕСА_1 . Пунктами 33 та 33.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року № 47/51 було затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1 000 кв. м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 . На підставі вищевказаних рішень ОСОБА_1 отримала державний акт серії ЯЛ № 904550 від 19 серпня 2010 року на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:031:0047. В подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 01 вересня 2010 року ОСОБА_1 відчужила зазначену земельну ділянку на користь ОСОБА_2 , яка 22 грудня 2010 року отримала державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 611624, а за договором купівлі-продажу від 17 жовтня 2014 року № 1653 відчужила вказану земельну ділянку ОСОБА_3 . Спірна ділянка відноситься до земель державного лісового фонду та була передана у власність ОСОБА_1 без її вилучення в належного користувача - ДП «Миколаївське лісове господарство» з порушенням встановленої процедури зміни її цільового призначення, без узгодження з органом виконавчої влади з питань лісового господарства та без проведення державної експертизи проекту землеустрою. У серпні 2014 року Прокуратурою Корабельного району міста Миколаєва було проведено перевірку дотримання вимог земельного законодавства Миколаївською міською радою, за результатами якої встановлено факт незаконної передачі у власність земельних ділянок державного лісового фонду загальною площею 6,1 га в урочищі «Жовтневе», після чого прокуратурою розпочато кримінальне провадження № 42014150020000074. Тому позовна давність для звернення до суду з цим позовом пропущена з поважних причин. Враховуючи викладене, прокурор Корабельного району міста Миколаєва просив: визнати поважними причини пропуску позовної давності та поновити її; визнати незаконним та скасувати пункт 75 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 01 жовтня 2009 року № 38/30; визнати незаконним та скасувати пункти 33, 33.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року № 47/51; визнати недійсним виданий ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 904550 від 19 серпня 2010 року, який було зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011049800680; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 01 вересня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 земельну ділянку площею 1 000 кв. м, кадастровий номер 4810136600:05:031:0047, розташовану по АДРЕСА_1 , та передати її у власність держави в особі Миколаївської ОДА з передачею у постійне користування ДП «Миколаївське лісове господарство».

Миколаївська міська рада та ДП «Миколаївське лісове господарство» подали до суду заяви, за змістом яких підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити.

ОСОБА_2 подала заперечення на позов, в якому зазначила, що позовні вимоги прокурора є необґрунтованими, а його доводи про те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісового фонду, користувачем якої є ДП «Миколаївське лісове господарство», не підтверджено належними доказами. Зазначена земельна ділянка розташована в межах території Корабельного району міста Миколаєва і на час прийняття оскаржуваних рішень Миколаївської міської ради не було здійснено розмежування земель державної та комунальної власності в межах міста Миколаєва. Тому відповідно до вимог частини першої пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (далі - ЗК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, Миколаївська міська рада мала всі повноваження щодо розпоряджання спірною земельною ділянкою. Незаконність набуття ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку не було встановлено судовим рішенням, тому відсутні підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу цієї земельної ділянки. Крім того, допущені органом місцевого самоврядування порушення закону не можуть бути підставою для повернення державі майна, яке нею правомірно набуто у власність. Під час прийняття Миколаївською міською радою рішень від 01 жовтня 2009 року № 38/30 та від 25 червня 2010 року № 47/51 були присутні помічники прокурора міста Миколаєва, і прокурор мав право здійснити перевірку правомірності прийняття зазначених рішень з власної ініціативи. Тому при зверненні з цим позовом прокурор пропустив позовну давність, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

17 грудня 2014 року до суду надійшло клопотання ОСОБА_4 про залучення його до участі у справі як третю особу, мотивоване тим, що він є представником тимчасової комісії щодо перевірки законності відведення земельних ділянок громадянам для будівництва житлових будинків у рекреаційній зоні урочища «Маяк».

Ухвалою Корабельного районного суду міста Миколаєва від 22 січня 2015 року, внесеною до журналу судового засідання, до участі у справі як третю особу залучено ОСОБА_4 .

В подальшому за клопотанням прокурора Корабельного району міста Миколаєва ухвалою Корабельного районного суду міста Миколаєва від 15 серпня 2017 року до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, залучено Виконавчий комітет Миколаївської міської ради.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Корабельного районного суду міста Миколаєва від 22 квітня 2021 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано пункт 75 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 01 жовтня 2009 року № 38/30. Визнано незаконним та скасовано пункти 33, 33.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року № 47/51. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_3 у власність держави в особі Миколаївської ОДА земельну ділянку площею 1 000 кв. м, кадастровий номер 4810136600:05:031:0047, розташовану по АДРЕСА_1 . В задоволенні вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та державного акта на право власності на земельну ділянку відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що Миколаївська ОДА та ДП «Миколаївське лісове господарство» не наділені наглядовими чи контрольними функціями з перевірки законності рішень Миколаївської міської ради, тому вони не могли довідатися про порушення свого права до проведення в серпні 2014 року відповідної перевірки прокуратурою Корабельного району міста Миколаєва. За таких обставин прокурор не пропустив позовну давність для звернення до суду з цим позовом. Спірна земельна ділянка державного лісового фонду була передана у власність ОСОБА_1 для цілей, не пов`язаних з веденням лісового господарства і використання лісових ресурсів, без узгодження з органом виконавчої влади з питань лісового господарства та без проведення державної експертизи проекту землеустрою, що свідчить про зміну її цільового призначення з порушенням вимог чинного законодавства. Тому оспорювані прокурором пункти рішень Миколаївської міської ради підлягають визнанню незаконними та скасуванню. Відповідно до правових висновків Верховного Суду України, викладених в постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника. Тому позовні вимоги прокурора Корабельного району міста Миколаєва про визнання недійсними договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки та державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_1 , не підлягають задоволенню у зв`язку з тим, що такі вимоги не є належним способом захисту прав власника спірної земельної ділянки.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 23 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 22 квітня 2021 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що спірна земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду, перебувала в користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», а її передача у власність ОСОБА_1 відбулася з порушенням вимог законодавства. Миколаївська міська рада не мала повноважень на розпорядження цією земельною ділянкою, у зв`язку з чим вона вибула з володіння власника - держави - поза його волею. Тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що порушене право державної власності підлягає захисту шляхом визнання незаконними пунктів рішень Миколаївської міської ради та витребування земельної ділянки у добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України. Також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що прокурор не пропустив позовну давність для звернення до суду з цим позовом, так як у справі відсутні докази того, що орган виконавчої влади, який наділений правом розпоряджатися спірною земельною ділянкою, довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, до проведення в серпні 2014 року відповідної перевірки прокуратурою Корабельного району міста Миколаєва. Крім того, судом враховано, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. З огляду викладене загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес відповідача у збереженні права на земельну ділянку. Тому висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

09 липня 2021 року представник ОСОБА_3 - адвокат Бортик Р. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 22 квітня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 червня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 4 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та мотивована тим, що суди не врахували правових висновків щодо визначення початку перебігу та порядку обчислення позовної давності, викладених в постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 січня 2018 року у справі № 914/801/17, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 648/2419/13-ц, а також правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 07 червня 2016 року у справі № 21-1349а16, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16-ц, від 24 квітня 2018 року у справі № 401/2400/16-ц, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08 травня 2018 року у справі № 813/1946/16 про те, що спори щодо оскарження рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування підпадають під юрисдикцію адміністративного суду. Крім того суди дійшли висновку про належність спірної земельної ділянки до земель державного лісового фонду та її перебування в користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», пославшись на ситуаційний план та експлікацію земельних угідь, картографічні матеріали, лист Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» Державного агентства лісових ресурсів України від 04 вересня 2014 року № 299, абрис кварталу 43 Миколаївського лісництва, які є недопустимими доказами.

У листопаді 2021 року Миколаївська ОДА та перший заступник керівника прокурора Миколаївської обласної прокуратури подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Корабельного районного суду міста Миколаєва.

10листопада 2021 року справа № 488/5413/14-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1, абзацу 1 пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають.

Судами встановлено, що згідно з пунктом 75 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 01 жовтня 2009 року № 38/30 ОСОБА_1 було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000 кв. м за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд по АДРЕСА_1 .

Відповідно до пунктів 33, 33.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року № 47/51 було затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1 000 кв. м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 .

На підставі вищевказаного рішення Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року № 47/51 ОСОБА_1 отримала державний акт серії ЯЛ № 904550 від 19 серпня 2010 року на право власності на земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 4810136600:05:031:0047, розташовану по АДРЕСА_1 . Вказаний державний акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011049800680.

01 вересня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Ласурією С. А., зареєстрований в реєстрі за № 2178.

На підставі вищевказаного договору купівлі-продажу ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 611624 від 22 грудня 2010 року, який був зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011049800983.

В подальшому за договором купівлі-продажу від 17 жовтня 2014 року ОСОБА_2 відчужила спірну земельну ділянку на користь ОСОБА_3 , у зв`язку з чим до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено запис № 7375199 про право власності ОСОБА_3 на вказану земельну ділянку.

За наявними в матеріалах справи ситуаційним планом та експлікацію земельних угідь, картографічними матеріалами, листом Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» Державного агентства лісових ресурсів України від 04 вересня 2014 року № 299, абрисом кварталу 43 Миколаївського лісництва судами встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 4810136600:05:031:0047 була надана ОСОБА_1 за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» (квартал 43), і в установленому законом порядку вона не була виключена із земель лісового фонду.

Крім цього, листом ДП «Миколаївське лісове господарство» від 25 вересня 2014 року № 553 прокурора Корабельного району міста Миколаєва було повідомлено, що підприємство не надавало свій висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки лісового фонду ОСОБА_1 .

Враховуючи викладене, суди встановили, що спірну земельну ділянку було передано Миколаївською міською радою у власність ОСОБА_1 без її вилучення в належного користувача - ДП «Миколаївське лісове господарство» та фактично із зміною її цільового призначення.

Згідно з частиною першою статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14 Конституції України).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 19 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради від 01 жовтня 2009 року № 38/30 та від 25 червня 2010 року № 47/51, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Частинами першою, другою статті 84 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради від 01 жовтня 2009 року № 38/30 та від 25 червня 2010 року № 47/51, передбачено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону.

Згідно з абзацом першим пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради від 01 жовтня 2009 року № 38/30 та від 25 червня 2010 року № 47/51, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах другому та четвертому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Частинами першою-третьою статті 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради від 01 жовтня 2009 року № 38/30 та від 25 червня 2010 року № 47/51, визначено, що виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Пунктами 1, 2 частини першої статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» передбачено, що місцева державна адміністрація розробляє та забезпечує виконання затверджених у встановленому законом порядку програм раціонального використання земель, лісів, підвищення родючості грунтів, що перебувають у державній власності; розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.

Згідно з пунктом 5 статті 31 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради від 01 жовтня 2009 року № 38/30 та від 25 червня 2010 року № 47/51, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території передають у власність, надають у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельні лісові ділянки площею до 1 гектара, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припиняють права користування ними.

Відповідно до частин першої, другої, п`ятої, шостої статті 149 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради від 01 жовтня 2009 року № 38/30 та від 25 червня 2010 року № 47/51, земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті. Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України).

Отже, за змістом наведених положень закону, вилучення спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», і передання у приватну власність такої ділянки належало до повноважень Миколаївської ОДА.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений статтею 118 ЗК України.

Відповідно до частин шостої, дев`ятої статті 118 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року № 47/51, громадяни зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та висновки конкурсної комісії (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Згідно з абзацом сьомим статті 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» обов`язковій державній експертизі підлягають проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок особливо цінних земель, земель лісогосподарського призначення, а також земель водного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Статтею 50 Закону України «Про землеустрій» в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради від 01 жовтня 2009 року № 38/30 та від 25 червня 2010 року № 47/51, передбачено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок. Порядок складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно з частинами першою, третьою статті 57 ЛК України в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради від 01 жовтня 2009 року № 38/30 та від 25 червня 2010 року № 47/51, зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України. Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища.

Частинами першою, другою та четвертою статті 20 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради від 01 жовтня 2009 року № 38/30 та від 25 червня 2010 року № 47/51, передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних рішень Миколаївської міської ради від 01 жовтня 2009 року № 38/30 та від 25 червня 2010 року № 47/51).

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з обґрунтованості позовних вимог прокурора та того, що спірна земельна ділянка державного лісового фонду була передана у власність ОСОБА_1 для цілей, не пов`язаних з веденням лісового господарства і використання лісових ресурсів, без узгодження з органом виконавчої влади з питань лісового господарства та без проведення державної експертизи проекту землеустрою, що свідчить про зміну її цільового призначення з порушенням вимог чинного законодавства. Так як Миколаївська ОДА та ДП «Миколаївське лісове господарство» не мали повноважень здійснювати перевірку законності рішень Миколаївської міської ради, то вони не могли довідатися про порушення свого права до проведення відповідної перевірки прокуратурою Корабельного району міста Миколаєва у серпні 2014 року. Оскільки прокурор не пропустив позовну давність для звернення до суду з цим позовом, то оспорювані пункти рішень Миколаївської міської ради підлягають визнанню незаконними та скасуванню, а спірна земельна ділянка - витребуванню з незаконного володіння ОСОБА_3 у власність держави в особі Миколаївської ОДА. При цьому позовні вимоги прокурора Корабельного району міста Миколаєва про визнання недійсними договору купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки та державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_1 , не підлягають задоволенню у зв`язку з тим, що такі вимоги не є належним способом захисту прав власника спірної земельної ділянки.

Однак Верховний Суд не погоджується в повному обсязі з наведеними висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Щодо позову прокурора Корабельного району міста Миколаєва, поданого в інтересах ДП «Миколаївське лісове господарство».

Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України в редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом до суду, на прокуратуру покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Частиною другою статті 45 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом до суду (далі - ЦПК України 2004 року), передбачено, що з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. При цьому прокурор повинен надати суду документи, які підтверджують неможливість громадянина самостійно здійснювати представництво своїх інтересів. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Згідно з частинами першою-третьою статті 36-1 Закону України від 05 листопада 1991 року N 1789-XII «Про прокуратуру» в редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом до суду, представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний стан, недосягнення повноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. Наявність таких підстав має бути підтверджена прокурором шляхом надання суду відповідних доказів. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.

Представництво інтересів громадянина або держави прокурором у суді врегульовано також у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 № 1697-VII «Про прокуратуру», який набрав чинності 15 липня 2015 року. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з абзацом першим частини другої, абзацом першим частини третьої статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу

З наведених норм випливає, що прокурор наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді лише двох суб`єктів права - громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) та держави, і не наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді інших суб`єктів права.

За висновками Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia, заява № 42454/02, § 35)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161гс18, пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (провадження № 12-245гс18, пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 26), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21, пункт 8.5) та інші).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (провадження № 14-36цс19, пункт 35), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс 19, пункт 27)). Тому, зокрема, наявність чи відсутність в органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21, пункти 8.10, 8.12).

При цьому міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи відповідно до статті 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» наділені повноваженням звернення до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень (пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19 (провадження № 12-11гс21)). Отже, незалежно від того, хто саме звернувся до суду - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор, у судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб`єкта процесуальних правовідносин. Таким чином, фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор.

На відміну від прокурора та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб`єкти права - учасники правовідносин. Конституцією України та законом не передбачена можливість прокурора здійснювати процесуальні та інші дії, спрямовані на захист інтересів юридичних осіб. Зокрема, до повноважень прокурора не належить здійснення представництва в суді державних підприємств. При цьому інтереси юридичної особи можуть не збігатися з інтересами її учасників (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19, пункт 62)). Тому інтереси державного підприємства можуть не збігатися з інтересами держави, яка має статус засновника (вищого органу) такого підприємства (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 71)).

Відповідно до статті 170 ЦК України держава у цивільних відносинах діє через органи державної влади, а не через державні підприємства.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), в якій Велика Палата Верховного Суду підтвердила свій висновок про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства (пункт 8.14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21))

Враховуючи викладене, позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, а державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ у частині таких вимог.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.

Згідно з частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Отже, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню в частині розгляду по суті позову прокурора Корабельного району міста Миколаєва, поданого в інтересах ДП «Миколаївське лісове господарство», із залишенням позову без розгляду в зазначеній частині.

Щодо позовних вимог прокурора Корабельного району міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу і державного акта.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

В частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Такі правові висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51).

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 4 ЦПК України 2004 року, частина перша статті 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

У справі, яка переглядається, позов пред`явлено прокурором Корабельного району міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА у зв`язку з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельною ділянкою державної власності фізичними особами - відповідачами.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших. Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94)). Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора Корабельного району міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 вересня 2010 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 904550 від 19 серпня 2010 року, виданого ОСОБА_1 , так як для витребування спірної земельної ділянки вимога про визнання недійсними договорів, інших правочинів щодо спірного майна та документів, що посвідчують право власності, не є ефективним способом захисту права власника.

Однак при цьому суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, помилково визнав незаконними та скасував оскаржувані пункти рішень Миколаївської міської ради від 01 жовтня 2009 року № 38/30 та від 25 червня 2010 року № 47/51, так як згідно з вищенаведеними правовими висновками Верховного Суду за наявності передбачених статтею 388 ЦК України підстав для витребування власником належного йому майна від особи, яка є останнім його набувачем, оспорювання вказаних рішень органів місцевого самоврядування також не є ефективним способом захисту права власника, у зв`язку з чим зазначені позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Посилання заявника в касаційній скарзі на неврахування судами правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 07 червня 2016 року у справі № 21-1349а16, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16-ц, від 24 квітня 2018 року у справі № 401/2400/16-ц, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08 травня 2018 року у справі № 813/1946/16, про те, що спори щодо оскарження рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування підпадають під юрисдикцію адміністративного суду, не заслуговують на увагу, оскільки на відміну від справи, яка переглядається, у вказаних справах не заявлялися вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, а предметом спору були лише відповідні рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування.

Крім того, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19) вказано, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин можна оспорювати з погляду його законності, а вимогу про визнання такого рішення незаконним і про його скасування - розглядати за правилами цивільного судочинства, якщо внаслідок реалізації такого рішення у фізичної особи виникло цивільне право, і спірні правовідносини, яких стосується позов, мають приватноправовий характер. У цьому разі вказану вимогу можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та заявляти до суду для розгляду за правилами цивільного судочинства, якщо фактично метою такого позову є оскарження речового права (права власності), що виникло у фізичної особи внаслідок реалізації відповідного рішення ради. Тобто, якщо на підставі рішення органу місцевого самоврядування фізична особа набула речове право на земельну ділянку, вимога про визнання незаконним такого рішення та про його скасування стосується приватноправових відносин і є цивільно-правовим способом захисту права позивача.

Враховуючи вкладене, оскільки у справі, яка переглядається, позовні вимоги прокурора Корабельного району міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА про визнання незаконними та скасування оскаржуваних пунктів рішень Миколаївської міської ради від 01 жовтня 2009 року № 38/30 та від 25 червня 2010 року № 47/51, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 вересня 2010 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 904550 від 19 серпня 2010 року, виданого ОСОБА_1 , не підлягають задоволенню у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту своїх прав, то посилання заявника в касаційній скарзі на вищевказані правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 07 червня 2016 року у справі № 21-1349а16, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16-ц, від 24 квітня 2018 року у справі № 401/2400/16-ц, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08 травня 2018 року у справі № 813/1946/16, є необґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Таким чином, оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог прокурора Корабельного району міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 вересня 2010 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 904550 від 19 серпня 2010 року, виданого ОСОБА_1 , підлягають залишенню без змін, а в частині вирішення позовних вимог прокурора Корабельного району міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА про визнання незаконними та скасування пункту 75 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 01 жовтня 2009 року № 38/30, пунктів 33, 33.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року № 47/51 - скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову на підставі статті 412 ЦПК України.

Щодо витребування на користь держави в особі Миколаївської ОДА спірної земельної ділянки.

Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

За загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні були встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння. Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, то наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна із чужого володіння.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц.

В постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, на яку послався заявник в касаційній скарзі, наведено правовий висновок про те, що для правильного застосування частини 1 статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Згідно з правовим висновком, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 648/2419/13-ц, на яку послався заявник в касаційній скарзі, якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач (відповідний орган), а не прокурор. Це правило пов`язане не тільки із часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 січня 2018 року у справі № 914/801/17, на яку послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що визначаючи початок перебігу позовної давності, слід враховувати, коли про порушене право дізналась держава в особі уповноваженого органу, а не конкретний орган, який виконував відповідні функції в той чи інший час та змінювався в результаті прийняття нових нормативних актів. Відтак, при дослідженні питання пропуску позовної давності слід з`ясувати, коли про порушення своїх прав довідалася держава в особі уповноваженого органу.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що прокурор не пропустив позовну давність для звернення до суду з цим позовом, так як у справі відсутні докази того, що орган виконавчої влади, який наділений правом розпоряджатися спірною земельною ділянкою, довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, до проведення у серпні 2014 року відповідної перевірки прокуратурою Корабельного району міста Миколаєва.

Однак апеляційний суд не встановив і не зазначив, який саме орган виконавчої влади був наділений правом розпоряджатися спірною земельною ділянкою, не перевірив, чи була Миколаївська ОДА учасником спірних правовідносин при надані дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, передачі цієї ділянки у приватну власність та подальшого її відчуження на підставі цивільно-правових угод, тобто не встановив, з якого часу Миколаївська ОДА могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Оскільки апеляційний суд не встановив належним чином фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення питання про дотримання прокурором Корабельного району міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА строку звернення до суду, то доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 січня 2018 року у справі № 914/801/17, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 648/2419/13-ц, тобто заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, є обґрунтованими.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц також зазначено, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166 - 168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19, пункти 40 - 43)).

Можливість віндикації майна, його витребування від особи, яка незаконно або свавільно заволоділа ним, має нормативну основу в національному законодавстві. Зокрема, пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України передбачений такий спосіб захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення, а статтею 387 ЦК України передбачено право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння. Зазначені положення є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування - передбачуваними.

Віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства.

Повернення державі земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Водночас не вбачається порушення справедливого балансу в разі витребування майна від недобросовісного набувача без будь-якої компенсації. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння чужим майном та фактично передбачав би винагороду за порушення законодавства і прав інших осіб. Крім того, недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном.

У справі, яка переглядається, погоджуючись з висновком місцевого суду про те, що порушене право державної власності підлягає захисту шляхом витребування з незаконного володіння ОСОБА_3 у власність держави в особі Миколаївської ОДА земельної ділянки площею 1 000 кв. м, кадастровий номер 4810136600:05:031:0047, розташованої по АДРЕСА_1 , апеляційний суд виходив з того, що вказана земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду, перебувала в користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», а її передача у власність ОСОБА_1 відбулася з порушенням вимог законодавства, за відсутності у Миколаївської міської ради повноважень на розпорядження цією земельною ділянкою, у зв`язку з чим вона вибула з володіння власника - держави - поза його волею. Враховуючи, що заволодіння приватними особами земельними ділянками лісогосподарського призначення всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля, апеляційний суд вважав, що загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес відповідача у збереженні права на земельну ділянку.

При цьому, пославшись на те, що на підставі договору купівлі-продажу від 01 вересня 2010 року ОСОБА_1 відчужила передану їй земельну ділянку на користь ОСОБА_2 , яка, у свою чергу, за договором купівлі-продажу від 17 жовтня 2014 року відчужила вказану земельну ділянку на користь ОСОБА_3 , апеляційний суд не звернув уваги на те, що в матеріалах справи відсутній зазначений договір купівлі-продажу від 17 жовтня 2014 року, не дослідив належним чином вказаний договір, не встановив його зміст та не з`ясував правовідносини, які виникли з цього договору.

Таким чином, суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про залишення рішення місцевого суду без змін в частині вирішення позовних вимог прокурора Корабельного району міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА про витребування з незаконного володіння ОСОБА_3 у власність держави в особі Миколаївської ОДА земельної ділянки площею 1 000 кв. м, кадастровий номер 4810136600:05:031:0047, розташованої по АДРЕСА_1 .

Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними у вищезгаданій постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).

Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

За таких обставин, з огляду на необхідність врахування висновків щодо застосування норм права, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), тобто в судовому рішенні Верховного Суду після подання касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про вихід за межі доводів та вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції.

В оскаржуваному рішенні в означеній частині суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень вищевказаної статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення в частині вирішення позовних вимог прокурора Корабельного району міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА про витребування з незаконного володіння ОСОБА_3 у власність держави в особі Миколаївської ОДА земельної ділянки площею 1 000 кв. м, кадастровий номер 4810136600:05:031:0047, розташованої по АДРЕСА_1 , не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, зробити висновки про можливість витребування у відповідача ОСОБА_3 земельної ділянки з огляду на наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, врахувавши висновки Великої Палати Верховного Суду про необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна, викладені, зокрема у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19), а також про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 61)),та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Керуючись статтями 257, 400, 409, 410, 411, 412, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду