ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 235/661/14-к

Заслухавши доповідь судді, доводи засудженого, його захисника та прокурора, перевіривши доводи, викладені в касаційних скаргах і запереченнях, дослідивши матеріали кримінального провадження, Суд дійшов таких висновків.

Відповідно до ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

За змістом ст. 438 вказаного Кодексу при здійсненні касаційного провадження Суд не вправі скасувати оскаржені рішення через неповноту судового розгляду та невідповідність висновків, викладених у вироку, фактичним обставинам справи, а виходить з обставин, установлених судами нижчих інстанцій.

У касаційній скарзі засуджений заперечує повноту судового розгляду, правильність установлення фактичних обставин кримінального провадження та достовірність окремих доказів. Розгляд цих питань з урахуванням положень ст. 433 КПК до повноважень Верховного Суду законом не віднесено, а тому вони не підлягають перевірці, оскільки не є предметом касаційного розгляду.

Статтею 412 КПК передбачено, що істотними є такі порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

За змістом ст. 370 КПК, якою визначено вимоги щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення, законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК; вмотивованим є рішення, в якому наведено належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 289, ч. 3 ст. 289, ч. 1 ст. 263, пунктами 1, 6, 9, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК зроблено з дотриманням ст. 23 КПК на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, підтверджених доказами, які було досліджено та перевірено під час судового розгляду, оцінено відповідно до ст. 94 КПК.

Крім цього, відповідно до ст. 240 КПКслідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.

Зі змісту протоколу слідчого експерименту від 25 травня 2013 року вбачається, що хід указаної процесуальної дії, проведеної за участю ОСОБА_6 , його захисника, спеціалістів та у присутності двох понятих, фіксувався за допомогою відеозаписувальної техніки.

Зокрема, він відтворив обставини як разом із ОСОБА_16 вранці приїхали до кооперативу «Южний» саме з метою заволодіння якимось автомобілем, мали при собі зброю, їздили рядами і шукали авто. Побачивши відчинений гараж, а в ньому автомобіль «Тойота» сріблястого кольору, спільно вирішили заволодіти ним. ОСОБА_17 пішов до гаража, і після цього хазяїн автомобіля випав із гаража, він чув багато пострілів. Бачив як ОСОБА_17 затягнув тіло чоловіка до гаража і зачинив двері. Під`їхала срібна «Волга», два чоловіки увійшли до гаражу, і знов пролунали постріли, він вийшов з машини і побіг туди. Всередині у ОСОБА_18 заклинило пістолет, він дав йому свій і ОСОБА_17 ще раз вистрелив у одного з чоловіків, який лежав на підлозі., а потім наказав йому затягнути чоловіка у гараж, що він і зробив. Потім ОСОБА_17 наказав йому вигнати з гаража «Тойоту», і це він також виконав. За домовленістю вони поїхали до місця, де раніше стріляли зі зброї, він на « ОСОБА_19 », а ОСОБА_17 на ВАЗі. Там склали у пакет речі з «Тойоти» і свої забруднені кров`ю речі, «Тойоту» залишили у лісосмузі, протерли все в ній горілкою, щоб знищити відбитки пальців, на ВАЗі поїхали до відстійників і втопили там пакет із речами. Потім він залишив ВАЗ на стоянці в м. Красноармійську.

Тобто з протоколу проведення вищевказаного слідчого експерименту, зокрема з відеозапису до нього, вбачається, що ОСОБА_6 не лише давав показання на відеозапис, а й своїми діями відтворював обстановку та обставини події злочину.

Протокол слідчого експерименту був підписаний всіма учасниками цієї процесуальної дії та жодних зауважень щодо нього від учасників не надходило.

Протокол слідчого експерименту відповідає вимогам кримінального процесуального закону, зокрема ст. 104 КПК, а саму слідчу дію проведено за правилами, передбаченими ст. 240 цього Кодексу.

Тому колегія суддів погоджується, що слідчий експеримент орган досудового розслідування провів, діючи в межах закону, і підстав для визнання доказів, отриманих під час його проведення, недопустимими немає.

Не є прийнятними і доводи про те, що апеляційний суд усупереч ст. 404 КПК належним чином не розглянув апеляційних скарг.

Згідно зі ст. 23 КПК суд досліджує докази безпосередньо. Не може бути визнано доказами відомості, що містяться в показаннях, речах та документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених зазначеним Кодексом. При цьому, виходячи з принципу безпосередності дослідження доказів, апеляційний суд не вправі дати їм іншу оцінку, ніж та, яку дав суд першої інстанції, якщо цих доказів не було досліджено під час апеляційного перегляду вироку.

Суд вважає за необхідне зазначити, що безпосередність дослідження доказів означає звернену до суду вимогу закону про дослідження ним усіх зібраних у конкретному кримінальному провадженні доказів. Ця засада кримінального судочинства має значення для повного з`ясування обставин кримінального провадження та його об`єктивного вирішення. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити і перевірити їх (кожний доказ як окремо, так і у взаємозв`язку з іншими доказами), здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними у ч. 1 ст. 94 КПК, і сформувати повне та об`єктивне уявлення про фактичні обставини конкретного кримінального провадження.

Положеннями ст. 404 КПК чітко регламентовано, що суд апеляційної інстанції переглядає рішення місцевого суду в межах апеляційної скарги. За клопотанням учасників судового провадження апеляційний суд зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, якщо суд першої інстанції дослідив їх неповністю або з порушеннями; апеляційний суд може дослідити докази, які не досліджено місцевим судом, виключно в разі, якщо учасники судового провадження заявляли клопотання про дослідження таких доказів під час розгляду в суді першої інстанції або якщо про них стало відомо після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

За результатами перегляду вироку суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою доказів, яку дав місцевий суд, іншої оцінки їм не дав, а тому застосована ним процедура не суперечила встановленій у ст. 23 КПК засаді безпосередності дослідження доказів.

Отже, суд не переоцінював фактичних обставин, а прийняв рішення лише щодо призначеного покарання, однак в цій частині відповідно до вимог 404 КПК дослідив докази, які мають значення для прийняття рішення щодо міри покарання, в тому числі фактичні дані, що характеризують особу засудженого.

Посилаючись на невмотивованість рішення суду, засуджений не обґрунтував і не конкретизував у чому вона виражається.

Крім цього, не заслуговують на увагу доводи про зміну формулювання обвинувачення, оскільки в касаційній скарзі засудженого не вказується в чому полягає зміна обвинувачення, на її істотність та як вона вплинула на законність прийнятого рішення.

Невмотивованими є доводи про те, що сумніви не використані на користь засудженого, адже посилаючись на загальні вимоги закону про те, що всі сумніви трактуються на користь обвинуваченого, він не конкретизує, які сумніви, на його думку, вплинули чи могли вплинути на законність прийнятого рішення та в чому їх істотність.

Посилання сторони захисту на невстановлення форми співучасті засудженого та особи, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження, таролі кожного у вчиненні багатоепізодного діяння спростовується причинним зв`язком між їх сумісними діями і шкідливими наслідками ? смертю трьох потерпілих. При цьому вони переслідували одну і ту ж кінцеву мету – спочатку вбивства потерпілого ОСОБА_20 з метою заволодіння транспортним засобом «Тойота Авенсіс», а потім вбивства потерпілих ОСОБА_14 і ОСОБА_15 з метою приховання вчиненого ними вбивства потерпілого ОСОБА_20 , та усвідомлювали спільність своїх дій, їх узгодженість.

Цей висновок суду узгоджується з п. 16 Постанови Пленуму Верховного суду України від 7 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров`я особи», згідно з яким вчинене за попередньою змовою групою осіб умисне вбивство вважається тоді, коли в позбавленні потерпілого життя брали участь декілька осіб (дві і більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його виконання. За цей злочин несуть відповідальність і ті особи, котрі хоча й не вчинювали дій, якими безпосередньо була заподіяна смерть потерпілому, але будучи об`єднаними з іншими співвиконавцями вбивства єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, виконали хоча б частину того обсягу дій, який група вважала необхідним для реалізації цього умислу.

Колегія суддів погоджується з висновками судів про вчинення засудженим злочину за попередньою змовою групою осіб з особою, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження, а саме умисного вбивства трьох потерпілих за обставин, викладених вище, що беззаперечно знайшло своє підтвердження в ході встановлення фактичних обставин справи та дослідження доказів у справі. Так, вони заздалегідь придбали вогнепальну зброю, періодично проводили з неї постріли, перевіряли на справність, розподілили між собою ролі, вогнепальну зброю і, маючи при собі рацію, засуджений спостерігав за навколишньою обстановкою, щоб завчасно попередити особу, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження, про небезпеку. При цьому, використовуючи рацію, засуджений повідомив вказану особу про прибуття до гаража потерпілих ОСОБА_14 та ОСОБА_15 , тим самим попередив його про небезпеку в їх особах і фактично надав йому час підготуватись до їх зустрічі, при цьому усвідомлюючи та передбачаючи їх подальшу участь, а саме позбавлення їх життя. Після чого, почувши звук пострілів із вогнепальної зброї, які здійснювала особа, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження, засуджений одразу ж підійшов до місця злочину та передав наявний у нього пістолет особі, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження, з якого остання здійснила прицільний постріл у голову ОСОБА_15 . Після вчинення усіх необхідних дій для безперешкодного заволодіння транспортним засобом «Тойота Авенсіс» сів за кермо вказаного транспортного засобу, виїхав з гаража, та прослідував на ньому до місця, де викрадений автомобіль був схований.

Таким чином, суд установив єдність умислу співвиконавців засудженого та особи, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження, в тому числі на позбавлення потерпілих життя, а саме було встановлено, які саме дії вчинив кожен для реалізації такого умислу, та те, що вони мали узгоджений характер. Співучасть під час вчинення умисного вбивства потерпілих за попередньою змовою групою осіб виразилась у причинному зв`язку між їх спільними діями та невідворотними наслідками у вигляді смерті трьох потерпілих. При цьому вони переслідували одну і ту ж кінцеву мету – умисне вбивство трьох потерпілих, усвідомлювали спільність своєї злочинної діяльності, її узгодженість. Так, їх попередня змова в ході вчинення умисного вбивства потерпілого ОСОБА_10 виразилась у тому, що вони вдвох розробили план незаконного заволодіння чужим транспортним засобом, для цього озброїлись, тобто засудженому достеменно було відомо про безпосереднє використання ними обома під час заволодіння транспортним засобом вогнепальної зброї, яку вони періодично перевіряли на справність, проводили постріли. Також вони розподілили злочинні ролі в ході заволодіння транспортним засобом. Засуджений неодноразово вказував, що він, після того як особа, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження, пішла до напіввідчиненого гаража, де біля автомобіля «Тойота Авенсіс» перебував потерпілий ОСОБА_10 , через деякий час почув звуки, схожі на хлопання. Зазначене підтверджує той факт, що засудженому достеменно стало зрозумілим, що під час заволодіння транспортним засобом застосували вогнепальну зброю. Таким чином, узгодженими їх спільними діями було усунуто перепону для незаконного заволодіння транспортним засобом, а саме вбивство його власника потерпілого ОСОБА_10 , при цьому вони переслідували одну й ту ж кінцеву мету ? незаконне заволодіння транспортним засобом, усвідомлювали спільність своїх дій та їх узгодженість.

Посилання сторони захисту на те, що засуджений фактично не брав участі у вбивстві потерпілих, спростовується обґрунтованими висновками судів, які зазначили, що попередня змова засудженого та особи, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження, виразилась у їх спільному виконанні злочину, щодо якого вони були об`єднані єдиним умислом. Засуджений виконував певну частину обсягу своїх дій, визначених спільною домовленістю, яка була спрямована на вчинення умисного вбивства потерпілого ОСОБА_10 та заволодіння його транспортним засобом, та необхідних для реалізації цього умислу. Вони спільно прибули до місця вчинення злочину, засуджений лишився чекати у автомобілі та спостерігати за оточуючою обстановкою, усвідомлював про вчинене особою, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження, вбивство потерпілого ОСОБА_10 , при виниклій потребі завчасно по рації попередив його про небезпеку в особі потерпілих ОСОБА_14 та ОСОБА_15 , що прибули до місця події, далі дав йому заряджений пістолет, який мав при собі, з якого співвиконавець у присутності засудженого здійснив один постріл у голову потерпілого ОСОБА_15 , від чого останній помер на місці.

Відповідно до вимог ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Водночас згідно із ч. 2 зазначеної норми покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів.

За приписами ст. 65 КК суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Відповідно до положень статей 370, 420 КПК суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції та ухвалює свій вирок у разі необхідності застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшити обсяг обвинувачення, необхідності застосувати більш суворе покарання, а також у разі скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції або ж у разі неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання. Таке рішення апеляційного суду має бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.

Суд апеляційної інстанції зазначених вимог кримінального процесуального закону дотримався.

Так, переглядаючи кримінальне провадження за апеляційною скаргою прокурора, суд апеляційної інстанції не погодився з рішенням районного суду в частині призначення ОСОБА_6 покарання за пунктами 1, 6, 9, 12, 13 ч. 2 ст. 115 ККу виді позбавлення волі на строк 15 років із конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

Апеляційний суд, урахувавши всі обставини справи, ступінь тяжкості вчинених засудженим кримінальних правопорушень, які відповідно до ст. 12 КК є тяжкими та особливо тяжкими; відсутність обставин, що пом`якшують та обтяжують покарання; поведінку засудженого до вчинення кримінального правопорушення і після цього, дані про особу винуватого (раніше судимий за вчинення умисного корисливого злочину, на обліку лікаря-психіатра не перебуває, в період з 24 січня 2007 року по

6 квітня 2009 року перебував на обліку лікаря-нарколога з приводу вживання трамадолу з шкідливими наслідками, з обліку знятий, одружений, має сина 2016 року народження, працює і позитивно характеризується за місцем роботи), який відповідно до акта комплексної амбулаторної психолого-психіатричної експертизи від 17 липня 2013 року № 542 психічно здоровий, у період вчинення інкримінованих діянь не перебував у тимчасово хворобливому стані, який би позбавляв його змоги усвідомлювати свої дії та керувати ними, не був у стані фізіологічного афекту або вираженої емоційної напруги; думки трьох потерпілих, які вважали, що засуджений заслуговує найсуворішого покарання у виді довічного позбавлення волі; загальні засади призначення покарання ? законності, справедливості, обґрунтованості, індивідуалізації та невідворотності покарання, а також ту обставину, що серед злочинів проти особи вбивство становить особливу небезпеку, призначив

ОСОБА_6 покарання у виді довічного позбавлення волі із застосуванням правил складання покарань за сукупністю злочинів відповідно до вимог ст. 70 КК.

У зв`язку з цим призначене ОСОБА_6 вироком апеляційного суду покарання відповідає вимогам ст. 65 КК.

Вирок суду апеляційної інстанції належно вмотивований та узгоджується з приписами статей 370, 374, 419 КПК.

Посилання засудженого про порушення його права на захист, оскільки він належним чином не ознайомився з матеріалами справи після ухвалення вироку апеляційним судом, є необґрунтованими, оскільки у матеріалах кримінального провадження міститься його розписка від 26 серпня 2021 року про повне ознайомлення з матеріалами кримінального провадження та аудіозаписами.

Інші доводи з приводу переоцінки фактичних обставин та достовірності доказів Суд не бере до уваги, адже вони не є предметом касаційного розгляду відповідно до положень ч. 1 ст. 433 КПК.

Перевіряючи матеріали кримінального провадження, суд касаційної інстанції не виявив таких порушень норм матеріального або процесуального права чи невідповідності призначеного покарання, які би вели до зміни чи скасування судового рішення, а тому підстав для задоволення касаційних скарг колегія суддів не вбачає.

Керуючись статтями 369, 376, 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд