ПОСТАНОВА
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 , прокурора ОСОБА_5 , у режимі відеоконференції:
захисника ОСОБА_6 , розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на ухвалу Волинського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020030000000059, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Малогвардійська Луганської області та жителя АДРЕСА_1 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 15 ч. 2 ст. 190, ч.4 ст. 27 ч. 3 ст. 369 Кримінального кодексу України (далі – КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 травня 2021 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 2 ст. 190 КК, і призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців.
Також вказаним вироком ОСОБА_7 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 27 ч. 3 ст. 369 КК, та виправдано за недоведеністю, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа.
Вирішено питання щодо речових доказів і арешту майна у кримінальному провадженні.
За вироком суду ОСОБА_7 визнаний винуватим і засуджений за те, що він, діючи умисно, з корисливих мотивів особистого незаконного збагачення, за попередньою змовою групою осіб з особою, матеріали щодо якої виділено в окреме провадження, та не встановленою досудовим розслідуванням особою, керуючись попередньо узгодженим злочинним планом, згідно з яким вони мали зателефонувати випадковій особі та увійти до неї в довіру, представитись близькою особою, після чого повідомити про неіснуючий факт потрапляння в дорожньо-транспортну пригоду, що спричинило тілесні ушкодження третій особі та стало підставою для реєстрації кримінального провадження за ст. 286 КК, і відповідно висловити прохання надати гроші для передачі працівникам правоохоронних органів як неправомірну вигоду з метою закриття кримінального провадження, а також відшкодування шкоди особі, потерпілій від дорожньо-транспортної пригоди, вчинив замах на заволодіння шляхом обману грошима ОСОБА_8 за таких обставин.
Діючи за узгодженим планом, не встановлена досудовим розслідуванням особа зателефонувала ОСОБА_8 , увела його в оману, сказавши що його знайомий потрапив у ДТП, запевнила, що передасть гроші прокурору і потерпілій особі, а також поставила в такі умови, відмова від виконання яких могла мати наслідком прийняття негативного рішення. Тому ОСОБА_8 погодився надати гроші в сумі 1850 дол. США та вони домовилися про зустріч.
12 лютого 2020 року приблизно о 12:30 ОСОБА_7 , попередньо домовившись під час телефонної розмови по мобільному телефону про зустріч із ОСОБА_8 , прибув разом з особою, матеріали стосовно якої виділені в окреме провадження, в обумовлене місце та піднявся до квартири АДРЕСА_2 ) де, представившись стажистом прокуратури, висловив вимогу про передачу грошей в сумі 1850 дол. США з метою подальшої доставки в прокуратуру, однак був затриманий на місці події працівниками поліції.
Крім того, орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_9 в тому, що він за попередньою змовою групою осіб з особою, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження, та не встановленою досудовим розслідуванням особою підбурював до надання неправомірної вигоди службовій особі, яка займає відповідальне становище, за вчинення нею в інтересах того, хто надає таку вигоду, будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.
Так, ОСОБА_9 , діючи умисно, шляхом умовлянь та повідомлення завідомо неправдивої інформації, яка полягала у запевненні ОСОБА_8 у потребі передати гроші для закриття кримінального провадження за вчинення ДТП його знайомим ОСОБА_10 , яке насправді не відбулось, схилив ОСОБА_8 до передачі прокурору грошей у розмірі 1850 дол. США як неправомірної вигоди, та матеріальної допомоги особі, потерпілій від ДТП.
Волинський апеляційний суд ухвалою від 25 серпня 2021 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_9 залишив без змін.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка їх подала
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення й особі засудженого через м`якість, просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Сторона обвинувачення в поданій скарзі не погоджується з рішенням апеляційного суду в частині ненадання судом належних мотивів на спростування доводів апеляційної скарги прокурора щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідності через м`якість призначеного ОСОБА_9 покарання.
На переконання прокурора, апеляційний суд залишив поза увагою доводи сторони обвинувачення щодо наявності в матеріалах кримінального провадження доказів (показань потерпілого, свідків ОСОБА_11 і ОСОБА_12 , протоколу дослідження інформації з долученим оптичним диском), які підтверджують винуватість ОСОБА_9 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 27 ч. 3 ст. 369 КК.
Також сторона обвинувачення наголошує на тому, що призначене ОСОБА_9 за ч. 2 ст. 15 ч. 2 ст. 190 КК у мінімальному розміріпокаранняне відповідає загальним засадам його призначення.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор ОСОБА_5 , надавши відповідні пояснення, не підтримав касаційну скаргу сторони обвинувачення.
Захисник ОСОБА_6 теж заперечила проти задоволення касаційної скарги прокурора.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, Суд дійшов висновку,що подана касаційна скарга прокурора не підлягає задоволенню з огляду на таке.
За частиною 2 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Висновок суду щодо доведеності винуватості ОСОБА_9 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, установлених місцевим судом, а також щодо правильності кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 15 ч. 2 ст. 190 КК Верховний Суд не перевіряє, оскільки законності й обґрунтованості судового рішення в цій частині прокурор не оскаржує.
Суд відхиляє твердження прокурора про ненадання апеляційним судом належних мотивів на спростування доводів апеляційної скарги прокурора стосовно неправильного застосування місцевим судом закону України про кримінальну відповідальність, що призвело до безпідставного виправдання ОСОБА_9 за ч. 4 ст. 27 ч. 3 ст. 369 КК.
Відповідно до ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 373 КПК виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 374 КПК передбачено, що мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, пред`явленого особі та визнаного судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, виходячи з яких, суд відкидає докази обвинувачення.
За змістом ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
Положеннями ст. 17 КПК визначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуватість не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватості особи поза розумним сумнівом.
Згідно з вимогами ст. 91 КПК доказуванню у кримінальному провадженні підлягають, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.
Обов`язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та в установлених КПК випадках – на потерпілого.
Обвинувальний вирок може бути постановлено судом лише в тому випадку, коли винуватість обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом.
Тобто, дотримуючись засади змагальності та виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК, сторона обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна та безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.
Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, що є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване кримінальне правопорушення було вчинено і обвинувачений є винним у вчиненні цього кримінального правопорушення.
Із матеріалів кримінального провадження вбачається, що місцевий суд повно й усебічно розглянув обставини кримінального провадження, проаналізував докази, надані стороною обвинувачення на підтвердження винуватості ОСОБА_7 , та дійшов правильного висновку, що стороною обвинувачення не надано належних і достатніх доказів, які би доводили вчинення ним кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 27 ч. 3 ст. 369 КК.
Зокрема, місцевий суд дослідив і належним чином оцінив із дотриманням вимог статей 23, 94 КПК як показання обвинуваченого ОСОБА_7 , потерпілого ОСОБА_8 та свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , так і письмові докази у кримінальному провадженні, а саме протокол дослідження інформації з оптичним диском.
За наслідками всебічного, повного й неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінивши кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — із точки зору достатності та взаємозв`язку, місцевий суд дійшов висновку, що не доведено, що ОСОБА_7 вчинено кримінальне правопорушення, передбачене за ч. 4 ст. 27 ч. 3 ст. 369 КК, в якому він обвинувачується.
Обґрунтував цей висновок суд тим, що надані стороною обвинувачення докази не доводять того, що дії ОСОБА_7 мають ознаки підбурювання до надання неправомірної вигоди службовій особі, яка займає відповідальне становище, за вчинення службовою особою в інтересах того, хто надає таку вигоду, будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища, вчиненого за попередньою змовою групою осіб.
У кримінальному праві усталеним є підхід до кваліфікації кримінального правопорушення за суб`єктивним ставленням винного до вчиненого діяння і заподіяних наслідків, а встановлення змісту цього психічного ставлення особи належить до обставин, що підлягають доказуванню за ст. 91 КПК та має бути доведеним поза розумним сумнівом. Такої сукупності доказів, які би свідчили про усвідомлення ОСОБА_7 того, що він своїми діями схиляє потерпілого саме до надання неправомірної вигоди службовій особі в цьому провадженні судом не встановлено.
З огляду на встановлені фактичні обставини суд першої інстанції дійшов висновку про те, що дії ОСОБА_7 були способом шахрайства, спрямованим виключно на заволодіння грошима потерпілого шляхом обману.
Як убачається з вироку, місцевий суд у своєму рішенні навів детальний аналіз досліджених ним доказів, у тому числі й тих, на які посилається прокурор у касаційній скарзі, та дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність того, що ОСОБА_7 вчинено кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 27 ч. 3 ст. 369 КК.
Такі висновки місцевого суду достатнім чином мотивовані й ґрунтуються на даних, належно перевірених у судовому засіданні та змістовно наведених у вироку.
Апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 належним чином перевірив доводи, викладені в апеляційній скарзі сторони обвинувачення, щодо необґрунтованого виправдання ОСОБА_7 і вмотивовано визнав їх такими, що не відповідають зібраним у кримінальному провадженні доказам. Апеляційний суд проаналізував ці доводи, дав на них вичерпні відповіді та, залишаючи без задоволення апеляційну скаргу прокурора, згідно з вимогами ст. 419 КПК зазначив в ухвалі достатні підстави, на яких визнав їх необґрунтованими.
Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, вважає їх правильними. Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність і умотивованість цих висновків, касаційна скарга прокурора не містить.
Крім того, Верховний Суд в цій частині також зазначає про те, що відповідно до ч. 4 ст. 27 КК підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення кримінального правопорушення.
У разі кваліфікації дій особи як підбурювання на вчинення злочину суди мають на підставі дослідження всієї сукупності доказів та оцінки всіх доречних фактичних обставин кримінального провадження зробити належним чином мотивований висновок щодо того, чи були дії обвинуваченого за своїм характером об`єктивно спрямовані саме на збудження в іншої особи бажання або на зміцнення рішучості й наміру вчинити злочин. З суб`єктивної сторони підбурювач має усвідомлювати, що саме його дії мають схилити до вчинення злочину особу, яка до цього або не мала наміру його вчинити, або окрім висловлення наміру не мала рішучості такий намір реалізувати.
Зазначене узгоджується з позицією, наведеною в постанові Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 18 січня 2021 року (справа № 138/3717/16-к, касаційне провадження № 51-3194км19).
Також колегія суддів вважає безпідставними посилання прокурора в касаційній скарзі на позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 11 березня 2020 року у справі № 583/3508/18 (провадження № 51-6015км19), оскільки обставини кримінального провадження, що розглядається істотно відрізняються від тих, що встановлені у кримінальному провадженні № 583/3508/18.
Так, у зазначеній постанові від 11 березня 2020 року касаційний суд погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій про доведеність винуватості особи у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 190 КК, ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 369 КК, оскільки вона, будучи викладачем Охтирського коледжу Сумського національного аграрного університету, вирішила шляхом обману заволодіти грошима потерпілої нібито для подальшої передачі їх службовій особі – директору цього коледжу – як неправомірної вигоди за вирішення питання щодо зарахування на навчання дочки потерпілої до коледжу і за успішне складання нею іспиту. Крім того, ця особа запевнила потерпілу в необхідності надати неправомірну вигоду, тим самим підбуривши останню, до того, що посприяє зарахуванню її дочки на навчання через директора коледжу, який до того ж є головою приймальної комісії проте не мала наміру звертатися до директора, планувала ці кошти обернути на свою користь, вводячи таким чином потерпілу в оману стосовно існування домовленості з директором коледжу про прийняття ним рішення за обіцяну неправомірну вигоду.
Натомість у цій справі, як було вказано, суд установив, що дії ОСОБА_7 були способом шахрайства, спрямованим виключно на заволодіння грошима потерпілого шляхом обману.
Так само є безпідставними доводи прокурора про те, що апеляційний суд залишив поза увагою доводи сторони обвинувачення щодо невідповідності призначеного ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 15 ч. 2 ст. 190 КК покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення й особі засудженого через м`якість.
Згідно зі ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.
Відповідно до вимог ст. 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.
Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
Призначаючи ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 15 ч. 2 ст. 190 КК покарання, суд першої інстанції врахував ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, дані про особу засудженого, який на підставі ст. 89 КК не має судимостей, винуватість не визнав, у вчиненому не розкаявся. Крім того, суд урахував відсутність обставин, які пом`якшують та обтяжують його покарання. Також суд зважив на думку потерпілого, який претензій матеріального характеру до засудженого не мав, проте просив його суворо покарати.
Покарання засудженому призначено місцевим судом відповідно до положень статей 50, 65 КК в межах санкції статті, за якою його засуджено. З такими висновками суду погодився і апеляційний суд. Підстав вважати призначене ОСОБА_7 покарання явно несправедливим Верховний Суд не вбачає.
Отже, з урахуванням викладеного, Верховний Суд дійшов висновку, що ухвала апеляційного суду є належно вмотивованою й обґрунтованою і за змістом відповідає правилам статей 370, 419 КПК.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, колегія суддів не встановила.
Беручи до уваги вищенаведене, колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу прокурора необхідно залишити без задоволення, аухвалу Волинського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року щодо ОСОБА_7 – без зміни.
Керуючись статтями433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд