ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 756/14910/16-ц

Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2021 року зупинено касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення процентів, трьох процентів річних та неустойки (пені) за договорами банківських вкладів (№ 320/5115/17) та справи за позовом ОСОБА_7 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «Фінансова ініціатива» про захист прав споживачів, стягнення заборгованості за договором банківського вкладу (№ 761/16124/15-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2022 року поновлено касаційне провадження, справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

24 січня 2022 року до Верховного Суду надійшли пояснення АТ КБ «ПриватБанк», які не можуть бути прийняті до розгляду, оскільки подані поза межами строку на касаційне оскарження.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість. ОСОБА_1 вказує, що судовими рішеннями спірний договір банківського вкладу розірваним не визнався, тому зобов`язання за цим договором не припинені. Звертає увагу на тривалий час невиконання банком рішення суду про стягнення вкладу. Вважає, що його права як вкладника й споживача порушені банком.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

10 лютого 2014 року сторонами укладено договір № SAMОNWFD0070073984000, за умовами якого ОСОБА_1 передав

ПАТ КБ «ПриватБанк» депозитний вклад в розмірі 40 000 доларів США зі сплатою 8% річних строком до 10 травня 2014 року.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 26 березня 2015 року у справі № 761/33484/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 червня 2015 року, стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі

40 015 доларів США, що станом на 26 березня 2015 року становило 942 753 грн 40 коп.

У зв`язку із невиконанням банком вищевказаного судового рішення, у листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення пені.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 07 березня 2017 року в справі № 761/42169/16-ц з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 стягнуто на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» пеню в розмірі 11 265 360 грн за період з 28 листопада 2015 року по 28 листопада 2016 року.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 11 липня 2017 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 01 жовтня 2018 року, вказане заочне рішення змінено, зменшено розмір пені, яка підлягає стягненню з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 з 11 265 360 грн до 1 040 167 грн.

02 квітня 2018 року АТ КБ «ПриватБанк» виконало рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 26 березня 2015 року у справі № 761/33484/14-ц про стягнення коштів, що визнається ОСОБА_1 та підтверджується постановою відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 04 червня 2018 року про закінчення виконавчого провадження.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави(частина перша статті 2 ЦПК України).

За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) абодля неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Повернення вкладникові банківського строкового вкладу та нарахованих процентів за цим вкладом на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, можливе виключно у випадках, якщо це передбачено умовами договору банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).

У частині другій статті 627ЦК України передбачено, що у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Відповідно до преамбули Закону України «Про захист прав споживачів» він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

У статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги

(пункт 3).

Законом України «Про захист прав споживачів» врегульовані правовідносини за участі споживача.

Частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством.

У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.

Отже, пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання особою, яка є виконавцем чи надає споживачу послуги.

За змістом частини третьої статті 1058 ЦК України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

Частиною першою статті 1075 ЦК України у редакції станом на 12 лютого 2014 року було передбачено, що договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20), яка прийнята після ухвалення судових рішень у цій справі та підлягає врахуванню, зазначено, що відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Після розірвання договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, яке підтверджено судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту розірвання договору банківського вкладу пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не нараховується.

За змістом частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Під час розгляду справи № 761/33484/14-ц судом встановлено, що пунктом 10 договору № SAMОNWFD0070073984000 від 10 лютого 2014 року передбачено право сторін достроково розірвати договір з повідомленням про це іншої сторони за два банківські дні до розірвання договору. ОСОБА_1 , користуючись своїм правом, передбаченим пунктом 10 договору, 12 лютого 2014 року звернувся до банку з вимогою про дострокове розірвання договору та зняття коштів, проте грошові кошти ним отримані не були. Про розірвання договору банківського вкладу ОСОБА_1 також зазначав у позовній заяві у цій справі.

Обставини, встановлені рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 26 березня 2015 року у справі № 761/33484/14-ц, свідчать про те, що договір № SAMОNWFD0070073984000 від 10 лютого 2014 року було достроково розірвано за ініціативою ОСОБА_1 у лютому 2014 року.

При вирішенні спору підлягає врахуванню і правова позиція, висловлена Великою Палатою Верховного Суду після ухвалення судових рішень у цій справі у постанові від 25 січня 2022 рокуу справі № 761/16124/15-ц(провадження № 14-184 цс 20), про те, що базою нарахування пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» (пункт 68).

У цій справі позивачем нараховано пеню на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» на суму банківського вкладу у розмірі 40 тис. доларів США за період з 29 листопада 2016 року по 01 квітня 2018 року, в розмірі 15 436 974,59 грн.

Враховуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про часткове задоволення позовних вимог про стягнення з банку пені, нарахованої на суму вкладу на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 29 листопада 2016 року до 01 квітня 2018 року (день фактичного виконання рішення суду), оскільки депозитний договір № SAMОNWFD0070073984000 від 10 лютого 2014 року було достроково розірвано за ініціативою владника, а також у зв`язку із тим, що сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Вимог на підставі частини другої статті 625 ЦК України позивач не заявляв.

Виходячи із вищезазначеного, суд першої інстанції дійшов загалом правильного висновку про відмову у задоволенні позову про стягнення пені, проте колегія суддів вважає, що у задоволенні позову слід відмовити з підстав, вказаних у цій постанові.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржену постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, змінивши його мотивувальну частину з урахуванням мотивів, викладених в цій постанові.

Керуючись статтями 400, 406, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду