ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 638/16797/15-ц

Описова частина

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила визнати недійсними: договір позики № 01/06 від 14 серпня 2006 року на загальну суму 1 760 000 грн, що по курсу НБУ еквівалентно 350 000 доларів США; договір позики № 02/10 від 09 жовтня 2006 року на загальну суму 918 000 грн, що по курсу НБУ еквівалентно 180 000 доларів США; договір позики № 03/12 від 07 грудня 2006 року на загальну суму 1 102 000 грн, що по курсу НБУ еквівалентно 220 000 доларів США; договір позики № 04/02 від 01 лютого 2007 року на загальну суму 801 000 грн, що по курсу НБУ еквівалентно 160 000 доларів США; угоду про припинення зобов`язань, укладену між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 від 14 жовтня 2013 року; стягнути з ОСОБА_3 на її користь грошові кошти в сумі 24 678 247 грн.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що у період з 01 січня 2004 року по 17 листопада 2011 року вона та ОСОБА_2 проживали як чоловік та жінка однією сім`єю без реєстрації шлюбу, факт чого встановлено рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 квітня 2013 року, а з 18 листопада 2011 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі.

В період спільного проживання з ОСОБА_2 позивач на підставі договорів позики отримала у власність, на сімейні потреби, грошові кошти на загальну суму 1 005 000 доларів США.

Восени 2014 року позивач дізналася, що частину вказаних грошових коштів ОСОБА_2 передав в позику ОСОБА_3 на підставі договорів позики, укладених між ними у період з серпня 2006 року по лютий 2007 року.

Так, на підставі договору № 01/06 від 14 серпня 2006 року ОСОБА_3 отримав 1 760 000 грн, що на час укладення договору становило 350 000 доларів США; на підставі договору № 02/10 від 09 жовтня 2006 року ОСОБА_3 отримав 918 000 грн, що на час укладення договору складало 180 000 доларів США; на підставі договору № 03/12 від 07 грудня 2006 року ОСОБА_3 отримав 1 102 000 грн, що на час укладення договору складало 220 000 доларів США; та на підставі договору № 04/02 від 01 лютого 2007 року ОСОБА_3 отримав 801 000 грн, що на час укладення договору складало 160 000 доларів США.

14 жовтня 2013 року відповідачі уклали договір про припинення зобов`язань за договором позики, за умовами якого зобов`язання ОСОБА_3 по поверненню боргу припинено у зв`язку із внесенням останнім коштів на поточний рахунок КТ «Концерн Райський уголок» для фінансування витрат спільної діяльності від імені ОСОБА_2 .

Вважає, що вказані правочини є недійсними, оскільки вони виходять за межі дрібних побутових, а вона, як дружина, своєї згоди на їх укладення, не давала.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 травня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір позики № 01/06 від 14 серпня 2006 року на загальну суму 1 760 000 грн, що по курсу НБУ еквівалентно 350 000 доларів США.

Визнано недійсним договір позики № 02/10 від 09 жовтня 2006 року на загальну суму 918 000 грн, що по курсу НБУ еквівалентно 180 000 доларів США.

Визнано недійсним договір позики № 03/12 від 07 грудня 2006 року на загальну суму 1 102 000 грн, що по курсу НБУ еквівалентно 220 000 доларів США.

Визнано недійсним договір позики № 04/02 від 01 лютого 2017 року на загальну суму 801 000 грн, що по курсу НБУ еквівалентно 160 000 доларів США.

Визнано недійсною угоду про припинення зобов`язань від 14 жовтня 2013 року, укладену між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 24 678 247 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції виходив з того, що грошові кошти, передані ОСОБА_2 за договорами позики ОСОБА_3 , є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а оскільки остання своєї згоди на їх розпорядження не давала суд дійшов висновку про визнання цих правочинів недійсними та повернення коштів.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 10 серпня 2017 року скасовано рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 травня 2017 року та ухвалене нове про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позовні вимоги є недоведеними, оскільки на час укладення спірних договорів ОСОБА_1 не була дружиною ОСОБА_2 , а факт їх проживання як чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 17 листопада 2011 року включно встановлено рішенням суду тільки 01 квітня 2013 року.

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 серпня 2017 року та залишити в силі рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 травня 2017 року.

В обґрунтування касаційної скарги зазначила, що судом апеляційної інстанції порушено вимоги статті 305 ЦПК України, оскільки судову повістку про виклик до суду вона не отримувала, у зв`язку з чим не мала можливості особисто приймати участь у розгляді справи, а дію довіреності на ім`я ОСОБА_6 , який був її представником, припинено з 27 червня 2017 року і тому останній не мав права приймати участь у розгляді справи апеляційним судом.

Вважає, що при розгляді справи апеляційний суд незаконно вийшов за межі доводів апеляційної скарги, так як питання щодо неправомірності правочинів в такій не ставилось.

Крім того, вказавши в рішенні, що на час укладення спірних договорів заявник не була дружиною ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції проігнорував обставини, встановлені рішенням суду, яке набрало законної сили.

Разом з тим, заявник вказує, що грошові кошти, відчужені її чоловіком на підставі спірних договорів, є їх спільною сумісною власністю і відчужені без її згоди та не в інтересах родини, що є підставою для визнання цих правочинів недійсними.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

29 травня 2018 року справу № 638/16797/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

ОСОБА_3 направив відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 серпня 2017 року без змін.

У вересні 2019 року від ОСОБА_1 надійшли доповнення до касаційної скарги, проте, суд касаційної інстанції не враховує їх при розгляді даної справи, оскільки такі надійшли після закінчення строку на касаційне оскарження, у зв`язку з чим вважає за необхідне залишити їх без розгляду.

Мотивувальна частина

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що в період з серпня 2006 року по лютий 2007 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_3 договори позики, а саме:

- договір № 01/06 від 14 серпня 2006 року, за яким ОСОБА_3 отримав 1 760 000 грн, що на час укладання договору складало 350 000 доларів США строком до 31 грудня 2015 року;

- договір № 02/10 від 09 жовтня 2006 року, за яким ОСОБА_3 отримав 918 000 грн, що на час укладання договору складало 180 000 доларів США строком до 31 грудня 2015 року;

- договір № 03/12 від 07 грудня 2006 року, за яким ОСОБА_3 отримав 1 102 000 грн, що на час укладання договору складало 220 000 доларів США строком до 31 грудня 2015 року;

- договір № 04/02 від 01 лютого 2007 року, за яким ОСОБА_3 отримав 801 000 грн, що на час укладання договору складало 160 000 доларів США строком до 31 грудня 2015 року.

Додатковими угодами сторони продовжили строк повернення позики до 31 грудня 2017 року.

14 жовтня 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір про припинення зобов`язань за договором позики, за умовами якого зобов`язання ОСОБА_3 по повернення боргу припинено у зв`язку з внесенням останнім коштів на поточний рахунок КТ «Концерн Райський уголок» для фінансування витрат спільної діяльності від імені ОСОБА_2 .

На час укладення договорів позики ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі не перебували, шлюб між ними зареєстровано 18 листопада 2011 року.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 квітня 2013 року встановлено факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 17 листопада 2011 року включно.

Частиною першою статті 74 СК України визначено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв`язку можна дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що оскаржувані правочини є недійсними, оскільки вона, як дружина, своєї згоди на їх укладення не давала. Відповідач ОСОБА_2 у судах першої та апеляційної інстанції позовні вимоги ОСОБА_1 визнав.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що на момент укладення спірних договорів позики ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі не перебували, а факт їх проживання як чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року по 17 листопада 2011 року включно встановлено лише рішенням суду від 01 квітня 2013 року.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог, так як відсутність письмової згоди ОСОБА_1 на укладення ОСОБА_2 спірних договорів не може бути підставою для визнання їх недійсними.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що справу розглянуто апеляційним судом без участі позивача, яка не була належним чином повідомлена про дату її розгляду, з огляду на наступне.

Згідно з частиною першою статті 38 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції) сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.

Як вбачається з журналів судових засідань Апеляційного суду Харківської області від 03 серпня 2017 року та 10 серпня 2017 року, у судових засіданнях брав участь представник позивача ОСОБА_6 , який діяв від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності від 06 березня 2017 року, посвідченої приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І. Ю.

Частиною четвертою статті 44 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції) передбачено, що про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю має бути повідомлено суд шляхом подання письмової заяви або усної заяви, зробленої у судовому засіданні.

Матеріали справи не містять заяви позивача про припинення повноважень ОСОБА_6 , а тому доводи касаційної скарги, що він не мав права приймати участь у розгляді справи апеляційним судом, є такими, що не підтверджені жодними доказами.

Інші аргументи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині судового рішення, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками апеляційного суду щодо їх оцінки.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов?язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язуєсуди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Згідно з частиною третьою статті 401 та статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 серпня 2017 року без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду