ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 640/1068/17

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні користування нерухомим майном, встановлення сервітуту.

Позов мотивовано тим, що з 24 січня 1987 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. Під час подружнього життя, позивачем та відповідачем за договором купівлі-продажу було придбано недобудований житловий будинок АДРЕСА_1 . При цьому, між позивачем та відповідачем, як подружжям, на той час було вирішено та погоджено, що право власності на придбаний ними за спільні сімейні грошові кошти вказаний житловий будинок та земельну ділянку буде оформлено на відповідача.

08 грудня 2010 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано. Після розірвання шлюбу відповідач почала чинити позивачу перешкоди у користуванні спільним нерухомим майном, яке було нажито під час сумісного проживання подружжя.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 14 жовтня 2011 року за позивачем визнано право приватної власності на Ѕ частину вказаного житлового будинку з надвірними будівлями. Право приватної власності позивача на Ѕ частину житлового будинку з надвірними будівлями зареєстровано комунальним підприємством «Харківське міське бюро технічної інвентаризації», про що був виданий витяг № 32876355.

Відповідач грубо порушує право власності позивача на володіння та користування належною йому частиною вказаного домоволодіння, оскільки відповідач фактично використовує та займає для особистого проживання весь житловий будинок з надвірними будівлями, у тому числі і частину, яка належить позивачу на праві приватної власності, забороняє та не надає позивачу можливості та права користуватися земельною ділянкою для проходу та проїзду позивача до належної йому частини вказаного домоволодіння. Відповідач поміняла та встановила нові замки на вхідні двері у двір, на в`їзні ворота, на двері (ворота) у гараж, на вхідні двері у будинок та на всі надвірні будівлі та споруди, чим зайняла та використовує весь житловий будинок з надвірними будівлями. В добровільному порядку вирішити питання щодо безперешкодного доступу до належного йому на праві приватної власності нерухомого майна та використання земельної ділянки, відповідач відмовляється.

На порушення вимог ухвали Київського районного суду м. Харкова від 25 вересня 2015 року щодо виділення майна в натурі, відповідач не пустила позивача, судового експерта до житлового будинку з надвірними будівлями, земельної ділянки, двері до домоволодіння не відчинила та на телефонні дзвінки не відповідала. 24 листопада 2016 року відповідач надала старшому судовому експерту Кириленко С. А. доступ до вказаного домоволодіння, але в той же час відповідач знову не пустила позивача та не надала останньому доступу до житлового будинку з надвірними будівлями та до земельної ділянки.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 12 січня 2018 року у задоволенні позовних вимог позивача щодо виділення частки у праві власності в натурі було відмовлено. Постановою апеляційного суду Харківської області від

08 травня 2018 року позивачу ОСОБА_1 виділені та за ним визнано право власності на приміщення житлового будинку, надвірні будівлі та споруди за адресою: АДРЕСА_1 .

Оскільки своїми діями відповідач продовжує чинити позивачу перешкоди у користуванні нерухомим майном, а саме виділеною йому в натурі частиною житлового будинку з надвірними будівлями, тому позивач вимушений звернутися до суду для захисту свого порушеного права з даним позовом, в якому також просив встановити йому безстроковий безоплатний земельний сервітут у вигляді безперешкодного проходу та проїзду на транспортному засобі по земельній ділянці, яка належить відповідачу, до належної йому на праві приватної власності частини вказаного домоволодіння.

Рішенням Київського районного суду міста Харкова від 10 вересня 2020 року позовні вимоги задоволено частково.

Зобов`язано ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні ним права користування належною йому на праві приватної власності частини житлового будинку з надвірними будівлями за адресою:

АДРЕСА_1 , шляхом вільного доступу ОСОБА_1 до коридору літ. «1-1», площею 1,8 кв.м; частини передпокою літ. «1-2», площею 8,9 кв.м; коридору літ. «1-9», площею 19,3 кв.м; кладової літ. «1-10» площею 1,1 кв.м, кладової літ. «1-11», площею 2,6 кв.м; житлової кімнати літ. «1-12», площею

17,8 кв.м; санітарного вузлу літ. «1-13», площею 4,5 кв.м; житлової кімнати літ. «1-14», площею 19,9 кв.м; кладової літ. «1- 15», площею 3,5 кв.м; житлової кімнати літ. «1-16», площею 20,7 кв.м; кладової літ. «1-17», площею 3,5 кв.м; ганку літ. «а», площею 6,2 кв.м; погребу літ. «Г», площею 12,0 кв.м; воротам літ. «№ 2», площею 7,4 кв.м; Ѕ частини огорожі літ. «№ З», площею 99,65 кв.м; Ѕ частини замощення літ. «І», площею 14,65 кв.м, що відповідає 49/100 частині домоволодіння, та вигрібної ями літ. «№ 4» та вигрібної ями літ. «№ 5», які знаходяться у спільному користуванні ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.

Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати по оплаті судового збору від задоволеної частини у розмірі 640,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано наявністю між сторонами спору, щодо поділу житлового будинку з надвірними будівлями, земельної ділянки по

АДРЕСА_1 , що вирішувалися в судовому порядку, оскільки сторони добровільно не дійшли згоди про їх поділ. Крім того вказано, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню понесені судові витрати пропорційно від задоволеної частини по оплаті судового збору у розмірі 640,00 грн, питання розподілу судових витрат на правничу допомогу буде вирішено окремо.

Додатковим рішенням Київського районного суду м. Харкова від 23 вересня

2020 року, з урахуванням ухвали Київського районного суду м. Харкова від

23 листопада 2020 року про виправлення описки в додатковому рішенні Київського районного суду м. Харкова від 23 вересня 2020 року, стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати на правову допомогу пропорційно до задоволених позовних вимог у розмірі 8 800,00 грн та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 500,00 грн.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем в заяві про уточнення позовних вимог міститься вимога про стягнення витрат на правничу допомогу в розмірі 5 000,00 грн, а витрати на правову допомогу відповідача суд вважав підтвердженими на суму 16 160,00 грн і з врахуванням того, що позов задоволено частково, а саме 1 позовна вимога з 2 заявлених позовних вимог, тому 50 % витрат підлягають стягненню. З позивача на користь відповідача 8 800,00 грн, а з відповідача на користь позивача 2 500,00 грн. Ці витрати є співмірними з обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, ціною позову та значенням справи для сторони, фактичний час участі представника відповідача в судових засіданнях, а також доведеність заявлених вимог.

Постановою Харківського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року апеляційні скарги адвоката Статівка О. Є., який діє в інтересах ОСОБА_1 , адвоката Рисенко В. М., який діє в інтересах ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2020 року та додаткове рішення Київського районного суду м. Харкова від 23 вересня 2020 року залишено без змін.

Залишаючи апеляційні скарги адвоката Статівка О. Є., який діє в інтересах

ОСОБА_1 , адвоката Рисенко В. М., який діє в інтересах ОСОБА_2 без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

15 лютого 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 через засоби поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Київського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про встановлення сервітуту та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 про встановлення сервітуту; скасувати додаткове рішення Київського районного суду м. Харкова від 23 вересня 2020 року в частині стягнення з позивача на користь відповідача понесених судових витрат та відмовити у задоволенні заяви

ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення; вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення є незаконними та необґрунтованими, ухвалені з порушенням норм матеріального і процесуального права. Посилається на неповне з`ясування та недоведеність обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи. Вказує, що встановлення земельного сервітуту є єдиним способом задоволення потреб позивача у праві безперешкодного користування земельною ділянкою, на якій розташовано належне йому на праві приватної власності нерухоме майно.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі

№ 682/2008/16-ц, постанові Верховного Суду від 08 лютого 2021 року у справі

№ 338/158/19, постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 301/1894/17, постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі

№ 922/1163/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

15 квітня 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Київського районного суду м. Харкова.

28 травня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2020 року та постанова Харківського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року оскаржуються в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення сервітуту.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2020 року та постанова Харківського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року в іншій частині не оскаржуються, а відтак згідно правил частини першої статті 400 ЦПК України судом касаційної інстанції не перевіряються.

24 січня 1987 року було зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який розірвано рішенням Київського районного суду м. Харкова від 08 грудня

2010 року.

Згідно договору купівлі-продажу від 18 серпня 1999 року, в період шлюбу, ОСОБА_2 придбала недобудований житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до державного акту на право приватної власності на землю IV-XP

№ 051066, земельна ділянка по АДРЕСА_1 , належить

ОСОБА_2 .

Згідно витягу про державну реєстрацію прав №32876355, Ѕ житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , було зареєстровано за ОСОБА_1 за реєстраційним номером 35809915 на підставі рішення Київського районного суду м. Харкова від 14 жовтня 2011 року по справі № 2018/2-21/11 та рішення апеляційного суду Харківської області від 30 листопада 2011 року, про що складено запис № 6328 в книзі 1.

Між сторонами вбачається наявність спору щодо поділу житлового будинку з надвірними будівлями, земельної ділянки по АДРЕСА_1 , що вирішувалися в судовому порядку, оскільки сторони добровільно не дійшли згоди про їх поділ.

Рішеннями по справі № 640/3740/15-ц Київського районного суду м. Харкова від

12 січня 2018 року, постановою апеляційного суду Харківської області від

08 травня 2018 року та постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року, встановлено, що позивачу ОСОБА_1 належить 49/100 частини житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , а відповідачу ОСОБА_2 належить 51/100 частини житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами вказаного домоволодіння.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в оскаржуваних частинах відповідають.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Відповідно до положень статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом.

Згідно зі статтею 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Статтею 404 ЦК України та статтею 99 ЗК України визначено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Судами по справі встановлено, що рішеннями Київського районного суду м. Харкова від 12 січня 2018 року, постановою апеляційного суду Харківської області від 08 травня 2018 року та постановою Верховного Суду від 15 травня

2019 року, встановлено, що позивачу ОСОБА_1 належить 49/100 частини житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами за адресою:

АДРЕСА_1 , а відповідачу ОСОБА_2 належить

51/100 частини житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами вказаного домоволодіння.

Установивши, що ОСОБА_1 просить встановити сервітут на земельну ділянку, яка знаходиться під його частиною домоволодіння, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову, оскільки підстав для встановлення сервітуту немає.

Щодо доводів касаційної скарги про неправильне стягнення судових витрат,судова колегія перевірила наведений судом першої інстанції розрахунок судових витрат і погоджується з ним, оскільки відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що ці витрати є співмірними з обсягом наданих адвокатами послуг та виконаних робіт, часом, витраченим адвокатами на виконання відповідних робіт, а також пропорційно до задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення сервітуту - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень в цій частині відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду