ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 759/12426/13-ц

Описова частина

У серпні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» (далі - ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест»), треті особи: Комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» (далі - КП «Київське МБТІ та РПВОНМ»), Комунальне підприємство «Житло-Сервіс» Головного управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації (далі - КП «Житло-Сервіс»), Державна реєстраційна служба України, про визнання майнових прав на частку в об`єкті інвестування - незавершеного будівництва.

Позовна заява мотивована тим, що 25 лютого 2005 року між ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» та ОСОБА_1 укладено договір доручення № 131/1-1оф про участь у фонді фінансування будівництва.

Відповідно до пункту 1.1 цього договору довіритель доручила, а повірений зобов`язався від імені та за рахунок позивача профінансувати спорудження об`єкта нерухомості та здати будинок в експлуатацію у IV кварталі 2006 року. Об`єктом фінансування нерухомості була будівля, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який складається з загальної площі 238,80 кв. м, корисної площі 176,20 кв. м.

Згідно з умовами договору відповідач зобов`язувався після завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію надати довірителю документи, необхідні для подальшого оформлення об`єкта нерухомості у власність. Свої зобов`язання, передбачені пунктом 3.1. договору, позивач виконала у повному обсязі та у встановлений строк, що підтверджується довідкою відповідача від 23 січня 2007 року №22 інв. №131/1-1оф (2005) про отримання коштів за договором.

Незважаючи на виконання позивачем своїх грошових зобов`язань за договором, відповідачем порушено умови договору, передбачені пунктом 1.3 договору (щодо введення будинку в експлуатацію у IVкварталі 2006 року) та пунктом 3.5. договору (щодо передачі відповідачем позивачеві документів, необхідних для подальшого оформлення права власності на об`єкт нерухомості). На час подання позову об`єкт нерухомості в експлуатацію не зданий, будівельні роботи припинені, що порушує її права як інвестора щодо строків здачі та введення в експлуатацію закінченого будівництвом житлового будинку всупереч умов договору доручення. Документи, які необхідні для оформлення права власності на об`єкт нерухомості, їй не передані, що фактично обмежує її можливості оформити право власності на проінвестований об`єкт нерухомості.

З урахуванням наведеного, просила визнати за нею майнові права на частку в об`єкті інвестування - незавершеного будівництва у будівлі за адресою: АДРЕСА_1 , з такими характеристиками: нежитлове приміщення № 1, загальною площею 238,80 кв. м; корисна площа 176,2 кв. м; визнати за нею право власності на частку в указаному об`єкті незавершеного будівництва, що складається з матеріалів, що були використані в процесі будівництва цього об`єкта нерухомості.

Заочним рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 29 листопада 2013 року (у складі судді Ключника А. С.) позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 майнові права на частку в об`єкті інвестування - незавершеного будівництва у будівлі за адресою: АДРЕСА_1 , з наступними характеристиками: нежитлове приміщення № 1, загальною площею 238,80 кв. м; корисна площа 176,2 кв. м.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на частку в об`єкті інвестування - незавершеного будівництва, що складається з матеріалів, що були використані в процесі будівництва об`єкта нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 , з наступними характеристиками: нежитлове приміщення № 1, загальною площею 238,8 кв. м; корисна площа 176,20 кв. м.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачем не було належним чином виконано своїх зобов`язань за договором щодо своєчасності здачі будинку експлуатацію та надання позивачеві документів необхідних для реєстрації права власності.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» (далі - ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ»), особа, яка не брала участі у справі, оскаржило його в апеляційному порядку.

Постановою Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 29 листопада 2013 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач звернулася до суду із позовом до особи, яка на час звернення до суду не мала зобов`язань перед нею, відтак не мала змоги порушити її права. Клопотань про заміну відповідача чи залучення співвідповідачів позивач не заявляла.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Мельник М. А., просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

У касаційній скарзі заявник зазначає, що апеляційний суд не обґрунтував належним чином в чому полягає порушення прав та обов`язків ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ». Також, скасовуючи рішення суду першої, апеляційний суд не вирішив питання щодо захисту її прав як інвестора на предмет інвестування.

Крім того, заявник у касаційній скарзі звертає увагу на те, що апеляційний суд безпідставно поновив строк на апеляційне оскарження ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ».

Заявник наголошує у касаційній скарзі на тому, що її не було повідомлено про час та розгляд справи у суді апеляційної інстанції.

ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін. Зазначало, що державній реєстрації підлягає право власності на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію.

ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Мельник М. А., подала пояснення на відзив на касаційну скаргу, у яких вона підтримала свою касаційну скаргу та вказала на безпідставне поновлення апеляційним судом строку на апеляційне оскарження через доволі тривалий час.

Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.

У вересні 2021 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 лютого 2021 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 25 лютого 2005 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Будівельно-інвестиційною компанією «Інтербудінвест» укладено договір доручення № 131/1-1оф, за яким згідно з пунктом 1.1 позивач (довіритель) доручив, а відповідач (повірений) зобов`язувався від імені та за рахунок позивача профінансувати спорудження об`єкта нерухомості та здати будинок в експлуатацію у IV кварталі 2006 року, а саме за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею - 238,80 кв. м; корисною площею - 176,20 кв. м згідно з пунктом 2.3.4 після завершення будівництва, тобто відповідач зобов`язався надати довірителю документи, необхідні для подальшого оформлення об`єкта нерухомості у власність.

Позивач виконала усі умови договору доручення від 25 лютого 2005 року № 131/1-1оф, що підтверджується довідкою відповідача від 23 січня 2007 року № 22 інв. №131/1-1 (2005) про отримання коштів за договором.

Закінчення будівництва об`єкта інвестування відповідно до пункту 1.3 вказаного договору повинно було відбутися в IV кварталі 2006 року, але на час ухвалення судом першої інстанції рішення будинок в експлуатацію не зданий.

Суд встановив, що об`єкт інвестування є незавершеним будівництвом, акт про прийняття його до експлуатації або інший документ, що свідчить про прийняття завершеного будівництва до експлуатації, не видавалися.

Апеляційний суд встановив, що відповідно до договору поруки від 20 вересня 2012 року, укладеного між ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» (поручитель), ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» (боржник), Служба безпеки України (кредитор-1), Служба зовнішньої розвідки України (кредитор-2), поручитель поручився перед кредиторами за виконання боржником його зобов`язань, що виникли з договору від 10 лютого 2005 року № 19/3-2-ж17 пайової участі у будівництві житлового будинку з вбудованими приміщеннями та підземними автостоянками на АДРЕСА_2 з усіма додатковими угодами та додатками до нього.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає повністю.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України, стаття 30 ЦПК України 2004 року), до яких звернуті матеріально-правові вимоги позивача. Отже, можливість інших суб`єктів, зокрема посадових осіб, у тому числі державних реєстраторів, брати участь у цивільному процесі в якості позивачів і відповідачів у цивільному процесі обмежена.

Належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача.

Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17.

За правилами статті 33 ЦПК України 2004 року, чинної на час ухвалення судом першої інстанції рішення, суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. Після заміни відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача справа за клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розглядається спочатку.

Отже, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі (частина друга статті 51 ЦПК України).

Питання про вступ у справу інших осіб, заміну неналежного відповідача, залучення співвідповідача суд вирішує у підготовчому засіданні (пункт 4 частини другої статті 197 ЦПК України).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених до належного відповідача вимог. Визначення відповідачів, предмета та підстав позову є правом позивача. Водночас установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який він виконує під час розгляду справи.

Відповідний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17.

Аналогічних висновків Верховний Суд дійшов у справі № 759/3508/14-ц (провадження № 61-18814св20), про що зазначив у постанові від 22 вересня 2021 року.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позов пред`явлено до неналежного відповідача, оскільки належним відповідачем у справі є ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ», яке відповідно до договору поруки від 20 вересня 2012 року несло перед позивачем зобов`язання щодо будівництва будинків.

Поновлюючи ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма АВМ» строк на апеляційне оскарження, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» не брало участі у справі та не отримувало копії рішення суду за наслідками розгляду позовної заяви ОСОБА_1 , що позбавило його можливості подати апеляційну скаргу в строк, передбачений статтею 294 ЦПК України 2004 року.

Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

У березні 2021 року ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ», звернулося з апеляційною скаргою на заочне рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 29 листопада 2013 року, вказуючи на те, що цим рішенням порушуються його права та інтереси, а також те, що про оскаржуване рішення воно дізналося лише 23 листопада 2020 року із сайту Судової влади України.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України викладено у новій редакції.

Судові рішення, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (пункт 13 Перехідних положень ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).

Судочинство у судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Отже, судові рішення, що ухвалені до 15 грудня 2017 року, тобто до набрання чинності ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, проте розгляд таких скарг здійснюється за правилами, встановленими ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року.

Вказана правова позиція викладена у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 листопада 2018 року у справі № 54/329, а також у постановах Верховного Суду, зокрема, від 19 грудня 2018 року у справі № 904/9428/13, від 11 вересня 2019 року у справі № 910/15481/17 та від 25 листопада 2020 року у справі № 2-9436/2007 (провадження № 61-10856св20).

Відповідно до положень статті 294 ЦПК України 2004 року у редакції, чинній станом на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Апеляційна скарга, подана після закінчення строків, установлених цією статтею, залишається без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Відповідно до частини другої статті 354 ЦПК України (у редакції, чинній станом на березень 2021 року, дату звернення ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» із апеляційною скаргою) учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

За правилами частини третьої статті 354 та частини другої статті 358 ЦПК України (у редакції, чинній станом на березень 2021 року, дату звернення ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» із апеляційною скаргою) незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, однак строк на апеляційне оскарження може бути поновлений у разі подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі у ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Отже, положення частини другої статті 358 ЦПК України дають право незалученій до участі у справі особі поновлення строку на апеляційне оскарження.

Таким чином, посилання заявника на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції є необґрунтованими, оскільки апеляційний суд, діючи у межах наданих йому дискреційних повноважень надав належну оцінку доводам ТОВ «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» щодо поважності причин пропуску строку на апеляційне провадження.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Постанова суду апеляційної інстанції прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому це судове рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду