ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 756/15048/20

ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав та збільшення розміру аліментів на сина.

Позовну заяву мотивовано тим, що з 11 грудня 2009 року до 01 квітня 2013 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_4 . Рішенням Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 01 квітня 2013 року з ОСОБА_2 на користь позивача було стягнуто аліменти на сина у розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку (доходу) відповідача щомісячно, однак, на думку позивача, такий розмір аліментів є замалим та не вистачає на потреби дитини. Також вказувала, що відповідач самоусунувся від спілкування із сином, виїхав на постійне проживання до Автономної Республіки Крим, життям та здоров`ям дитини не цікавиться, дитина не має жодного емоційного зв`язку із батьком оскільки не бажає з ним спілкуватися. Вказувала на те, що відповідач має значну заборгованість зі сплати аліментів.

Посилаючись на те, що відповідач ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків відносно сина, не утримує дитину, не забезпечує її потреби, не спілкується з ним, позивач просила суд позбавити відповідача батьківських прав відносно сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та збільшити розмір аліментів з 1/4 частини заробітку на 1/3 частину заробітку.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 25 червня 2021 року у складі судді Луценка О. М. позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Позбавлено ОСОБА_2 батьківських прав стосовно його неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Позовні вимоги в частині збільшення розміру аліментів залишено без розгляду.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач не виконує свого батьківського обов`язку з утримання та виховання сина, самоусунувся від участі у його житті, а тому позовні вимоги про позбавлення відповідача батьківських прав підлягають задоволенню.

Постановою Київського апеляційного суду від 15 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 25 червня 2021 рокускасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, дослідивши докази у справі, дав їм оцінку і, з урахуванням вимог статей 12, 81 ЦПК України, дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, так як достатніх і допустимих доказів свідомого ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків не надано. Апеляційним судом також враховано, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, а у висновку органу опіки та піклування, не наведено переконливих мотивів щодо доцільності позбавлення відповідача батьківських прав.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що матеріали справи містять достатньо доказів на підтвердження ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, що є підставою для позбавлення його батьківських прав відносно сина.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 11 грудня 2009 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 01 квітня 2013 року було розірвано. Від зареєстрованого шлюбу у сторін народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 01 квітня 2013 року (справа №2/107/675/13) з відповідача на користь позивача стягнуто аліменти на дитину ОСОБА_4 у розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку (доходу) відповідача щомісячно, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дітей відповідного віку, починаючи 04 березня 2013 року і до досягнення дитиною повноліття.

Внаслідок несплати аліментів станом на 28 лютого 2021 року у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість у розмірі 98 150,80 грн, що підтверджується відповідним розрахунком, складеним Оболонським РВ ДВС м. Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві.

Відповідно до характеристики управління освіти Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації, позивач працювала на посаді вихователя у ДНЗ № 135 з 03 вересня 2013 року. Позивач є аспіранткою Київського національного лінгвістичного університету кафедри англійської філософії, перекладу і філософії мови ім. О.М. Мороховського.

Відповідно до інформації комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 2» Оболонського району м. Києва від 17 грудня 2019 року, батько дитини станом здоров`я та розвитком дитини не цікавиться. На прийом до лікаря-педіатра звертаються мати або бабуся хлопчика.

Відповідно до характеристики дитини, ОСОБА_4 навчається в Київській академії мистецтв ім. М. І. Чембержі з 2017 року. За час навчання батько дитини жодного разу до академії не приходив, успіхами дитини не цікавиться.

Неповнолітній ОСОБА_4 разом з позивачем проживають за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до акту обстеження умов проживання від 07 жовтня 2018 року, складеного службою у справах дітей Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації, у квартирі, де проживають позивачка з дитиною, створені належні умови для виховання, навчання та розвитку дитини.

Розпорядженням Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації від 08 листопрада 2013 року № 566 «Про вирішення питання щодо участі батьків у вихованні дітей» ОСОБА_2 було визначено способи участі у вихованні малолітнього сина шляхом спілкування з ним кожної першої та третьої суботи з 10:00 до 13:00 год. та кожної першої та третьої неділі з 15:00 до 18:00 год. у присутності матері.

Відповідно до листа Оболонського управління поліції НП у м. Києві від 10 березня 2020 року вбачається, що ОСОБА_2 не звертався щодо усунення перешкод у спілкуванні з дитиною.

З інформаційної довідки, за результатами роботи психолога з малолітнім ОСОБА_4 від 20 червня 2019 року, відомо, що хлопчик про батька майже не згадує, оскільки він не бере активної участі в житті дитини. На малюнку «сім`я звірів» намалював себе, маму, тата ОСОБА_5 , бабусю з дідусем з боку матері. За результатами спостереження, дитина має високий рівень прив`язаності до матері та тата ОСОБА_5 .

Відповідно до протоколу психоконсультаційного дослідження ТОВ «Медичний центр«Добробур-Поліклініка» від 02 травня 2019 року під час бесіди з дитиною про біологічного батька, у ОСОБА_6 спостерігалось тілесні затискання, скутість та не бажання з ним зустрічей.

За висновком служби у справах дітей Оболонської РДА у м. Києві від 19 травня 2021 року, як органу опіки та піклування, доцільно позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Стаття 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), ратифікованої Україною згідно з постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, зобов`язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частини першої, другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України (далі - СК України) мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона/він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Тлумачення наведених положень статті 164 СК України свідчить, що ухилення від виконання обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини(параграф 57, 58).

ЄСПЛ також зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення ЄСПЛвід 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09, рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява№ 2091/13).

У справі «Ілля Ляпін проти Росії» (заява (№ 70879/11) ЄСПЛ також наголошував на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз`єднання, зазначивши при цьому, що наявність сімейних зв`язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц та Верховним Судом у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 180/1954/19, від 13 листопада 2020 року у справі № 760/6835/18, від 09 листопада 2020 року у справі № 753/9433/17, від 02 листопада 2020 року у справі № 552/2947/19 та у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17.

Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідача батьківських прав як і гострої соціальної необхідності у цьому, тому такий захід впливу не є необхідним у демократичному суспільстві і апеляційної інстанції діяв у межах своєї дискреції.

Суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов правильного висновку про те, що позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено.

Належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків судом апеляційної інстанції не встановлено.

Суд установив, що позивачка отримала виконавчий лист у 2013 році, до звернення із позовом про позбавлення батьківських прав не пред`являла його до виконання, а також те, що відповідач регулярно та у значному розмірі сплачував аліменти на сина у період з 2013-2021 роки (а. с. 83-131, т. 2, а. с. 5, 50-52, т. 1). Також у матеріалах справи наявні докази щодо участі відповідача у сплаті витрат по навчанню та розвитку дитини, витрат на дитячий садок за період з вересня 2014 по вересень 2017 року на загальну суму 118 500 грн (а. с. 173, 175, 176, 217-246, т. 1).

Враховуючи наведене, доводи позивача у касаційній скарзі про те, що відповідач не виконує своїх батьківських обов`язків з виховання сина, самоусунувся від участі у його житті, а також про те, що відсутні докази невинуватості відповідача у невиконанні ним своїх обов`язків є помилковими, оскільки спростовується матеріалами справи та не відповідають фактичним обставинам справи.

У відзиві на позов (а. с. 98-106, т. 1), у своїх особистих письмових поясненнях (а. с. 71-82, т. 2) та при зверненні до апеляційного суду відповідач заявляв про те, що він любить свого сина, категорично заперечує проти позбавлення його батьківських прав, ніколи від нього не відмовлявся, ніколи не ухилявся від виховання сина і його матеріального забезпечення.

Категоричне заперечення відповідача проти позову, подання відзиву, особистих письмових пояснень до суду та до органу опіки і піклування, а також наявні в матеріалах справи звернення відповідача до органу опіки з питання встановлення порядку зустрічей батька з дитиною (т. 1 а. с. 108, 117-118, 122-128) свідчать про інтерес батька до дитини.

Встановивши відсутність свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, а також що батько дитини проти позбавлення батьківських прав заперечує та вчиняє активні дії, спрямовані на підтримку відносин із сином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав.

При цьому Верховний Суд наголошує, що особисті непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки у рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків.

У частинах п`ятій, шостій статті 19 СК України встановлено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку висновку органу опіки та піклування від 19 травня 2021 року та правильно вважав, що цей висновок є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини на можливість збереження сімейних зв`язків, оскільки у матеріалах справи відсутні дані про обставини, які б свідчили про винну поведінку відповідача щодо сина, свідомого нехтування ним своїми батьківськими обов`язками. Відповідач не є тією особою, поведінка чи дії можуть свідчити про негативний вплив на дитину, а тому розрив з ним сімейних відносин не відповідає інтересам дитини.

Орган опіки та піклування взяв до уваги інформацію, надану 17 грудня 2019 року КНП «Центр первинної медико-соціальної допомоги №2» Оболонського району м. Києва, лист Київської Академії мистецтв ім. М. І. Чембержі від 07 жовтня 2019 року, інформаційну довідку психолога від 20 червня 2019 року про те, що батько особисто не цікавиться розвитком дитини, однак не врахував, що таке зумовлено віддаленістю місця проживання батька та дитини.

Судом апеляційної інстанції правильно установлено, що відповідач є уродженцем міста Керч (а. с. 134, т. 1), мешкає у цьому місті зі своїми літніми батьками 1940 та 1947 року народження (а.с. 58, т. 2, а. с. 135-141 т. 1), які потребують його допомоги, працює у місті Керч (а.с. 130 т.1), а отже між місцем його мешкання та місцем проживання дитини наявна значна відстань, що може свідчити про наявність перешкод у належному виконанні відповідачем своїх батьківських обовязків.

Отже, доводи касаційної скарги про наявність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав є необгрунтованими.

Інші доводи заявника, які спрямовані на необхідність переоцінки доказів у справі та незгоду із обставинами встановленими апеляційним судом, підлягають відхиленню з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначені статтею 400 ЦПК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Зважаючи на викладене, аргументи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, якими у повному обсязі встановлені обставини справи, досліджені наявні докази, перевірені доводи сторін та дана їм належна оцінка.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуванесудове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду