ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 369/16420/18

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування державної реєстрації.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі рішення виконавчого комітету Софіївсько-Борщагівської сільської ради народних депутатів Києво-Святошинського району Київської області від 24 квітня 1999 року № 72/2, та після прийняття рішення виконавчого комітету Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 14 травня 1999 року № 79 позивач отримала державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_1 , площею 0,0962 га. Вказувала, що на час видачі державного акта про право приватної власності на спірну земельну ділянку не потрібно було реєструвати своє право власності в державному реєстрі речових прав, оскільки на той час вказаного реєстру не існувало.

Позивач стверджувала, що відповідно до довідки, виданої виконавчим комітетом Софіївсько-Борщагівської сільської ради Київської області від 29 червня 2016 року № 1730, та земельно-шнурової книги за нею рахується спірна земельна ділянка площею 0,0962 га, якою вона користується з 1999 року.

19 лютого 2016 року позивач випадково дізналась, що належну їй на праві власності земельну ділянку ОСОБА_3 відчужив на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Воробйовою Т. А.

Позивач стверджувала, що згодом їй стало відомо, що ОСОБА_3 , продавець за договором купівлі-продажу від 04 лютого 2016 року, нібито набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі укладеного саме з нею договору купівлі-продажу земельної ділянки від 06 лютого

2007 року № 442. Указувала, що ніколи не здійснювала відчуження належної їй на праві власності земельної ділянки, унаслідок чого її відчуження та вибуття відбулось не з її волі та без її відома.

ОСОБА_2 придбала спірну земельну ділянку за договором купівлі-продажу від 04 лютого 2016 року в особи, яка не мала права на її відчуження, у зв`язку з чим спірна земельна ділянка підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння.

ОСОБА_1 просила суд:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 06 лютого 2007 року № 442, площею 0,0962 га, яка розташована на

АДРЕСА_1 ;

- витребувати на користь ОСОБА_1 із чужого незаконного володіння, а саме від ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 3222486201:01:017:0046, площею 0,0962 га, яка розташована на АДРЕСА_1 ;

- скасувати запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0962 га з кадастровим номером 3222486201:01:017:0046, площею 0,0962 га, яка розташована на АДРЕСА_1 .

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 вересня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані згідно з ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 січня

2019 року про накладення арешту на земельну ділянку з кадастровим номером 3222486201:01:017:0046 площею 0,0962 га, розташованої на

АДРЕСА_1 , яка на праві власності належить ОСОБА_2 .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надала суду належних і допустимих доказів в обґрунтування заявлених позовних вимог. У матеріалах справи відсутній договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 06 лютого 2007 року № 442, який позивач оспорює, що унеможливлює суд встановити предмет цього договору, сторін договору, ціну предмету договору, визначити обов`язки покупця і продавця, наслідки порушення умов договору сторонами договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року заяву ОСОБА_2 про постановлення додаткового рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Воробйова Т. А., про визнання договору недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування державної реєстрації, задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 11 893,50 грн.

Суд першої інстанції, урахувавши положення частини восьмої статті 141, частини четвертої статті 137 ЦПК України, вказав, що оскільки у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, то на користь ОСОБА_2 слід стягнути 11 893, 50 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Постановою Київського апеляційного суду від 25 січня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 вересня 2020 року та на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року залишено без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 вересня 2020 року залишено без змін.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року задоволено, додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року змінено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі

22 906,00 грн.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що пред`явивши цей позов, ОСОБА_1 не надала доказів неіснування та недійсності договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 06 лютого 2007 року та доказів вибуття спірної земельної ділянки 06 лютого 2007 року з її володіння поза її волею ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції.

При цьому клопотань про витребування доказів відповідно до статті 84 ЦПК України позивачка не заявляла, хоча приймала участь у справі особисто та користувалась правовою допомогою адвоката, яка також приймала участь у справі, і їм роз`яснювались їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції.

Змінюючи додаткове рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції встановив, що витрати, які понесла ОСОБА_2 , становлять

22 906, 00 грн, що підтверджено належними доказами.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність змінити додаткове рішення суду першої інстанції від 28 вересня 2020 року, стягнувши з позивача на користь ОСОБА_2

22 906,00 грн.

Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 12 лютого

2021 року заяву ОСОБА_2 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 3 964,50 грн.

Задовольняючи заяву про стягнення витрат на правничу допомогу, суд апеляційної інстанції проаналізував надані ОСОБА_2 докази на підтвердження заявленого розміру судових витрат, вважав їх фактичними та обґрунтованими. При цьому суд урахував, що заявлений розмір витрат є співмірним обсягу послуг, що були надані адвокатом відповідачу в суді апеляційної інстанції та часу необхідному для їх реалізації, є співмірним складності справи та значенню спору для сторони.

У лютому 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 вересня 2020 року, додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 січня 2021 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

26 лютого 2021 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із Києво-Святошинського районного суду Київської області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не надали оцінку всім зібраним доказам.

Заявник вказує, що суди попередніх інстанцій у порушення принципів змагальності процесу поклали на неї тягар доказування того факту, якого не існує, того факту, який вона заперечує, хоча доводити протилежне, тобто те, що такий договір існує чи існував, повинна та сторона, яка таке стверджувала, тобто сторона відповідача.

Стверджує, що вона у відповідності до вимог статті 81 ЦПК України надала всі докази на підтвердження тих обставин, на які посилалася - державний акт на землю, на якому відсутні відмітки про відчуження нею земельної ділянки.

Суди попередніх інстанцій в оскаржуваному судовому рішенні застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19).

У березні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити касаційну скаргу без задоволення, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 вересня 2020 року, додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 січня 2021 року - без змін, як такі, що прийняті з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

24 квітня 1999 року рішенням № 72/2 виконавчого комітету Софіївсько-Борщагівської сільської ради народних депутатів Києво-Святошинського району Київської області ОСОБА_4 (після одруження змінила прізвище з « ОСОБА_5 » на « ОСОБА_6 », що підтверджується копією свідоцтва про одруження від 22 вересня 2001 року), надано земельну ділянку в постійне користування розміром 0,0962 га з цільовим призначенням земельної ділянки - для будівництва та обслуговування будинку по АДРЕСА_1 .

14 травня 1999 року рішенням № 79 виконавчого комітету Софіївсько-Борщагівської сільської ради народних депутатів Києво-Святошинського району Київської області ОСОБА_4 надано земельну ділянку у приватну власність розміром 0,0962 га по АДРЕСА_1 .

28 грудня 1999 року на підставі рішення виконкому Софіївсько-Борщагівської сільської ради народних депутатів від 12 жовтня 1999 року № 183/1 на ім`я ОСОБА_4 виданий державний акт серії ІІІ-КВ №068064 на земельну ділянку, яка розташована по

АДРЕСА_1 , площею 0,0962 га з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель.

Державний акт про право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0964 га, яка розташована за адресою:

АДРЕСА_1 , серія ЯБ № 500669, виданий 14 жовтня 2008 року на ім`я ОСОБА_3 .

З довідки виконавчого комітету Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 29 червня 2016 року за № А30, виданої на ім`я ОСОБА_1 , встановлено, що за

ОСОБА_7 , яка зареєстрована по

АДРЕСА_2 , згідно із земельно-шнуровою книгою рахується земельна ділянка в АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель, якою вона користується з 1999 року.

Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 04 лютого

2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Воробйовою Т. А., продавець ОСОБА_3 продав, а покупець ОСОБА_2 придбала у власність земельну ділянку площею 0,0964 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 18 березня 2016 року за № 55466369 земельна ділянка площею 0,0964 га з кадастровим номером: 3222486201:01:017:0046, яка розташована за адресою:

АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) належить на праві власності ОСОБА_2 .

У відповіді Управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області від 06 жовтня 2016 року вказано, що у програмно-апаратному комплексі «Національна кадастрова система», за допомогою якого Управлінням здійснюється облік зареєстрованих земельних ділянок, містяться відомості про те, що земельна ділянка з кадастровим номером 3222486201:01:017:0046 зареєстрована в Державному реєстрі земель у

2008 році, право на неї набуте ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 06 лютого 2007 року № 442 та посвідчене державним актом на право власності на земельну ділянку від 14 жовтня 2008 року серії ЯБ № 500669.

Однак, за результатами здійсненого пошуку, в тому числі з урахуванням результатів зазначеної вище інвентаризації, відомостей щодо формування та присвоєння Управлінням кадастрового номера 3222486201:01:017:0046, державної реєстрації та видачі державного акта серії ЯБ №500669 або будь-яких інших державних актів на право власності на земельну ділянку з таким кадастровим номером, документації із землеустрою на вказану земельну ділянку в Управлінні не виявлено.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року залишено без змін рішення Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2017 року про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Воробйова Т. А. про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 04 лютого 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

В цій ухвалі Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, який є предметом спору (від 04 лютого 2016 року), право власності на земельну ділянку було зареєстроване за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 06 лютого 2007 року зареєстрованого за № 442 та посвідчене державним актом. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б свідчили про незаконність державної реєстрації за ОСОБА_3 права власності на спірну земельну ділянку, або ж недійсність договору купівлі-продажу, на підставі якого ОСОБА_3 її придбав.

Мотивувальна частина

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);

- судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, зокрема, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.

Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частинами першою, другою статті 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

Згідно частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Звертаючись з позовом, ОСОБА_1 долучила до позову копії рішень органу місцевого самоврядування, якими їй надано земельну ділянку в постійне користування, а потім передано у приватну власність, що підтверджено державним актом на право приватної власності на земельну ділянку.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій надали оцінку зібраним доказам та дійшли обґрунтованого висновку про те, що

ОСОБА_1 , всупереч вимогам статей 76-77 ЦПК України, не надала доказів неіснування та недійсності договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 06 лютого 2007 року та доказів вибуття спірної земельної ділянки 06 лютого 2007 року з її володіння поза її волею, що є її процесуальним обов`язком у розумінні статей 12, 81 ЦПК України.

При цьому суд апеляційної інстанції констатував, що позивач ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції не скористалася правом, наданим їй статтею 84 ЦПК України щодо подачі клопотання про витребування доказів, у разі неможливості самостійно надати докази.

Таким чином, доводи ОСОБА_8 про те, що суди попередніх інстанцій поклали на неї обов`язок доказування, суперечать положенням частин першої - третьої статті 13 ЦПК України, тому на увагу не заслуговують.

Посилання ОСОБА_1 як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19), не спростовують висновків судів попередніх інстанцій про те, що звертаючись до суду із захистом свої прав, позивач у порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України не довела обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

Заявник оскаржила до суду касаційної інстанції додаткове рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині перегляду додаткового рішення суду першої інстанції, однак касаційна скарга не містить жодних доводів щодо їх оскарження, тому колегія суддів не вбачає підстав для перегляду у касаційному порядку та підстав для скасування додаткового рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 25 січня 2021 року у частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Таким чином, суди попередніх інстанцій виконали вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідили і оцінили докази та встановили обставини у справі, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду