ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 362/5776/20

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до військової частини (далі – в/ч) НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування протокольного рішення житлової комісії.

Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що з 01 серпня 1985 року по

15 листопада 2005 року він проходив військову службу в Збройних Силах України.

Із 17 липня 1993 року перебував на квартирному обліку. У квітні 2004 року його в черговий раз було переведено для проходження подальшої військової служби до в/ч НОМЕР_1 .

Згодом йому стало відомо, що на квартирний облік у в/ч НОМЕР_1 він був зарахований з 03 березня 1995 року.

У зв`язку з цим ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою, в якій просив внести зміни щодо дати зарахування його на квартирний облік у в/ч НОМЕР_1 , вказавши дату його зарахування на облік осіб, які потребують поліпшення житлових умов із 17 липня 1993 року.

Рішенням житлової комісії в/ч НОМЕР_1 від 30 березня 2020 року № 3 в задоволенні його заяви було відмовлено.

Зазначене рішення відповідача вважав протиправним, як таке що прийнято на підставі наказу Міністра оборони України від 03 лютого 1995 року № 20, який втратив чинність ще 06 жовтня 2006 року.

Посилаючись на викладене, остаточно сформулювавши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправним та скасувати протокольне рішення житлової комісії в/ч НОМЕР_1 від 30 березня 2020 року № 3 в частині відмови змінити дату зарахування його на квартирний облік із 03 березня 1995 року на 17 липня 1993 року, виходячи з чого вважати датою зарахування його з членами сім`ї на квартирний облік – 17 липня 1993 року.

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 12 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 жовтня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано протиправним та скасовано протокольне рішення житлової комісії в/ч НОМЕР_1 від 30 березня 2020 року № 3 в частині відмови у зміні дати зарахування на квартирний облік ОСОБА_1 із 03 березня 1995 року на 17 липня 1993 року, вирішено вважати датою зарахування

ОСОБА_1 із членами сім`ї на квартирний облік – 17 липня 1993 року.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_1 довів безпідставність відмови його зарахування на квартирний облік, як військовослужбовця, що потребує поліпшення житлових умов, із збереженням попереднього часу перебування на обліку з 17 липня 1993 року.

У касаційній скарзі в/ч НОМЕР_1 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

10 грудня 2021 року в/ч НОМЕР_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 12 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 жовтня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з міськрайонного суду.

У лютому 2022 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Підставою касаційного оскарження заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 10 жовтня

2019 року у справі № 359/1347/17, від 27 вересня 2018 року у справі

№ 362/4307/17, від 03 червня 2020 року у справі № 552/7474/17, від 17 червня 2020 року у справі № 362/1421/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Вважає, що оскаржуване рішення житлової комісії від 30 березня 2020 року № 3 прийняте на підставі наказу Міністра оборони України № 20 від 03 лютого 1995 року, який передбачав, що при переміщенні військовослужбовця по службі в інший гарнізон йому зараховується попередній час перебування на квартирному обліку з дати набрання чинності цим наказом, тобто з 03 березня 1995 року, тому період перебування позивача на квартирному обліку до 03 березня 1995 року не підлягав зарахуванню.

08 лютого 2022 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення.

Звертає увагу, що наказ Міністра оборони України від 03 лютого 1995 року № 20 втратив чинність, а тому відповідач помилково наполягає на необхідності його врахування.

Крім того, вважає, що оспорювані дії відповідача призводять до порушення рівності в черговості забезпечення житлом військовослужбовців, які проходять військову службу, не змінюючи місця служби та військовослужбовців, які внаслідок переведення до іншого місця служби втрачають час перебування на квартирному обліку.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 у період з 01 серпня 1985 року по 15 листопада 2005 року проходив військову службу в Збройних Силах України.

Із 17 липня 1993 року по 23 жовтня 1998 року ОСОБА_1 перебував на квартирному обліку у в/ч НОМЕР_2 складом сім`ї 3 особи.

Із 29 жовтня 1998 року по 11 листопада 1999 року ОСОБА_1 перебував на квартирному обліку у в/ч НОМЕР_3 складом сім`ї 3 особи.

10 січня 2000 року позивач подав командиру в/ч НОМЕР_4 рапорт, у якому просив зарахувати його на квартирний облік для забезпечення житлом.

25 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся до командира військової частини із заявою, в якій просив внести зміни щодо дати зарахування його на квартирний облік у в/ч НОМЕР_1 і визначити дату його зарахування на облік осіб, які потребують поліпшення житлових умов із 17 липня 1993 року в зв`язку з втратою чинності наказу Міністра оборони України від 03 лютого 1995 року № 20.

Відповідно до витягу з протоколу засідання житлової комісії в/ч НОМЕР_1 від 30 березня 2020 року № 3 рішенням житлової комісії відмовлено у зміні дати зарахування на квартирний облік при в/ч НОМЕР_1 майору запасу

ОСОБА_1 .

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб відповідно до викладеної у позові вимоги, який не суперечить закону.

Статтею 43 ЖК Української РСР встановлено, що громадянам, які перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов, жилі приміщення надаються в порядку черговості.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону України від 20 грудня

1991 року N 2011-XII «Про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовці забезпечуються жилими приміщеннями державою.

Згідно з пунктом 2 наказу Міністерства оборони України від 03 лютого

1995 року № 20 «Про внесення змін та доповнень до Положення про порядок забезпечення жилою площею в Збройних Силах України від 23 грудня 1992 року», при переміщенні військовослужбовця по службі в інший гарнізон йому зараховується попередній час перебування на квартирному обліку (в списках осіб, що користуються правом першочергового і позачергового отримання жилих приміщень), але не раніше ніж з дня набрання чинності цим наказом.

У пункті 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України від 24 червня 2004 року № 1865-IV «Про внесення змін до статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» зазначено, що військовослужбовці, що перебували на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, до набрання чинності цим Законом забезпечуються жилими приміщеннями для постійного проживання відповідно до раніше встановленого законодавством порядку.

В абзаці 4 пункту 4 розділу ІІ «Прикінцеві положення» зазначеного Закону на Кабінет Міністрів України покладено зобов`язання забезпечити перегляд і скасування міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону.

Кабінет Міністрів України постановою від 03 серпня 2006 року № 1081 затвердив Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями (далі – Порядок № 1081).

Наказом Міністра оборони України від 06 жовтня 2006 року

№ 577 затверджено Інструкцію про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Збройних Сил України та членам їх сімей житлових приміщень (далі – Інструкція № 577).

На підставі вказаного наказу втратив чинність наказ Міністра оборони України від 03 лютого 1995 року № 20.

Згідно із пунктом 26 Порядку № 1081, пункту 3.7 Інструкції № 577, військовослужбовці, які перебувають на обліку, у разі переміщення по військовій службі, пов`язаного з переїздом до іншого гарнізону (в іншу місцевість), зараховуються на облік за новим місцем служби разом з членами їх сімей із збереженням попереднього часу перебування на обліку, а також у списках осіб, що користуються правом першочергового або позачергового одержання житла.

Як встановлено судами, ОСОБА_1 вперше був зарахований на квартирний облік 17 липня 1993 року.

Оскільки наказ Міністра оборони України від 03 лютого 1995 року № 20, на який послалась житлова комісія в/ч НОМЕР_1 при прийнятті рішення від 30 березня 2020 року № 3, втратив чинність, а оскаржувані дії відповідача призводять до порушення рівності в черговості забезпечення житлом військовослужбовців, які проходять військову службу, не змінюючи місця служби, та військовослужбовців, які внаслідок переведення до іншого місця служби втрачають при цьому час квартирного обліку за попереднім місцем служби, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Оскаржені судові рішення узгоджуються із висновками, неодноразово підтвердженими Верховним Судом у подібних справах, зокрема у постанові від 28 березня 2018 року в справі № 760/9507/15-ц, від 07 червня 2018 року в справі № 362/4273/17, від 27 вересня 2018 року в справі № 362/4307/17, від 22 листопада 2018 року в справі № 362/6383/16-ц, від 18 березня

2019 року в справі № 285/3566/17, від 20 березня 2019 року в справі

№ 760/750/16-ц, від 04 листопада 2019 року в справі № 362/776/19, від 22 травня 2020 року в справі № 569/13485/17, від 05 серпня 2020 року в справі № 552/7905/17, від 17 червня 2020 року в справі № 362/1421/18, від 20 грудня 2021 року в справі № 760/9430/18.

від 30 березня 2020 року прийняте на підставі наказу Міністра оборони України № 20 від 03 лютого 1995 року, який передбачав, що при переміщенні військовослужбовця по службі в інший гарнізон йому зараховується попередній час перебування на квартирному обліку з дати набрання чинності цим наказом, тобто з 03 березня 1995 року, тому період перебування позивача на квартирному обліку до 03 березня 1995 року не підлягав зарахуванню, є помилковими, оскільки на час прийняття оскарженого рішення житлової комісії наказ Міністра оборони України № 20 від 03 лютого 1995 року втратив чинність.

від 27 вересня 2018 року в справі № 362/4307/17, від 03 червня 2020 року в справі № 552/7474/17, від 17 червня 2020 року у справі № 362/1421/18, на які посилався заявник в касаційній скарзі.

Відповідно до частини другої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні справи по суті правильно застосовано норми матеріального права і не допущено порушень норм процесуального права, за яких судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення залишенню без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду