ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 753/2377/19

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в якій просила визнати нещасний випадок, що трапився 13 січня 1968 року з її чоловіком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у селищі Ворохта Івано-Франківської області, таким, що пов`язаний з виробництвом.

Заяву обґрунтовувала тим, що її чоловік ОСОБА_2 з 16 травня 1967 року працював на посаді водія у Київському автотранспортному підприємстві № 09669 та був членом добровільного спортивного товариства «Авангард» Української республіканської ради професійних спілок.

З 06 до 16 січня 1968 року ОСОБА_2 перебував у відрядження на учбово-тренувальному зборі перед першістю СРСР зі стрибків на лижах з трампліна, що проходив у селищі Ворохта Івано-Франківської області, де 13 січня 1968 року з ним трапився нещасний випадок, внаслідок чого він отримав компресійний перелом 7-8 хребців грудного відділу хребта, про що Обласним лікарсько-фізкультурним диспансером у м. Івано-Франківськ складений акт № 1 про нещасний випадок.

Зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 помер, а вона як інвалід І групи, яка перебувала на його утриманні, відповідно до статті 41 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» має право на одержання щомісячних страхових виплат після смерті чоловіка.

Посилаючись на те, що підставою страхових виплат є акт розслідування нещасного випадку, який згідно з відповіддю Федерації професійних спілок України від 18 квітня 2018 року та відповіді Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України не зберігся, вона не може отримати чи відновити такі документи.

Встановлення факту нещасного випадку, таким, що пов`язане з виробництвом, їй необхідно для призначення страхових виплат у зв`язку із втратою годувальника.

Посилаючись на наведене, просила встановити факт, що має юридичне значення, а саме визнати нещасний випадок, що трапився 13 січня 1968 року з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у селищі Ворохта Івано-Франківської області, таким, що пов`язаний з виробництвом.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 26 лютого 2019 року заяву ОСОБА_1 задоволено.

Встановлено факт, що має юридичне значення, а саме визнано нещасний випадок, що трапився 13 січня 1968 року з ОСОБА_2 у селищі Ворохта Івано-Франківської області, таким, що пов`язаний з виробництвом.

Постановою Київського апеляційного суду від 13 квітня 2021 року апеляційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві задоволено частково, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 26 лютого 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення без розгляду.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, ОСОБА_1 звернулася у порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту визнання нещасного випадку, який трапився 13 січня 1968 року із ОСОБА_2 , таким, що пов`язаний з виробництвом з метою отримання страхових виплат, передбачених Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», як особою, яка перебувала на утриманні ОСОБА_2 , оскільки Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві відмовляє заявнику у прийнятті акта про нещасний випадок, мотивуюючи тим, що акт не відповідає встановленій формі. Ураховуючи, що право заявника на одержання страхових виплат залежить від встановлення факту нещасного випадку на виробництві, який оспорює Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що під час розгляду справи виник спір про право заявника на одержання страхових виплат, а тому наявні підстави для залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 з підстав, передбачених частиною шостою статі 294 ЦПК України, частиною четвертою статті 315 ЦПК України.

У травні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , подана представником - адвокатом Бобрович А. І. на постанову Київського апеляційного суду від 13 квітня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року касаційну скаргу залишено без руху, надано строк для звернення до Верховного Суду із заявою/клопотанням про поновлення строку на касаційне оскарження, а також подання касаційної скарги у новій редакції із зазначенням підстав касаційного оскарження відповідно до вимог частини другої статті 389 ЦПК України, пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України.

У червні 2021 року на виконання ухвали касаційного суду ОСОБА_1 подала касаційну скаргу в новій редакції, в якій просила постанову Київського апеляційного суду від 13 квітня 2021 року скасувати та залишити в силі рішення Дарницького районного суду міста Києва від 26 лютого 2019 року.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник вказала пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми статті 58 Конституції України в контексті застосування положень Закону України від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII «Про охорону праці» та пункту 3 частини першої статті 315 ЦПК України у подібних правовідносинах.

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне провадження, відкрито касаційне провадження на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи.

Касаційна скаргаОСОБА_1 у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що:

1) суд апеляційної інстанції при ухвалені оскаржуваної постанови безпідставно врахував роз`яснення, наведені у пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», відповідно до якого: «з дня введення в дію Закону України «Про охорону праці» (№ 2694-12) (з 24 листопада 1992 року) справи про встановлення таких фактів не розглядаються в порядку окремого провадження. Питання, пов`язані із встановленням факту каліцтва на виробництві, коли виникає з приводу цього спір, а також, якщо при каліцтві в зв`язку з виконанням державних чи громадських обов`язків пенсія призначається особам, які внаслідок цього стали інвалідами, вирішуються в порядку встановленому для розгляду трудових спорів», а тому дійшов помилкового висновку про наявність підстав для розгляду поданої нею заяви в порядку позовного провадження.

Зазначала, що суд апеляційної інстанції не врахував, що Закон України «Про охорону праці» введений в дію з 24 листопада 1992 року, а тому не може застосуватися до подій, що відбувалися раніше дати введення його в дію. Наведене узгоджується з положенням статті 58 Конституції України, тлумачення змісту якої надано Конституційним Судом України у Рішеннях від 13 травня 1997 року № 1зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, в яких зазначено, що «закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом».

Посилаючись на наведене, заявник зазначала, що суд першої інстанції, розглянувши заяву ОСОБА_1 в порядку окремого провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 315 ЦПК України, дотримався норм процесуального права, а тому посилання суду апеляційної інстанції на Закон України «Про охорону праці», як на підставу розгляду справи в порядку позовного провадження, є помилковими;

2) висновок суду апеляційної інстанції про наявність спору про право не відповідає дійсним обставинам справи, оскільки Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування у м. Києві не заперечує саме право позивача на отримання страхових виплат, а відмовлялося у їх нарахуванні посилаючись на невизначеність їх виду, розміру та періоду, з якого такі можуть бути призначені. Ураховуючи наведене, а також недоведеність порушення прав Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування у м. Києві, зазначала про відсутність спору про право та відсутність підстав відповідно до частини шостої статі 294 ЦПК України, частини четвертої статті 315 ЦПК України для залишення її заяви без розгляду.

Матеріали справи № 753/2377/19 надійшли до Верховного Суду 07 вересня 2021 року.

02 серпня 2021 року від Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування у м. Києві надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 13 квітня 2021 року - без змін.

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що посилання заявника в касаційній скарзі на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм Закону України «Про охорону праці» та відповідно відсутність підстав для розгляду справи в позовному провадженні, так як нещасний випадок, який трапився з ОСОБА_2 мав місце до набрання чинності цим Законом, є необґрунтованими, оскільки зі змісту оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції вбачається, що апеляційним судом не вирішувалося питання застосування норми статті 58 Конституції України в контексті положень Закону України «Про охорону праці» та пункту 3 частини першої статті 315 ЦПК України, а підставою для скасування рішення Дарницького районного суду міста Києва від 26 лютого 2019 року стало порушення судом першої інстанції норм процесуального права, зокрема розгляд заяви в окремому провадженні за наявності спору про право, який підлягає розгляду за правилами позовного провадження в загальному порядку. Установивши, що Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві оспорює право заявника на отримання страхових виплат за відсутності усіх необхідних документів для призначення таких виплат, зокрема акта про нещасний випадок на виробництві за встановленою формою, суд апеляційної інстанції дійшов обгрунтованого висновку про наявність спору про право та неможливість розгляду такої заяви в порядку окремого провадження.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Установлені судами фактичні обставини справи

ОСОБА_2 з 16 травня 1967 року працював на посаді водія у Київському автотранспортному підприємстві № 09669.

Згідно з розпорядженням Центральної ради радою добровільного спортивного товариства «Авангард» від 05 січня 1968 року № І3, ОСОБА_2 відряджено у селище Ворохта Івано-Франківської області з 06 по 16 січня 1968 року для проходження учбово-тренувального збору перед першістю СРСР зі стрибків на лижах з трампліну.

13 січня 1968 року під час учбово-тренувальних занять з підготовки до першості СРСР зі стрибків на лижах з трампліну із ОСОБА_2 трапився нещасний випадок, внаслідок чого він отримав важку спортивну травму.

Відповідно до виписки з акта лікарсько-трудової експертної комісії Печерського району м. Києва від 29 квітня 1968 року № 875, діагноз ОСОБА_2 : компресійний перелом 7-8 хребців грудного відділу хребта з пошкодженням спинного мозку.

ОСОБА_2 встановлено І групу інвалідності.

Розпорядженням Центральної ради радою добровільного спортивного товариства «Авангард» від 16 січня 1969 року № 29, у зв`язку з отриманням ОСОБА_2 травми під час учбово-тренувального збору та втрату працездатності з 01 травня 1968 року була встановлена доплата у розмірі 39 руб. 90 коп. в місяць між встановленою пенсією та заробітною платою, яку ОСОБА_2 отримував раніше.

05 жовтня 1985 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрували шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 помер.

Згідно з копією довідки Управління Пенсійного фонду Країни в Дарницькому районі м. Києва від 24 липня 2013 року № 1/2, ОСОБА_2 перебував на обліку в управлінні Пенсійного фонду Країни в Дарницькому районі м. Києва та отримував пенсію по інвалідності І групи трудового каліцтва з 01 травня 1968 року по дату смерті.

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 , подана представником - адвокатом Бобрович А. І., не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Відповідно до частини шостої статті 294 ЦПК України якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо).

У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», який був урахований судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови зазначено, що судам слід мати на увазі, що з дня введення в дію Закону від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII «Про охорону праці» (далі - Закон № 2694-XII), а саме 24 листопада 1992 року справи про встановлення фактів каліцтва на виробництві, якщо це необхідно для призначення або одержання допомого по соціальному страхуванню,не розглядаються в порядку окремого провадження.

Відповідно до статті 22 закону України «Про охорону праці» роботодавець повинен організовувати розслідування та вести облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій відповідно до положення, що затверджується Кабінетом Міністрів України за погодженням з всеукраїнськими об`єднаннями профспілок. За підсумками розслідування нещасного випадку, професійного захворювання або аварії роботодавець складає акт за встановленою формою, один примірник якого він зобов`язаний видати потерпілому або іншій заінтересованій особі не пізніше трьох днів з моменту закінчення розслідування. У разі відмови роботодавця скласти акт про нещасний випадок чи незгоди потерпілого з його змістом питання вирішуються посадовою особою органу державного нагляду за охороною праці, рішення якої є обов`язковим для роботодавця. Рішення посадової особи органу державного нагляду за охороною праці може бути оскаржене у судовому порядку.

Системний аналіз наведених норм, дає підстави для висновку, що встановлення судом фактів каліцтва на підставі пункту 3 частини 1 статті 315 ЦПК України в порядку окремого провадження можливе лише у тих випадках, коли виключається можливість їх підтвердження у позасудовому порядку, та за умови, що при вирішенні такої заяви не виникає спору проправо цивільне право.

Під спором про право розуміють перешкоди у здійсненні цивільного права, які згідно із законом можуть бути усунені за допомогою суду. Спір про право пов`язаний виключно з порушенням, оспоренням або невизнанням, а також недоведенням суб`єктивного права, при якому існують конкретні особи, які перешкоджають в реалізації права. При відсутності цих елементів відсутній спір про право.

Наявність спору про право передбачає, що суд встановлює юридичний факт, який має юридичне значення та одночасно вирішує позовні вимоги, які становлять предмет позову, і для вирішення яких необхідно встановити юридичний факт.

Звертаючись до суду в порядку окремого провадження, ОСОБА_1 просила встановити факт, що має юридичне значення, а саме визнати нещасний випадок, що трапився 13 січня 1968 року з її чоловіком ОСОБА_2 у селищі Ворохта Івано-Франківської області, таким, що пов`язаний з виробництвом, мотивуючи необхідністю подання відповідного акту до Фонду соціального страхування з метою призначення їй після смерті чоловіка передбачених законом виплат, як особі, яка перебувала на утриманні потерпілого.

Ураховуючи, що право заявника на одержання страхових виплат залежить від встановлення факту нещасного випадку на виробництві щодо її померлого чоловіка ОСОБА_2 , який оспорює Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що під час розгляду справи в окремому провадженні виник спір про право заявника на одержання страхових виплат, а тому наявні підстави для залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 з підстав, передбачених частиною шостою статті 294 ЦПК України, пунктом 4 частини четвертою статті 374 ЦПК України.

Установивши, що кінцевою метою звернення ОСОБА_1 до суду із заявою про встановлення факту нещасного випадку, пов`язаного з виробництвом щодо її померлого чоловіка ОСОБА_2 є отримання страхових виплат, і наявність такого факту за відсутності відповідного акта за встановленою формою оспорюється заінтересованою особою, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що під час розгляду зазначеної справи виник спір про право, а тому він підлягає розгляду за правилами позовного провадження .

Верховний Суд погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, оскільки наявність спору про право зумовлене наступною реалізацією заявником права на страхові виплати, а тому такі обставини підлягають доказуванню під час розгляду справи у порядку позовного провадження з дотриманням принципу змагальності.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 522/10864/18 (провадження № 61-9389св19), у якій предметом розгляду була заява особи про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме встановлення факту нещасного випадку, що відбувся 19 квітня 1973 року та трудового каліцтва особи, внаслідок нещасного випадку на виробництві. У наведеній справі Верховний Суд вказав, що встановлення факту нещасного випадку та трудового каліцтва, внаслідок нещасного випадку на виробництві, необхідне заявнику для звернення до Фонду соціального страхування України з метою призначення виплат. Оскільки метою звернення заявника до суду із заявою про встановлення вказаного факту є отримання страхових виплат, що пов`язане із спором про право, така заява в силу вимог положень частини четвертої статті 315 ЦПК України не підлягає розгляду у порядку окремого провадження.

Узагальнюючи наведене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для скасування рішення Дарницького районного суду міста Києва від 26 лютого 2019 року та залишення заяви ОСОБА_1 без розгляду з підстав, передбачених частиною шостою статті 294 ЦПК України та частиною четвертою статті 315 ЦПК України.

Перевіряючи посилання заявника як на підставу касаційного оскарження на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми статті 58 Конституції України в контексті застосування положень Закону України від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII «Про охорону праці» та пункту 3 частини першої статті 315 ЦПК України у подібних правовідносинах, Верховний Суд вважає їх необгрунтованими з огляду на таке.

Статтею 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Зокрема, у рішеннях від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012 Конституційний Суд України зазначив, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що суд апеляційної інстанції в мотивувальній частині послався на роз`яснення, викладені у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» у якому зазначено, що з дня введення в дію Закону України «Про охорону праці», а саме з 24 листопада 1992 року справи про встановлення фактів каліцтва на виробництві, якщо це необхідно для призначення пенсії або одержання допомоги по соціальному страхуванню, не розглядаються в порядку окремого провадження.

Разом тим, апеляційний суд не застосовував положення Закону України «Про охорону праці», а тому відсутні підстави для надання Верховним Судом у зазначеній справі висновку щодо застосування статті 58 Конституції України в контексті положень Закону України «Про охорону праці». Залишаючи без розгляду заяву ОСОБА_1 про встановлення факту нещасного випадку, пов`язаного з виробництвом, подану в порядку окремого провадження, суд апеляційної інстанції керувався положеннями частини шостої статті 294 ЦПК України, а саме наявністю спору про право, що унеможливлює розгляд заяви у порядку окремого провадження, і не позбавляє заявника можливості подати позов на загальних підставах. Саме по собі посилання апеляційного суду в мотивувальній частині оскаржуваної постанови на постанову Пленуму Верховного Суду України, яка в розумінні частини четвертої статті 263 ЦПК України не є висновком щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду, що мають враховуватися судами при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин, не призвело до неправильного вирішення заяви ОСОБА_1 і не може бути формальною підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , поданої представником - адвокатом Бобрович А. І.

Щодо вирішення питання про розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про залишення без задоволення вимог касаційної скарги ОСОБА_1 , поданої представником - адвокатом Бобрович А. І., то понесені нею судові витрати відшкодуванню не підлягають.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду