ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 489/4782/18

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення.

Позивачка зазначала, що вона є власницею житлового будинку за адреосю АДРЕСА_1 . На час подання позову у будинку зареєстровані та проживали її батько ОСОБА_6 , брат ОСОБА_7 та відповідачі. Відповідачі створюють нестерпні умови для спільного проживання та перешкоджають їй у розпорядженні своїм майном. ОСОБА_10 та ОСОБА_3 зайняли будинок, виселивши батька з братом у непридатну для нормального проживання тимчасову будівлю. Вона має бажання продати будинок, але відповідачі перешкоджають їй у цьому, оскільки відмовляються у добровільному порядку звільнити будинок.

Посилаючись на порушення своїх прав власника будинку, позивач просила:

усунути їй перешкоди у користуванні майном шляхом виселення без надання іншого жилого приміщення з житлового будинку, що належить їй на праві власності та розташованого за адресою АДРЕСА_1 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_11 .

Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаїва від 19 березня 2021 року позов задоволено.

Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з житлового будинку АДРЕСА_2 без надання іншого житлового приміщення.

Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 704,80 грн, з кожного по 234,93 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 7000 грн, з кожного по 2333,33 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі не пускають позивача до спірного будинку, який є її власністю, створюють перешкоди у користуванні та розпорядженні її власністю. Твердження представника відповідача щодо наявності у ОСОБА_2 права на частку у будинку, передачу коштів в рахунок купівлі будинку не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, оскільки не надано жодних належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження цих фактів. Відповідачі зайняли жиле приміщення, систематично порушують правила співжиття в належному позивачу будинку. Характер цих порушень свідчить про неможливість їх спільного проживання. Звернення до правоохоронних органів не змінили їх протиправної поведінки, поведінка відповідачів позбавляє позивача права володіння, користування і розпорядження своїм майном, через що ці права підлягають захисту шляхом виселення відповідачів з житлового будинку.

ПостановоюМиколаївського апеляційного суду від 13 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 19 березня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , який діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5 , треті особи - Служба у справах дітей адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про виселення відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідачі зареєстровані у спірному домоволодінні як члени сім`ї попереднього власника. Після зміни власника та набуття права власності позивачем у 2015 році, відповідачі залишились проживати в будинку. Тобто, позивач, приймаючи спадщину, усвідомлювала права відповідачів на проживання у спірному будинку та розпоряджалась своєю власністю з урахуванням прав відповідачів. Позивач не надала доказів на підтвердження порушень з боку відповідачів та застосування до них підстав виселення у спосіб, передбачений частиною 1 статті 116 ЖК України, так як вона з ними спільно не проживає, а вони відносно неї не створюють неможливих умов для спільного проживання. Щодо відсутності договору найму між сторонами, або необхідності особистого проживання власниці у належному їй будинку, то для захисту такого інтересу позивача статтею 16 ЦК України передбачені інші способи захисту. Окрім цього, відносно відповідачів відсутні будь-які факти, які підтверджуються належними доказами, щодо їх протиправної поведінки, яка б порушувала правила співжиття і робила неможливим спільне проживання в одному жилому приміщенні. Виселення цих осіб без надання іншого жилого приміщення є порушенням принципу справедливості та розумності (стаття 3 ЦК).

У серпні 2021 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, за підписом представника ОСОБА_9 , у якій просить скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 13 липня 2021 року, залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судом апеляційної інстанції скасоване рішення, яке відповідало вимогам закону. Суд апеляційної інстанції спотворив та перекрутив фактичні обставини справи. Суд не застосував висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14 та постанові Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі №595/1271/16-ц.

Аргументи інших учасників справи

У вересні 2021 року ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 подали відзив на касаційну скаргу, в якому просили касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Миколаївського апеляційного суду без змін.

Відзив мотивований тим, що апеляційний суд вірно зазначив в постанові про те, що позивачем не доведені обставини систематичності порушення правил співжиття з боку відповідачів, а також вжиття позивачем належних заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів у питанні захисту порушеного права позивача. Касаційна скарга фактично складається з цитування рішень судів попередніх інстанцій, положень нормативно-правових актів, які без обґрунтованого правозастосування до цієї конкретної справи, несуть виключно правничо-інформативний характер. Скарга не містить жодних аргументів та доводів, які б давали можливість дійти обґрунтованого висновку, що постанова апеляційного суду підлягає скасуванню.

Ухвалою Верховного Суду від 18 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 489/4782/18 та витребувано справу із суду першої інстанції.

У листопаді 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2022 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 , яке підписане представником ОСОБА_9 , про долучення доказів.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 18 серпня 2021 року вказано, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження - суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, та у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України.

Фактичні обставини

Суди встановили, що житловий будинок АДРЕСА_2 належав ОСОБА_6 та ОСОБА_12 на підставі договору про надання в безстрокове користування земельною ділянкою, посвідченого Першою Миколаївською державною нотаріальною конторою від 12 лютого 1958 року за № 1-1189, рішення народного суду Ленінського району м. Миколаєва від 03 серпня 1983 року, рішенням народного суду Ленінського району м. Миколаєва від 19 листопада 1984 року.

23 грудня 1986 року ОСОБА_6 та ОСОБА_12 подарували, а ОСОБА_7 прийняв в дар цілий житловий будинок з усіма надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 .

09 вересня 2008 року ОСОБА_7 передав у власність безоплатно, а ОСОБА_12 прийняла житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

За спірною адресою зареєстровані ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_12 померла.

Після смерті ОСОБА_12 до Третьої Миколаївської державної нотаріальної контори Миколаївської області звернулися ОСОБА_1 із заявою про прийняття спадщини та ОСОБА_7 із заявою про відмову в прийняті спадщини на користь ОСОБА_1

23 червня 2015 року державним нотаріусом Третьої миколаївської державної нотаріальної контори Фоменко С. П. видано свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_12 на житловий будинок ОСОБА_1 .

Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 23 червня 2015 року та Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, сформованої 06 лютого 2019 року, житловий будинок належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги з огляду на наступне.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР визначено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно з статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.

Згідно зі статтею 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Звертаючись до суду з позовом, позивач визначив підставами його вимог порушення відповідачами правил співжиття.

Згідно зі статтею 116 ЖК Української РСР якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Для застосування правил цієї статті потрібною є одночасна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу мають на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2021 року у справі № 742/78/20 (провадження № 61-1144св21) зроблено висновок, що «під час вирішення цього спору виходить із того, що при розгляді справ та розв`язанні спорів про виселення на підставі статті 116 ЖК Української РСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, потрібно виходити з того, що при триваючій асоціальній поведінці виселення винної особи може відбутися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, тощо. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дослідивши докази у справі, встановив відсутність підстав для виселення відповідачів без надання їм іншого житла відповідно до статті 116 ЖК Української РСР, не встановив систематичного порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що заявник обґрунтовує її вимоги доводами про неврахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14 та від 16 листопада 2016 року у справі № 6-706цс16, відповідно до яких право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Проте ці висновки не можуть бути застосовані Верховним Судом у справі, що переглядається, оскільки ухвалені у справах за неподібних правовідносин. Так, у справі, яка переглядається, позивач обґрунтовував свої позовні вимоги порушенням відповідачами правил співжиття та саме з цих підстав просив їх виселити за правилами статті 116 ЖК Української РСР. Водночас у постановах у справах № 6-158цс14, № 6-706цс16, наведених заявником, Верховний Суд України не викладав правових висновків щодо застосування правил статті 116 ЖК Української РСР. У справах № 6-158цс14, № 6-706цс16 Верховний Суд України надав тлумачення застосуванню правил виселення членів сім`ї власника житла, у тому числі і колишніх, відповідно до статті 156 ЖК Української РСР, статті 405 ЦК України за інших фактичних обставин справи (виселення членів сім`ї колишнього власника майна)».

У справі, що переглядається, апеляційний суд встановивши недоведеність заявлених вимог, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням висновку щодо застосування норм права викладеногов постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2021 року у справі № 742/78/20 (провадження № 61-1144св21) колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, оскаржене судове рішення без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,