ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 204/808/16-ц

Описова частина

У лютому 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - Товариство) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовну заяву мотивувало тим, що 03 липня 2007 року Закрите акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - Банк) та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № ML-302/212/2007, за умовами якого відповідач отримав у кредит 83 326,00 дол. США до 03 липня 2032 року під плаваючу процентну ставку 4,99 % річних та FIDR.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 03 липня 2007 року Банк уклав договір поруки № SR-302/212/2007 із ОСОБА_2 і договір поруки№ SR-302/212/2007/1 із ОСОБА_3 .

За договором комісії від 29 червня 2010 року Банк відступив, а Товариство прийняло право вимоги за згаданим кредитним договором від 03 липня 2007 року та договорами поруки між Банком і відповідачами.

За додатковою угодою № 1 від 14 вересня 2011 року до кредитного договору відсоткову ставку зафіксовано на рівні 11%.

Позичальник зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконав, у зв`язку з чим станом на 26 листопада 2016 року утворилася заборгованість 90 336,01 дол. США, що еквівалентно 1 800 514,00 грн, зокрема 83 278,71 дол. США, що еквівалентно 1 659 852,84 грн за тілом кредиту, 7 057,30 дол. США що еквівалентно 140 661,15 грн за відсотками.

Позивач просив суд стягнути солідарно з відповідачів на його користь заборгованість у розмірі 90 336,01 дол. США, що еквівалентно 1 800 514,00 грн і судові витрати у справі.

Рішенням від 22 листопада 2016 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська позов задовольнив.

Стягнув солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 83 278,71 дол. США, що еквівалентно 1 659 852,84 грн заборгованості за тілом кредиту та 7 057,30 дол. США, що еквівалентно 140 661,15 грн заборгованості за відсотками за кредитом, а всього 90 336,01 дол. США, що еквівалентно 1 800 514,00 грн.

Стягнув в рівних частках з ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» по 9 002,57 грн судового збору з кожного.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що з відповідачів на користь позивача необхідно стягнути суму заборгованості за кредитним договором, як з солідарних боржників.

Постановою від 17 червня 2020 року Дніпровський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 листопада 2016 року скасував в частині солідарного стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» суму заборгованості за кредитним договором та ухвалив в цій частині нове рішення.

У задоволені позову Товариства до поручителів за кредитним договором відмовив.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що заборгованість у позичальника за кредитним договором утворилася з 17 вересня 2014 року.

Позивач звернувся до суду 03 лютого 2016 року із пропуском преклюзівного шестимісячного строку, визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України для звернення з вимогами до поручителів.

Відтак відсутні підстави для солідарного стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів.

Рішення суду першої інстанції оскаржене лише в частині вирішення позовних вимог до поручителів, тому в решті рішення місцевого суду апеляційним судом не переглядалося.

У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року до Верховного Суду, ТОВ «ОТП Факторинг Україна», посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права порушує питання про скасування постанови суду апеляційної інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення позову.

Аргументи учасників справи

Підставою для відкриття касаційного провадження ТОВ «ОТП Факторинг Україна» зазначає неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування статті 559 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12, від 20 червня 2018 року у справі № 758/6863/14-ц, від 05 червня 2019 року у справі № 523/3082/14; щодо застосування статті 554 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2017 року у справ № 6-1009цс17; щодо застосування статей 257, 261 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 16 квітня 2017 року у справ № 6-24цс14, щодо застосування статей 526, 598, 599 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 09 вересня 2015 року у справ № 6-639цс15.

Товариство свою касаційну скаргу мотивувало тим, що умовами кредитного договору та договорів поруки визначено дату остаточного повернення кредиту - 03 липня 2032 року.

На дату звернення до суду договори поруки не були припинені ані за вимогами законодавства, ані за змістом договорів поруки.

У випадку пред`явлення вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання, в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині відповідних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, зокрема договір поруки, не встановив строк його дії і не перевірив наявність правових підстав для стягнення простроченої заборгованості по тілу кредиту та процентах з поручителів з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України.

У серпні 2020 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому адвокат Прохода Р. С. в інтересах ОСОБА_3 прохає касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди попередніх інстанцій встановили, що 03 липня 2007 року Закрите акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - Банк) та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № ML-302/212/2007, за умовами якого відповідач отримав у кредит 83 326,00 дол. США до 03 липня 2032 року під плаваючу процентну ставку 4,99 % річних та FIDR (а. с. 7-8).

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 03 липня 2007 року Банк уклав договір поруки № SR-302/212/2007 із ОСОБА_2 і договір поруки№ SR-302/212/2007/1 із ОСОБА_3 (а. с. 20, 23).

Згідно з пунктами 1.1., 1.2 договорів поруки № SR-302/212/2007 та № SR-302/212/2007/1, поручитель зобов`язується відповідати за повне та своєчасне виконання боржником його боргових зобов`язань перед кредитором та кредитним договором в повному обсязі таких зобов`язань. поручитель та боржник відповідають, як солідарні боржники, що означає, що кредитор може звернутись з вимогою про виконання боргових зобов`язань як до боржника, так і до поручителя, чи до обох одночасно.

На підставі пункту 4.1 договорів поруки цей договір набирає чинності з дати його підписання сторонами - 03 липня 2007 року і діє до повного виконання боргових зобов`язань за кредитним договором.

30 червня 2009 року серії А01 № 370771, ЗАТ «ОТП Банк» змінив найменування на Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (а. с. 42).

За договором комісії від 29 червня 2010 року Банк відступив, а Товариство прийняло право вимоги за згаданим кредитним договором від 03 липня 2007 року та договорами поруки між Банком і відповідачами.

За додатковою угодою № 1 від 14 вересня 2011 року до кредитного договору відсоткову ставку зафіксовано на рівні 11% (а. с. 15-19).

Мотивувальна частина

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржено з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Рішення місцевого суду переглядалося в суді апеляційної інстанції лише в частині вирішення позовних вимог до поручителів, тому предметом перегляду у суді касаційної інстанції є лише вирішення відповідної частини заявлених вимог, решта справи судом касаційної інстанції не переглядається.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до статі 526 ЦК України (у редакції чинної, на час виникнення спірних правовідносин) зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Застосування статей 526, 1050 ЦК України неодноразово було предметом перегляду суду касаційної інстанції.

У постанові Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року (справа № 6-1077цс15) міститься правовий висновок (від якого Велика Палата Верховного суду не відступала) стосовно дострокового повернення кредиту.

Якщо договором установлений обов`язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, і сплати процентів відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України.

Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України, порука припиняється після спливу строку, установленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом 6 місяців від дня настання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя.

Договором поруки не визначено строк, після спливу якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення всіх зобов`язань боржника за кредитним договором.

При вирішенні таких спорів суд має брати до уваги, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов`язання, то в разі неналежного виконання позичальником своїх зобов`язань за цим договором, строк пред`явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися із моменту порушення позичальником строку виконання зобов`язання згідно з такими умовами чи у зв`язку із застосуванням банком права на вимогу про повернення кредиту достроково порушення встановленого банком строку дострокового повернення позичальником кредиту.

Пред`явивши вимогу про дострокове повернення кредиту і сплати відсотків за користування ним кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов`язання й міг пред`явити позов до поручителя протягом 6 місяців, починаючи від дати порушення позичальником установленого банком строку для дострокового повернення кредиту.

Вирішуючи позовні вимоги до поручителів, суд апеляційної інстанції виходив із того, що заборгованість у позичальника за кредитним договором виникла з 17 вересня 2014 року.

Позивач звернувся до суду 03 лютого 2016 року із пропуском преклюзівного шестимісячного строку, визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України для звернення з вимогами до поручителів.

Відтак відсутні підстави для солідарного стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів.

Посилання особи, яка подала касаційну скаргу на те, що умовами кредитного договору та договорів поруки визначено дату остаточного повернення кредиту - 03 липня 2032 року, а тому на дату звернення до суду договори поруки не були припинені ані за вимогами законодавства, ані за змістом договорів поруки не підтверджуються матеріалами справи.

Пунктом 2.1.5.1 Додаткового договору № 1 від 14 вересня 2011 року визначено, зокрема, що у випадку невиконання Позичальником боргових зобов`язань понад 30 календарних днів, Сторони домовилися, що Кредитор вважається таким, що реалізував право щодо вручення Позичальнику вимоги про виконання боргових зобов`язань у повному розмірі (надалі - Вимога), а Позичальник вважається таким, що допустив істотне порушення умов кредитного договору та цього Додаткового договору і отримав Вимогу Кредитора, у зв'язку із чим зобов`язаний погасити борг у повному розмірі протягом наступних 30 календарних днів, що слідують за останнім днем строку порушення зобов`язання (а. с. 15 на звороті).

Відомостей про оспорення або визнання цього пункту Додаткового договору № 1 від 14 вересня 2011 року недійсним справа не містить.

Заборгованість позичальника за кредитним договором з 17 вересня 2014 року сторони не оспорювали.

За умовами згаданого Додаткового договору з 17 жовтня 2014 року Товариство вважається таким, що реалізувало право на вручення вимоги про дострокове погашення боргу, а позичальник вважається таким, що таку вимогу отримав.

Таким чином кредитор змінив строк виконання основного зобов`язання, а преклюзивний шестимісячний строк пред`явлення вимоги до поручителів скінчився 17 квітня 2015 року.

Позивач звернувся до суду 03 лютого 2016 року із пропуском преклюзівного шестимісячного строку, визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України для звернення з вимогами до поручителів.

Відтак відсутні підстави для солідарного стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів.

Отже доводи касаційної скарги про застосування статті 559 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12, від 20 червня 2018 року у справі № 758/6863/14-ц, від 05 червня 2019 року у справі № 523/3082/14; щодо застосування статті 554 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2017 року у справ № 6-1009цс17; щодо застосування статей 257, 261 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 16 квітня 2017 року у справ № 6-24цс14, щодо застосування статей 526, 598, 599 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 09 вересня 2015 року у справ № 6-639цс15 не підтвердилися.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду