ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 369/12148/16-ц

Описова частина

У грудні 2016 року прокурор Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство» (далі - ДП «Київське лісове господарство») звернувся до суду з позовом до Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання незаконними рішень та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння.

Свої вимоги обґрунтував тим, що рішенням Віто-Поштової сільської ради від 30 жовтня 2008 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 та передано йому у власність для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку загальною площею 0,7 га в межах Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

На підставі цього рішення управлінням земельних ресурсів в Києво-Святошинському районі 25 листопада 2008 року ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №692528 з кадастровим номером: 3222481201:01:005:0091.

У подальшому рішенням Віто-Поштової сільської ради від 26 березня 2009 року змінено цільове призначення земельної ділянки - з ведення особистого селянського господарства на будівництво розважального-оздоровчого центру, СТО та мийки, й 18 квітня 2009 року Управлінням земельних ресурсів в Києво-Святошинському районі ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 340758.

09 лютого 2016 року ОСОБА_2 відчужив належну йому земельну ділянку на користь ОСОБА_1 .

Прокурор зазначав, що рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 жовтня 2008 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства» та від 26 березня 2009 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки з земель призначення для ведення особистого селянського господарства на землі для будівництва розважального-оздоровчого центру, СТО та мийки» приймались поза межами компетенції, у зв`язку з чим видача в подальшому державного акта на право власності, зміна цільового призначення земельної ділянки та подальше її відчуження також здійснено з порушенням вимог законодавства.

За інформацією Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства від 19 вересня 2016 року та ДП «Київське лісове господарство» від 15 вересня 2016 року земельна ділянка знаходиться в кварталі лісництва, є лісовим масивом, використовується для ведення лісового господарства та щодо неї не надавалось погодження для вилучення земельної ділянки з постійного користування ДП «Київське лісове господарство».

21 жовтня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області із заявою про поділ земельної ділянки з кадастровим номером 3222481201:01:005:0091 на дві земельні ділянки площами 0,69 га та 0,01 га. В результаті поділу утворено дві земельні ділянки площами 0,69 га та 0,01 га з кадастровими номерами 3222481201:01:005:5157 та 3222481201:01:005:5158.

Посилаючись на те, що Віто-Поштова сільська рада не мала повноважень щодо вилучення, надання у власність та зміни цільового користування земельних ділянок державної власності лісогосподарського призначення для нелісогосподарських потреб, прокурор, уточнивши вимоги, просив визнати недійсними вказані рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 жовтня 2008 року та від 26 березня 2009 року, витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки площами 0,69 га та 0,01 га з кадастровими номерами 3222481201:01:005:5157 та 3222481201:01:005:5158, розташовані у с Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області .

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 29 червня 2017 року, в позові відмовлено.

Постановою Верховного суду від 23 жовтня 2019 року за наслідками розгляду касаційної скарги заступника прокурора Київської області рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 29 червня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними рішень Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 30 жовтня 2008 року та від 26 березня 2009 року скасовано та ухвалено нове рішення у цій частині про відмову в позові.

В іншій частині рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 29 червня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що на час прийняття Віто-Поштовою сільською радою оспорюваних рішень вирішення питань у спірних правовідносинах відносились до повноважень місцевих державних адміністрацій, тому інтереси держави в особі Кабінету Міністрів України не порушені.

Постановою Київського апеляційного суду від 06 липня 2021 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду та вважав судове рішення таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

30 липня 2021 року Київська обласна прокуратура звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду: від 21 серпня 2019 року в справі № 911/3681/17, від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 15 травня 2018 року в справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року в справі № 469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року в справі № 504/2864/13; постанові Верховного Суду від 26 липня 2018 року в справі № 926/1111/15 та постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року в справі № 6-140цс14 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України)

Також, вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 березня 2021 року в справі № 369/9036/17 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, а саме суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору.

Зважаючи на приписи статей 152, 153 ЗК України та статей 387, 388 ЦК України, в даному позові в інтересах держави, у якості органу, уповноваженого на здійснення функцій у правовідносинах, пов`язаних із захистом інтересів держави, визначено Кабінет Міністрів України, як орган, який відповідно до частини восьмої статті 122, частини дев`ятої статті 149 ЗК України (зі змінами, внесеними до ЗК України з 15 березня 2012 року) від імені Українського народу з 15 березня 2012 року став єдиним розпорядником земельних ділянок лісогосподарського призначення державної форми власності, і залишався таким суб`єктом на час розгляду даної справи.

На момент виникнення спірних правовідносин уповноваженим органом державної влади дійсно була районна державна адміністрація, однак, на момент звернення прокурором до суду з даним позовом, таким органом вже був Кабінет Міністрів України.

Суди неправильно застосували положення матеріального права, які регулювали повноваження органів державної влади на розпорядження землями лісогосподарського призначення від імені держави, ототожнюючи поняття компетенції органу державної влади на час дії норми закону та права на розпорядження земельними ділянками як на час вчинення зазначених у позові порушень, так і на час звернення прокурором з позовом.

Необґрунтованим є посилання судів на рішення господарського суду Київської області від 27 травня 2008 року у справі № 9/257-08, оскільки цим рішенням припинено право користування державного підприємства «Київське лісове господарство» земельними ділянками лісогосподарського призначення ДП «Київське лісове господарство»: в кварталі 50 виділи 1, 2, 4, 5, 15, 23, що розташовані в межах населеного пункту с. Віта- Поштова Києво-Святошинського району Київської області, проте спірна земельна ділянка із кадастровим номером 3222481201:01:005:0091 розташована у виділі 6 кварталу 50 Васильківського лісництва ДП «Київське лісове господарство», питання щодо вилучення якого господарським судом не розглядалось.

ОСОБА_1 подав відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, які ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі.

Витребувано з Києво-Святошинського районного суду Київської області цивільну справу № 369/12148/16-ц за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі: Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство» до Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсним рішень та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння.

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2022 року справу № 369/12148/16 призначено до судового розгляду.

Обставини справи

Суди встановили, що рішенням Віто-Поштової сільської ради від 30 жовтня 2008 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 та передано йому у власність для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку загальною площею 0,7 га в межах Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

13 жовтня 2008 року ОСОБА_2 сплатив на користь ДП «Київське лісове господарство» 31 606,40 грн на відшкодування збитків за вилучення ділянки державного лісового фонду.

На підставі цього рішення 25 листопада 2008 року Управлінням земельних ресурсів в Києво-Святошинському районі ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 692528 з кадастровим номером 3222481201:01:005:0091, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010832900553.

Рішенням Віто-Поштової сільської ради від 26 березня 2009 року змінено цільове призначення земельної ділянки - з ведення особистого селянського господарства на будівництво розважально-оздоровчого центру, СТО та мийки.

18 квітня 2009 року ОСОБА_2 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 340758, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010991300893.

09 лютого 2016 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2 відчужив належну йому земельну ділянку на користь ОСОБА_1 . Рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Васильківського районного нотаріального округу Семенець О. А. від 09 лютого 2016 року з індексним номером 28153579 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222481201:01:005:0091.

21 жовтня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області із заявою про поділ земельної ділянки з кадастровим номером 3222481201:01:005:0091 на дві земельні ділянки площами 0,69 га та 0,01 га. В результаті поділу утворено дві земельні ділянки площами 0,69 га та 0,01 га з кадастровими номерами 3222481201:01:005:5157 та 3222481201:01:005:5158.

Відповідно до інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 26 серпня 2016 року та матеріалів лісовпорядкування 2003 та 2014 років Васильківського лісництва ДП «Київліс» вказана земельна ділянка розташована у виділі 6 (17) кварталу 50 Васильківського лісництва і є земельною ділянкою лісового фонду, покрита лісовою рослинністю.

Рішенням Господарського суду Київської області від 27 травня 2008 року, яке набрало законної сили у справі № 9/257-08, за позовом Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області до Києво-Святошинської районної державної адміністрації, ДП «Київське лісове господарство» про припинення права користування земельними ділянками припинено право користування ДП «Київське лісове господарство» земельними ділянками лісогосподарського призначення, у тому числі квартал 50 виділ 2 площею 0,98 га, квартал 50 виділ 2 площею 0,98 га, квартал 50 виділ 2 площею 0,98 га, які знаходяться у межах населеного пункту Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області.

Вказаним рішенням установлено, що ДП «Київське лісове господарство» надало згоду Віто-Поштовій сільській раді на передачу та використання для потреб перспективного розвитку села до земель запасу Віто-Поштової сільської ради вищевказані земельні ділянки лісового фонду Васильківського лісництва.

Обґрунтовуючи підстави позову, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка передана у власність рішенням Віта-Поштової сільської ради з перевищенням повноважень селищної ради щодо вилучення, припинення права користування або надання у власність земельних ділянок лісогосподарського призначення державної форми власності, у зв`язку з чим просив визнати недійсними вказані рішення Віто-Поштової сільської ради та витребувати зазначену земельну ділянку на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_1 .

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт четвертий частини другої статті 389 ЦПК України).

Підставою касаційного оскарження рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 06 липня 2021 року заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду: від 21 серпня 2019 року в справі № 911/3681/17, від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 15 травня 2018 року в справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року в справі № 469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року в справі № 504/2864/13; постанові Верховного Суду від 26 липня 2018 року в справі № 926/1111/15 та постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року в справі № 6-140цс14 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); порушення судами норм процесуального права, а саме суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України); необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 березня 2021 року в справі № 369/9036/17 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.

Щодо позовних вимог, заявлених в інтересах ДП «Київське лісове господарство»

Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, на прокуратуру покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Представництво інтересів громадянина або держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (тут і далі - в редакції, чинній на час звернення позивача до суду), який набрав чинності 15 липня 2015 року. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з абзацом першим частини другої статті 23 зазначеного Закону прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист.

Згідно з абзацом першим частини третьої статті 23 зазначеного Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

З наведених норм випливає, що прокурор наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді лише двох суб`єктів права - громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) та держави, і не наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді інших суб`єктів права.

За висновками Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia, заява № 42454/02, § 35)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161гс18, пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (провадження № 12-245гс18, пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 26), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21, пункт 8.5) та інші).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (провадження № 14-36цс19, пункт 35), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс 19, пункт 27)). Тому, зокрема, наявність чи відсутність у органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21, пункти 8.10, 8.12).

При цьому міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи відповідно до статті 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» наділені повноваженням звернення до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень (пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19 (провадження № 12-11гс21)). Отже, незалежно від того, хто саме звернувся до суду - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор, у судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб`єкта процесуальних правовідносин. Таким чином, фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор.

На відміну від прокурора та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб`єкти права - учасники правовідносин. Конституцією України та законом не передбачена можливість прокурора здійснювати процесуальні та інші дії, спрямовані на захист інтересів юридичних осіб. Зокрема, до повноважень прокурора не належить здійснення представництва в суді державних підприємств. При цьому інтереси юридичної особи можуть не збігатися з інтересами її учасників (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19, пункт 62)). Тому інтереси державного підприємства можуть не збігатися з інтересами держави, яка має статус засновника (вищого органу) такого підприємства (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 71)).

Відповідно до статті 170 ЦК України держава у цивільних відносинах діє через органи державної влади, а не через державні підприємства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зробила висновок про те, що позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, а державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ в частині таких вимог.

Отже, судові рішення підлягають скасуванню в частині розгляду вимог позову прокурора, поданого в інтересах ДП «Київське лісове господарство», із залишенням позову без розгляду в зазначеній частині.

Щодо позовних вимог, заявлених в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України

23 жовтня 2019 року Верховний Суд прийняв постанову, якою, за наслідками розгляду касаційної скарги заступника прокурора Київської області, скасував рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 29 червня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними рішень Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 30 жовтня 2008 року та від 26 березня 2009 року й ухвалив у цій частині нове рішення про відмову в позові. В іншій частині рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 29 червня 2017 року скасовано й передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Тобто спір, що стосується вимог прокурора про визнання недійсними оспорюваних рішень Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 30 жовтня 2008 року та від 26 березня 2009 року, вже вирішений судом по суті і судове рішення в цій частині набрало законної сили.

Проте, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що місцевим судом повторно розглянутий спір в зазначеній частині та не врахував неприпустимість розгляду судами одного і того ж спору двічі. Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення.

Окрім того, приймаючи в цій справі постанову від 23 жовтня 2019 року, Верховний Суд погодився з висновками судів щодо порушення прав Кабінету Міністрів України, та, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, наголошував на необхідності визначення моменту, з якого орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, міг дізнатися про порушення прав держави наголошував і суд касаційної інстанції, Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України).

Проте при новому розгляді справи на порушення вимог статті 417 ЦПК України питання початку перебігу позовної давності для захисту порушеного права держави судом першої інстанції не досліджувалось, натомість відмовлено у задоволені позову у зв`язку із недоведеністю порушення інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України.

На зазначене також не звернув увагу й суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, взагалі жодних висновків з цього приводу не зробив.

Вказані обставини свідчать про те, що постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм процесуального права.

Пред`являючи позов у цій справі в інтересах держави, прокурор посилався на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної власності, яка належала до лісового фонду, зокрема, фізичною особою - відповідачем, що, на переконання позивача, є підставою для витребування цієї земельної ділянки на користь держави.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

За змістом статей 13, 19 Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом статей 317, 319, 321 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів, регулюються Земельним кодексом України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина друга статті 3 ЗК України).

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення. (стаття 19 ЗК України).

Відповідно до положень статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання у власність або користування.

У статті 7 ЛК України закріплено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Апеляційний суд при апеляційному перегляді справи дійшов до висновку, про те, що інтереси держави в особі Кабінету Міністрів України не порушені.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції з таких підстав.

Відповідно до статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону (частини перша, друга статті 84 ЗК України - тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно з частиною другою статті 1 ЛК України (тут і далі - у редакції на момент виникнення спірних правовідносин) ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

У статті 57 ЛК України визначено вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, відповідно до частини першої якої зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України.

Аналогічне положення міститься у статті 20 ЗК України.

Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені статтею 27 ЛК України.

Статтею 13 ЗК України передбачено, що саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, якою встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

У частинах п`ятій статті 149 ЗК України встановлено, що районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності (крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті), які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі, інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції тощо) з урахуванням вимог частини восьмої цієї статті.

Відповідно до частини дев`ятої статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема ліси для нелісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

У справі, яка є предметом касаційного перегляду, встановлено, що відповідно до інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 26 серпня 2016 року та матеріалів лісовпорядкування 2003 року Васильківського лісництва Виробничої частини ДЛГО «Київліс» земельна ділянка із кадастровим номером 3222481201:01:005:0091 розташована у виділі 6 кварталу 50 Васильківського лісництва, а за даними лісовпорядкування 2014 року Васильківського лісництва ДП «Київський лісгосп» - у виділі 17 кварталу 50 Васильківського лісництва, є земельною ділянкою лісового фонду, покрита лісовою рослинністю. Тобто, спірна земельна ділянка виділ 6 становить частину 50 кварталу Васильківського лісництва ДП «Київліс» та виділена відповідачу рішенням Віто - Поштової сільської ради у 2008 році.

Пред`являючи позовні вимоги, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка перейшла у власність фізичної особи на підставі рішень сільської ради, яка не мала повноважень щодо вилучення, надання у власність та зміни цільового користування земельних ділянок державної власності лісогосподарського призначення для нелісогосподарських потреб.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) зазначено, що ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

У спорах щодо земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема, без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель лісового фонду з державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, апеляційний суд не звернув увагу на те, що позов пред`явлено на захист інтересів держави, не врахував, що ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання, суд ототожнив поняття вилучення та надання земельної ділянки лісового фонду певного розміру і, відповідно, компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо цього, із захистом інтересів держави щодо лісів, які перебувають під особливою охороною держави, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про те, що передачею спірної земельної ділянки у власність фізичної особи не було порушено права держави в особі Кабінету Міністрів України.

За таких обставин постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог, заявлених в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, підлягає скасуванню з направленням справи в цій частині на новий апеляційний розгляд.

Щодо клопотання Київської обласної прокуратури, про участь у судовому засіданні

Від Київської обласної прокуратури надійшло клопотання про участь у судовому засіданні прокурора Офісу Генерального прокурора.

Європейський суд з прав людини вказав, що процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам статті 6 Конвенції, навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а тільки тлумачити відповідні юридичні норми (ZHUK v. UKRAINE, № 45783/05, § 32, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Згідно статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішує Верховний Суд з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Оскільки суд касаційної інстанції не приймав рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень у справі і такої необхідності колегія суддів не вбачає, тому підстави для задоволення клопотання відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,