ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 342/595/21

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Городенківської міської ради Івано-Франківської області (далі - Городенківська міська рада), ОСОБА_2 про визнання незаконним рішення Виконавчого комітету Городенківської районної ради, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на житловий будинок, визнання права власності на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами в порядку спадкування за законом.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що віднесення житлового будинку на АДРЕСА_1 господарства до колгоспного двору з наступною видачою свідоцтва про право власності колгоспного двору, головою якого був її чоловік ОСОБА_3 , є помилковим та суперечить вимогам закону.

Спірний житловий будинок із господарськими будівлями на АДРЕСА_2 1969 року побудови. Згідно із записами у трудовій книжці ОСОБА_3 із 1963 до 1972 року працював столяром Городенківської райбуддільниці, отже він не був членом колгоспу та не працював у колгоспі, що підтверджується записами у його трудовій книжці. На час видачі свідоцтва про право особистої власності на жилий будинок ОСОБА_2 працював будівельником на сезонних роботах в радгоспі «Випасний» Котельниковського району Волгоградської області. Позивач як на час будівництва будинку, так і на день видачі свідоцтва про право власності на нього працювала робочою Городенківського сокоекстратного заводу.

Оскільки ані позивачка, ані ОСОБА_3 не були членами колгоспу та не працювали у колгоспі, вважає, що віднесення їхнього будинку до суспільної групи господарств як колгоспний двір є помилковим. Згідно з обліковими записами у погосподарській книзі Серафинецької сільської ради за період 1986-1989 років належне їм господарство віднесено до суспільної групи - «робітнича».

Згідно з довідкою Серафинецького старостинського округу від 16 лютого 2021року № 17-36 при складанні списків Серафинецької сільської ради у 1987 році на виготовлення свідоцтв на право особистої власності на житлові будинки у с. Серафинці допущено помилку, а двір, у якому проживав ОСОБА_3 , помилково віднесений до «колгоспного», хоча цей двір фактично був «робітничим».

Для будівництва та обслуговування житлового будинку ОСОБА_3 (а не колгоспному двору) рішенням сесії Серафинецької сільської ради передана у приватну власність земельна ділянка, площею 0,2500 га.

Оскільки житлове господарство на АДРЕСА_2 помилково віднесено до суспільної групи як «колгоспний двір», рішення Городенківської районної ради у частині визнання права власності на зазначений жилий будинок за колгоспним двором, та видане на його підставі свідоцтво на право особистої власності на жилий будинок, є незаконними та такими, що підлягають скасуванню.

Спірний житловий будинок із господарськими будівля і спорудами, набутий нею та її чоловіком ОСОБА_3 за час перебування в шлюбі, зареєстрованому у 1961 році.

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , заповіт на випадок своєї смерті не залишив.

Із метою реалізації своїх спадкових прав вона як спадкоємиця першої черги за законом звернулася до Городенківської районної державної нотаріальної контори, проте, державний нотаріус відмовила їй у видачі свідоцтва про право на спадщину з тих підстав, що житлове господарство зареєстроване як колгоспний двір без визначення часток членів двору.

До складу спадщини, залишеної ОСОБА_3 , входить належна йому половина будинку.

Після смерті ОСОБА_3 вона вступила в управління спадщиною, оскільки постійно проживає у житловому будинку, обробляє земельну ділянку, тому вважає, що має право на ѕ частини житлового господарства, з яких Ѕ частина належить їй як частка у спільній сумісній власності подружжя, та Ѕ належна її чоловікові частини житлового будинку як спадкоємцю першої черги за законом.

Посилаючись на викладене, позивач просила визнати незаконним та скасувати рішення Виконавчого комітету Городенківської районної ради від 14 жовтня 1987 року № 209 у частині визнання права власності на жилий будинок із приналежними до нього будівлями і спорудами АДРЕСА_3 за колгоспним двором, головою якого є ОСОБА_3 ; визнати незаконним та скасувати свідоцтво на право особистої власності на жилий будинок із приналежними до нього будівлями і спорудами за колгоспним двором, головою якого є ОСОБА_3 , видане Виконавчим комітетом Городенківської районної ради 17 жовтня 1987 року; скасувати державну реєстрацію права особистої власності на жилий будинок за колгоспним двором, головою якого є ОСОБА_3 , вчинену Коломийським БТІ та внесену до реєстрової книги за реєстровим номером № 32 від 17 жовтня 1987 року; визнати за ОСОБА_1 право власності на ѕ частини житлового будинку.

Рішенням Городенківського районного суду від 02 грудня 2021 року у складі судді Федів Л. М. позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення Виконавчого комітету Городенківської районної ради народних депутатів «Про оформлення права власності окремих громадян, колгоспних дворів, комунальних та відомчих організацій на житлові будинки» від 14 жовтня 1987 року № 209 у частині визнання права власності на жилий будинок із приналежними до нього будівлями і спорудами АДРЕСА_3 за колгоспним двором, головою якого є ОСОБА_3 . Визнано незаконним та скасовано свідоцтво на право особистої власності на жилий будинок із приналежними до нього будівлями та спорудами АДРЕСА_3 за колгоспним двором, головою якого є ОСОБА_3 , видане Виконавчим комітетом Городенківської районної ради народних депутатів Івано-Франківської області 17 жовтня 1987 року. У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що віднесення житлового господарства на АДРЕСА_4 до колгоспного двору з наступною видачою свідоцтва про право власності колгоспного двору, є помилковим та суперечить вимогам закону, а отже,спірний житловий будинок був спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , половина якого входить до складу спадкового майна, після смерті ОСОБА_3 .

При цьому позивачем не пропущений строк позовної давності, оскільки вона не знала, що житловий будинок на АДРЕСА_4 , який побудований нею та її чоловіком ОСОБА_3 і є спільною сумісною власністю подружжя, був помилково віднесений та оформлений, як колгоспний двір, так як оформленням документів на будинок займався ОСОБА_3 , і їхнім змістом вона не цікавилась. Про те, що житловий будинок був оформлений як колгоспний двір, вона дізналась після звернення у нотаріальну контору для оформлення спадщини після смерті чоловіка, у лютому 2021 року. Оскільки позивач про порушення свого права дізналася при зверненні в нотаріальну контору для оформлення спадщини після смерті чоловіка, у лютому 2021 року та довідки Серафинецького старостинського округу від 16 лютого 2021 року, а з позовом до суду така звернулася 25 травня 2021 року, то позивачем не пропущено строку позовної давності.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 14 березня 2022 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що правостановлюючий документ перебував у розпорядженні його власників, у тому числі і ОСОБА_1 . Голова двору ОСОБА_3 із часу видачі свідоцтва про право власності на житловий будинок до дня його смерті у 2013 році не оспорював право власності на будинок за колгоспним двором, а отже, виходячи з презумпції можливості та обов`язку ОСОБА_1 знати про стан своїх майнових прав, зокрема щодо права власності на житловий будинок як члена колгоспного двору, а не як частки в спільній сумісній власності подружжя, строк на звернення до суду із цим позовом пропущений.

У квітні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 березня 2022 року, в якій просить скасувати судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі вказує на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішення не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 911/2534/17, від 15 травня 2018 року у справі № 911/3210/17, від 03 липня 2019 року у справі № 136/277/18, Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-178гс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини, встановлені судами

Рішенням Виконавчого комітету Городенківської районної ради від 14 жовтня 1987 року № 209 вирішено оформити право власності окремих громадян колгоспних дворів, комунальних та відомчих організацій на житлові будинки в селі Серафинці Серафинецької сільської ради згідно з додатком до рішення № 1 та видати власникам будинків свідоцтва про право власності; Коломийському МБТІ відповідно до пункту 7 Інструкції МКГ УРСР від 31 січня 1966 року провести реєстрацію будинків, наведених у рішенні.

Згідно з додатком № 1 Списку громадян власників житлових будинків по с. Серафинці за з/п «219» власник житлового будинку на АДРЕСА_4 , 1969 року будівництва, погосподарськиий номер 556, група колгоспний двір - ОСОБА_3 .

Відповідно до копії свідоцтва на право особистої власності на жилий будинок від 17 жовтня 1987 року, виданого Виконавчим комітетом Городенківської районної Ради, жилий будинок у цілому з приналежними до нього будівлями та спорудами, що розташований у АДРЕСА_4 , дійсно належить на праві особистої власності колгоспному двору, головою якого є ОСОБА_3 . Свідоцтво видано на підставі рішення Виконавчого комітету Городенківської районної ради від 14 жовтня 1987 року № 209.

Зазначений жилий будинок (домоволодіння) зареєстрований у Коломийському бюро технічної інвентаризації на праві особистої власності за колгоспним двором, головою якого є ОСОБА_3 та записаний у реєстрову книгу за реєстровим № 32 від 17 жовтня 1987 року.

Встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у шлюбі, зареєстрованому 06 травня 1961 року, що підтверджується свідоцтвом про одруження, серії НОМЕР_1 , виданого 06 травня 1961 року Виконавчим комітетом Серафинецької сільської ради.

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на момент його смерті згідно з довідкою, виданою 08 квітня 2021 року Серафинецьким старостинським округом № 17-82, у будинку на АДРЕСА_2 разом із ним були зареєстровані та проживали: дружина ОСОБА_1 , син ОСОБА_2 , невістка ОСОБА_5 , онука ОСОБА_6 , онук ОСОБА_6 , правнук ОСОБА_7 .

Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина.

30 березня 2021 року ОСОБА_1 звернулася в нотаріальну контору із заявою про оформлення спадщини після смерті її чоловіка, проте державний нотаріус Городенківської районної державної нотаріальної контори постановою від 02 квітня 2021 року відмовила їй у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок АДРЕСА_2 , оскільки це господарство згідно зі свідоцтвом на право особистої власності на жилий будинок, виданим Виконавчим комітетом Городенківської районної ради 17 жовтня 1987 року, відносилось до колгоспного двору, кожному з членів колгоспного двору, які проживали станом на 15 квітня 1991 року, належить відповідна частка житлового будинку, проте частки у спадковому господарстві між членами колишнього колгоспного двору не визначені.

В обґрунтування своїх позовних вимог про те, що спірний будинок не відносився до колгоспного двору, ОСОБА_1 надала відповідні докази.

Так, згідно з копіями витягу із погосподарської книги за 1986-1990 роки (особовий рахунок № НОМЕР_2 ), господарство на АДРЕСА_4 віднесено до суспільної групи - робітничий двір, як голова сім`ї - ОСОБА_3 , так і члени сім`ї: дружина ОСОБА_1 , син ОСОБА_2 , невістка ОСОБА_5 . У власності господарства зазначено житловий будинок 1969 року будівництва.

Відповідно до записів у трудовій книжці ОСОБА_3 він із 13 серпня 1963 року до 21 березня 1972 року працював у «Городенковский ремстройучасток»; із 02 квітня 1987 року до 02 листопада 1987 року - у радгоспі «Выпасной».

Згідно із записами трудової книжки ОСОБА_8 з 28 травня 1963 року до 18 березня 1996 року працювала у Городенківському райхарчкомбінаті.

Відповідно до довідки № 17-36, виданої 16 лютого 2021 року Серафинецьким старостинським округом при складанні списків Виконавчим комітетом Серафинецької сільської ради у 1987 році на виготовлення свідоцтв на право особистої власності на житлові будинки в селі Серафинці допущено помилку, а саме: двір, у якому проживав ОСОБА_3 , був робітничий, а у списках помилково вказано, що двір колгоспний.

Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції виходив із того, що віднесення житлового господарства на АДРЕСА_4 , до колгоспного двору з видачою свідоцтва про право власності колгоспного двору, є помилковим, оскільки ані ОСОБА_3 , ані ОСОБА_1 , як на час будівництва житлового будинку, так і станом на час ухвалення рішення про визнання права власності на житловий будинок, не були членами колгоспу та не працювали у колгоспі.

Проте, враховуючи те, що позивач пропустила позовну давність для звернення до суду із цим позовом, її вимоги не підлягають задоволенню.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

З огляду на вищезазначені вимоги в указаній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР 1963 року.

Згідно з статтею 71 ЦК УРСР, чинного на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Відповідно до положень статті 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

За змістом пункту 6 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред`явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 01 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК УРСР 1963 року.

Відповідно до статей 71, 75 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено позовна давність, встановлюється в три роки і позовна давність застосовується судами незалежно від заяви сторін.

Статтею 80 ЦК УРСР встановлено, що закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Оскільки право на позов у ОСОБА_1 виникло ще у 1987 році, то трирічний строк позовної давності, встановлений статтею 71 ЦК УРСР 1963 року, сплинув до набрання чинності ЦК України 2003 року, тому суд зобов`язаний самостійно застосувати наслідки його спливу, без подання відповідної заяви іншими учасниками спору.

Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про обґрунтованість позовних вимог та необхідність відмови у їх задоволенні з огляду на пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом.

Як правильно встановив суд апеляційної інстанції, право на позов у ОСОБА_1 виникло з 17 жовтня 1987 року, тобто з моменту видачі оспорюваного свідоцтва на право особистої власності на жилий будинок із приналежними до нього будівлями та спорудами АДРЕСА_3 за колгоспним двором, головою якого є ОСОБА_3 .

Тому, звернувшись до суду у травні 2021 року, позивач пропустила встановлений законодавством строк звернення до суду з цим позовом, оскільки позивач про порушення своїх прав дізналася, або повинна була дізнатися, коли було видане свідоцтво на належне їй на праві власності майно.

Тому позивач як співвласник спірного домоволодіння своїми правами щодо спірного домоволодіння не цікавилася, хоча повинна була це робити та нести повну відповідальність за належне їй майно, та повинна була дізнатись про порушення свого права з часу видачі свідоцтва (1987 рік), але позивач у передбачений законом строк не звернулася до суду з відповідними вимогами, що стало підставою для відмови у його задоволенні.

Твердження заявника про поважні причини пропуску нею строку для звернення до суду із позовом є безпідставними, оскільки суд касаційної інстанції є судом права, а не факта, а тому з огляду на вимоги процесуального закону, суд касаційної інстанції не здійснює переоцінку доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Обставини, на які позивач посилалася як на поважність причин пропуску позовної давності, не є такими, що перешкоджали протягом 34 років звернутися в установленому законом порядку за захистом своїх порушених прав.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішення не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 911/2534/17, від 15 травня 2018 року у справі № 911/3210/17, від 03 липня 2019 року у справі № 136/277/18, Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-178гс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15.

У цих постановах сформульовано висновки про правильне застосування положень статей 256, 261, 267 ЦК України, що регулюють застосування судами строку давності.

У справі, що переглядається ці норми матеріального права не підлягають застосуванню, оскільки право на позов у ОСОБА_1 виникло ще у 1987 році, трирічний строк позовної давності, встановлений статтею 71 ЦК УРСР 1963 року, минув ще до набрання чинності ЦК України 2003 року, а отже, положення статей 256, 261, 267 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли своє підтвердження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду