ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 199/4241/20

ОСОБА_1 у червні 2020 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна в натурі.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що рішенням від 06 червня 2014 року Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська розірвав шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 листопада 2017 року, визнано об`єктами спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 таке майно: квартиру АДРЕСА_1 ; квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 ; житловий будинок АДРЕСА_4 ; земельну ділянку, площею 0, 0397 га, за наведеною адресою; гараж № НОМЕР_1 на АДРЕСА_5 ;автомобіль марки Lexus ES 350, реєстраційний номер НОМЕР_2 ; автомобіль марки Mitsubishi Lancer, реєстраційний номер НОМЕР_3 ; автомобіль Renault Kangoo, реєстраційний номер НОМЕР_4 ; визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку зазначеного майна, окрім автомобілів; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію 1/2 частки вартості автомобілів в розмірі 446 580, 00 грн.

На цей час зазначеним майном позивач, відповідач та їх спільні діти користуються таким чином: ОСОБА_2 проживає і користується квартирою АДРЕСА_1 ; донька ОСОБА_3 користується квартирою АДРЕСА_3 ; донька ОСОБА_4 користується квартирою АДРЕСА_3 ; ОСОБА_1 використовує гараж № НОМЕР_1 на АДРЕСА_5 ; будинком АДРЕСА_4 , ніхто не користується.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив:

- припинити його та ОСОБА_2 право спільної часткової власності на: квартиру АДРЕСА_1 ; квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 ; житловий будинок АДРЕСА_4 ; земельну ділянку, площею 0, 0397 га, за зазначеною адресою; гараж № НОМЕР_1 на АДРЕСА_5 ;

- виділити в натурі та визнати за ним, ОСОБА_1 , право власності на житловий будинок АДРЕСА_4 ; земельну ділянку, площею 0, 0397 га, за зазначеною адресою; гараж № НОМЕР_1 на АДРЕСА_5 ;

- виділити в натурі та визнати за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1 ; квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 ;

- стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію у розмірі 446 580, 00 грн вартості 1/2 частки прав на квартиру АДРЕСА_1 , квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 .

ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами.

Рішенням від 25 листопада 2020 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська відмовив у задоволенні позову.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що поділ в натурі спільного майна сторін за запропонованим позивачем варіантом не враховуватиме інтереси обох сторін у справі і порушуватиме засади справедливості.

Постановою від 06 квітня 2021 року Дніпровський апеляційний суд прийняв відмову ОСОБА_1 від позову в частині вимоги про стягнення з ОСОБА_2 компенсації вартості частини спірного майна у розмірі 446 580, 00 грн, у зв`язку з цим рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2020 року визнав нечинним та закрив провадження у справі в цій частині.

В іншій частині рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2020 року залишив без змін.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

ОСОБА_1 20 травня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, а саме: припинити право спільної часткової власності на спірне майно; виділити в натурі та визнати за ОСОБА_1 право власності на будинок АДРЕСА_4 , земельну ділянку, площею 0, 0397 га, за зазначеною адресою та гараж № НОМЕР_1 на АДРЕСА_5 ; виділити в натурі та визнати за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1 , квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 .

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначив, що погоджується з постановою суду апеляційної інстанції в частині прийняття його відмови від позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 компенсації вартості частини спірного майна у розмірі 446 580, 00 грн, визнання нечинним рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2020 року в цій частині та закриття провадження.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2010 року у справі № 6-6248св09, відповідно до якого «суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, керувався положеннями як статті 364, так і статті 365 ЦК України, які є взаємовиключними і одночасно застосовані бути не можуть»; у постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 299/2587/15-ц (провадження № 61-8926св18), відповідно до якого майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі та, за загальним правилом, при розгляді справ про поділ спільного майна подружжя вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а в разі недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи; у постановах Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 263/12763/15-ц (провадження № 61-22089св18), від 13 травня 2019 року у справі № 638/1962/17 (провадження № 61-25286св18), від 28 серпня 2019 року у справі № 359/247/15-ц (провадження

№ 61-31962св18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 316/1521/15-ц (провадження № 61-20625св18) та від 17 жовтня 2019 року у справі № 707/2133/15-ц (провадження № 61-38433св18), відповідно до яких основним завданням суду при вирішенні спорів про поділ майна подружжя є вирішення конфлікту між подружжям, тобто здійснення судом своєї базової функції - ухвалення обов`язкового рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не виводить його на новий рівень для сторін, які в будь-якому випадку не можуть між собою домовитися.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 у вересні2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду відзив, у якому просила касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

У касаційному порядку переглядаються рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2020 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про припинення права спільної часткової власності; виділення в натурі та визнання за ОСОБА_1 права власності на будинок АДРЕСА_4 , земельну ділянку, площею 0, 0397 га, за зазначеною адресою та гараж № НОМЕР_1 на АДРЕСА_5 ; виділення в натурі та визнання за ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_1 , квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 .

За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 24 квітня 1982 року.

Рішенням від 06 червня 2014 року Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська розірвав шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований Відділом записів актів громадянського стану Індустріального району м. Дніпропетровська 24 квітня 1982 року, актовий запис № 366.

Рішенням від 26 серпня 2014 року Апеляційний суд Дніпропетровської області виключив з рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 червня 2014 року висновок про припинення сімейних відносин з жовтня 2010 року, а в іншій частині рішення суду залишив без змін.

Рішенням від 11 жовтня 2016 року у справі № 202/6169/14-ц Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська задовольнив частково позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна. Визнав об`єктами права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 таке майно: квартиру АДРЕСА_1 ; квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 ; житловий будинок АДРЕСА_4 ; земельну ділянку, площею 0, 0397 га, за зазначеною адресою; гараж № НОМЕР_1 на АДРЕСА_5 ; автомобіль Lexus ES 350, реєстраційний номер НОМЕР_2 ; автомобіль Mitsubishi Lancer, реєстраційний номер НОМЕР_3 ; автомобіль Renault Kangoo, реєстраційний номер НОМЕР_4 .

Суд визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ; квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 ; житлового будинку АДРЕСА_4 ; земельної ділянки, площею 0, 0397 га, за зазначеною адресою; гаража № НОМЕР_1 на АДРЕСА_5 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію 1/2 частки вартості автомобілів в розмірі 446 580, 00 грн.

Ухвалою від 23 листопада 2017 року Апеляційний суд Дніпропетровської області залишив без змін рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2016 року.

Право, застосоване судом

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканним, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Згідно з частинами першою та другою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

За змістом наведених норм виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно, за загальним правилом, розміру його частки у праві спільної власності та припинення права спільної часткової власності на відповідне майно. Шляхом виділу частки у майні припиняється спільна часткова власність, і особа стає власником виокремленого майна.

Юридичне значення виділу частки полягає у тому, що учасник отримує в натурі майно, яке відповідає його частці, як самостійний об`єкт. Отже, виділ частки передбачає виокремлення частини об`єкта у самостійний об`єкт.

Частка, яка виділяється, повинна бути саме окремим об`єктом нерухомого майна, як і частка, яка залишається в іншого власника (власників), у розумінні статті 181 ЦК України. Внаслідок виділу частки з нерухомого майна утворюється два самостійних об`єкта майна.

Вимога про виділення в натурі частки з майна шляхом збільшення такої частки за рахунок належного особі іншого майна у розумінні статті 364 ЦК України не є виділом у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Суди встановили, що рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2016 року у справі № 202/6169/14-ц, яке набрало законної сили, вирішено спір про поділ майна між колишнім подружжям. Суди визнали об`єктами права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визнали за кожним з них право власності на 1/2 часткуквартири АДРЕСА_1 ; квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 ; житлового будинку АДРЕСА_4 ; земельної ділянки, площею 0, 0397 га, за зазначеною адресою; гаража № НОМЕР_1 на АДРЕСА_5 .

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 просив припинити право спільної часткової власності на спірне майно; виділити в натурі та визнати за ним, ОСОБА_1 , право власності на будинок АДРЕСА_4 , земельну ділянку, площею 0, 0397 га, за зазначеною адресою та гараж № НОМЕР_1 на АДРЕСА_5 ; виділити в натурі та визнати за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1 , квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 .

Тобто позивач фактично просив перерозподілити майно, що знаходиться у спільній частковій власності, інакше, ніж це здійснено за рішенням суду під час поділу спільного сумісного майна подружжя у справі № 202/6169/14-ц.

Вимоги позивача у цій справі у контексті статті 364 ЦК України не є вимогами про виділ в натурі частки зі спільного майна, що перебуває у спільній частковій власності кількох осіб.

Відмовляючись від права власності на частку у праві на одне майно, ОСОБА_1 прагне набути права на збільшену частку в іншому спільному майні за рахунок частки, яка належить ОСОБА_2 .

Аналіз змісту статей 356, 364, 367 ЦК України дає підстави для висновку, що поняття «поділ» та «виділ» не є тотожними. Так, при поділі майно, що знаходиться у спільній частковій власності, розподіляється між усіма співвласниками і правовідносини спільної часткової власності припиняються. Натомість, при виділі частки зі спільного майна правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється.

Право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле. Тобто якщо особа пред`являє вимогу про виділення в натурі частки з такого майна, тоді такий виділ не може здійснюватися за рахунок іншого майна, яке належить цій особі.

Отже, до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статті 364 ЦК України, оскільки за таких умов виділ в натурі майна не відбувається, оскільки позивач прагне збільшити розмір своїх часток у будинку, земельній ділянці та гаражі, відмовляючись від права на частки в іншому нерухомому майні - спірних квартирах, тобто має місце вимога про здійснення перерозподілу часток співвласників.

Вимоги позивача про збільшення своєї частки у праві власності на один об`єкт за рахунок передачі належної йому частки у праві власності на інше нерухоме майно іншому співвласнику є по суті, не вимогою про виділ частки у натурі, а про примусовий обмін такими частками, що суперечить вимогам ЦК України, в тому числі положенням статті 364.

Такі висновки щодо правил застосування статті 364 ЦК України у подібних правовідносинах зроблено Верховним Судом у постановах від 29 вересня 2021 року у справі № 336/1137/19-ц (провадження № 61-6326св21) та від 06 жовтня 2021 року у справі № 336/1136/19 (провадження

№ 61-4521св21).

Враховуючи обставини, встановлені судами у цій справі, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про невстановлення підстав для задоволення позову, оскільки у розумінні статті 364 ЦК України вимоги позивача не є вимогами про виділ в натурі частки із майна, яке перебуває у спільній частковій власності кількох осіб.

В оцінці можливості застосування до спірних правовідносин положень статті 365 ЦК України Верховний Суд виходить з такого. Відповідно до норм цієї статті право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Верховний Суд у постановах від 29 вересня 2021 року у справі № 336/1137/19-ц (провадження № 61-6326св21) та від 06 жовтня 2021 року у справі № 336/1136/19 (провадження № 61-4521св21)зробив висновок про відсутність підстав для тлумачення положень частини другої статті 365 ЦК України у такий спосіб, що обов`язкове депонування позивачем грошових коштів, які відповідають вартості майна, на яке позивач просить припинити право відповідачів, з виділенням йому цього майна, може бути замінено передачею позивачем відповідачам іншого майна, а не шляхом сплати грошової компенсації.

Отже, право власності ОСОБА_2 на частку у праві на спільне майно, тобто на будинок, земельну ділянку та гараж, не може бути припиненим за позовом співвласника на підставі вимог статті 365 ЦК України, оскільки частка кожного із співвласників зазначеного майна не може вважатися незначною. При цьому обов`язковою умовою застосування вимог цієї статті є попереднє депонування позивачем на рахунку суду вартості цієї частки.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позов не підлягає задоволенню як на підставі статті 364 ЦК України, так на підставі статті 365 ЦК України.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновку Верховного Суду України, викладеного в ухвалі від 17 лютого 2010 року у справі № 6-6248св09. Згідно з цим висновком правила статей 364 та 365 ЦК України є відмінними за своєю правовою природою і кожна з них є окремою підставою для пред`явлення позову, оскільки перша з них передбачає право власника, який виділяється, на частку зі спільного майна, а друга - можливість за позовом інших співвласників припинити право особи на частку у спільному майні. Верховний Суд України звернув увагу на те, що як позивачі за первісним позовом, так і відповідачі за зустрічним позовом не вимагали виділення в натурі належної їм частки у спільній частковій власності відповідно до статті 364 ЦК України, а порушували питання про припинення права одне одного на частку у спільному майні, яке є неподільним, на підставі статті 365 ЦК України і просили визнати за ними права власності на все майно. Проте, ухвалюючи рішення про задоволення зустрічного позову, суди керувалися положеннями як статті 364, так і статті 365 ЦК України, норми яких є взаємовиключними і одночасно застосовані бути не можуть.

Тобто Верховний Суд України зробив висновок про неможливість задоволення позову одночасно з підстав, наведених у статті 364 та статті 365 ЦК України

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 на підставі статей 364 та 365 ЦК України просив припинити право спільної часткової власності, виділити в натурі та визнати за кожним із співвласників право власності на майно. Суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши можливість застосування до спірних правовідносин статті 364 ЦК України та статті 365 ЦК України, не встановили підстав для задоволення позову ані з підстав, передбачених статтею 364 ЦК України, ані з підстав, визначених у статті 365 ЦК України, що не суперечить зазначеному висновку Верховного Суду України.

Безпідставними є доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків Верховного Суду, зроблених у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 299/2587/15-ц (провадження

№ 61-8926св18), щодо визначення вартості майна при розгляді справ про поділ майна подружжя та у постановах від 18 грудня 2018 року у справі № 263/12763/15-ц (провадження № 61-22089св18), від 13 травня 2019 року у справі № 638/1962/17 (провадження № 61-25286св18), від 28 серпня 2019 року у справі № 359/247/15-ц (провадження № 61-31962св18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 316/1521/15-ц (провадження № 61-20625св18) та від 17 жовтня 2019 року у справі № 707/2133/15-ц (провадження

№ 61-38433св18), відповідно до яких основним завданням суду при вирішенні спорів про поділ майна подружжя є вирішення конфлікту між подружжям, тобто здійснення судом своєї базової функції - ухвалення обов`язкового рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не виводить його на новий рівень для сторін, які в будь-якому випадку не можуть між собою домовитися.

Надаючи оцінку цьому доводу касаційної скарги, суд має встановити, чи зроблено такий правовий висновок у справі за подібних правовідносин.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожими є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

Верховний Суд наголошує, що на предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, у такому разі подібність потрібно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20)).

У справі, яка переглядається, спір стосується припинення права спільної часткової власності та виділу частки в натурі, тоді як у справах, наведених заявником, суди розглядали спори про поділ майна подружжя, що свідчить про різні підстави позовів, обставини справ, предмети доказування та правове регулювання, тому зазначені ОСОБА_1 правові висновки не підлягають застосуванню, оскільки ухвалені у справах за неподібних правовідносин.

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням браку повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення в оскаржуваній частині не суперечать наведеним у касаційній скарзі правовим висновкам Верховного Суду.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу варто залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду