ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 759/18181/17

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Головне управління юстиції у м. Києві Міністерства юстиції України, про визнання заповіту недійсним.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його тітка ОСОБА_3 . ІНФОРМАЦІЯ_2 помер чоловік тітки ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилась спадщина на будинок АДРЕСА_1 . Інших спадкоємців крім нього після смерті ОСОБА_4 немає, а тому він звернувся до Дванадцятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. На підставі поданої ним заяви нотаріусом заведена спадкова справа № 1338/12. Вказує на те, що протягом останніх двадцяти років він кожного дня приходив до дядька та тітки ОСОБА_5 та допомагав їм, так як тітка хворіла, а дядько систематично знаходився в стані алкогольного сп`яніння. Дізнавшись від своєї двоюрідної сестри, що її дочці потрібно навчатися у м. Києві, а жити немає де, він запропонував своїй тітці ОСОБА_3 оформити заповіт на свою двоюрідну племінницю ОСОБА_6 . Між ним та ОСОБА_6 була домовленість, що після прийняття спадщини вона віддарує половину домоволодіння його сину ОСОБА_7 , так як на час складання заповіту він був неповнолітнім.

02 березня 2010 року ОСОБА_4 , перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння та під тиском ОСОБА_8 та ОСОБА_3 підписав заповіт на ім`я ОСОБА_9 , тексту заповіту ОСОБА_4 не читав.

Наголошує на тому, що на час складання заповіту ОСОБА_4 через стійкий розлад здоров`я не усвідомлював взагалі значення своїх дій та не міг керувати ними.

Посилаючись на викладене, позивач просив визнати недійсним заповіт від 02 березня 2010 року, складений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 , посвідчений держаним нотаріусом Дванадцятої київської держаної нотаріальної контори Основенко Л. М.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що з моменту коли позивач дізнався про порушення свого права минуло більше восьми років. Залишення позову ОСОБА_1 без розгляду у 2014 році, відповідно до вимог статті 265 ЦК України, не зупиняє перебігу строку позовної давності, про зазначений заповіт позивачу було відомо, оскільки він був присутнім при його складанні, а тому відсутні поважні причини пропуску позивачем строку позовної давності для звернення до суду з позовом про визнання заповіту ОСОБА_4 недійсним.

Постановою Київського апеляційного суду від 06 липня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що перш ніж застосувати позовну давність, суд першої інстанції не з`ясував та не зазначив у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду.

Оскільки позивач не довів своїх позовних вимог, то відсутні підстави для визнання недійсним оспорюваного заповіту.

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на Святошинського районного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2021 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі вказує на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішення не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 pоку у справі № 6-9цс12, від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1531цс16, Верховного Суду від 20 червня 2018 pоку у справі № 161/17119/16-ц, від 12 вересня 2018 pоку у справі № 522/25597/13-ц, від 18 вересня 2019 pоку у справі № 311/3823/15.

Крім того, у касаційній скарзі як на підставу для оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України(якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме: місцевий суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частина третя статті 411 ЦПК України).

Відзивів на касаційну скаргу не надходило.

Щодо клопотання пор розгляд справи за участю заявника

У своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 просить розгляд касаційної скарги здійснювати у судовому засіданні за його участю.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право, зокрема, брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Сторона позивача реалізувала свої процесуальні права, які відповідають принципу змагальності на стадії касаційного перегляду справи, шляхом викладення своєї позиції у касаційній скарзі. Клопотання про розгляд справи судом касаційної інстанції за участю позивача не містить обґрунтувань того, які ще важливі для справи пояснення може надати ОСОБА_1 лише особисто в суді, окрім тих, які викладені письмово у касаційній скарзі.

Верховний Суд, враховуючи викладене, виходячи із повноважень суду касаційної інстанції, який не може встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами, оцінивши характер спору та суть правового питання, яке підлягає вирішенню у розглядуваній справі, вважає, що у цій справі відсутні підстави для виклику заявника в судове засідання для надання особистих пояснень на стадії касаційного перегляду справи.

Верховний Суд створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, у яких такий рух описаний. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.

Ураховуючи викладене та зважаючи на відсутність необхідності виклику учасників справи для надання пояснень, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання ОСОБА_1 .

Ухвалою Верховного Суду у складі Колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С. від 13 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

21 квітня 2022 року справа надійшла до суду касаційної інстанції.

У зв`язку з увільненням від роботи на період мобілізації до Збройних Сил України в Сили територіальної оборони судді Калараша А. А., на підставі розпорядження від 18 травня 2022 року № 602/0/226-22 «Про призначення повторного атоматизованого розподілу судової справи» цивільну справу передано судді Верховного Суду Ступак О. В. як судді-доповідачу. Визначено склад колегії у складі суддів Верховного Суду: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини, встановлені судами

Згідно зі свідоцтвом про народження НОМЕР_1 , виданого Лукашівським бюро ЗАГС Золотоніського району Черкаської області, ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в селі Хрущівка Золотоніського району Черкаської області, його батьками є ОСОБА_10 та ОСОБА_11 .

Відповідно до копії свідоцтва про одруження НОМЕР_2 , виданого 18 жовтня 1959 року Лукашівською сільською Радою Золотоніського району Черкаської області, 18 жовтня 1959 року укладено шлюб між ОСОБА_10 та ОСОБА_12 . При укладанні шлюбу дружині ОСОБА_12 змінено прізвище з « ОСОБА_13 » на « ОСОБА_14 ».

Згідно зі свідоцтвом про народження НОМЕР_3 , виданого районним ЗАГС м. Золотоноша 08 вересня 1947 року, ОСОБА_15 народилась ІНФОРМАЦІЯ_4 , її батьками є: ОСОБА_16 та ОСОБА_17 .

Відповідно до копії свідоцтва про народження, ОСОБА_12 народилась ІНФОРМАЦІЯ_5 , її батьками є: ОСОБА_16 та ОСОБА_17 .

Згідно з державним актом на право приватної власності на землю, виданого ОСОБА_4 на підставі рішення Київської міської Ради народних депутатів від 22 квітня 1999 року № 215/316, йому передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,0941 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , для обслуговування жилого будинку і господарських будівель.

Відповідно до технічного паспорта на садибний житловий будинок на АДРЕСА_1 , виготовленого 27 серпня 2010 року Київським міським Бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, ОСОБА_4 є власником вказаного майна.

02 березня 2010 року ОСОБА_4 склав заповіт на користь ОСОБА_6 , якій заповів все своє майно, рухоме та нерухоме, де б воно не було із чого б воно не складалося, і взагалі все те, що йому буде належати йому на день смерті і на що за законом він матиме право. Заповіт зареєстрований за № 4-450 та засвідчений державним нотаріусом Дванадцятої київської державної нотаріальної контори Основенко Л. М.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4 .

Згідно з лікарським свідоцтвом про смерть від 04 липня 2012 року № 80, виданого поліклінікою № 4 Святошинського району м. Києва, ОСОБА_4 , 1934 року народження, помер ІНФОРМАЦІЯ_2 через хронічну серцеву недостатність. Гіпертонія серцевого м`язу ІХС, гіпертонія, атеросклеротичний кардіосклероз.

Відповідно до довідки Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги від 17 січня 2013 року вих. № 78, ОСОБА_4 знаходився у спеціалізованому травматологічному відділенні лікарні з 01 липня 2007 року по 02 липня 2007 року з діагнозом: алкогольне сп`яніння, садни обличчя, голови, тіла.

У відповіді поліклініки № 4 Святошинського району м. Києва вказано, що ОСОБА_4 перебував на диспансерному обліку та спостерігався лікарями поліклініки № 4 Святошинського району з приводу захворювань серцево-судинної, церебральної, гепато-міліарної та опорно-рухової патології. При огляді хворого на дому дільничним лікарем терапевтом пацієнт постійно знаходився в стані психоемоційної нерівноваги, викликаної постійним надмірним вживанням алкогольних напоїв.

13 грудня 2012 року ОСОБА_1 звернувся до Дванадцятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_4 . За його заявою заведена спадкова справа № 1338/12.

24 грудня 2012 року до Дванадцятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_4 звернулась ОСОБА_6 .

Відповідно до копії свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_4 , виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_6 30 серпня 2013 року уклала шлюб із ОСОБА_18 , актовий запис № 1183. Після державної реєстрації шлюбу прізвище « ОСОБА_19 ».

Нормативно-правове обґрунтування

За змістом статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до визначення, яке міститься в статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно з частинами першою, другою статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Згідно з частиною другою статті 1267 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Згідно з частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Стаття 225 ЦК України визначає правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, зокрема, відповідно до частини першої цієї статті правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.

Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 30 березня 2021 року у справі № 650/1252/17 (провадження № 61-18032св20).

Крім того, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно частини першої статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду: від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18), від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15 (провадження № 61-837св19).

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не довів, що при посвідченні спірного заповіту ОСОБА_4 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, а також, що у нього було відсутнє волевиявлення на вчинення заповіту.

Верховний Суд погоджується із такими висновками та враховує, що за змістом статті 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» визначена презумпція психічного здоров`я, суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Тобто, для визначення тимчасового стану особи, при якому вона внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих станів не може розуміти значення своїх дій та керувати ними у момент укладення нею правочину, необхідно обов`язкове призначення судово-психіатричної експертизи. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Проте ОСОБА_1 своїм правом заявити клопотання про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи не скористався, у зв`язку з чим його доводи про зловживання ОСОБА_4 алкогольними напоями не є достатнім доказом фізичної неспроможності останнього реалізувати волевиявлення на складення заповіту, та не спростовує презумпцію його психічного здоров`я.

Інших доказів того, що ОСОБА_4 на час підписання заповіту мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, позивач суду не надав, що є його процесуальним обов`язком.

Верховний Суд відхиляє доводи заявника про те, що суди порушили норми процесуального права та не допитали свідків у цій справі, з огляду на те, що хоча висновок експертизи є лише одним із доказів і йому необхідно давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише другорядне значення для встановлення того, чи була особа в конкретний момент вчинення правочину здатною розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19), у постанові Верховного Суду від 23 лютого 2021 року у справі № 658/2068/17 (провадження № 61-20649св19), підстав від відступу від яких немає.

В основу висновку про абсолютну неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними не можуть бути покладені лише показання свідків.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішення не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 pоку у справі № 6-9цс12, від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1531цс16, Верховного Суду від 20 червня 2018 pоку у справі № 161/17119/16-ц, від 12 вересня 2018 pоку у справі № 522/25597/13-ц, від 18 вересня 2019 pоку у справі № 311/3823/15.

У вказаних постановах сформульовано висновки про те, що встановлення неспроможності особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними такого стану на момент вчинення правочину відбувається з урахуванням як висновку посмертної судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент вчинення заповіту особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

Верховний Суд відхиляє такі доводи заявника, оскільки вони ґрунтуються на власному тлумаченні норм матеріального права та щодо суті вказаних висновків Верховного Суду України та Верховного Суду.

Практика застосування положень статті 225 ЦК України, як підстави для визнання правочинів недійсним, - є усталеною. Лише на показаннях свідків суд не може ґрунтувати свій висновок щодо психічного стану особи, оскільки це суперечить положенням статті 105 ЦПК України.

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли своє підтвердження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду