ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 442/7125/15-к

Положеннями ст. 433 КПК України передбачено, що суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визначати доведеними обставини, що були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Статтею 438 КПК України передбачено, що неповнота досудового розслідування та судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, про що порушує питання потерпілий, перегляду в касаційному порядку не підлягають, а отже, при касаційному розгляді кримінального провадження колегія суддів касаційного суду виходить із фактичних обставин вчинення кримінального правопорушення, встановлених судом.

Щодо доводів касаційних скарг прокурора та потерпілого ОСОБА_7 про безпідставне виправдання ОСОБА_9 і ОСОБА_10 , то Суд уважає їх такими, що не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Статтею 370 КПК України визначено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

За вимогами ч. 1 ст. 373 КПК України встановлено, що виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; 3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.

Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 374 КПК України мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред`явлене особі і визнане судом доведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення.

Колегія суддів уважає, що, ухвалюючи виправдувальний вирок стосовно ОСОБА_9 і ОСОБА_10 , суд першої інстанції зазначених вимог закону дотримався.

Суд першої інстанції безпосередньо, відповідно до вимог кримінального процесуального закону, перевірив зібрані стороною обвинувачення під час досудового розслідування докази, оцінив їх згідно з положеннями ст. 94 КПК України з точки зору допустимості, належності, достовірності та достатності, навів детальний аналіз досліджених доказів.

Як убачається зі змісту вироку суду першої інстанції, у ньому викладено формулювання обвинувачення, пред`явленого ОСОБА_9 і ОСОБА_10 , підстави їхнього виправдання із зазначенням мотивів, з яких суд відкинув докази обвинувачення, та дійшов висновку про недоведеність наявності в їхніх діях складу кримінальних правопорушень.

Відповідно до ст. 92 КПК України обов`язок доказування обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, в даному судовому провадженні покладений на прокурора. Саме сторона обвинувачення повинна доводити винуватість особи поза розумним сумнівом.

Стандарт доведення вини поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Положеннями ст. 94 КПК України встановлено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

У поданих касаційних скаргах прокурор та потерпілий порушують питання щодо безпідставного виправдання ОСОБА_9 і ОСОБА_10 у вчиненні ними злочинів, передбачених ч. 3 ст. 189, ч.5 ст. 27 – ч. 3 ст. 194 КК України

Проте Суд уважає такі твердження безпідставними.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що суд першої інстанції дослідив надані стороною обвинувачення докази, зокрема, показання обвинувачених, потерпілих, свідків, протоколи оглядів місця події, речових доказів, протоколи за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій та проведення слідчих експериментів з потерпілим ОСОБА_7 , з дотриманням вимог статей 85, 86, 94 КПК України зробив їхній ґрунтовний аналіз та дійшов висновку про те, що надані стороною обвинувачення докази не доводять поза розумним сумнівом причетність ОСОБА_9 та ОСОБА_10 до вчинення інкримінованих злочинів. При цьому суд першої інстанції достатньо переконливо мотивував свої висновки про необхідність виправдання ОСОБА_9 та ОСОБА_10 на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК України.

Колегія суддів не погоджується з доводами прокурора про те, що суд першої інстанції не врахував показань свідків ОСОБА_18 , ОСОБА_19 та не приділив достатньої уваги змісту телефонних розмов між обвинуваченими, текстовий виклад яких міститься в протоколах негласних слідчих (розшукових) дій, оскільки суд у вироку зазначив ці докази та зробив їхню оцінку.

Що стосується доводів прокурора та потерпілого про неправильну правову кваліфікацію дій ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , то Суд уважає, що вони не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження та положеннях кримінального закону.

Органом досудового розслідування були кваліфіковані: дії ОСОБА_11 за ч. 3 ст. 189 КК України, як повторне, за попередньою змовою групою осіб, вчинення вимагання, з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, з погрозою вбивства, з пошкодженням майна, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров`я особи, та таке, що завдало майнової шкоди у великих розмірах, за ч. 5 ст. 27 – ч. 2 ст. 194 КК України, як за попередньою змовою групою осіб, будучи пособником, вчинення умисного пошкодження чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах, шляхом вибуху, за ч. 1 ст. 263 КК України, як зберігання, придбання вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів та вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу; дії ОСОБА_12 за ч. 3 ст. 189 КК України, як повторне, за попередньою змовою групою осіб, вчинення вимагання, з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, з погрозою вбивства, з пошкодженням майна, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров`я особи, та таке, що завдало майнової шкоди у великих розмірах, за ч. 5 ст. 27 – ч. 2 ст. 194 КК України, як за попередньою змовою групою осіб, будучи виконавцем, вчинення умисного пошкодження чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах, шляхом вибуху, за ч. 1 ст. 263 КК України, як носіння, зберігання, придбання вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу.

Правильність кваліфікації дій ОСОБА_11 та ОСОБА_12 за ч. 1 ст. 263 КК України прокурор та потерпілий в касаційних скаргах не оспорюють.

Суд першої інстанції зробив висновок про те, що кваліфікація дій ОСОБА_11 і ОСОБА_12 за ч. 3 ст. 189 КК України за ознаками вчинення вимагання, поєднаного з насильством, небезпечним для життя чи здоров`я особи, та такого, що завдало майнової шкоди у великому розмірі, не знайшла свого підтвердження під час судового провадження, бо не було встановлено факту застосування до потерпілих насильства, небезпечного для життя чи здоров`я, та доведено завдання майнової шкоди лише в розмірі 43625,08 грн, що не становить великого розміру.

Так само, сторона обвинувачення не довела наявність кваліфікуючої ознаки – заподіяння шкоди у великому розмірі при кваліфікації дій ОСОБА_11 і ОСОБА_12 за ч. 5 ст. 27 – ч. 2 ст. 194 КК України.

Тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність кваліфікації дій ОСОБА_11 за: ч. 2 ст. 189 КК України, як повторне, за попередньою змовою групою осіб, вимагання майна, з погрозою застосування насильства над потерпілим чи його близькими родичами, з погрозою вбивства, з пошкодженням майна; ч. 5 ст. 27 – ч. 2 ст. 194 КК України, як за попередньою змовою групою осіб, будучи пособником, вчинення умисного пошкодження чужого майна, шляхом вибуху; ОСОБА_12 за: ч. 2 ст. 189 КК України, як повторне, за попередньою змовою групою осіб, вимагання майна, з погрозою застосування насильства над потерпілим чи його близькими родичами, з погрозою вбивства, з пошкодженням майна; ч. 5 ст. 27 – ч. 2 ст. 194 КК України, як за попередньою змовою групою осіб, будучи виконавцем, вчинення умисного пошкодження чужого майна, шляхом вибуху.

За матеріалами кримінального провадження ОСОБА_7 подав цивільний позов про відшкодування майнової шкоди, за яким просив стягнути солідарно з ОСОБА_10 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 і ОСОБА_12 на його користь 321429,88 грн (пошкодження автомобіля «Range Rover») .

Як убачається з мотивувальної частини вироку, суд першої інстанції відмовив потерпілому ОСОБА_7 у його задоволенні з тих підстав, що власником автомобіля «Range Rover», державний номер НОМЕР_2 , є потерпіла ОСОБА_13 , яка позову про відшкодування матеріальної шкоди не подавала.

Згідно з ч. 2 ст. 396 ЦК України право на відшкодування завданої шкоди має власник, права якого порушені.

Суд уважає, що суд першої інстанції, роз`яснивши потерпілій ОСОБА_13 право на подання цивільного позову про відшкодування матеріальної шкоди в порядку цивільного судочинства, правомірно відмовив потерпілому ОСОБА_7 у задоволенні цивільного позову в частині відшкодування матеріальної шкоди.

Колегія суддів уважає, що вирок суду першої інстанції в цілому відповідає вимогам статей 370, 374 КПК України.

Крім того, суд апеляційної інстанції час апеляційного перегляду за апеляційними скаргами прокурора, потерпілого ОСОБА_7 , та захисника ОСОБА_6 перевірив викладені в них твердження, проаналізував їх, дав на них вичерпну відповідь.

Посилання прокурора у касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у повторному дослідженні доказів, на думку Суду, не заслуговують на увагу, оскільки, згідно зі звукозаписом судового засідання, сторона обвинувачення належним чином не обґрунтувала своє клопотання та не довела наявність підстав для повторного дослідження доказів з огляду на вимоги ст. 404 КПК України.

Разом із цим, колегія суддів касаційного суду вважає, що суд апеляційної інстанції під час апеляційного перегляду не спростував доводів апеляційних скарг прокурора та потерпілого ОСОБА_7 про безпідставне звільнення ОСОБА_11 та ОСОБА_12 від відбування призначеного покарання на підставі ст. 75 КК України та неправильне вирішення цивільного позову потерпілого ОСОБА_7 в частині відшкодування моральної шкоди.

Частиною 2 ст. 419 КПК України визначено, що при залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

Цих вимог закону суд апеляційної інстанції під час апеляційного провадження в повному обсязі не дотримався.

Як убачається з мотивувальної частини вироку, суд першої інстанції, звільняючи ОСОБА_11 та ОСОБА_12 від відбування призначеного покарання на підставі ст. 75 КК України, врахував ступінь тяжкості вчинених злочинів, обставини вчинення та їхні наслідки, відсутність обставин, що пом`якшують покарання, наявність обставини , що обтяжує покарання ОСОБА_11 – рецидив злочинів, а також дані про особу ОСОБА_11 , зокрема те, що він раніше судимий, позитивно характеризується за місцем проживання, не перебуває на обліку у лікарів нарколога та психіатра, проживає разом із мамою – ОСОБА_20 , 1951 року народження, яка є пенсіонеркою та опікуном малолітнього ОСОБА_21 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , який позбавлений батьківського піклування, має на утриманні малолітнього сина ОСОБА_22 ІНФОРМАЦІЯ_7 , його поведінку після вчинення злочинів; та дані про особу ОСОБА_12 , зокрема, те, що він раніше не судимий, позитивно характеризується за місцем проживання та колишнього місця роботи, має родину, постійне місце проживання, міцні соціальні зв`язки, веде здоровий спосіб життя, займається велоспортом, за що неодноразово нагороджувався Грамотами та Дипломами за зайняті І-ІІІ місця, у лікарів нарколога та психіатра на обліку не перебуває, має на утриманні малолітнього сина ОСОБА_23 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , його молодий вік та незадовільний стан здоров`я через травму, отриману у 2006 році, хронічне захворювання, його поведінку після вчинення злочинів.

Прокурор, потерпілий ОСОБА_7 , не погоджуючись із указаним рішенням, оскаржили його до суду апеляційної інстанції.

Зокрема, прокурор та потерпілий ОСОБА_7 в апеляційних скаргах, посилаючись, крім іншого на безпідставне звільнення ОСОБА_11 і ОСОБА_12 від відбування призначеного покарання на підставі ст. 75 КК України, просили скасувати оскаржуване судове рішення та призначити їм реальну міру покарання. Крім того, потерпілий ОСОБА_7 вказував на неправильне вирішення заявленого ним цивільного позову.

Відповідно до вимог ст. 65 КК України при призначенні покарання суд повинен ураховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Частиною 1 статті 75 КК України визначено, що, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Суд апеляційної інстанції, як убачається з мотивувальної частини ухвали, відхиляючи доводи апеляційних скарг прокурора та потерпілого ОСОБА_7 , проаналізувавши конкретні обставини справи, дані, що характеризують обвинувачених ОСОБА_11 і ОСОБА_12 , дійшов висновку про обґрунтоване звільнення судом першої інстанції останніх від відбування призначеного покарання з випробуванням та іспитовим строком.

Проте колегія суддів касаційного суду уважає такий висновок суду апеляційної інстанції недостатньо переконливим, аргументованим та таким, що не ґрунтується на матеріалах кримінального провадження, оскільки більшість обставин, врахованих судом першої інстанції при звільненні ОСОБА_11 і ОСОБА_12 від відбування призначеного покарання на підставі ст. 75 КК України (неповнолітні діти, утриманці, хронічні захворювання, досягнення в спорті), існували раніше, але не утримали їх від учинення інкримінованих тяжких злочинів.

Колегія суддів касаційного суду уважає, що суд апеляційної інстанції не здійснив ретельної перевірки доводів апеляційних скарг прокурора та потерпілого ОСОБА_7 щодо безпідставного звільненняОСОБА_11 і ОСОБА_12 від відбування призначеного покарання на підставі ст. 75 КК України.

На думку Суду рішення суду про можливість виправлення засуджених ОСОБА_11 і ОСОБА_12 без відбування покарання з випробуванням прийняті без врахування тяжкості вчинених злочинів, даних про їх особи та конкретних обставин справи.

Крім того, заслуговують на увагу доводи касаційної скарги потерпілого ОСОБА_7 про необґрунтованість судового рішення в частині відшкодування моральної шкоди.

Положенням ч. 1 ст. 129 КПК України передбачено, що суд, ухвалюючи обвинувальний вирок, залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє у ньому.

Частиною 5 статті 128 КПК України визначено, що цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

При цьому суд зобов`язаний усебічно, повно й об`єктивно дослідити обставини справи, з`ясувати характер і розмір витрат, зумовлених злочином, установити злочинний зв`язок між діянням і шкодою, що настала, і дати у вироку належну оцінку таким обставинам.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода може полягати у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

За матеріалами кримінального провадження вбачається, що потерпілим ОСОБА_7 у кримінальному проваджені було заявлено цивільний позов, зокрема, про відшкодування моральної шкоди у розмірі 2000000 грн.

Суд першої інстанції частково задовольнив цивільний позов потерпілого ОСОБА_7 в частині відшкодування моральної шкоди та ухвалив стягнути солідарно з ОСОБА_11 та ОСОБА_12 суму в розмірі 30000 грн, вказавши лише про те, що такий розмір буде відповідати моральним стражданням потерпілого.

Потерпілий ОСОБА_7 у поданій апеляційній скарзі, вказуючи на спричинену діями обвинувачених моральну шкоду, уважав необґрунтованим рішення суду першої інстанції про часткове задоволення цивільного позову в частині відшкодування моральної шкоди.

При цьому ОСОБА_7 вказував на те, що він зазнав фізичних та душевних страждань у зв`язку з постійним страхом за своє життя та здоров`я, а також близьких людей, втратив психологічний спокій та рівновагу, постійно стурбований психологічним та фізичним станом своєї дитини, дружини, яка зазнала значних потрясінь через жахливі погрози їй та неповнолітньому синові, за відновлення фізичного здоров`я його матері. Крім того, зазначає, що він не має можливості продовжувати активне громадське життя через пережитий страх, має незадовільний стан здоров`я, зниження працездатності, втратив довіру до людей.

Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні вказаних доводів апеляційної скарги потерпілого ОСОБА_7 та погодився з рішенням суду першої інстанції в частині часткового задоволення цивільного позову потерпілого ОСОБА_7 щодо відшкодування моральної шкоди.

Проте Суд уважає, що суд апеляційної інстанції з достатньою повнотою не перевірив доводів апеляційної скарги потерпілого ОСОБА_7 в цій частині та фактично не навів жодного обґрунтування свого рішення в цій частині.

З огляду на викладене ухвалу апеляційного суду стосовно ОСОБА_24 і ОСОБА_12 в частині звільнення їх від відбування призначеного покарання на підставі ст. 75 КК України та в частині вирішення цивільного позову потерпілого ОСОБА_7 про відшкодування моральної шкоди не можна вважати законною та обґрунтованою, а тому вона підлягає скасуванню на підставі пунктів 1, 2, 3 ч. 1 ст. 438 КПК України з призначенням нового розгляду провадження в суді апеляційної інстанції, під час якого необхідно врахувати викладене, ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, належним чином умотивувавши свої висновки.

За умови підтвердження обсягу обвинувачення ОСОБА_11 і ОСОБА_12 застосування до них положень ст. 75 КК України слід уважати необґрунтованим.

Керуючись статтями 441, 442 КПК України, Суд