ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 368/807/19

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, Суд дійшов висновку,що подана касаційна скарга захисника не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Згідно з ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За частиною 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Отже, виходячи з наведених положень процесуального закону суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не є підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку. Під час перевірки доводів, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.

Аргументи захисника викладені з метою оспорювання встановлених за результатами судового розгляду обставин з викладенням власної версії подій стосуються по суті невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що згідно зі ст. 438 КПК не є предметом перевірки суду касаційної інстанції. Зазначені обставини перевірив суд апеляційної інстанції.

За результатами перевірки судових рішень не встановлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про винуватість ОСОБА_8 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 370, п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК вказані висновки ґрунтуються на об`єктивно з`ясованих обставинах, які підтверджено доказами, безпосередньо дослідженими під час судового розгляду й оціненими судом згідно зі ст. 94 цього Кодексу. Зміст обставин і доказів докладно наведено у вироку.

Так, постановляючи вирок, суд першої інстанції врахував показання:

засудженого, який своєї вини у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення не визнав і вказав, що до нього підійшов потерпілий для з`ясування стосунків щодо написаної до селищної ради скарги та першим на нього напав, а він з метою захисту і його залякування дістав ніж та завдав йому декілька ударів. Також зазначив, що наміру вбивати потерпілого в нього не було;

потерпілого ОСОБА_9 , який вказав, що у нього з ОСОБА_8 склалися неприязні стосунки. Коли на автостанції він підійшов до нього, між ними виникла сварка, під час якої засуджений витягнув з кишені розкладний ніж і зі словами: «я тебе заріжу», завдав удар у живіт та в ніс, після цього він повалив ОСОБА_8 на землю;

свідків: ОСОБА_10 , який вказав, що бачив сутичку ОСОБА_8 з потерпілим та розкладний ніж в руці засудженого, який він ногою відбив, а потерпілий притиснув ОСОБА_8 до землі; ОСОБА_11 , який пояснив, що бачив, як засуджений лежав на землі, а зверху на ньому сидів потерпілий і в останнього йшла кров з обличчя, а на відстані двох метрів від них лежав ніж.

А також суд узяв до уваги письмові докази: довідку Кагарлицької ЦРЛ від 07 квітня 2019 року № 166, згідно з якою у ОСОБА_9 наявні тілесні ушкодження у виді різаних ран носа та обличчя;

протоколи слідчих дій, а саме: огляду місця події від 07 квітня 2019 року, відповідно до якого на ділянці тротуару навпроти автостанції, розташованої на АДРЕСА_2 виявлений ніж та плями бурого кольору, зовні схожі на кров; огляду предметів від 08 квітня 2019 року, згідно з яким оглянуто DVD-R диск із відеозаписом подій, які відбулися 07 квітня 2019 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_9 ; медичного огляду для встановлення факту вживання психоактивної речовини та стану сп`яніння від 07 квітня 2019 року, відповідно до якого ОСОБА_8 перебував у стані алкогольного сп`яніння (0,58‰);

З`ясувавши фактичні обставини справи, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази у їх сукупності, надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність винуватості ОСОБА_8 у закінченому замаху на умисне вбивство і кваліфікував його дії за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК.

У поданій касаційній скарзі сторона захисту не заперечує факту заподіяння ОСОБА_8 ножем ОСОБА_9 тілесних ушкоджень, однак вважає, що суди попередніх інстанцій дали неправильну юридичну оцінку діям засудженого, оскільки останній, за її твердженням, діяв з неконкретизованим умислом та не мав умислу на вбивство потерпілого, а тому такі дії підзахисного необхідно кваліфікувати за ч. 2 ст. 125 КК.

Верховний Суд відхиляє ці доводи сторони захисту з огляду на таке.

Так, ч. 1 ст. 115 КК передбачено відповідальність за умисне вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, а ч. 2 ст. 125 КК — відповідальність за умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я.

Під час кваліфікації злочинів проти життя і здоров`я особи питання про наявність чи відсутність умислу на вбивство необхідно вирішувати з огляду на сукупність усіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного й потерпілого, що передувала події, їхні стосунки. Визначальним при цьому є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.

Залежно від характеру передбачення суспільно небезпечних наслідків виділяють умисел конкретизований і неконкретизований. Конкретизований умисел – це умисел, за якого особа передбачає конкретний характер суспільно небезпечних наслідків свого діяння, а неконкретизований – за якого особа передбачає можливість настання альтернативних суспільно небезпечних наслідків. Дії винуватого кваліфікуються як замах лише за наявності конкретизованого (визначеного) умислу.

У цій справі суд першої інстанції встановив, що про наявність у ОСОБА_8 визначеного умислу на вбивство ОСОБА_9 свідчить сукупність усіх обставин вчиненого засудженим діяння, зокрема знаряддя злочину (ніж), спосіб нанесення, характер, локалізація тілесних ушкоджень, інтенсивність та цілеспрямованість дій засудженого, а саме завдання п`яти ударів у життєво важливі органи (голову і тулуб) потерпілого, а також поведінка засудженого, який у момент завдання удару потерпілому кричав: «я тебе заріжу».

Зміст досліджених судом фактичних обставин і доказів дали достатні підстави вважати, що ОСОБА_8 , завдаючи ударів ОСОБА_9 , діяв з прямим умислом на заподіяння смерті потерпілому, усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачав їх наслідки у виді смерті потерпілого і бажав їх настання, проте його дії не призвели до заподіяння смерті завдяки діям потерпілого.

Ці висновки місцевого суду перевірив апеляційний суд, який визнав їх обґрунтованими та вмотивованими, навівши достатні аргументи й підстави для прийняття такого рішення.

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, вважає їх правильними. Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність і умотивованість цих висновків, касаційна скарга захисника не містить.

Посилання захисника в касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі № 164/1826/17 (провадження № 51-6292км19) є необґрунтованими, оскільки обставини кримінального провадження, що розглядається, істотно відрізняються від тих, які встановлені у кримінальному провадженні № 164/1826/17. Зокрема, у справі № 164/1826/17 Верховний Суд погодився з рішенням апеляційного суду, який дії особи перекваліфікував з ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК на ч. 1 ст. 121 КК. Так, суд, дослідивши показання засудженого, потерпілого, свідків, дані, що містяться в протоколі огляду місця події, слідчого експерименту, а також врахувавши поведінку засудженого після вчинення злочину, а саме те, що він, маючи можливість підняти ніж та продовжити заподіювати тілесні ушкодження потерпілому, залишив його і сприяв у виклику швидкої допомоги, суд установив відсутність у засудженого умислу на вбивство потерпілого та дійшов висновку, що він діяв з неконкретизованим умислом, допускаючи при цьому можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров`ю потерпілого, так і настання його смерті. У цьому ж кримінальному провадженні, як було зазначено вище, суди встановили, що ОСОБА_8 завдав потерпілому п`ять цілеспрямованих ударів у життєво важливі органи, а смерть ОСОБА_9 не настала завдяки діям потерпілого. Це свідчить про те, що засуджений діяв з конкретним умислом на заподіяння смерті потерпілому, яка не настала з причин, що не залежали від волі засудженого.

Той факт, що в результаті злочинних дій засудженого потерпілому були заподіяні легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров`я, за обставин цього кримінального провадження не спростовує того, що ОСОБА_8 діяв з прямим умислом на заподіяння смерті потерпілому, а є результатом недоведення його злочинного умислу до кінця.

У зв`язку з тим, що суд касаційної інстанції не знаходить підстав для перекваліфікації дій ОСОБА_8 з ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК на ч. 2 ст. 125 КК, тому відхиляє і доводи захисника щодо призначення засудженому покарання у виді штрафу.

Водночас Верховний Суд не вбачає підстав вважати явно несправедливим призначене місцевим судом покарання ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК, оскільки воно відповідає вимогам статей 50, 65 цього Кодексу.

Неспроможними є доводи захисника про ненадання потерпілим належних та допустимих доказів на підтвердження заподіяння йому моральної шкоди в розмірі 30 000 грн.

Так, згідно з положеннями ч. 2 ст. 127 КПК шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Відповідно до ст. 128 КПК особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

З огляду на це під час вирішення цивільного позову суд зобов`язаний об`єктивно дослідити обставини справи, з`ясувати учасників і характер правовідносин, що склалися між ними, встановити розмір шкоди, заподіяної внаслідок вчинення кримінального правопорушення, а також визначити порядок її відшкодування.

Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода, крім іншого, може полягати у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я, в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Із системного аналізу норм ст. 23 ЦК випливає, що під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

При цьому розмір відшкодування моральної шкоди (немайнової) суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Крім того, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

На думку колегії суддів, суд дотримався цих вимог закону в частині вирішення цивільного позову.

Суд першої інстанції, визначаючи розмір відшкодування завданої моральної шкоди, який підлягає стягненню на користь ОСОБА_9 , вказав на те, що така шкода виразилася у душевних стражданнях потерпілого, яких він зазнав у зв`язку з протиправною поведінкою щодо нього і що призвело до порушення його нормальних життєвих зв`язків, втрати душевного спокою та зміни звичного способу життя.

Тому з урахуванням характеру правопорушення, матеріального стану засудженого, ступеня його вини, глибини страждань потерпілого та інших обставин, які мають істотне значення, суд обґрунтовано визначив розмір відшкодування моральної шкоди 30 000 грн.

Таким чином, рішення суду відповідає положенням статей 1167, 1187 ЦК, узгоджується з принципом розумності, виваженості та справедливості, з характером і обсягом моральних страждань потерпілого.

Із таким рішенням погоджується і суд касаційної інстанції, і підстави вважати його невмотивованим відсутні.

Отже, з урахуванням викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно вмотивованими й обґрунтованими і за змістом відповідають вимогам статей 370, 419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися, постановляючи рішення.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування судового рішення, під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено.

Отже, на думку колегії суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду, касаційну скаргу захисника необхідно залишити без задоволення, а постановлені щодо ОСОБА_8 судові рішення — без зміни.

Керуючись статтями433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд