ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 185/4806/18

1.Описова частина

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив стягнути з відповідача борг за договором позики в розмірі 980 307,69 грн, три відсотки річних за період з 01 лютого 2018 року по 31 травня 2018 року в розмірі 9 668,40 грн і за період з 01 червня 2018 року по 10 квітня 2019 року в розмірі 25 219,42 грн, відсотки в розмірі облікової ставки Національного банку України в розмірі 70 219,38 грн.

Позов мотивовано тим, що 22 грудня 2017 року він позичив ОСОБА_2 35 000 дол. США, які відповідач зобов`язався повернути в строк до 31 січня 2018 року. Грошові кошти відповідач у визначений термін не повернув, а тому просив стягнути заборгованість з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, судові витрати в розмірі 8 810 грн.

ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просив визнати договір позики недійсним. Мотивував тим, що не отримував грошових коштів у позивача в борг, договору позики не укладав, а розписку він склав під психологічним тиском позивача. Сторони тривалий час перебували у відносинах підпорядкування та спільно вели справи, пов`язані з діяльністю різних суб`єктів господарювання. Розписку, на яку посилається позивач як на підтвердження договору позики, відповідач написав на вимогу позивача на підтвердження наявної між сторонами домовленості щодо компенсації частини втрачених активів у Автономній Республіці Крим, які знаходились під його контролем. ОСОБА_2 грошові кошти за втрачені в Криму активи не отримав тому повернути ОСОБА_1 не зміг.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2021 року в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами не було укладено договору позики та як зміст розписки від 22 грудня 2017 року, виданої ОСОБА_2 ОСОБА_1 не містить відомостей про передачу позивачем грошових коштів та отримання відповідачем цих грошових коштів, що є істотною умовою договору позики. З урахуванням викладеного суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 не доведено факт укладення з ОСОБА_2 договору позики на 35 000 дол. США, що є підставою для відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 . Зустрічний позов також не підлягає задоволенню, оскільки судом не встановлено порушеного права ОСОБА_2 .

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2021 року залишено без змін.

Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, зазначив про те, що місцевий суд дійшов вірного висновку про те, що позивач не довів факту укладення між сторонами договору позики, а надана позивачем розписка не містить в собі відображення факту передачі позивачем грошових коштів відповідачеві в борг, а відтак не містить ознак договору позики. Зміст підписаної відповідачем розписки не містить зобов`язання, визначеного статтею 1046 ЦК України. Фактичні обставини, зазначені у розписці, та юридична природа цього документа не свідчить про виникнення правовідносин позики між сторонами, у зв`язку із чим неукладений правочин не може бути визнаний недійсним.

Аргументи учасників справи

Узагальнені доводи вимог касаційної скарги

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 жовтня 2021 року, які просив скасувати в частині відмови в задоволенні його позову та в цій частині ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що боргова розписка про отримання коштів підписана власноручно ОСОБА_2 , є документом, який виданий боржником кредитору, тобто ОСОБА_1 , за договором позики, що підтверджує його укладення і умови цього договору, засвідчує отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 певної грошової суми.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі № 707/2606/16-ц, від 23 травня 2018 року в справі № 171/1456/15-ц та постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Судові рішення в частині відмови в задоволенні зустрічного позову до суду касаційної інстанції не оскаржено та предметом перегляду не є (стаття 400 ЦПК України).

Узагальнені доводи відзиву на касаційну скаргу

У грудні 2021 року ОСОБА_2 звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду із відзивом на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просив зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Зазначає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо відмови у задоволенні первісного позову на підставі того, що позивачем не було доведено факт укладання договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на суму 35 000 дол. США.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2021 року відкрито провадження у вказаній справі та витребувано цивільну справу № 185/4806/18 з Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області.

Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 12 травня 2022 року вказану справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що 22 грудня 2017 року ОСОБА_2 видав ОСОБА_1 розписку, в якій вказав, що зобов`язується повернути борг в сумі 35 000 дол. США у строк до 31 січня 2018 року.

ОСОБА_1 у зазначений строк борг не повернув.

2.Мотивувальна частина

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики в строк та в порядку, що передбачені договором.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Зазначений правовий висновок зроблено Верховним Судом України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та постанові від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Таким чином, надана ОСОБА_2 розписка від 22 грудня 2017 року, з якої вбачається, що відповідач зобов`язався повернути суму боргу в зазначений строк, є тим документом, що підтверджує виникнення у сторін правовідносин за договором позики.

При цьому наявність боргової розписки у позивача підтверджує факт наявності боргу.

За таких обставин, колегія суддів вважає недоведеним факт повернення відповідачем позивачу грошових коштів за правилами статті 545 ЦК України, оскільки боргова розписка залишилася у позивача.

Суди не встановили справжню правову природу укладеного між сторонами договору та дійшли помилкового висновку про не укладення договору позики.

Вимоги позову ОСОБА_1 про стягнення суми боргу за договором позики є обґрунтованими, оскільки матеріалами справи підтверджено наявність між сторонами правовідносин за договором позики, дійсність та достовірність договору позики не спростована, факт отримання грошей підтверджений належними доказами у справі.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Ураховуючи вищевказані обставини, у відповідності до частини другої статті 625 ЦК України відповідач зобов`язаний сплатити позивачу суму боргу в розмірі 980 307,69 грн, а також 3% річних з простроченої суми за період з 01 лютого 2018 року по 10 квітня 2019 року в розмірі грн. (в межах заявлених позовних вимог) в розмірі 34 887 грн.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Розмір процентів за користування грошовими коштами у договорах позики (боргових розписках) сторонами не визначений.

На користь позивача підлягають стягненню проценти, нараховані до спливу визначеного в розписці строку, на який надано кошти, тобто до 31 січня 2018 року в розмірі 15 738,63, оскільки після зазначеної дати, в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, провадження № 14-10цс18.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення первісного позову.

За вказаних обставин Верховний Суд приймає аргументи касаційної скарги про порушення судом судами попередніх інстанцій норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неправильне врахування висновків Верховного Суду, що призвело до порушення прав позивача.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б» та «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Таким чином, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій в сумі 39 645 грн.

Крім того, за змістом частин першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Відповідно до частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з частинами п`ятою, шостою статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Установлено, що розмір витрат позивача на правничу допомогу у суді першої інстанції становить 7 200 грн відповідно до договору про надання правової допомоги від 11 січня 2019 року.

Клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката відповідач не подавав.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Ураховуючи наведене, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 7 200 грн витрат на правничу допомогу, що буде пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду