ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 310/9447/18

ОПИСОВА ЧАСТИНА

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) про захист прав споживачів, стягнення відсотків за депозитним договором, трьох відсотків річних та неустойки (пені).

На обґрунтування позовних вимог посилався на таке. 30 травня 2011 року між ним та Публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», укладений договір депозитного вкладу «Стандарт з щомісячною виплатою %» № SAMDN25000716891924 терміном на 12 місяців, сума вкладу 10 000 дол. США, зі сплатою 8,5 % річних.

31 травня 2013 року між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладений договір депозитного вкладу «Стандарт на 12 міс» № SAMDN25000735577320 на розміщення депозитного вкладу терміном на 366 днів, до 31 травня 2014 року включно, з сумою вкладу 10 000 дол. США з відсотковою ставкою 9,75 % річних. Банк за умовами договору № SAMDN25000735577320 відкрив позивачу особистий рахунок за вкладом № НОМЕР_1 та рахунок № НОМЕР_2 для зарахування відсотків за вкладом.

У зв`язку з неповерненням відповідачем депозитів після закінчення терміну їх дії у жовтні 2015 року він звернувся до суду з позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про витребування суми депозиту за договорами від 30 травня 2011 року № SAMDN25000716891924 та від 31 травня 2013 року № SAMDN25000735577320 у розмірі 20 000 дол. США.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 15 червня 2016 року та постановою Верховного Суду від 29 серпня 2018 року, стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суму депозиту у розмірі 20 000 дол. США, проте вказане рішення відповідач не виконав.

Крім того, рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 квітня 2016 року встановлено, що договір банківського вкладу SAMDN25000716891924, укладений 30 травня 2011 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» на суму 10 000 дол. США, пролонговано до 31 травня 2013 року шляхом укладання наступного договору № SAMDN25000735577320 на загальну суму 20 000 дол. США.

Посилаючись на вказані обставини, позивач просив стягнути на його користь з відповідача відсотки за договором банківського вкладу від 31 травня 2013 року № SAMDN25000735577320 за період з січня 2014 року до травня 2014 року у розмірі 806,72 дол. США, відсотки за користування грошовими коштами за договором банківського вкладу від 31 травня 2013 року № SAMDN25000735577320 за період з 01 червня 2014 року до 05 листопада 2018 року у розмірі 886,03 дол. США; три відсотки річних у розмірі 2 658,08 дол. США та неустойку (пеню) відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-ХІІ) у розмірі 109 500,00 дол. США з конвертацією вказаних сум в національну валюту на день здійснення платежу.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 05 лютого 2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 09 липня 2019 року, позов задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 відсотки за договором банківського вкладу від 31 травня 2013 року № SAMDN25000735577320 за період з 01 січня 2014 року до 08 листопада 2018 року у розмірі 1 394,92 дол. США, три відсотки річних за прострочення повернення вкладу у розмірі 73 119,80 грн, пеню на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІу розмірі 548 473,84 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що відповідач допустив триваюче порушення прав позивача щодо повернення вкладів та виплати нарахованих на суми вкладів відсотків за користування коштами вкладника, внаслідок чого були порушені права позивача як користувача банківських послуг, а отже, останній має право вимагати повернення відсотків за договорами банківських вкладів, сплати трьох відсотків річних та пені, нарахованої в межах річного строку.

У липні 2019 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулосядо Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 05 лютого 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 липня 2019 року скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

На обґрунтування касаційної скарги посилалося на те, що суди неправильно розрахували відсотки, не застосували наслідки спливу позовної давності до вимог про стягнення трьох відсотків річних, в цій частині вийшли за межі позовних вимог. Суди неправильно застосували норму частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не врахували, що розмір неустойки не може значно перевищувати розміру збитків, а визначаючи розмір неустойки, суд має дотримуватися принципу пропорційності, розумності та справедливості. Формулу нарахування пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ, яканаведена у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 759/13827/15-ц (провадження № 61-5543св18), суди не застосували.

У вересні 2019 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 , у якому він просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

На обґрунтування відзиву посилався на те, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про необхідність стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» відсотків, здійснивши належні розрахунки. Щодо пені, то вона має вираховуватися залежно від суми усіх коштів, які утримував банк.

Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2019 рокувідкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.

Ухвалою Верховного Суду від 26 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 30 вересня 2020 року касаційне провадження у справі зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 320/5115/17.

Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2021 року касаційне провадження у цій справі поновлено.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у липні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.

Частиною першою статті 402 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувані рішення не відповідають.

Суди встановили, що рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 15 червня 2016 року та постановою Верховного Суду від 29 серпня 2018 року, стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суму депозиту у розмірі 20 000,00 дол. США.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 квітня 2016 року встановлено факт, що договір банківського вкладу № SAMDN25000716891924, укладений 30 травня 2011 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» на суму 10 000,00 дол. США, було пролонговано 31 травня 2013 року шляхом укладання договору № SAMDN25000735577320 на загальну суму 20 000,00дол.США.

Встановлено, що рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 квітня 2016 року не виконано, банк не повернув позивачу суму банківського вкладу в розмірі 20 000,00 дол. США.

Щодо вирішення вимог про стягнення відсотків за договором банківського вкладу

Між сторонами у цій справі існували зобов`язальні правовідносини з договору банківського вкладу.

За рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 15 червня 2016 року та постановою Верховного Суду від 29 серпня 2018 року, стягнуто грошові кошти, внесені позивачем за договором банківського вкладу.

Звертаючись до суду, позивач з посиланням на статтю 1070 ЦК України просив стягнути відсотки за договором банківського вкладу від 31 травня 2013 року № SAMDN25000735577320 за період з січня 2014 року до травня 2014 року у розмірі 806,72 дол. США та відсотки за користування грошовими коштами за договором банківського вкладу від 31 травня 2013 року № SAMDN25000735577320 у розмірі 886,03 дол. США за період з 01 червня 2014 року до 08 листопада 2018 року (день звернення позивача з позовом).

Згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Отже, після закінчення строку дії договору банківського вкладу відсотки на суму вкладу нараховуються у розмірі, який відповідає розміру відсотків за вкладом «на вимогу», якщо інший розмір процентів не погоджений сторонами.

Аналогійний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).

Укладений сторонами договір банківського вкладу передбачає строк оформлення вкладу до 31 травня 2014 року включно зі сплатою відсотків у розмірі 9,75 % річних щомісячно, однак не містить визначеного розміру відсоткової ставки за користування грошовим вкладом у разі неповного виконання зобов`язань за договором після закінчення терміну його дії.

Відповідно до наказу від 05 січня 2004 року № 07 за підписом голови правління банку була встановлена відсоткова ставка за вкладами «на вимогу» у розмірі 1 % річних. Рішенням комітету управління активами і пасивами банку від 25 квітня 2017 року з 04 травня 2017 року відсоткова ставка за депозитами фізичних осіб в національній та іноземній валюті за рахунком «на вимогу» встановлена у розмірі 0,01 % річних.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Згідно з частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Вимоги про стягнення відсотків за договором банківського вкладу та трьох відсотків річних, передбачених статтею 625 ЦК України, позивач заявив за період, який перевищує три роки.

Заперечуючи проти позову, банк просив застосувати наслідки спливу позовної давності.

Суди, відхиляючи таку заяву, виходили з того, що рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 15 червня 2016 року та постановою Верховного Суду від 29 серпня 2018 року, стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суму депозиту у розмірі 20 000,00 дол. США. Розгляд справи тривав з жовтня 2015 року (з моменту звернення позивача до суду першої інстанції) до 29 серпня 2018 року (винесення постанови Верховним Судом у зазначеній справі).

Враховуючи, що ПАТ КБ «ПриватБанк» оспорювало факт укладення договору банківського вкладу з позивачем, а рішення апеляційного суду, яким було встановлено укладення спірного договору банківського вкладу, було зупинено, ці обставини істотно утруднювали своєчасне подання позову про стягнення відсотків за договором, трьох відсотків річних та пені.

Зважаючи на викладене, суд першої інстанції вважав причину пропуску позовної давності поважною.

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги щодо наслідків спливу позовної давності.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункти 61, 62), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19, пункти 5.43, 5.44) та у справі № 911/3677/17 (провадження №12-119гс19, пункти 6.43, 6.44).

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (пункт 23.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18)).

Оцінюючи поважність зазначених причин пропущення позивачем строку звернення до суду, Верховний Суд зазначає таке.

За змістом статті 267 ЦК Українисплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому, так і в позасудовому порядку.

Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

Як на поважність причин пропущення позовної давності, з чим погодилися суди попередніх інстанцій, позивач посилався на те, що враховуючи, що ПАТ КБ «ПриватБанк» оспорювало факт укладення договору банківського вкладу з позивачем, а рішення апеляційного суду, яким було встановлено укладення спірного договору банківського вкладу, було зупинено, ці обставини істотно утруднювали своєчасне подання позову про стягнення відсотків за договором, трьох відсотків річних та пені.

Проте указані обставини не можуть вважатися у цьому конкретному випадку поважними причинами пропущення позовної давності, оскільки об`єктивно не перешкоджали позивачу пред`явити вимоги про стягнення відсотків та пені у зв`язку з несвоєчасним поверненням вкладу.

З урахуванням наведеного, вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню, оскільки розгляд справи про витребування суми депозиту не є поважною причиною пропущення позовної давності у справі за позовом про стягнення відсотків за договором банківського вкладу, а тому відсотки за договором банківського вкладу підлягають стягненню в межах трирічного строку.

Отже, оскільки позивач звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення відсотків за договором банківського вкладу08 листопада 2018 року, то стягненню підлягають відсотки за період з 08 листопада 2015 року до 08 листопада 2018 року, тобтоза 1096 днів.

Відсотки за період з 08 листопада 2015 року до 03 травня 2017 року мають розраховуватися за ставкою 1 % річних: 20 000 дол. США х 1 % / 365 днів х 542 днів = 296,99 дол. США. За період з 04 травня 2017 року до 08 листопада 2018 року (553 дні) - за відсотковою ставкою 0,01% річних: 20 000 дол. США х 0,01 % / 365 днів х 553 днів = 3,03 дол. США. Загальна сума нарахованих відсотків з 08 листопада 2015 року до 08 листопада 2018 рокустановить 300,02 дол. США.

З наведених підстав судові рішення підлягають скасуванню в частині вирішення вимоги про стягнення відсотків за договором банківського вкладуз ухваленням у цій частині нового рішення про часткове задоволення позову.

Щодо вирішення вимог про нарахування трьох відсотків річних за частиною другою статті 625 ЦК України

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У контексті статей 524, 533-535, 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), це таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб.

Положення статті 11 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Тобто відповідно до положень статті 11 ЦК України рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов`язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, - за наявності прямої вказівки про це в законі.

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує таке зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

Приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу ІІІ книги 5 цього Кодексу), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу ІІІ книги 5 цього Кодексу).

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт).

Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження

№ 14-16цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18).

Після ухвалення судового рішення про стягнення суми вкладу за договором банківського вкладу в судовому порядку банк не звільняється від відповідальності за порушення виконання зобов`язань згідно зі статтею 625 ЦК України, частиною другою якої встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У такому випадку Верховний Суд визначає порядок обчислення трьох відсотків річних за формулою: сума вкладу за рішенням суду від 12 квітня 2016 року (з урахуванням моменту набрання ним чинності - 15 червня 2016 року) х 876 (кількість днів прострочення виконання рішення суду) х 3 (розмір відсотків, встановлених частиною другою статті 625 ЦК України) / 100 / 365 (днів у році).

Верховний Суд враховує, що відповідно до частини першої статті 223 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої та апеляційної інстанцій, рішення суду набирало законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Згідно з частиною першою статті 319 ЦПК України рішення або ухвала апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення.

Верховний Суд враховує, що грошове зобов`язання між сторонами виражене в іноземній валюті - доларах США, тому при розрахунках відсотків та інших стягнень за основу береться розрахунок заборгованості в доларах США, що відповідає практиці Великої Палати Верховного Суду.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

У статті 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України.

Однак заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено в договорі, чинне законодавство не містить.

З аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта - єдиний законний платіжний засіб на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти, - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці на тимчасово окупованій території України.

Томуяк укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема вкладу, не суперечить чинному законодавству.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 757/6367/13-ц (провадження № 14-422цс18), від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18) та № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження

№ 14-600цс18) та від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20).

Отже, як вклад, так і нарахування на нього мають здійснюватися в тій валюті, яка була внесена на банківські рахунки фізичними особами, і при розрахунку трьох відсотків річних має братися за основу розмір заборгованості, визначений у відповідній валюті.

Особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень при обчисленні боргу в іноземній валюті визначені у статті 49 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження».

Відповідно до частини третьої вказаної статті у разі обчислення суми боргу в іноземній валюті виконавець у результаті виявлення у боржника коштів у відповідній валюті стягує такі кошти на валютний рахунок органу державної виконавчої служби, а приватний виконавець - на відповідний рахунок приватного виконавця для їх подальшого перерахування стягувачу. У разі виявлення коштів у гривнях чи іншій валюті виконавець за правилами, встановленими частинами першою і другою цієї статті, дає доручення про купівлю відповідної валюти та перерахування її на валютний рахунок органу державної виконавчої служби, а приватний виконавець - на відповідний рахунок приватного виконавця.

Саме таким чином необхідно діяти у випадку примусового виконання грошового зобов`язання, визначеного в іноземній валюті, про що зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18).

З наведених підстав стягнення відповідних сум судом першої інстанції в національній валюті є помилковим.

Крім того, судами попередніх інстанцій помилково визначено період, за який стягуються три відсотки річних.

Так, три відсотки річних розраховуються з урахуванням боргу у розмірі 20 000,00 дол. США, помноженого на кількість днів прострочення, з дня набрання судовим рішенням від 12 квітня 2016 року законної сили - 15 червня 2016 року до дати вказаної в прохальній частині позовної заяви, - 08 листопада 2018 року, що становить 876 днів, помноженого на 3 (розмір відсотків, встановлений частиною другою статті 625 ЦК України), поділеного на 100 (визначення у відсотках) та поділеного на 365 (днів у році) (20 000,00 дол. США х 3 х 876 днів / 365 днів / 100 = 1 440,00 дол. США (період з 15 червня 2016 року до 08 листопада 2018 року)).

Тому, ураховуючи визначений період прострочення та формулу розрахунку відсотків відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, судові рішення в частині стягнення трьох відсотків річних за невиконання грошового зобов`язання необхідно скасувати, ухвалити у цій частині нове рішення про часткове задоволення позову.

Щодо вирішення вимог про стягнення неустойки (пені) відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ

Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Згідно зі статтею 1 Закону № 1023-ХІІ споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ, у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі.

Договір банківського вкладу (депозиту) належить до виплатних договорів за ознакою наявності в банку обов`язку виплатити вкладнику крім суми вкладу, також і проценти на неї або дохід в іншій формі (статті 1058, 1061 ЦК України).

У загальноприйнятому розумінні поняття «вартість послуги» - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу.

При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.

Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 «Банківський вклад» глави 71 та параграфа 1 «Загальні положення про банківський рахунок» глави 72 ЦК України як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів.

З урахуванням розширеного змісту поняття «послуга», прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов`язані з ним норми необхідно трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності - трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ необхідно трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору.

Тобто обов`язок банку за договором банківського вкладу (депозиту) повернути суму вкладу безумовно є грошовим, однак обов`язок повернення суми вкладу не зумовлює відплатність договору банківського вкладу (депозиту), через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.

Таким чином, пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ базою нарахування пені необхідно вважати розмір відсотків на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження

№ 14-184цс20).

Встановлено, що ОСОБА_1 у позовній заяві просив стягнути пеню відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ у розмірі 109 500,00 дол. США, яку нараховував на суму банківського вкладу.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК Українисудове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Тому з урахуванням наведених висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), відповідно до яких частина п`ята статті 10 Закону № 1023-ХІІ розповсюджується на нарахування пені на розмір відсотків на суму вкладу, рішення судів попередніх інстанцій в частині стягнення пені згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ у розмірі 548 473,84 грн підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні зазначеної позовної вимоги.

Верховний Суд звертає увагу, що формулюючи нову правову позицію у питанні застосування частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ, згідно з якою базою нарахування пені необхідно вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України), і що сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ (пункт 67), Велика Палата Верховного Суду не зазначила про відступлення від іншої правової позиції.

Зокрема, йдеться про висновок, що міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, згідно з яким пеня відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ має визначатися у розмірі трьох відсотків від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

Водночас у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Тому у спірному випадку у питанні тлумачення та застосування частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ врахуванню підлягає саме правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20).

Згідно із частинами першою, другою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, оскаржувані судові рішення не можуть вважатися законними та обґрунтованими, а тому відповідно до статті 412 ЦПК України підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову з наведених підстав у частині вимог про стягнення відсотків за договором банківського вкладу та трьох відсотків річних за частиною другою статті 625 ЦК України та про відмову у задоволенні вимоги про стягнення неустойки (пені) відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

При зверненні до суду із цим позовом позивач сплатив судовий збір за вимоги про стягнення відсотків за депозитним договором та трьох відсотків річних. За вимоги про стягнення неустойки (пені) судовий збір не сплачував, посилаючись на те, що є споживачем, який на підставі частини третьої статті 22 Закону № 1023-ХІІ звільнений від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 4 Закону України від 08 липня 2017 року № 3674-VI «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана, зокрема, фізичною особою, судовий збір встановлюється у розмірі 1 відсотка від ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (704,80 грн) та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (встановлено обмеження - 8 810,00 грн).

Згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» прожитковий мінімум на одну особу з розрахунку на місяць становив 1 762,00 грн.

Ціна позову становила 3 176 096,82 грн.

За результатами касаційного перегляду рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовано, стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 1 740,02 дол. США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 08 листопада 2018 року (1 дол. США - 27,90 грн) становить 48 546,55 грн, тобто позов задоволено на 1,53 % (48 546,55 грн х 100 / 3 176 096,82 грн).

Відповідач сплатив судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг 13 215,00 грн та 17 620,00 грн відповідно.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про скасування судових рішень першої і апеляційної інстанцій у відповідній частині та ухвалення нового рішення, а ОСОБА_1 як споживач звільнений від сплати судового збору, то АТ КБ «ПриватБанк» необхідно компенсувати сплачений за подання апеляційної та касаційної скарг судовий збір у розмірі 30 363,22 грн (13 215,00 грн + 17 620,00 грн) х 98,47 %) за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду