ПОСТАНОВА Касаційний господарський суд ВС у справі № 916/731/21

1.1. У березні 2021 року Перший заступник керівника Київської окружної прокуратури міста Одеси звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Квантум" (далі - ТОВ "Компанія Квантум") про:

- припинення права власності ТОВ "Компанія Квантум" на земельну ділянку площею 0,1520 га, кадастровий номер 5110136900:32:008:0009, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, шляхом скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (реєстраційний номер 1415312851101);

- витребування у ТОВ "Компанія Квантум" на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради земельної ділянки, загальною площею 0,1520 га (кадастровий номер 5110136900:32:008:0009), розташованої за адресою: АДРЕСА_1.

Обґрунтовуючи позовні вимоги прокурор зазначив про те, що територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради, як законний власник земельної ділянки площею 0,152 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, рішень щодо її відчуження не приймала та право власності внаслідок укладення угод особами, які не мали прав на неї, не припиняла, відповідно спірна земельна ділянка підлягає витребуванню у ТОВ "Компанія Квантум". При цьому звернення прокурора із заявленим позовом обґрунтовано порушенням інтересів держави, що полягає в незаконному позбавленні територіальної громади міста Одеси належних їй на праві власності земельних ділянок, а підставою для подання позову стала необхідність захисту економічних інтересів держави, частиною яких є стале та належне функціонування місцевого самоврядування, дотримання встановленого Конституцією України принципу верховенства права, задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання щодо повернення земель, які вибули з комунальної власності з порушенням закону.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 28.02.2013 у справі № 1512/10136/2012 задоволено позов прокуратури м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради та:

- визнано недійсним розпорядження Овідіопольської районної державної адміністрації Одеської області від 16.12.2003 № 904 "Про включення земельної ділянки, якою користується Відкрите акціонерне товариство (далі - ВАТ) "БМУ-18", до переліку земель несільськогосподарського призначення, що підлягають продажу в 2003 - 2004 роках";

-визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1520 га по АДРЕСА_1, укладений 23.12.2003 між Овідіопольською районною державною адміністрацією Одеської області та ВАТ "БМУ-18" та посвідчений приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Курчан Н. Ф., реєстровий № 6924;

визнано недійсним та скасовано державний акт серії ЯЖ № 474111 на право власності на земельну ділянку, площею 0,1520 га, розташовану на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110136900:32:008:0009, виданий на ім`я ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , зареєстрований 04.11.2008 в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Одеською регіональною філією державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", за № 010850501510;

-скасовано реєстрацію права власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на земельну ділянку площею 0,1520 га, розташовану на АДРЕСА_1 , в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010850501510 від 04.11.2008;

-витребувано земельну ділянку площею 0,1520 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , загальною вартістю 1 863 307,20 грн з незаконного володіння ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на користь Одеської міської ради.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 22.06.2015 у справі № 1512/10136/2012 рішення Київського районного суду м. Одеси від 28.02.2013 у цій справі залишено без змін, отже, вищезазначене судове рішення Київського районного суду м. Одеси набрало законної сили 22.06.2015.

Таким чином, згідно з рішенням Київського районного суду м. Одеси від 28.02.2013 законним власником спірної земельної ділянки площею 0,1520 га, кадастровий номер 5110136900:32:008:0009, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , є територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради.

На виконання вказаного рішення Київського районного суду м. Одеси від 28.02.2013 у справі № 1512/10136/2012 державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Рубан М.О. прийнято рішення (індексний номер: 28883610 від 23.03.2016) про скасування права власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на земельну ділянку площею 0,1520 га, кадастровий номер 5110136900:32:008:0009, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

15.11.2017 державним реєстратором Юридичного департаменту Одеської міської ради Баховою Вікторією Іванівною було зареєстровано за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради право власності на земельну ділянку площею 0,1520 га, кадастровий номер 5110136900:32:008:0009, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , про що зроблено запис про право власності від 15.11.2017 № 23507325. У якості підстав для виникнення права власності вказано рішення Київського районного суду м. Одеси від 28.02.2013 у справі № 1512/10136/2012.

23.10.2015 між ТОВ "Стандарт Фінанс Груп" та ОСОБА_8 було укладено договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 12.06.2007, пунктом 1.3 якого визначено, що предметом іпотеки за договором іпотеки, право вимоги за яким відступається за цим договором є: земельна ділянка, площею 0,1520 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний договір про відступлення права вимоги від 23.10.2015 посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Немм О.В. та зареєстровано в реєстрі за № 1879.

При цьому, 30.09.2016 громадянами ОСОБА_9 та ОСОБА_8 було подано приватному нотаріусу Одеського міського нотаріального округу Янковській О.С. заяву, в якій висловлено прохання передати ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 вимогу про усунення порушень наступного змісту: "12.06.2007 між АТ "Райффазен Банк Аваль" та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 014/2145/85/76425, відповідно до умов якого ОСОБА_1 повинна сплатити кредит в розмірі 49 735,00 дол. США зі строком повернення до 12.06.2027 зі сплатою процентної ставки за користування кредитними коштами в розмірі 14,1% річних. Якщо в строк, визначений у даній вимозі, заборгованість за вищезазначеними кредитними договорами не буде погашена у повному обсязі, ОСОБА_8 ініціюватиме звернення стягнення на предмет іпотеки за договорами іпотеки, а саме на земельну ділянку площею 0,1520 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110136900:32:008:0009 шляхом продажу третім особам або шляхом набуття права власності на предмет іпотеки відповідно до ст. 37, 38 Закону України "Про іпотеку"".

01.03.2019 державним реєстратором Комунального підприємства "Агенція реєстраційних послуг" Манютою Сергієм Васильовичем прийнято рішення (індексний номер: 28883610 від 01.03.2019) про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_8 на земельну ділянку площею 0,1520 га, кадастровий номер 5110136900:32:008:0009, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . В якості підстав для внесення запису вказано: договір про внесення змін та доповнень, серія та номер 1248, виданий 12.10.2010 р., видавник: ЛН ОМНО Скопелідіс Т.Г.; повідомлення про вручення, серія та номер: 6512101643282, видавник: Укрпошта; договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, серія та номер: 1879, виданий 23.10.2015 р., видавник: ПН КМНО Немм О.В.; заява (вимога про усунення порушень), серія та номер: 1117, виданий 30.09.2016, видавник: ПН ОМНО Янковська О.С.; іпотечний договір (дублікат від 18.11.2016 р. № 1198, ПН ОМНО Скопелідіс Т.Г.), серія та номер 1322, виданий 15.06.2007, видавник: ПН ОМНО Скопелідіс Т. Г.; відомості з ДЗК, серія та номер: 8309509, виданий 26.02.2019, видавник: Державний земельний кадастр; Закон України "Про іпотеку" (ст.ст. 23, 37), серія та номер: 898-ІV, виданий 05.06.2003., видавник: Верховна Рада України; повідомлення про вручення, серія та номер: 6512202945980, видавник: Укрпошта; заява (вимога про усунення порушень), серія та номер 1116, виданий 30.09.2016, видавник: ПН ОМНО Янковська О.С.; іпотечний договір, серія та номер: 1316, виданий 15.06.2007, видавник: ПН ОМНО Скопелідіс Т.Г.; повідомлення про вручення, серія та номер: 6507202374815, видавник: Укрпошта; заява (вимога про усунення порушень), серія та номер: 1115, виданий 30.09.2016, видавник: ПН ОМНО Янковська О.С.; іпотечний договір, серія та номер: 1317, виданий 15.06.2007 р., видавник: ПН ОМНО Скопелідіс Т.Г.; повідомлення про вручення, серія та номер 6506203689708, видавник: Укрпошта; заява (вимога про усунення порушень), серія та номер: 1113, виданий 30.09.2010 р., видавник: ПН ОМНО Янковська О.С.; іпотечний договір, серія та номер: 1318, виданий 15.06.2007 р., видавник: ПН ОМНО Скопелідіс Т. Г.; повідомлення про вручення, серія та номер: 6512101643312, видавник: Укрпошта; заява (вимога про усунення порушень), серія та номер: 1114, виданий 30.09.2016, видавник: ПН ОМНО Янковська О.С.; іпотечний договір, серія та номер: 1319, виданий 15.06.2007, видавник: ПН ОМНО Скопелідіс Т. Г.; повідомлення про вручення, серія та номер: 6512101643258, видавник: Укрпошта; заява (вимога про усунення порушень), серія та номер: 1111, виданий 30.09.2016, видавник: ПН ОМНО Янковська О.С.; іпотечний договір, серія та номер: 1320, виданий 15.06.2007, видавник: ПН ОМНО Скопелідіс Т.Г.; повідомлення про вручення, серія та номер: 6512101643266, видавник: Укрпошта; заява (вимога про усунення порушень), серія та номер: 1112, виданий 30.09.2016, видавник: ПН ОМНО Янковська О.С.; іпотечний договір, серія та номер: 1321, виданий 15.06.2007, видавник: ПН ОМНО Скопелідіс Т. Г.

На підставі вказаного рішення державного реєстратора комунального підприємства "Агенція реєстраційних послуг" Манюти С. В. від 01.03.2019 (індексний номер рішення: 45768305) про проведення державної реєстрації права приватної власності на земельну ділянку за Дерепою О. О. 01.03.2019 припинено право комунальної власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради на спірну земельну ділянку площею 0,1520 га, кадастровий номер 5110136900:32:008:0009, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

15.09.2020 державним реєстратором Великодолинської селищної ради Овідіопольського району Одеської області Турецьким О. С. прийнято рішення (індексний номер: 5405019) про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ТОВ "Компанія Квантум", при цьому підставою для державної реєстрації зазначено акт приймання-передачі майна до статутного капіталу, серія та номер 1, виданий 11.09.2020, видавник: ТОВ "Компанія Квантум", ОСОБА_8 .

Прокурор вважає, що державним реєстратором незаконно, в порушення вимог чинного законодавства було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на приналежну територіальній громаді земельну ділянку на підставі угод, укладених між сторонами, які не були власниками цієї земельної ділянки, при наявній реєстрації права власності на цю земельну ділянку за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради, у зв`язку з чим і звернувся до суду із відповідним позовом.

3.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 23.07.2021у справі № 916/731/21, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.11.2021, позов задоволено частково, скасовано державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за реєстраційним номером 1415312851101 щодо права власності ТОВ "Компанія Квантум" на спірну земельну ділянку та витребувано її у ТОВ "Компанія Квантум" на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради. В задоволенні іншої частини вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, аргументовано тим, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 28.02.2013 у справі № 1512/10136/2012 встановлено, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника Одеської міської ради поза його волею всупереч чинному законодавству, що підтверджується як відсутністю будь-яких погоджень з боку Одеської міської ради та його виконавчих органів, так і на подальше відчуження майна, у зв`язку з чим судом, зокрема, витребувано вказану земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на користь Одеської міської ради. Разом з тим, територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради як законний власник спірної земельної ділянки, площею 0,1520 га (кадастровий номер 5110136900:32:008:0009), розташована за адресою: АДРЕСА_1 , рішень щодо її відчуження в подальшому не приймала, право власності на вказану земельну ділянку не припиняла.

Матеріали справи не містять доказів прийняття Одеською міською радою відповідних рішень про передачу спірної земельної ділянки у власність інших осіб, зокрема, ОСОБА_8 , за якою 01.03.2019 зареєстровано право власності на неї, та яка в подальшому на підставі акта приймання-передачі майна від 11.09.2020 № 1 передала спірну земельну ділянку до статутного капіталу відповідача щодо якого в подальшому державним реєстратором Великодолинської селищної ради Овідіопольського району Одеської області Турецьким О.С. прийнято 15.09.2020 рішення про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за відповідачем.

Не прийнято до уваги посилання відповідача на правомірність набуття ОСОБА_8 права власності на спірну земельну ділянку на підставі іпотечного договору, оскільки припинення або визнання недійсними іпотечних договорів, укладених ще у 2007 році між тодішніми власниками спірної земельної ділянки, жодним чином не вирішувалося, у т.ч. під час розгляду справи № 1512/10136/2012 та ухвалення 28.02.2013 рішення, на яке посилається позивач.

Оскільки ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 не були власниками земельної ділянки, відповідно предмет договору іпотеки був відсутній. Більш того, на час реєстрації права власності за ОСОБА_8 - 01.03.2019, законним власником земельної ділянки була територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради. Відтак, після набрання чинності судовим рішенням Київського районного суду м. Одеси від 28.02.2013 у справі № 1512/10136/2012 , відповідно припиняються зобов`язання щодо переданої спірної земельної ділянки в іпотеку вказаними вище особами.

З огляду на викладене, державним реєстратором Манютою С. В. у порушення вимог чинного законодавства при наявній в Державному реєстрі прав щодо реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за Одеською міською радою прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за ОСОБА_8 з використанням інформації з Державного реєстру іпотек.

Крім того, господарський суд зауважує, що АТ "Райффазен Банк Аваль" приймало участь у розгляді справи № 1512/101136/2012 та було обізнане про прийняття рішення від 28.03.2013, яким скасовано право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 та інших, а відтак знало про неможливість укладення будь-яких договорів щодо земельної ділянки площею 0,1520 га, кадастровий номер: 5110136900:32:008:0009, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Поряд з цим господарським судом не приймаються до уваги посилання відповідача стосовно того, що Київський районний суд м. Одеси у рішенні від 28.02.2013 у справі № 1512/10136/2012 та Одеський окружний адміністративний суд у постанові від 11.11.2011 у справі № 3562/08/1570 дійшли абсолютно різних висновків при вирішенні питання стосовно розмежування земель міст Одеси та Овідіопольського району на підставі постанови Верховної Ради України від 07.02.2002 № 3064-111 "Про зміну меж міста Одеси Одеської області" та акта про встановлення в натурі меж міста Одеси по суміжності з Овідіопольським районом Одеської області та передачу межових знаків від 31.08.2002, оскільки вказане питання не є предметом розгляду цієї справи. Більш того, при вирішенні справи № 1512/10136/2012 Київським районним судом м. Одеси був встановлений факт належності спірної земельної ділянки до комунальної власності територіальної громади м. Одеси. При цьому вказане судове рішення від 28.02.2013 набрало законної чинності 22.06.2015 та не скасоване на даний час, а тому в силу ст. 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) встановлені у вказаному рішенні вказані факти щодо належності спірної земельної ділянки не підлягають доведенню знов.

Таким чином, право власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради не припинялося із втратою земельної ділянки площею 0,1520 га, кадастровий номер 5110136900:32:008:0009, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки під час розгляду даної справи встановлено, що спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності поза волею власника, адже ніяких рішень про відчуження цієї ділянки власником не приймалося.

У свою чергу, такого способу захисту порушеного права як припинення права власності на об`єкт нерухомого майна чинне законодавство не передбачає, у зв`язку з чим саме скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за реєстраційним номером 1415312851101 щодо права власності ТОВ "Компанія Квантум" на спірну земельну ділянку є належним та ефективним способом захисту при поновленні порушених прав Одеської міської ради, як власника спірної земельної ділянки.

Крім того, оскільки державна реєстрація права власності ТОВ "Компанія Квантум" на спірну земельну ділянку підлягає скасуванню, а належних правових підстав для набуття відповідачем права власності на неї судом не встановлено, задоволено і вимогу прокурора про витребування у ТОВ "Компанія Квантум" цієї земельної ділянки на користь дійсного власника - територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради.

Щодо заяви відповідача про застосування позовної давності для заявлених прокурором вимог у поданому позові, то вибуття земельної ділянки з комунальної власності Одеської міської ради на користь ОСОБА_8 відбулося 01.03.2019 (а в подальшому 15.09.2020 її передано відповідачу - ТОВ "Компанія Квантум"), відповідно трирічний строк позовної давності за вимогами прокурора розпочався після вказаного моменту, а не раніше у 2015 році, відтак позовну давність прокурором не пропущено.

Апеляційний господарський суд також зазначив, що на виконання положень статті 53 ГПК України і статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор при поданні позовної заяви обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави Одеською міською радою, до компетенції якої віднесені повноваження щодо повернення у комунальну власність спірної земельної ділянки, яка незаконно вибула з власності територіальної громади міста. Крім того, прокурором 03.02.2021 на адресу Одеської міської ради був надісланий лист, яким повідомлялось про незаконність вибуття з власності територіальної громади міста спірної земельної ділянки, однак у відповіді Одеською міською радою вказано, що заходи реагування позовного характеру нею не приймались. Отже, враховуючи нездійснення позивачем захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, не звернення його до суду із відповідним позовом після звернень до нього прокурора, прокурор цілком правомірно звернувся до суду із цим позовом.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

4.1. ТОВ "Компанія Квантум" звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Підставами касаційного оскарження, є пункти 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК України та пункт 8 частини 1 статті 310 ГПК України.

Обґрунтовуючи підставу оскарження, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, заявник вважає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 23.10.2018 у справі № 906/240/18, від 1.11.2018 у справі № 910/18770/17, від 5.11.2018 у справі № 910/4345/18 щодо застосування статті 23 закону України "Про прокуратуру".

Щодо підстави оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України зазначено про відсутність висновку Верхового Суду щодо втручання у нове право власності особи та перекладання на неї усіх негативних наслідків "помилки" органу влади, щодо застосування статті 23 Закону України "Про іпотеку" при переході права власності на предмет іпотеки, щодо відсутності в статті 17 Закону України "Про іпотеку" такої підстави для припинення іпотеки як скасування права власності на нерухоме майно та/або витребування майна.

На думку скаржника при розгляді цієї справи має бути враховано також рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 24.06.2003 у справі "Стретч проти Сполученого Королівства" та рішення ЄСПЛ від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), зокрема щодо необхідності додержання принципу "належного урядування" при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном.

Намагання прокуратури виправити допущену в минулому органом влади "помилку" не може мати наслідком непропорційне втручання у нове право скаржника та перекладати на нього усі негативні наслідки такої "помилки", оскільки задоволення позову із формальних підстав покладає надмірний індивідуальний тягар на особу, яка володіє земельною ділянкою протягом тривалого часу, а отже порушить справедливий баланс інтересів сторін.

Як прокуратурі, так і Одеській міській раді вже під час розгляду справи № 1512/10136/2012 було достеменно відомо про наявність іпотечних договорів, предметом яких виступала спірна земельна ділянка. Втім, питання припинення або визнання недійсними іпотечних договорів, жодним чином не вирішувалося, у т.ч. під час розгляду справи № 1512/10136/2012 та ухвалення 28.02.2013 рішення, на яке наразі посилається позивач. Отже, дія іпотечних договорів не припинялася, договори були дійсними, презумпція їх правомірності не спростована і всі права та обов`язки мали виконуватись належним чином. У свою чергу, Законом України "Про іпотеку" не передбачено таких підстав для припинення іпотеки, як скасування права власності на нерухоме майно та/або витребування майна.

Скаржник вказує, що ним повідомлено суд першої інстанції про особу, яка є дійсним користувачем спірної земельної ділянки, а саме Товариство з обмеженою відповідальністю "ЄГАЗ-РІТЕЙЛ" (далі - ТОВ "ЄГАЗ-РІТЕЙЛ"), яке є орендарем ділянки, відповідно до договору від 19.03.2017 № 19. Однак суди не звернули увагу на те, що задовольнити позовні вимоги можна лише до особи, яка зазначена відповідачем у справі, не залучили ТОВ "ЄГАЗ-РІТЕЙЛ" до розгляду справи і зазначене є порушенням норм процесуального права та обов`язковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, відповідно до пункту 8 частини 1 статті 310 ГПК України.

У прокуратури були відсутні підстави для представництва позивача у цій справі, оскільки прокуратурою не доведено обставин, які перешкоджають захисту прав та інтересів саме належним суб`єктом - Одеською міською радою. Судами першої та апеляційної інстанцій було проігноровано те, що згідно з вимогами статті 23 Закону України "Про прокуратуру" відповідною передумовою звернення першого заступника керівника Київської окружної прокуратури міста Одеси з позовом до суду, мало бути звернення до компетентного органу та подальше невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку. Зазначена позиція також викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

До 15.11.2017 за територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради взагалі не було зареєстровано право комунальної власності на вищевказану земельну ділянку. З огляду на дату набрання законної сили рішенням Київського районного суду м. Одеси у справі № 1512/10136/2012, враховуючи норми статей 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України, позовна давність щодо вимоги про витребування спірної земельної ділянки сплинула 22.06.2018. Навіть якщо пов`язувати перебіг позовної давності з датою державної реєстрації права власності на об`єкт, то і в цьому випадку позовна давність сплинула 15.11.2020.

Оскаржувані рішення не містять мотивів відхилення аргументів ТОВ "Компанія Квантум" про те, що Київський районний суд м. Одеси у рішенні від 28.02.2013 у справі № 1512/10136/2012 та Одеський окружний адміністративний суд у постанові від 11.11.2011 у справі № 3562/08/1570 дійшли абсолютно різних висновків при вирішенні питання стосовно розмежування земель міст Одеси та Овідіопольського району Одеської області.

4.2. Крім того, скаржник подав клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Клопотання аргументоване відсутністю єдиної правозахисної практики щодо питань застосування норм права у правовідносинах щодо втручання у нове право власності особи та перекладання на неї усіх негативних наслідків "помилки" органу влади.

Однак колегія суддів не убачає підстав для задоволення зазначеного клопотання, оскільки воно зводиться до загального звернення до практики ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції та необхідності її врахування під час розгляду цієї справи і не містить обґрунтування у чому саме, у розумінні приписів статті 302 ГПК України, полягає виключна правова проблема і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. У свою чергу, питання щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції відображене у мотивах, з яких виходила колегія судів під час прийняття цієї постанови.

4.3. У відзиві на касаційну скаргу прокурор вказує на безпідставність доводів скаржника, вважає, що ним неналежним чином обґрунтовано підстави касаційного оскарження. Крім того, судами попередніх інстанцій не було допущено порушення приписів статті 1 Першого протоколу до Конвенції. У свою чергу, незалучення до участі у справі ТОВ "ЄГАЗ-РІТЕЙЛ" не впливає на правильність розгляду справи № 916/731/21, оскільки позов про витребування майна має заявлятися до останнього набувача майна, яким і є відповідач.

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

5.2. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.3. Заявник стверджує, що питання припинення або визнання недійсними іпотечних договорів, а витребування майна не є підставою для припинення іпотеки.

Водночас колегія суддів у цьому контексті звертає увагу на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а в разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункт 125), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 146), від 02.07.2019 у справі № 48/340 (пункт 6.43), від 28.01.2020 у справі № 50/311-б (пункт 92)).

Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11.02.2015 у справі № 6-1цс15, відповідно до вимог статей 330 і 388 ЦК України право власності презюмується і не припиняється із втратою законним власником цього майна. Якщо останній не був стороною договору іпотеки та не був учасником справи щодо дійсності такого договору, однак за рішенням суду у відповідній справі право власності на таке майно визнане за іншою особою, законний власник може його витребувати, оскільки воно вибуло з володіння власника поза волею останнього.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Тому не є ефективним способом захисту права власника для мети витребування ним його майна з чужого незаконного володіння оспорювання не тільки рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, але й договорів, інших правочинів щодо спірного майна та документів, що посвідчують відповідне право. Останні не є підставами набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності. Такою підставою є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 94); постанову Верховного Суду України від 25.06.2014 у справі № 6-67цс14).

З наведеного слідує, що у випадку коли позивач звертається із позовними вимогами про витребування майна, не буде ефективним способом захисту заявлення інших позовних вимог, зокрема щодо визнання недійсними іпотечних договорів або припинення іпотеки. Тому доводи скаржника в цій частині є помилковими і не враховують особливості розгляду спорів, обґрунтованих підставами, передбаченими приписами статей 387, 388 ЦК України.

Подібним чином Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанови від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц). Колегія суддів зауважує, що оскільки позивач звернувся із вимогою про витребування майна, то саме задоволення такої вимоги може вважатися достатнім та ефективним способом захисту задля відновлення можливого порушеного права. Таким чином, помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що у справі № 916/731/21 можливим є задоволення позовної вимоги щодо скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за реєстраційним номером 1415312851101 щодо права власності ТОВ "Компанія Квантум" на спірну земельну ділянку.

5.4. Верховний Суд також відхиляє доводи заявника стосовно того, що у прокуратури були відсутні підстави для представництва позивача у цій справі, а судами першої та апеляційної інстанцій було проігноровано те, що відповідною передумовою звернення прокурора з позовом до суду, мало бути звернення до компетентного органу та подальше невжиття жодних заходів протягом розумного строку.

Підстави представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано положеннями ГПК України та статтею 23 Законом України "Про прокуратуру".

Відповідно до частини 3 статті 4 ГПК України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

До таких осіб процесуальний закон відносить прокурора та визначає підстави участі цієї особи у господарській справі.

Згідно з частиною 3 статті 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами.

Частиною 4 статті 53 ГПК України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Отже, аналіз частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох "виключних" випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтування підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

Надаючи оцінку підставам звернення прокурора із вказаним позовом, апеляційний господарський суд зазначив, що на виконання положень статті 53 ГПК і статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор при поданні позовної заяви обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави Одеською міською радою, до компетенції якої віднесені повноваження щодо повернення у комунальну власність спірної земельної ділянки, яка незаконно вибула з власності територіальної громади міста. Крім того, прокурором 03.02.2021 на адресу Одеської міської ради був надісланий лист, яким повідомлялось про незаконність вибуття з власності територіальної громади міста спірної земельної ділянки, однак у відповіді Одеською міською радою вказано, що заходи реагування позовного характеру нею не приймались. Отже, враховуючи нездійснення позивачем захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, не звернення його до суду із відповідним позовом після звернень до нього прокурора, суд апеляційної інстанції вважав, що прокурор цілком правомірно звернувся до суду із цим позовом.

Тобто, з наведеного слідує, що питання встановлення підстав звернення із позовними вимогами було предметом дослідження суду, який вказав на ключові моменти щодо невжиття заходів Одеською міською радою стосовно самостійного звернення із позовом до суду, а також про інформування прокурором про відповідні порушення, шляхом направлення відповідного листа. Таким чином, колегія суддів не убачає підстав вважати, що питання дотримання вимог щодо можливості звернення прокурора із цим позовом не було розглянуто, а про виконання вимог, передбачених статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", зауважено апеляційним господарським судом.

5.5. Відповідач стверджує, що позовна давність щодо вимоги про витребування спірної земельної ділянки сплинула 22.06.2018, тобто через три роки після дату набрання законної сили рішенням Київського районного суду м. Одеси у справі № 1512/10136/2012. У іншому випадку, якщо пов`язувати перебіг позовної давності з датою державної реєстрації права власності на об`єкт, то і в цьому випадку позовна давність сплинула 15.11.2020.

Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, у Цивільному кодексі України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 цього Кодексу). Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини 1 якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред`явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково, а саме з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц міститься висновок про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суду слід встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави. Цей висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у постанові від 17.10.2018 у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18). Зокрема, як наголошено у зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду, позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Розглядаючи заяву про застосування позовної давності, суд першої інстанції акцентував увагу на тому, що починаючи з 23.12.2003 (дати укладання договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки), права власника - Одеської міської ради були порушені вперше, оскільки така земельна ділянка вибула з його володіння всупереч чинному законодавству поза його волею, при цьому саме з дати набрання судовим рішення від 28.02.2013 у справі № 1512/10136/2012 законної сили - 22.06.2015 права позивача були відновлені, оскільки за рішенням суду спірна земельна ділянка була витребувана на користь Одеської міської ради. Однак, після здійснення державної реєстрації 15.11.2017 державним реєстратором Юридичного департаменту Одеської міської ради Баховою В. І. за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради права власності на земельну ділянку, на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 28.02.2013 у справі № 1512/10136/2012, державним реєстратором Манютою С.В. при прийнятті 01.03.2019 рішення про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку вдруге були порушені права позивача як її законного власника. Відтак, з огляду на те, що право власності на спірну земельну ділянку набуто Дерепою О. О. 01.03.2019 (а в подальшому 15.09.2020 і відповідачем), відповідно трирічний строк позовної давності за вимогами прокурора розпочався після вказаного моменту вибуття земельної ділянки з комунальної власності Одеської міської ради, а не раніше у 2015 році, а тому позовну давність прокурором не пропущено.

Колегія суддів зазначає, що у вказаних відносинах, доводи заявника щодо пропуску позовної давності побудовані на відмінному визначенні моменту, коли стало відомо про порушення права власності на спірне майно, а також які саме дії вважати порушення відповідного права. Фактично хибні твердження відповідача щодо необхідності обраховування позовної давності або з моменту набрання законної сили рішенням Київського районного суду м. Одеси у справі № 1512/10136/2012, або з моменту державної реєстрації права власності на об`єкт у 2017 році, не враховують, що саме порушення, про яке і стало підставою звернення із позовом, відбулося 01.03.2019.

Суд першої інстанції вірно зауважив, що за Одеською міською радою в 2017 році вже було зареєстроване право власності на земельну ділянку на підставі рішення у справі № 1512/10136/2012, вказане призвело до відновлення права власності, яке було порушене у 2003 році. Однак, подальші дії, які призвели до реєстрації права власності на земельну ділянку в 2019 році за ОСОБА_8 , а у подальшому і за відповідачем, і стали підставою позовних вимог. Тобто у цій ситуації вірним є розмежування двох різних випадків втрати такого майна. Попри те, що обставини реєстрації майна у 2019 році за ОСОБА_8 частково пов`язані із обставинами, які були предметом дослідження у справі № 1512/10136/2012, однак за результатами її розгляду, було відновлено право власності Одеської міської ради. Дії щодо реєстрації права власності у 2019 році фактично призвели до нового порушення, яке і необхідно відокремлювати задля визначення обставин, які призвели до необхідності звернення із цим позовом. Тому у вказаних відносинах, суд першої інстанції обґрунтовано вказав на відсутність підстав вважати, що позовна давність у справі № 916/731/21 сплинула, оскільки трирічний строк не був пропущений з моменту актуального порушення права власності позивача.

5.6. Водночас колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що суди попередніх інстанцій частково задовольняючи позовні вимоги не застосовували приписи статті 1 Першого протоколу до Конвенції і відповідну практику ЄСПЛ та не навели жодних мотивів для висновку про відсутність порушення справедливого балансу інтересів позивача та відповідача.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

З огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практична реалізація Конвенції, застосовується судами як джерело права.

Так, відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) друге речення того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) другий абзац визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166 - 168).

При цьому, вирішуючи питання щодо втручання в право особи на мирне володіння майном, необхідно враховувати, що у сталій практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу. Такими критеріями сумісності заходу втручання є те, чи ґрунтувалося зазначене втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Зазначений підхід із визначення критеріїв структурує метод розгляду справ, в яких підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу. Такий підхід складається з низки послідовних кроків, під час яких повинні розглядаються наступні питання: чи було втручання у право заявника на мирне користування його "майном"? Якщо так, то чи таке втручання складало позбавлення власності? Якщо ні, то чи був це контроль за користуванням відповідним майном?

Так, принцип законності є першою і найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу. Друге речення першого пункту передбачає позбавлення "власності" "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом впровадження "законів". Крім того, верховенство права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, є притаманним всім статтям Конвенції (Iatridis v. Greece [ВП], § 58; Former King of Greece and Others v. Greece [ВП], § 79; Broniowski v. Poland [ВП], § 147).

Існування правової основи у національному законодавстві саме по собі не є достатнім для дотримання принципу законності. Крім того, правова основа повинна мати певну якість, тобто вона повинна бути сумісною з верховенством права і повинна забезпечувати гарантії від свавілля. У зв`язку з цим необхідно зазначити, що, згадуючи "закон" стаття 1 Першого протоколу посилається на ту саму концепцію, на яку посилається Конвенція в інших місцях використовуючи цей термін, поняття, яке включає як статутне право, так і прецедентне право (Spacek, s.r.o., v. the Czech Republic, § 54; Vistins and Perepjolkins v. Latvia [ВП], § 96).

Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (East West Alliance Limited v. Ukraine, § 167; Unsped Paket Servisi SaN. Ve TiC. A.$. v. Bulgaria, § 37).

Будь-яке втручання державного органу у право вільно володіти своїм майном може бути виправданим лише тоді, якщо воно відповідає законним публічним (та загальним) інтересам (Belane Nagy v. Hungary [ВП], п. 113).

При цьому якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

У той же час, втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68; "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).

Водночас, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, ЄСПЛ загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (рішення та ухвали ЄСПЛ у справах "Раймондо проти Італії" від 22.02.1994, "Філліпс проти Сполученого Королівства" від 05.07.2001, "Аркурі та інші проти Італії" від 05.07.2001, "Ісмаїлов проти Російської Федерації" від 06.11.2008).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист право на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

З огляду на викладене колегія суддів звертає увагу, що при розгляді справ, в яких підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу, зокрема щодо витребування майна з чужого незаконного володіння, судам в першу чергу необхідно досліджувати питання наявності вищевказаних критеріїв співмірності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном, в процесі чого сторони можуть доводити наявність або відсутність обставин справи, пов`язаних з такими критеріями, шляхом подання відповідних доказів.

Як уже зазначалося, за статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Звісно, рішення ЄСПЛ мають бути застосовані судами обов`язково, але таке застосування у кожній справі повинно бути обґрунтованим, виваженим, таким, що не є формальним, а відповідає суті рішення ЄСПЛ, змісту та характеру правовідносин, що розглядаються.

Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.07.2021 у справі № 911/1014/20.

Однак, попри вказане, суди не застосували статтю 1 Першого протоколу до Конвенції і відповідну практику ЄСПЛ, не встановили і в судових рішеннях не зазначили чи відповідає втручання у право на мирне володіння відповідачем спірним майном трьом вищенаведеним критеріям. Колегія суддів зауважує, що дослідження зазначених обставин має першочергове значення у справах, предмет позову в яких пов`язаний з витребуванням майна у особи. Однак, не звернувши увагу на необхідність надання оцінки зазначених обставинам, суди вважали за можливим задовольнити частково позовні вимоги, що за таких обставин не може вважатися належним та всебічним розгляд справи № 916/731/21, а прийняті рішення не відповідатимуть засадам верховенства права та законності, які є ключовими відповідно до приписів статті 236 ГПК України.

5.7. Скаржник зауважує, що судам було відомо про те, що ТОВ "ЄГАЗ-РІТЕЙЛ" є орендарем спірної земельної ділянки з 19.09.2017, однак вказані обставини не були досліджені та вказану особу не було залучено до розгляду справи.

Відповідно до частин першої - другої статті 50 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов`язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Саме на суд покладено обов`язок визначити суб`єктний склад учасників спору залежно від характеру правовідносин і норм матеріального права, які підлягають застосуванню. Суд не має права вирішувати питання про права та обов`язки осіб, не залучених до участі у справі. Підставою для залучення судом до участі у справі осіб, які не є стороною у справі, в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, є обставини можливості впливу судового рішення зі спору на права та обов`язки цих осіб щодо однієї із сторін.

Як слідує із матеріалів справи, про те, що ТОВ "ЄГАЗ-РІТЕЙЛ" є орендарем спірного майна відповідач повідомляв суд у запереченнях на відповідь на відзив, а також у клопотанні про долучення доказів, зокрема договору оренди від 19.09.2017 № 19. У той же час, вказаним обставинам судами не надано оцінки, не було встановлено дійсність та фактичність таких правовідносин. Внаслідок зазначеного, поза увагою залишилося питання можливого впливу судових рішень на права та обов`язки ТОВ "ЄГАЗ-РІТЕЙЛ" і наявності підстав для залучення його як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Водночас колегія суддів відхиляє посилання заявника у цій частині стосовно того, що задовольнити позовні вимоги можна лише до особи, яка є дійсним користувачем ділянки, а ТОВ "ЄГАЗ-РІТЕЙЛ" не є учасником справи, хоча є орендарем земельної ділянки.

Як зауважила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Тобто у спірних відносинах, витребування майна можливо саме від особи, за якою зареєстровано право власності на момент звернення із позовом. У зв`язку із цим, у судів не було підстав для висновку про те, що позов заявлено до неналежного відповідача.

5.8. Верховний Суд також зазначає, що під час розгляду справи не наведено мотивів щодо прийняття або відхилення доводів відповідача про те, що Київський районний суд м. Одеси у рішенні від 28.02.2013 у справі № 1512/10136/2012 та Одеський окружний адміністративний суд у постанові від 11.11.2011 у справі № 3562/08/1570 дійшли абсолютно різних висновків при вирішенні питання стосовно розмежування земель міст Одеси та Овідіопольського району Одеської області.

5.9. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 73, 74, 76, 77, 86, 236- 238, 282 ГПК України, визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів), з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Для повного і всебічного розгляду справи важливим є встановлення та аналіз сукупного зв`язку зазначених вище обставин, а їх відсутність не дає змогу розглянути спір у відповідності до вимог законодавства та встановити наявність підстав для задоволення чи відмови у задоволенні позовних вимог.

Оскільки зазначеного суди не здійснили, фактично не дослідили у повному обсязі докази, які наявні в матеріалах справи, Верховний Суд зважаючи на приписи статті 300 ГПК України позбавлений можливості самостійно надавати оцінку відповідним доказам. Враховуючи викладене, під час розгляду справи допущено порушення норм процесуального права і такі порушення впливають на можливість повного та всебічного розгляду справи.

5.10. Зважаючи на особливості обставин, які не були досліджені під час розгляду справи № 916/731/21, беручи до уваги обсяг повноважень суду апеляційної інстанції, визначений у статті 269 ГПК України, а також враховуючи, що до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга ТОВ "ЄГАЗ-РІТЕЙЛ" на рішення Господарського суду Одеської області від 23.07.2021 і на теперішній час відкладено вирішення питання щодо відкриття апеляційного провадження, колегія суддів вважає за доцільне скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.11.2021 і направити справу на новий розгляд саме до суду апеляційної інстанції.

6.1. Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. Згідно із пунктом 2 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

6.3. Під час нового розгляду справи слід урахувати наведене, дослідити та об`єктивно оцінити всі обставини справи, необхідні для правильного вирішення спору, та залежно від встановленого прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Оскільки справа передається на новий розгляд, розподіл судових витрат у порядку статті 129 ГПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Суд