ПОСТАНОВА Касаційний господарський суд ВС у справі № 916/2762/20

1. У травні 2021 року у межах справи про неплатоспроможність №916/2762/20 керуючий реалізацією майна - арбітражний керуючий Дарієнко В.Д. звернувся до Господарського суду Одеської області з заявою про:

- визнання недійсним договору дарування домоволодіння від 12.07.2019, що знаходиться в АДРЕСА_1 , що складається з житлового будинку літ. "А", загальною площею 119,8 кв.м, житловою площею 71,5 кв.м, зі спорудами з літерами: І-мостіння, №3-4-огорожа, розташованого на земельній ділянці 0,0237 га, кадастровий номер 5110136900:38:003:0063, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ;

- визнання недійсним договору дарування земельної ділянки від 12.07.2019 площею 0,0237 га, в тому числі по угіддям: капітальна - 0,0072 га, прибудинкова територія - 0,0141 га, прибудинкова територія - 0,0024 га, кадастровий номер 5110136900:38:003:0063, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована в АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ;

- визнання за ОСОБА_2 права власності на зазначене майно;

- зобов`язання ОСОБА_1 повернути ОСОБА_2 в особі керуючого реалізацією арбітражного керуючого Дарієнка В.Д. вказані домоволодіння та земельну ділянку.

2. Метою звернення керуючого реалізацією майна - арбітражного керуючого з заявою про визнання договорів дарування недійсними є повернення майна боржника та складання ліквідаційної маси.

3. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 16.09.2021 заяву керуючого реалізацією майна - арбітражного керуючого Дарієнка В.Д. задоволено. Визнано недійсним договір дарування домоволодіння від 12.07.2019, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Визнано недійсним договору дарування земельної ділянки від 12.07.2019, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Зобов`язано ОСОБА_1 повернути ОСОБА_2 в особі керуючого реалізацією майна - арбітражного керуючого Дарієнка В.Д. вказані домоволодіння та земельну ділянку.

4. Ухвала суду обґрунтована тим, що ОСОБА_2 у підозрілий період до відкриття провадження у справі про неплатоспроможність, за наявності кредиторської заборгованості, в тому числі відкритого судового провадження по стягненню заборгованості з боржника, здійснив відчуження свого майна, шляхом укладення договорів дарування від 12.07.2019. Саме вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_2 до господарського суду з заявою про відкриття провадження у справі про його неплатоспроможність 24.09.2020.

5. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.12.2021 ухвалу Господарського суду Одеської області від 16.09.2021 змінено та викладено її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині ухвалу Господарського суду Одеської області від 16.09.2021 залишено без змін.

6. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову, однак зауважив на тому, що визнання правочину недійсним має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

7. У зв`язку з викладеним суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що приписи ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) у частині підстав для визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто до 21.10.2019. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, - підлягають застосуванню приписи ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон про банкрутство).

8. ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить cкасувати ухвалу Господарського суду Одеської області від 16.09.2021, постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.12.2021 та прийняти нове рішення, яким відмовити керуючому реалізацією майна - арбітражному керуючому Дарієнко В.Д. у задоволенні його заяви в повному обсязі.

9. Підставами касаційного оскарження судових рішень відповідач зазначає п. 1 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

10. Скаржник вважає, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень суди не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування ст. 42 КУзПБ, викладені у постанові від 02.06.2021 у справі №904/7905/16, щодо підстав визнання недійсними правочинів, які були вчинені боржником до введення в дію цього Кодексу, тобто до 21.10.2019; та висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц, від 31.03.2021 у справі №201/2832/19 щодо застосування ст. 234 ЦК України у подібних правовідносинах.

11. В обґрунтування касаційної скарги скаржник посилається на правову позицію Верховного Суду викладену у постанові від 02.06.2021 у справі №904/7905/16 та зазначає, що договори дарування від 12.07.2019 було укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до введення в дію КУзПБ (21.10.2019), у зв`язку з чим вказані договори вважаються такими, що укладені поза межами "підозрілого періоду" (одного року, що передував порушенню справи про банкрутство), визначеного ст. 20 Закону про банкрутство, тому відсутні підстави для застосування ст. 42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію КУзПБ.

12. ОСОБА_1 зауважує на тому, що вимоги про визнання недійсними договорів дарування вже були предметом судового розгляду Київським районним судом м. Одеси у справі №520/17780/19 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання договорів дарування недійсними. За результатами розгляду цієї справи 21.09.2020 Київським районним судом м. Одеси було ухвалено рішення про відмову у задоволенні позову про визнання договорів дарування недійсними. На теперішній час триває апеляційне провадження в Одеському апеляційному суді.

13. Скаржник також зазначає, що підставами для визнання оскаржуваних договорів недійсними в обох справах зазначено їх укладення з метою уникнення звернення стягнення на майно боржника, а тому заява про визнання недійсними договорів дарування нерухомого майна та витребування майна із чужого незаконного володіння, подана арбітражним керуючим Дарієнком В.Д. підлягала залишенню без розгляду на підставі п. 3 ч. 1 ст. 226 ГПК України.

14. ОСОБА_1 вважає, що позивач, який звертається до суду із заявою про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки, що узгоджується з правовою позицією, викладеною Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в п. 52 постанови від 31.03.2021 у справі №201/2832/19. Подібні правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19.10.2016 (провадження №6-1873цс16), від 23.08.2017 у справі №306/2952/14-ц та 09.09.2017 у справі №359/1654/15-ц, та підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц

15. Скаржник аргументує касаційну скаргу тим, що всупереч вимог ч. 1 ст. 74 ГПК України арбітражним керуючим не було надано будь-яких належних та допустимих доказів, які б підтверджували обізнаність боржника про звернення ОСОБА_3 до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою про стягнення з боржника боргу за розписками.

16. На момент укладення договорів дарування ОСОБА_2 не був обмежений у праві розпорядження належним йому майном, а тому ОСОБА_2 на законних підставах прийняв рішення щодо розпорядження належним йому майно та подарував його своєму синові ОСОБА_1 , а суди попередніх інстанцій не врахували положення ч. 1 ст. 319 ЦК України при постановленні оскаржуваних рішень.

17. Скаржник зазначає, що арбітражним керуючим не було надано суду належних доказів пред`явлення ОСОБА_3 боржнику вимоги про повернення боргу до укладення договорів дарування, тоді як ОСОБА_2 та ОСОБА_1 мали дійсний намір на укладення договорів дарування та їх виконання, а арбітражним керуючим не було доведено протилежне.

18. Скаржник звертає увагу, що згідно з договором дарування загальна площа домоволодіння становить 119,8 кв.м, а тому навіть якщо б боржник не подарував домоволодіння та земельну ділянку під ним своєму сину й вказані об`єкти нерухомого майна залишались у його власності, то відповідно до приписів ч. 6 ст. 131 КУзПБ вказані домоволодіння та земельна ділянка не підлягали б включенню до складу ліквідаційної маси, оскільки площа будинку не більше 120 кв.м.

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

19. Керуючий реалізацією майна - арбітражний керуючий Дарієнко В.Д. подав відзив до Верховного Суду, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду Одеської області від 16.09.2021, постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.12.2021 - без змін.

20. Відзив обґрунтований тим, що аргументи скаржника, які той наводить в тексті касаційної скарги фактично зводяться до намагання здійснити переоцінку доказів та прохання надати нову оцінку доказам у справі, що в силу вимог ст. 300 ГПК України виходить за межі повноважень Верховного Суду.

21. Арбітражний керуючий Дарієнко В.Д. вважає, що позичальник з моменту прийняття у своє користування грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками є особою, в якої вже наявна заборгованість перед позикодавцем та в якої виникає обов`язок утримуватися від дій, які могли б порушити права позикодавця.

22. Відповідно до положень КУзПБ арбітражний керуючий є учасником справи, який набуває такого статусу лише після прийняття судом відповідного процесуального документа, а не стороною. При цьому, арбітражний керуючий у справі про банкрутство (неплатоспроможність) має самостійний статус як особа, що за судовим рішенням зобов`язана належним чином виконувати свої повноваження, зокрема ті, що направлені на формування ліквідаційної маси боржника.

23. Крім того, арбітражний керуючий звертає увагу на те, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; З огляду на викладені обставини вбачається, що у господарського суду були відсутні підстави для залишення заяви арбітражного керуючого про визнання договорів дарування недійсними без розгляду.

24. Посилання скаржника на неврахування судами висновку щодо застосування норм у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 по справі №369/11268/16-ц, є безпідставним, оскільки правовідносини, які виникли у справі №369/11268/16-ц у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Банк Фамільний" до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання договору дарування недійсним і скасування державної реєстрації права власності та у справі №916/2762/20 за заявою ОСОБА_2 про неплатоспроможність не є подібними.

25. Крім того, звертається увага, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 по справі №369/11268/16-ц, на яку посилається скаржник, містяться правові висновки, які тільки підтверджують те, що договори дарування, які було укладено між ОСОБА_2 та його сином ОСОБА_1 можуть бути кваліфіковані як правочини, при укладенні яких його учасники діяли недобросовісно та зловживали правами щодо кредитора з метою уникнення задоволення вимог цього кредитора.

26. З цієї ж підстави, на думку арбітражного керуючого, є неправильними посилання скаржника на неврахування судами висновку щодо застосування норм у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31.03.2021 у справі №201/2832/19 за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_9 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, оскільки предмет і підстави позовів, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у зазначених вище справах (№369/11268/16-ц, №201/2832/19) та у справі №916/2762/20 за заявою ОСОБА_2 про неплатоспроможність є різними, що, як наслідок, виключає подібність спірних правовідносин у зазначених справах.

27. Кредитори ( ОСОБА_3 та ОСОБА_10 ) подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вони просять касаційну скаргу залишити без задоволення як безпідставну, а ухвалу Господарського суду Одеської області від 16.09.2021, постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.12.2021 - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

28. 12.07.2019 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування.

29. Відповідно до п.п. 1.1 договору ОСОБА_2 передав безоплатно у власність, а ОСОБА_1 прийняв домоволодіння, що складається з одного житлового будинку літ. "А", заг. площею 119,8 кв.м, житловою площею 71,5 кв.м, зі спорудами зазначеними літерами: І-мостіння, №3-4-огорожа, розташованого на земельній ділянці розміром 0,0237 га, кадастровий номер 5110136900:38:003:0063.

30. 12.07.2019 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування земельної ділянки.

31. Відповідно до п.п. 1.1. договору ОСОБА_2 передав безоплатно у власність, а ОСОБА_1 прийняв земельну ділянку площею 0,0237 га, в тому числі по угіддям: капітальна - 0,0072 га, прибудинкова територія - 0,0141 га, прибудинкова територія - 0,0024 га, кадастровий номер 5110136900:38:003:0063, надану для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована в АДРЕСА_1 .

32. 03.07.2019 кредитор ОСОБА_3 звернувся з позовними вимогами до боржника ОСОБА_2 про стягнення боргу в сумі 1587248,40 грн та процентів від суми позики в розмірі 1627116,94 грн, що підтверджується ухвалою Київського районного суду м. Одеси про відкриття провадження від 19.07.2019 у справі №520/15205/19.

33. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 02.10.2020 у справі №520/15205/19 вимоги ОСОБА_3 задоволено частково, стягнуто на користь позивача 1325248,04 грн.

34. Крім того, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21.09.2020 по справі №520/17780/19 відмовлено у позові ОСОБА_3 до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання зазначених договорів дарування від 12.07.2019 недійсними.

35. Станом на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, рішення від 21.09.2020 переглядається в апеляційному порядку, отже не набрало законної сили.

36. Предметом касаційного перегляду у цій справі є питання дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права під час розгляду позовних вимог про визнання недійсним договору дарування домоволодіння від 12.07.2019, визнання недійсним договору дарування земельної ділянки від 12.07.2019 та зобов`язання ОСОБА_1 повернути ОСОБА_2 в особі керуючого реалізацією майна - арбітражного керуючого Дарієнка В.Д. вказані домоволодіння та земельну ділянку.

37. За змістом ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого строку; боржник до порушення справи про банкрутство взяв на себе зобов`язання, в результаті чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови, що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна; боржник прийняв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових вимог.

38. Частина 1 ст. 42 КУзПБ передбачає, що правочини, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам.

39. Згідно з ч. 2 ст. 42 КУзПБ правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник уклав договір із заінтересованою особою; боржник уклав договір дарування.

40. У разі визнання недійсними правочинів боржника з підстав, передбачених частиною першою або другою цієї статті, кредитор зобов`язаний повернути до складу ліквідаційної маси майно, яке він отримав від боржника, а в разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість грошовими коштами за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину. За результатами розгляду заяви арбітражного керуючого або кредитора про визнання недійсним правочину боржника господарський суд постановляє ухвалу (ч.ч. 3, 4 ст. 42 КУзПБ).

41. Відповідно до правової позиції Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, викладеної у постанові від 02.06.2021 у справі №904/7905/16, приписи ст. 42 КУзПБ у частині підстав визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто до 21.10.2019. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, підлягають застосуванню приписи ст. 20 Закону про банкрутство.

42. Відповідно до вказаної правової позиції визнання правочину недійсним, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

43. Тобто підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину, тоді як підстави визнання правочинів боржника недійсними, що містяться в ст. 42 КУзПБ, не є повністю тотожними (ідентичними) з підставами, що містилися в ст. 20 Закону про банкрутство.

44. Тому приписи ст. 42 КУзПБ у частині підстав для визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто до 21.10.2019. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, - підлягають застосуванню приписи ст. 20 Закону про банкрутство.

45. Провадження у справі №916/2762/20 про неплатоспроможність боржника відкрито 20.10.2020, а оспорюванні керуючим реалізацією майна - арбітражним керуючим у порядку ст. 42 КУзПБ та ст.ст. 3, 13, 234 ЦК України договори дарування були укладені боржником 12.07.2019 (тобто більш ніж один рік до відкриття провадження у цій справі та до дати введення в дію КУзПБ).

46. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про помилковість застосування судом першої інстанції положень ст. 42 КУзПБ в частині встановленого законодавцем трирічного строку для звернення із заявою про визнання правочину недійсним.

47. Посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що ухвалу господарського суду першої інстанції від 16.09.2021 було постановлено з порушенням п. 4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ та п. 4 ст. 236 ГПК України не беруться Верховним Судом до уваги, оскільки суд апеляційної інстанції під час перегляду ухвали в суді апеляційної інстанції змінив її мотивувальну частину з урахуванням висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 02.06.2021 у справі №904/7905/16, на який посилається скаржник у касаційній скарзі.

48. Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про необхідність застосування в цьому випадку річного строку, передбаченого положеннями ст. 20 Закону про банкрутство щодо визначення підстав, за якими оспорюваний правочин може визнаватися недійсним, оскільки саме ця норма права існувала на час укладення та виконання оспорюванних правочинів (договорів).

49. КУзПБ є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норми ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.

50. Стаття 42 КУзПБ як і ст. 20 Закону про банкрутство є спеціальними щодо загальних, установлених ЦК України підстав для визнання правочинів боржника недійсними, оскільки наведена норма передбачає додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом.

51. Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.

52. Водночас укладення договору боржника поза межами "підозрілого періоду" (одного року, що передував порушенню справи про банкрутство), визначеного ст. 20 Закону про банкрутство, та відсутність підстав для застосування ст. 42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію КУзПБ, не виключає можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів (постанова Верховного Суду від 02.06.2021 у справі №904/7905/16).

53. Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені ст. 215 ЦК України.

54. Звертаючись з заявою, арбітражний керуючий обґрунтовував свої вимоги крім спеціальних положень ст.ст. 7, 42 КУзПБ також загальними засадами цивільного законодавства, зокрема, п. 6 ст. 3, ч. 3 ст. 13, ст.ст. 203, 215, 234 ЦК України.

55. Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (висновок, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).

56. Господарський суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, які фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального та процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №924/1473/15).

57. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи зі встановлених під час розгляду справи фактів, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17).

58. Верховний Суд звертає увагу, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

59. Частиною 3 ст. 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

60. Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам.

61. Оцінюючи правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваної постанови, Верховний Суд вважає за необхідне врахувати правову позицію, викладену в постанові судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі №905/2030/19 (905/2445/19).

62. Так, у постанові від 24.11.2021 у справі №905/2030/19 (905/2445/19) судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо суті позовних вимог дійшла таких висновків.

63. Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.

64. Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.

65. Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.

66. Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути: - момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі; - контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи); - щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.

67. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі №910/7547/17).

68. Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.

69. Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (див. висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 03.03.2020 у справі №910/7976/17, від 03.03.2020 у справі №904/7905/16, від 03.03.2020 у справі №916/3600/15, від 26.05.2020 у справі №922/3796/16, від 04.08.2020 у справі №04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі №904/4262/17, від 22.04.2021 у справі №908/794/19(905/1646/17)).

70. Цивільні й господарські відносини, у межах яких передбачається виконання обов`язку боржника в майбутньому без забезпечення такого боргу, ґрунтуються в основному на довірі учасників відносин до свого контрагента, а також на впевненості в можливості захистити свої майнові права в спосіб, передбачений законом, зокрема через суд.

71. У сучасному українському законодавстві, як і в іноземних правопорядках, оспорювання так званих підозрілих угод божника є одним з найважливіших юридичних інструментів консолідації та збільшення конкурсної маси шляхом повернення до неї майна боржника, переданого іншим особам.

72. Отже, фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до ст. 7 КУзПБ на підставі п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин 3, 6 ст. 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину, лише на підставі ст. 234 ЦК України. У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.

73. Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Подібна правова позиція неодноразово була викладена Верховним Судом у своїх постановах, зокрема від 20.01.2021 у справі №910/8992/19 (910/20867/17), від 13.10.2020 у справі №04/14-10/5026/2337/2011.

74. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України) (відповідний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц), на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, а також у постановах Верховного Суду України від 19.10.2016 (провадження №6-1873цс16), від 23.08.2017 у справі №306/2952/14-ц та 09.09.2017 у справі №359/1654/15-ц.

75. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що укладені боржником договори дарування по суті містять ознаки фраудаторних правочинів, а не фіктивних, як серед іншого зазначалося арбітражним керуючим у заяві про визнання договорів недійсними.

76. У зв`язку з викладеним, Верховний Суд відхиляє аргумент скаржника про те, що позивач, який звертається до суду із заявою про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки, що узгоджується з правовою позицією, викладеною Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в п. 52 постанови від 31.03.2021 у справі №201/2832/19, оскільки суди дійшли висновку про те, що укладені боржником договори дарування містять ознаки фраудаторних правочинів.

77. Суди встановили, що договір дарування домоволодіння та договір дарування земельної ділянки від 12.07.2019, які укладені між боржником та його сином, вчинені в період існуючих зобов`язань перед ОСОБА_10 в сумі 281714,22 грн, ОСОБА_3 в сумі 1718366,02 грн; борг виник на підставі розписок, у яких не був встановлений строк повернення позики; 03.07.2019 кредитор ОСОБА_3 звернувся з позовними вимогами до боржника про стягнення боргу в сумі 1587248,40 грн та процентів від суми позики в розмірі 1627116,94 грн; ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 19.07.2019 відкрито провадження у справі №520/15205/19; до свого позову ОСОБА_3 долучив копію вимоги про повернення боргу від 19.06.2019, а також квитанцію та опис вкладення до листа на підтвердження відправлення вимоги.

78. При цьому Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про те, що він не отримував вказаної вимоги про повернення боргу від 19.06.2019, оскільки вона була повернута ОСОБА_3 з довідкою про повернення, в якій причиною повернення зазначається - "за закінченням терміну зберігання". В цьому випадку суди правильно врахували висновок викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.08.2020 у справі №904/2584/19, від 21.01.2021 у справі №910/16249/19 про те, що факт неотримання адресатом поштової кореспонденції, яку ОСОБА_3 надіслав за належною адресою та яка повернулася у зв`язку з її неотриманням адресатом, залежав від волевиявлення самого адресата, тобто мав суб`єктивний характер та є наслідком неотримання адресатом пошти під час доставки за вказаною адресою і незвернення самого одержувача кореспонденції до відділення пошти для отримання поштового відправлення.

79. Крім того, аргументи скаржника у наведеній частині фактично зводяться до намагання здійснити переоцінку доказів та надати нову оцінку доказам у справі, що в силу вимог ст. 300 ГПК України виходить за межі повноважень Верховного Суду.

80. Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь свого сина після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладаються договори дарування, які порушують майнові інтереси кредитора і направлені на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до суперечливої поведінки й зловживання правом (висновок Верховного Суду викладений у постанові від 28.04.2021 у справі №263/161/18).

81. Укладення боржником догорів дарування при наявності грошових зобов`язань, зокрема за один рік та три місяця до входження у процедуру банкрутства на користь заінтересованої особи (сина), наслідком чого стало зменшення обсягу майнових активів боржника, підтверджує обставини, що зміст оспорюваних договорів не відповідає критеріям розумності та добросовісності, договори укладені для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

82. Щодо посилання скаржника на те, що суди мали залишити позов без розгляду на підставі п. 3 ч.1 ст. 226 ГПК України, оскільки визнання недійсними договорів дарування, вже були предметом судового розгляду Київським районним судом м. Одеси у справі №520/17780/19, Верховний Суд виходить з такого.

83. Відповідно до . 3 ч.1 ст. 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

84. Верховний Суд зауважує, що залишити позов без розгляду відповідно до вказаної норми можливо лише за сукупності усіх трьох ознак спору, а саме: 1) спір між тими ж сторонами; 2) спір з тим самим предметом; 3) спір з тих самих підстав.

85. Отже, йдеться про те, що у провадженні суду має бути тотожна справа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.03.2019 у справі №906/920/16).

86. Верховний Суд погоджується у цьому зв`язку з висновками суду апеляційної інстанції про те, що суб`єктний склад у справі, яка розглядається, та у справі №520/17780/19 є відмінним, крім того, у цій справі, арбітражний керуючий обґрунтовував крім вимог загального законодавства (вимог ЦК України), також спеціальними положеннями КУзПБ, на відміну від справи №520/17780/19.

87. Також суди попередніх інстанцій встановили, що станом на час розгляду цієї справи судами попередніх інстанцій відсутнє рішення суду, яке набрало законної сили відповідно до вимог чинного законодавства, а 01.09.2021 ОСОБА_3 звернувся до Одеського апеляційного суду з клопотанням про закриття провадження у справі №520/17780/19 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України - справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 7 КУзПБ господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник, а відповідно до ч. 3 ст. 7 КУзПБ матеріали справи, в яких стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття справи про банкрутство, надсилається до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, який розглядає спір по суті в межах цієї справи.

88. Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про те, що згідно з договором дарування загальна площа домоволодіння становить 119,8 кв.м, а тому навіть якщо б боржник не подарував домоволодіння та земельну ділянку під ним своєму сину й вказані об`єкти нерухомого майна залишались у його власності, то відповідно до приписів ч. 6 ст. 131 КУзПБ вказані домоволодіння та земельна ділянка не підлягали б включенню до складу ліквідаційної маси, оскільки площа будинку не більше 120 кв.м. Такі доводи не є предметом доказування під час розгляду вимог про визнання недійсними договорів дарування, які містять ознаки фраудаторного правочину і якщо керуючим реалізацією майна - арбітражним керуючим буде встановлено, що домоволодіння є єдиним місцем проживання сім`ї боржника, та його площа не більше 120 квадратних метрів, у керуючого реалізацією майна будуть відсутні підстави для включення спірного майна до ліквідаційної маси.

89. З огляду на викладене, Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладених у наведених постановах Верховного Суду.

90. Верховний Суд вважає висновок господарського суду апеляційної інстанції про задоволення вимог арбітражного керуючого у справі обґрунтованим. Суд апеляційної інстанції правильно застосував норми процесуального і матеріального права до цих правовідносин сторін.

91. Відповідно до ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

92. Зважаючи на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги ОСОБА_1 без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції, - без змін.

93. У зв`язку з тим, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд