ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 723/779/20

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до акціонерного товариства «БМ-2018» (далі - АТ «БМ-2018»), товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Флексіс» (далі - ТОВ «ФК «Флексіс»), третя особа - ОСОБА_2 , про визнання договору недійсним.

Позов мотивовано тим, що 10 жовтня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «БМ Банк» (далі - ВАТ «БМ Банк»), правонаступником якого є АТ «БМ-2018», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 2640/101008. 10 жовтня 2008 року між ВАТ «БМ Банк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 укладено договір поруки.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 21 вересня 2015 року, зі змінами згідно з рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 30 листопада 2016 року, які набули законної сили, із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 солідарно стягнуто на користь АТ «БМ Банк» заборгованість за кредитним договором від 10 жовтня 2008 року № 26/40/101008, загальна сума якої становить 37 722,29 швейцарських франків та 14 272,56 грн.

10 липня 2019 року приватним виконавцем виконавчого округу Чернівецької області Кондрюком К. О. за виконавчим листом № 727/815/15-ц, виданим 17 квітня 2019 року Шевченківським районним судом м. Чернівці, відкрито виконавче провадження ВП № 59512073.

Із заяви ТОВ «ФК «Флексіс» до Шевченківського районного суду м. Чернівці про заміну стягувача у виконавчому провадженні № 59512073 з додатками, позивач дізнався про те, що 19 грудня 2019 року між ТОВ «ФК «Флексіс» та АТ «БМ-2018», яке є правонаступником прав та обов`язків ВАТ «БМ Банк», укладено договір № 19/12/2019/3 про відступлення права вимоги грошових зобов`язань за кредитним договором від 10 жовтня 2008 року № 26/40/101008 та договорами забезпечення.

Позивач зазначав, що вказаний договір про відступлення права вимоги грошових зобов`язань за кредитним договором від 10 жовтня 2008 року № 26/40/101008 та договорами забезпечення, який укладений 19 грудня 2019 року між ТОВ «ФК «Флексіс» та АТ «БМ-2018», яке є правонаступником прав та обов`язків ВАТ «БМ Банк», порушує права позивача, як споживача банківських послуг, та суперечить вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», а тому підлягає визнанню недійсним в судовому порядку.

Із урахуванням наведених обставин, позивач просив визнати недійсним договір про відступлення права вимоги грошових зобов`язань за кредитним договором від 10 жовтня 2008 року № 26/40/101008 та договорами забезпечення від 19 грудня 2019 року № 19/12/2019/3, укладений між ТОВ «ФК «Флексіс» та АТ «БМ-2018» .

Заочним рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 09 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір про відступлення права вимоги грошових зобов`язань за кредитним договором від 10 жовтня 2008 року № 26/40/101008 та договорами забезпечення від 19 грудня 2019 року № 19/12/2019/3, укладений між ТОВ «ФК «Флексіс» та АТ «БМ-2018».

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорюваним договором порушено прав споживача банківських послуг ОСОБА_1 , оскільки збільшено розмір грошової вимоги до 52 026,83 швейцарських франків, що не відповідає розміру заборгованості, визначеному рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 21 вересня 2015 року. ТОВ «ФК «Флексіс» не повідомило боржника про заміну кредитора, проігнорувало пропозицію позивача щодо врегулювання питання погашення боргу шляхом продажу предмета іпотеки.

Ухвалою Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 06 квітня 2021 року у задоволенні заяви ТОВ «ФК «Флексіс» про перегляд заочного рішення відмовлено.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 09 червня 2021 року апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Флексіс» задоволено. Заочне рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 09 листопада 2020 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оспорюваний договір про відступлення права вимоги грошових зобов`язань за своєю юридичною природою є договором факторингу, незважаючи на його назву. ТОВ «ФК «Флексіс» є фінансовою установою у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та може надавати фінансові послуги згідно із свідоцтвом про реєстрацію фінансової установи, виданим Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, у тому числі у формі факторингу. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для визнання оспорюваного договору про відступлення права вимоги грошових зобов`язань недійсним з підстав неповідомлення боржника про заміну кредитора у зобов`язанні, оскільки в силу вимог частини першої статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

16 липня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.

Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , витребувано її із Сторожинецького районного суду Чернівецької області.

04 травня 2022 року проведено повторний автоматизований розподіл та справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Литвиненко І. В.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі № 925/698/16 та постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17. Також заявник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що АТ «БМ-2018» не є банківською установою, а тому відсутні підстави вважати, що відбулася заміна кредитора у зобов`язаннях за кредитним договором та договорами забезпечення. Таким чином, на момент укладення оскаржуваного договору про відступлення права вимоги АТ «БМ-2018» не було наділене правом вимоги до боржника за кредитним договором та договорами забезпечення. Оспорюваним договором про відступлення права вимоги було здійснене штучне збільшення суми боргу за кредитним договором. АТ «БМ-2018» відхилило пропозицію позивача щодо врегулювання питання погашення боргу шляхом продажу майна, яке є предметом іпотеки, на користь третьої особи, за ціну, яка значно перевищує ціну, визначену оспорюваним договором відступлення права вимоги, що свідчить про те, що укладаючи оспорюваний договір, представник АТ «БМ-2018» діяв всупереч інтересам юридичної особи.

У встановлений ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2021 року строк відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 10 жовтня 2008 року між ВАТ «БМ Банк», правонаступником якого є АТ «БМ-2018», та ОСОБА_1 (позичальник) укладено кредитний договір № 26/40/101008, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 55 000,00 швейцарських франків, строком повернення до 09 жовтня 2018 року (а. с. 9-11, т. 1).

З метою забезпечення виконання кредитного договору від 10 жовтня 2008 року № 26/40/ НОМЕР_1 між ВАТ «БМ Банк», правонаступником якого є АТ «БМ-2018», та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 укладено договір поруки від 10 жовтня 2008 року № 26/40/101008 (а. с. 12, т. 1).

10 жовтня 2008 року між ВАТ «БМ Банк», правонаступником якого є АТ «БМ-2018», та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № 26/40/101008, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Балацьким О. О. (а. с. 23-25, т. 1).

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 21 вересня 2015 року у справі № 727/551/15 стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ «БМ Банк» заборгованість за кредитним договором від 10 жовтня 2008 року № 26/40/101008 в сумі 37 722,29 швейцарських франків та 14 272,56 грн.

Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 30 листопада 2016 року у справі № 727/551/15 рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 21 вересня 2015 року змінено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ «БМ Банк» заборгованість за кредитом у розмірі 31 975,12 швейцарських франків, заборгованість за процентами у розмірі 1 560,14 швейцарських франків, пеню у розмірі 12 019,57 грн. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ПАТ «БМ Банк» заборгованість за кредитом у розмірі 2 134,2 швейцарських франків, заборгованість за процентами у розмірі 1 560,14 швейцарських франків, пеню у розмірі 2 252,99 грн. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін (а. с. 17-21, т. 1).

Постановою приватного виконавця виконавчого округу Чернівецької області Кондрюка К. О. від 10 липня 2019 року відкрито виконавче провадження № 59512073 з виконання виконавчого листа № 727/815/15-ц, виданого Шевченківським районним судом м. Чернівці 17 квітня 2019 року (а. с. 22, т. 1).

19 грудня 2019 року між АТ «БМ-2018», яке є правонаступником ПАТ «БМ Банк» (первісний кредитор), та ТОВ «ФК «Флексіс» (новий кредитор) укладено договір № 19/12/2019/3 про відступлення права вимоги грошових зобов`язань за кредитним договором від 10 жовтня 2008 року № 26/40/101008 та договорами забезпечення, за умовами якого первісний кредитор передає (відступає) новому кредитору своє право вимоги, а новий кредитор набуває право вимоги та сплачує первісному кредитору за відступлення права вимоги ціну договору.

Відповідно до пункту 2.2 вказаного договору розмір заборгованості боржника, право вимоги якої відступається за цим договором становить 52 026 швейцарських франків 83 сантими, що еквівалентно 1 240 655,87 грн, із них тіло кредиту в сумі 34 109 швейцарських франків 32 сантими, що еквівалентно 813 386,63 грн, проценти в сумі 17 917 швейцарських франків 51 сантим, що еквівалентно 427 269,24 грн, а також всі визначені в судових рішеннях до стягнення з боржника, поручителів та майнових поручителів на користь первісного кредитора суми.

На підставі пункту 4.1 договору ціна договору становить 20 866,42 грн. Ціна договору відповідає рівню звичайної ціни, що склалася на ринку, визначеної на підставі незалежної експертної оцінки (а. с. 14-16, т. 1).

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Статтею 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

У частині першій статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Як зазначено у частині першій статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, правова природа договору відступлення права вимоги полягає в тому, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, в якому виникло таке зобов`язання.

Вказані норми права визначають такі ознаки договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Згідно зі статтею 1084 ЦК України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, фактор зобов`язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги, клієнт зобов`язаний сплатити факторові залишок боргу.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1, пункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Факторинг вважається фінансовою послугою.

Відповідно до глави 73 ЦК України правова природа факторингу полягає у наданні фактором (посередником) платної фінансової послуги клієнту. Зміст цієї послуги полягає у наданні (фінансуванні) фактором грошових коштів клієнту за плату. При цьому клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до боржника. Клієнт може зобов`язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника в рахунок виконання свого зобов`язання з повернення отриманих коштів та здійснення оплати за надану фінансову послугу. Або клієнт може зобов`язатися відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання свого зобов`язання перед фактором, яке в майбутньому буде виконане клієнтом шляхом сплати факторові коштів, у тому числі за надану фінансову послугу.

Отже, договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені законом умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

З наведеного вбачається, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.

Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.

Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак.

За договором факторингу фактор передає грошові кошти клієнту, за що отримує право вимоги за грошовим зобов`язанням боржника та плату за надані грошові кошти, а клієнт отримує грошові кошти, за що передає право вимоги до боржника та сплачує плату за отримані кошти.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 639/4836/17 (провадження № 61-21697св19), від 10 серпня 2021 року у справі № 755/7758/19 (провадження № 61-17748св20).

Апеляційний суд, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що укладений 19 грудня 2019 року між АТ «БМ-2018» та ТОВ «ФК «Флексіс» договір про відступлення права вимоги (незважаючи на його назву) є договором факторингу, оскільки за договором про відступлення права вимоги за кредитним договором та договорами забезпечення ТОВ «ФК «Флексіс» передало грошові кошти АТ «БМ-2018» як клієнту, за що отримало право вимоги за грошовим зобов`язанням боржника та плату за надані грошові кошти, а АТ «БМ-2018» як клієнт, отримавши грошові кошти, передало право вимоги до боржника і сплатило за отримані кошти. Цією платою є різниця між розміром заборгованості 1 240 655,87 грн і сплаченою фактором сумою 20 866,42 грн, тобто розмір грошової вимоги значно перевищує ціну її відступлення.

Частинами першою та п`ятою Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» передбачено, що фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами-підприємцями. Фінансова установа, що надає послуги з факторингу, може надавати послуги з пов`язаного з цим ведення обліку грошових вимог, надання поруки за виконання боржником свого обов`язку за грошовими вимогами постачальників товарів (послуг) та пред`явлення до сплати грошових вимог від імені постачальників товарів (послуг) або від свого імені, а також інші послуги, спрямовані на одержання коштів від боржника.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Встановивши, що ТОВ «ФК «Флексіс» було включено до фінансових установ у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та зазначене товариство мало право на укладення оспорюваного договору, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за кредитним договором та договорами забезпечення, укладеного між АТ «БМ-2018» та ТОВ «ФК «Флексіс».

Судом встановлено, що судовим рішенням у справі № 727/551/15 розмір заборгованості позивача за кредитним договором від 10 жовтня 2008 року № 26/40/101008 визначений у загальному розмірі 37 722,29 швейцарських франків та 14 272,56 грн.

Відповідно до пункту 2.2 оспорюваного договору про відступлення права вимоги розмір заборгованості боржника, право вимоги якої відступається за цим договором, становить 52 026,83 швейцарських франків, що еквівалентно 1 240 655,87 грн.

Законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов`язанням, із розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов`язані з фактичним виконанням чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов`язань за відповідним договором не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги.

Сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позивача безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено у оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора, позивач не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов`язанням, що виникло на підставі кредитного договору.

Аналогічних за своїм змістом правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 924/1014/18, від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17.

Враховуючи те, що на момент укладення оспорюваного договору відступлення права вимоги існувало невиконане грошове зобов`язання, за яким відступалося право вимоги, тому незгода позивача із розміром заборгованості не є підставою для визнання оспорюваного договору відступлення прав вимоги недійсним.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі № 925/698/16 та постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, оскільки у справах, на які посилається заявник, установлено інші фактичні обставини.

Так, у справі № 925/698/16 предметом спору є стягнення заборгованості за кредитним договором, тоді як у справі, яка є предметом касаційного перегляду, - визнання недійним договору відступлення права вимоги, що має наслідком різне правове регулювання спірних правовідносин.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, оскільки суд апеляційної інстанції не порушив висновків, зроблених у цій постанові. Так, у зазначеній справі судом касаційної інстанції зроблено висновок про те, що відступлення права вимоги може здійснюватися лише відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу прав, які відступаються, тоді як у справі, яка є предметом касаційного перегляду, встановлено факт існування невиконаного грошового зобов`язання на момент укладення договору відступлення права вимоги, а боржник не погоджується лише із розміром зобов`язання.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але цене може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені ОСОБА_1 у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга ОСОБА_1 є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, підстав вийти за межі доводів касаційної скарги судом касаційної інстанції не встановлено.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги ОСОБА_1 висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду