ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 761/23832/21

1. Описова частина

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних у загальному розмірі 111 610 грн.

Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва у справі № 640/24272/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року, визнано протиправними дії Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський» (далі - ПАТ «Банк Михайлівський») щодо невключення ОСОБА_1 до переліку вкладників ПАТ «Банк Михайлівський», які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб за договором поточного банківського рахунку «Поточний рахунок для обслуговування строкового вкладу» від 30 червня 2015 року

№ 980-044-000000307, номер рахунку НОМЕР_1 , відкритого на ім`я

ОСОБА_1 .

Зобов`язано Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Михайлівський» Волкова О. Ю. подати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб додаткову інформацію щодо ОСОБА_1 , як вкладника ПАТ «Банк Михайлівський», який має право на відшкодування коштів за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб за договором поточного банківського рахунку «Поточний рахунок для обслуговування строкового вкладу» від 30 червня 2015 року № 980-044-000000307, номер рахунку НОМЕР_1 , відкритого на ім`я ОСОБА_1 .

На виконання вказаного вище рішення суду, Фондом гарантування вкладів фізичних осіб 05 січня 2021 року ОСОБА_1 було виплачено 200 000 грн на рахунок, відкритий у АТ КБ «ПриватБанк».

Грошове зобов`язання Фондом гарантування вкладів фізичних осіб здійснено з простроченням строку, а саме: з 15 липня 2016 року до 05 січня 2021 року включно, у зв`язку з чим ОСОБА_1 завдано матеріальну шкоду внаслідок інфляційного знецінення належних їй коштів гарантованого відшкодування за її банківськими вкладами та неможливості користуватися такими вкладами протягом зазначеного періоду, у загальному розмірі 111 610 грн.

03 червня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб із заявою-вимогою про виплату компенсації відповідно до статті 625 ЦК України. У відповідь на її звернення відповідач зазначив, що відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 06 листопада 2020 року за № 1921 визначені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» повноваження під час здійснення ліквідації ПАТ «Банк Михайлівський» здійснюються безпосередньо до моменту внесення запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб- підприємців та громадських формувань про ліквідацію банку, з огляду на зазначене їй було відмовлено у виплаті компенсації відповідно до статті 625 ЦК України за шкоду у зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання.

З огляду на вищевикладене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на свою користь грошові кошти за прострочення грошового зобов`язання, за період з 15 липня 2016 року до 05 січня 2021 року, інфляційне збільшення 84 740 грн та трьох процентів річних 26 870 грн, всього разом 111 610 грн, а також 10 000 грн коштів на правову допомогу.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 07 липня 2021 року відмовлено у відкритті провадження у цій цивільній справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 186 ЦПК України: заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що майнові вимоги ОСОБА_1 заявлені не до банку-боржника, а до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженого на ліквідацію ПАТ «Банк Михайлівський», та стосуються правомірності дій останнього, які пов`язані із своєчасністю виплати позивачу гарантованого відшкодування, тому спір є публічно-правовим і підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. При цьому, суд посилається на судову практику, викладену у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 285/489/18-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18,та у постановах Верховного Суду 23 жовтня 2019 року у справі № 725/5833/16-ц, 15 січня 2020 року у справі № 761/32753/17.

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою на ухвалуШевченківського районного суду м. Києва від 07 липня 2021 року.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 07 липня 2021 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що вимоги позивача про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання звернено до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб і вони безпосередньо стосуються правомірності дій останнього, які пов`язані з виплатою особі відшкодування за вкладами, тому підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. При визначенні предметної юрисдикції цього спору суд першої інстанції правильно керувався висновками Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, які стосуються правовідносин, що є подібними до правовідносин у цій справі.

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 07 липня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року, в якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Підставою касаційного оскарження указаного судового рішення заявник зазначає порушення судом апеляційної інстанції положення пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що справа повинна розглядатися в порядку адміністративного судочинства, так як предметом спору є не стягнення грошових коштів за договором банківського рахунку, а стягнення збитків відповідно до положень статті 625 ЦК України за період з 15 липня 2016 року до 05 січня 2021 року, тому спір повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Також заявник указує, що судами не враховано висновки, які викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №639/5960/17, від 30 січня 2019 року у справі №826/12003/16, від 11 квітня 2018 року у справі №758/1303/15-ц, від 23 травня 2018 року у справі №811/568/16, від 16 травня 2018 року у справі №910/17448/16, та у постановах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі №6-2168цс15, від 01 жовтня 2014 року у справі №6-113цс14, від 06 липня 2016 року у справі

№6-1946цс15, від 14 листопада 2011 року у справі №6-40цс11, від 06 червня

2012 року у справі №6-49цс12.

Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано із Шевченківського районного суду м. Києва цивільну справу № 761/23832/21.

2. Мотивувальна частина

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Зокрема, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги і правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скаргаОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Частиною першою статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Разом з тим відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 цього Кодексу).

З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законм України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI). Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин.

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

За змістом статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.

Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, визначеними частиною другою статті 4 Закону № 4452-VI, серед яких, зокрема: ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами у строки, визначені цим Законом; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників.

На підставі частин першої та другої статті 6 цього Закону в межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами.

Відповідно до частин першої та другої статті 26 Закону № 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. гривень. Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами.

У разі прийняття НБУ рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України від

07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність», Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку (частина шоста статті 26 Закону № 4452-VI).

Нормами статті 27 цього Закону установлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, зокрема: уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку; уповноважена особа Фонду формує перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду; Фонд не пізніше ніж через 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку розміщує оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам на офіційному веб-сайті Фонду та оприлюднює оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам у газеті «Урядовий кур`єр» або «Голос України».

Відповідно до частини першої статті 28 цього Закону Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України в порядку та у черговості, встановлених Фондом, не пізніше 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку.

За приписами частини першої статті 54 Закону № 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом № 4452-VI. Для виконання Фондом відповідних зобов`язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб`єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження щодо виведення з ринку неплатоспроможних банків.

Правовідносини між Фондом і вкладником, який претендує на отримання гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми, складаються без участі банку-боржника та мають управлінський характер. У цих правовідносинах Фонд виконує управлінські функції щодо гарантованої державою виплати відшкодування за банківським вкладом у межах граничного розміру за рахунок коштів Фонду незалежно від перебігу процедури ліквідації банку (продажу його майна). А тому у вказаних відносинах у фізичних осіб виникають майнові вимоги не до банку-боржника, що ліквідується, а до держави в особі Фонду.

Отже, спір щодо права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду у сумі, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону № 4452-VI не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування), є публічно-правовим і пов`язаний з виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування. А тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 285/489/18-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18, від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 .

Відповідно до матеріалів справи правовими підставами для стягнення з відповідача передбачених статтею 625 ЦК України трьох процентів річних та інфляційних втрат є несвоєчасна виплата позивачу Фондом гарантування вкладів фізичних осіб гарантованого відшкодування за договором банківського рахунку, укладеним з неплатоспроможним банком АТ «Банк Михайлівський».

Такий спір пов`язаний із виконанням Фондом гарантування вкладів фізичних осіб владної управлінської функції з організації виплати суми гарантованого відшкодування та застосування відповідальності за несвоєчасне виконання такої виплати, тому є публічно-правовим і підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18 зазначено, що вимоги про стягнення інфляційних витрат та трьох відсотків річних за прострочення грошового зобов`язання звернені позивачем до Фонду та стосуються безпосередньо правомірності дій останнього, пов`язаних із виплатою відшкодування за вкладами, а тому також підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Аналогічного за змістом правового висновку дійшов і Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 761/11256/17.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про відмову у відкритті провадження у цій цивільній справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 186 ЦПК України, оскільки суди встановили, що вимоги позивача про стягнення з Фонду трьох відсотків річних та інфляційних втрат за прострочення грошового зобов`язання за період після виплати Фондом відшкодування за вкладом у межах гарантованої суми відшкодування стосуються безпосередньо правомірності дій Фонду, які пов`язані з виплатою вкладнику відшкодування за вкладом, і повинні розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Такий висновок судів щодо юрисдикційності спору узгоджується з судовою практикою Верховного Суду.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду