ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 638/3867/18

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 , ФОП ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу недійсним і скасування його державної реєстрації.

Позовна заява обґрунтована тим, що вона є власником квартири

АДРЕСА_1 . Вказаний житловий будинок не є об`єктом комунальної власності територіальної громади м. Харкова та на балансі Комунального підприємства «Жилкомсервіс» (далі - КП «Жилкомсервіс») не обліковується. Питання правомірності використання та набуття у власність спільного майна в багатоквартирному будинку іншою особою може бути оскаржено будь-яким співвласником багатоквартирного будинку.

Зазначає, що рішенням Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року у справі № 40/356-07 задоволено позовні вимоги ФОП ОСОБА_3 . Визнано право власності ФОП ОСОБА_3 на нежитлові приміщення підвалу в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення підвалу: № 1 - № 29, загальною площею 814,8 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , та на нежитлові приміщення технічного поверху в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення технічного поверху: № 23, № 24, № 29 - № 43), загальною площею 265,8 кв. м за вказаною адресою.

28 серпня 2007 року ФОП ОСОБА_3 продала вказані нежитлові приміщення технічного поверху ОСОБА_2 , що підтверджується договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом ХМНО Трощій І. В.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 05 грудня

2017 року у справі № 40/356-07 скасовано рішення Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ФОП ОСОБА_3 про визнання права власності на вказані нежитлові приміщення.

Cпірні приміщення технічного поверху є складовими частинами житлового будинку та за функціональним призначенням є допоміжними приміщеннями, через технічний поверх прокладені мережі телекомунікацій. Перебування вказаних приміщень у власності ОСОБА_2 перешкоджає співвласникам житлового будинку належним чином володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном. Перебування допоміжних приміщень будинку у власності інших осіб значною мірою ускладнює процес здійснення управління та обслуговування будинком. Належність ОСОБА_2 права власності на нежитлові приміщення технічного поверху є порушенням прав власності осіб, які є власниками квартир та співвласниками нежитлових приміщень загального користування в будинку.

З урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_1 просила:

визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень технічного поверху № 23, № 24, № 29 - 43, площею 265,8 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_2 , укладений 28 серпня 2007 року між ФОП ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений ПН ХМНО Трощій І. В. та скасувати його державну реєстрацію;

стягнути з ОСОБА_2 на її користь понесені судові витрати.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 січня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд виходив із того, що законодавство розділяє поняття допоміжного приміщення та нежилого приміщення як окремого об`єкта нерухомості. Сторонами у справі не наведено відомостей та не надано доказів про те, чи є спірне приміщення нежитловим, бо зі стадії проектування житлового будинку призначалося для торговельних потреб непромислового характеру, чи використовувалося воно як самостійний об`єкт нерухомості, а відтак чи є допоміжним.

ОСОБА_1 не надано доказів, які б свідчили про порушення її прав, як співвласника нерухомого майна та про недійсність правочину.

Постановою Харківського апеляційного суду від 14 січня 2021 року (з урахуванням ухвали Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2022 року про виправлення описки) апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 січня

2020 року змінено. В задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено з мотивів, викладених в редакції цієї постанови.

Суд виходив із того, що для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання. Саме такий правовий висновок зроблено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц, провадження № 14-363цс19.

Переглядаючи рішення Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року у справі № 40/356-07, Харківським апеляційним господарським судом було встановлено, що нежитлові приміщення підвалу в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення підвалу: № 1 - № 29, загальною площею 814,8 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , та на нежитлові приміщення технічного поверху в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення технічного поверху: № 23, № 24, № 29 - № 43), загальною площею 265,8 кв. м за вказаною адресою, право власності на які було визнано за ФОП ОСОБА_3 , є допоміжними приміщеннями житлового будинку та за функціональним призначенням відносяться до приміщень для обслуговування житлового будинку.

За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від

05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц (провадження № 14-247цс18) та Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень укладений 28 серпня 2007 року між ФОП ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , право власності на які визнано за ФОП ОСОБА_3 на підставі рішення Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року, скасованого постановою Харківського апеляційного господарського суду від 05 грудня 2017 року. За таких обставин, відсутні підстави для задоволення позову з огляду на те, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не є ефективним. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову внаслідок необґрунтованості, а тому судове рішення підлягає зміні в мотивувальній частині. Проте суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову.

Аргументи учасників справи

У лютому 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила судові рішення за її вимогою про визнання договору купівлі-продажу недійсним скасувати і ухвалити нове рішення, яким її позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним задовольнити.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції не розібрався з предметом позову, не надав оцінку постанові Харківського апеляційного господарського суду у справі № 40/356-07 від 05 грудня 2017 року.

Допоміжні приміщення багатоквартирного будинку призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення) та знаходяться у спільній сумісній власності мешканців будинку. В житловому будинку за адресою:

АДРЕСА_2 , технічний поверх та приміщення підвалу є допоміжними приміщеннями житлового будинку і вони належать на праві власності усім співвласникам житлових та нежитлових приміщень у цьому будинку. Належність ОСОБА_2 права власності на нежитлові приміщення технічного поверху, які належать власникам квартир на праві спільної сумісної власності з січня 2007 року, свідчать про порушення прав власності осіб, котрі є власниками квартир та співвласниками нежитлових приміщень загального користування в будинку. А тому судами помилково не застосовано позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 18 листопада 2020 року у справі

№ 521/6366/14-ц, що власники квартир або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

Згідно позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 24 червня 2015 року у справі № 907/544/14, якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.

Суд апеляційної інстанції відмовив в задоволенні позовних вимог посилаючись на те, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не є ефективним. При цьому суд апеляційної інстанції посилався на положення статей 387 і 388 ЦК України. Але суд апеляційної інстанції проігнорував і постанову Верховного суду від 16 грудня 2020 року у справі № 914/554/19. У вказаній постанові суд вказує, що особливістю статусу допоміжних приміщень є те, що вони є спільною власністю власників квартир у багатоквартирному будинку в силу прямої норми закону, і підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення співвласниками будь-яких додаткових дій. Зазначене виключає набуття будь-якою особою права власності на такі приміщення як на окремий об`єкт цивільних прав.

Судом не враховано і постанову Верховного Суду від 08 квітня 2020 року по справі № 15/1096/18, в якій зазначено: «З огляду на те, що позивач не може реалізувати своє право власності на спірне майно у зв`язку з існуванням документів, що посвідчують таке право за іншою особою - відповідачем, то права та інтереси позивача підлягають захисту у спосіб, що визначено останнім, а саме шляхом визнання недійсними свідоцтва про право власності. При цьому порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту відповідно до статті 16 ЦК України, за частиною третьою якої суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом».

Зміст касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині відмови у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права та застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від

24 червня 2015 року у справі № 907/544/14, у постановах Верховного Суду від

18 листопада 2020 року у справі № 521/6366/14-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 914/554/19, від 08 квітня 2020 року у справі № 915/1096/18).

Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власницею квартири

АДРЕСА_1 .

Житловий будинок АДРЕСА_2 за указаною адресою не перебуває на балансі Харківської міської ради, не є об`єктом комунальної власності, на балансі КП «Жилкомсервіс» не обліковується.

На час ухвалення рішення судами вказаний житловий будинок знаходиться на балансі ОК «ЖБК «Ковчег».

Рішенням Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року у справі № 40/356-07 задоволено позов ФОП ОСОБА_3 . Визнано право власності ФОП ОСОБА_3 на нежитлові приміщення підвалу в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення підвалу: № 1 - № 29, загальною площею 814,8 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 та на нежитлові приміщення технічного поверху в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення технічного поверху: № 23, № 24, № 29 - № 43), загальною площею 265,8 кв. м за вказаною адресою. Зобов`язано Комунальне підприємство «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» (далі - КП «ХМБТІ») здійснити державну реєстрацію права власності на вказані нежитлові приміщення за ФОП

ОСОБА_3

28 серпня 2007 року між ФОП ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідчений ПН ХМНО Трощій І. В. за реєстровим № 1758.

Відповідно до пункту 1 вказаного договору предметом продажу є нежитлові приміщення технічного поверху № 23, № 24, № 29 - № 43, площею - 265,8 кв. м у будинку літ. «А-9-10», що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 .

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 05 грудня

2017 року у справі № 40/356-07 апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 задоволено. Рішення Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ФОП ОСОБА_3 відмовлено.

Харківським апеляційним господарським судом встановлено, що нежитлові приміщення підвалу в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення підвалу: № 1 - № 29, загальною площею 814,8 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , та на нежитлові приміщення технічного поверху в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення технічного поверху: № 23, № 24, № 29 - № 43), загальною площею 265,8 кв. м, за вказаною адресою, право власності на які було визнано за ФОП ОСОБА_3 , є допоміжними приміщеннями житлового будинку та за функціональним призначенням відносяться до приміщень для обслуговування житлового будинку.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття прав взагалі).

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (частина друга статті 369 ЦК України).

Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав. (частина друга статті 382 ЦК України).

Європейський суд з прав людини зауважив, що рішення місцевого органу влади щодо укладення контракту на реконструкцію горища третьою особою становило втручання у право заявників володіти своїм майном. Вирішуючи спір між заявниками (іншими співвласниками) і місцевим органом, національні судові органи чітко зазначили, що згідно з чинними на той час положеннями Цивільного кодексу для укладення інвестиційного контракту потрібна згода заявників, а в разі її відсутності органи влади могли звернутись до суду, щоб отримати дозвіл на проведення відповідних робіт. Втім, районна адміністрація не виконала цих вимог, уклавши контракт без згоди заявників чи судової санкції. Таким чином, як випливає з обґрунтування національних судів, органи влади не дотримались умов, передбачених законом для укладення інвестиційного контракту. В кінцевому підсумку після виконання контракту національні суди визнали його дійсним, встановивши, що він вигідний для всіх співвласників будинку. Отже, Суд вважає, що немає потреби оцінювати, чи було забезпечено цим рішенням національних судів справедливий баланс інтересів. З цього приводу Суд зауважує, що для цілей статті 1 Першого протоколу здійснювати оцінку справедливості доцільно лише тоді, коли відповідне втручання відповідає нормам застосовного законодавства. Ані з матеріалів справи, ані із зауважень Уряду не видно, що перед укладенням інвестиційного контракту існували якісь обставини, які перешкоджали місцевому органу отримати дозвіл на реконструкцію або безпосередньо від співвласників горища, або в судовому порядку. Крім того, з наявних матеріалів не вбачається, що те чи інше положення національного законодавства дозволяло місцевому органу укласти контракт без такої згоди або у випадку спору - без його судового вирішення. Отже, укладення інвестиційного контракту становило втручання, яке не відповідало закону. У зв`язку з цим було порушено статтю 1 Першого протоколу (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 41 - 45, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

У рішенні Конституційного Суду України у справі про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків від 02 березня 2004 року

№ 4-рп/2004 вказано, що в аспекті конституційного звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08 квітня 2020 року у справі № 915/1096/18 зроблено висновок, що «допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень. Верховний Суд звертається до власних правових позицій у постановах від 18.07.2018 у справі №916/2069/17, від 22.11.2018 у справі № 904/1040/18, від 15.05.2019 у справі № 906/1169/17, від 06.08.2019 у справі № 914/843/17.

З огляду на те, що позивач не може реалізувати своє право власності на спірне майно у зв`язку з існуванням документів, що посвідчують таке право за іншою особою - відповідачем, то права та інтереси позивача підлягають захисту у спосіб, що визначено останнім, а саме шляхом визнання недійсними свідоцтва про право власності. При цьому порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту відповідно до статті 16 ЦК України, за частиною третьою якої суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Верховний Суд звертається до власних правових позицій в постановах від 10.04.2018 у справі № 927/849/17, від 17.04.2019 у справі №916/641/18».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 грудня 2020 року у справі № 914/554/19 вказано, що «допоміжне приміщення багатоквартирного будинку і нежитлове приміщення є різними приміщеннями, критерії їх розмежування є досить чіткими, а тому відсутні підстави стверджувати, що у різних випадках одне і те ж приміщення може одночасно відноситися до допоміжного та бути нежитловим. У даній справі при визначенні статусу спірних приміщень суди попередніх інстанцій керувалися преюдиційними обставинами, встановленими судовим рішенням у справі №461/4181/18, у якій брали участь Львівська міська рада, ОК "Площа Ринок, 43" та ОСББ "Площа Ринок, 43". Так, рішенням Галицького районного суду міста Львова від 02.04.2019 у справі №461/4181/18, яке залишено без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій, було встановлено, що спірні приміщення є саме допоміжними та належать на праві спільної сумісної власності співвласникам квартир у багатоквартирному будинку».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2020 року у справі

№ 521/6366/14-ц (провадження № 61-7607св20) зазначено, що «власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

Судом встановлено, що висновком повторної судової будівельно-технічної експертизи від 14 березня 2019 року № 18-2163, складеним головним судовим експертом лабораторії Б та ЗД СБТ та БОД ОНДІСЕ Будніком В. А. та судовим експертом п`ятого класу сектору будівельно-технічних та будівельно-оціночних досліджень ОНДІСЕ Ковальовим К. А., встановлено, що за функціональним відношенням приміщення № 1 площею 7,3 кв. м та № 2 площею 16,1 кв. м, які розташовані на АДРЕСА_2 , що відображені у технічному паспорті від 03 вересня 2007 року, є допоміжними приміщеннями багатоквартирного будинку, призначеними для забезпечення експлуатації будівлі та побутового обслуговування мешканців даного житлового будинку, зокрема біля квартири АДРЕСА_1 . При цьому роздільне використання за функціональним призначенням, є неможливим у зв`язку з тим, що вони не є об`єктами самостійного користування, тому дійшов правильного висновку про те, що пункт 2 додатку до рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від

29 листопада 2007 року № 1316 «Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси» та свідоцтво про право власності від 22 січня 2008 року серії НОМЕР_1 на нежилі приміщення першого поверху № НОМЕР_4, загальною площею 23,4 кв. м, які розташовані на АДРЕСА_2 , підлягають визнанню незаконними та скасуванню».

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК Українивизначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 є власницею квартири АДРЕСА_1 , яка посилалася на порушення оспорюваним договором її прав як співвласника спільного майна багатоквартирного житлового будинку; спірні приміщення є допоміжними приміщення багатоквартирного будинку та неподільним майном, яке перебуває у спільній власності співвласників багатоквартирного будинку, що також встановлено постановою Харківського апеляційного господарського суду від 05 грудня 2017 року у справі № 40/356-07, який рішення Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року про визнання права власності ФОП ОСОБА_3 на спірні приміщення скасував та у задоволенні позову відмовив; відповідачами не спростовано належними та допустимими доказами, що спірні приміщення технічного поверхуне належать співвласникам будинку.

За таких обставин суди зробили помилковий висновок про відсутність підстав для задоволення позову про визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, ? у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

ОСОБА_1 у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції сплатила 704,80 грн (т. 1 а. с. 10), у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції - 1 057,30 грн (т. 1 а. с. 219), у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції - 1 410,00 грн. Томупонесені позивачем у справі судові витрати підлягають стягненню із відповідачів по 1 586,05 грн (3 172,10 грн/2) з кожного.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду