ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 740/2597/20

Описова частина

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , державного реєстратора виконавчого комітету Ніжинської міської ради Кірсанової С. Є., виконавчого комітету Ніжинської міської ради, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, про скасування державної реєстрації та визнання припиненим сервітуту.

В обґрунтування позову посилався на те, що він є єдиним власником земельної ділянки з кадастровим номером 7410400000:04:004:0050, яка знаходиться в АДРЕСА_1 .

Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 червня 2016 року на указаній земельній ділянці було встановлено сервітут на користь ОСОБА_2 .

Останній було надано право проходу та проїзду на велосипеді через належний йому двір.

Позивач вказував, що ОСОБА_2 ніколи не користувалась сервітутом та не користується ним станом на сьогоднішній день.

На думку позивача, така бездіяльність відповідачки свідчить про її незацікавленість в реалізації наданого судом права.

Для виходу зі свого двору вона користується іншим більш комфортним виходом, який сама облаштувала, тобто без обтяження його земельної ділянки.

Крім того, ОСОБА_2 протягом декількох років не реєструвала своє право сервітуту.

Зазначав, що ОСОБА_2 з 2016 року не вчинила жодних дій щодо реалізації отриманого права сервітуту і більше трьох років не користується ним, що свідчить про наявність підстав для його припинення.

Однак, 29 січня 2020 року, тобто зі спливом майже чотирьох років, державний реєстратор Кірсанова С. Є. внесла до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію речового права (сервітуту) ОСОБА_2 , яке поширюється на належну йому частину земельної ділянки, порушивши пункт 81-4 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, пункт 11 статті 79-1 ЗК України та статтю 18 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Посилаючись на викладені обставини та уточнивши позов, ОСОБА_1 просив:

- скасувати державну реєстрацію іншого речового права (сервітуту), яке поширюється на частину земельної ділянки з кадастровим номером 7410400000:04:004:0050, що розташована по АДРЕСА_1 (реєстраційний запис № 35288137 від 29 січня 2020 року);

- визнати сервітут таким, що припинив дію в частині зазначеної земельної ділянки, встановлений рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 червня 2016 року, у зв`язку з невикористанням земельного сервітуту протягом трьох років.

Рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 21 квітня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що державну реєстрацію речового права (сервітуту) було проведено з дотриманням вимог чинного законодавства, оскільки вона проведена на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, а дані про зареєстроване інше речове право (сервітут) на земельну ділянку із зазначенням її меж реєстратор отримала в порядку інформаційного обміну між Державним реєстром речових прав на нерухоме майно та реєстром Державного земельного кадастру.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання сервітуту таким, що припинив дію у зв`язку з невикористанням земельного сервітуту протягом трьох років, суд виходив з того, що право земельного сервітуту у відповідачки виникло лише з 29 січня 2020 року, тобто з моменту його державної реєстрації. Земельний сервітут відносно ОСОБА_2 був встановлений рішенням Ніжинського міськрайонного суду від 06 листопада 2015 року, однак вказане рішення в подальшому оскаржувалась позивачем в апеляційному і касаційному порядку, що тривалий час позбавляло відповідачку провести у встановленому законом порядку його державну реєстрацію.

Суд також зазначив, що позивач унеможливив фактичне здійснення відповідачкою проходу або проїзду через належну йому земельну ділянку, встановивши паркан по її периметру.

Додатковим рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 05 травня 2021 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь Кірсанової С. Є. понесені нею судові витрати на правову допомогу в розмірі 7 500 грн.

Не погоджуючись із вказаними рішеннями суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково.

Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 21 квітня 2021 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора виконавчого комітету Ніжинської міської ради Чернігівської області Кірсанової С. Є., виконавчого комітету Ніжинської міської ради Чернігівської області змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Додаткове рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 05 травня 2021 року скасовано.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 000 грн понесених в апеляційній інстанції витрат на професійну правничу допомогу.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання припиненим сервітуту у зв`язку з невикористанням земельного сервітуту протягом трьох років, зазначивши, що рішення місцевого суду в цій частині відповідає встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог до державного реєстратора виконавчого комітету Ніжинської міської ради Чернігівської області Кірсанової С. Є., виконавчого комітету Ніжинської міської ради Чернігівської області, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції не визначився з належним суб`єктним складом відповідачів та помилково відмовив у задоволенні позову з підстав недоведеності, залишив поза увагою ті обставини, що позов пред`явлений до неналежного відповідача. Суд зазначив, що державний реєстратор є неналежним відповідачем, оскільки, здійснивши державну реєстрацію сервітуту, особисто прав позивача не порушував. Спір у ОСОБА_1 виник саме з ОСОБА_2 з приводу порушення прав позивача у зв`язку з встановленням на користь відповідачки земельного сервітуту та внаслідок її дій щодо реєстрації такого права.

20 листопада 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду через засоби поштового зв`язку касаційну скаргу на рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 21 квітня 2021 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року.

В касаційній скарзі заявник просить суд скасувати оскаржені судові рішення та задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх обставин, що мають значення для справи.

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

05 січня 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суди встановили, що рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 06 листопада 2015 року у справі № 740/737/15 встановлено ОСОБА_2 спосіб здійснення земельного сервітуту щодо земельної ділянки, розташованої у АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7410400000:04:004:0050, яка належить на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , шляхом встановлення земельного сервітуту, площею 0,0048 га (48 кв. м) на землях, вільних від забудови на території двору ОСОБА_1 та ОСОБА_5 площею 0,0048 га (48 кв. м), розташований в межах від т. А до т. Б - 3,15 м (вул. Василівська), від т. Б до т. В - 9,36 м, від т. В до т. Г - 7,87 м, від т. Г до т. Д - 2,09 м, від т. Д до т. Е - 7,17 м, від т. Е до т. Ж - стіна господарської споруди від т. Ж до т. А - 10,54 м.

Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 червня 2016 року вказане вище судове рішення змінено, встановлено на належній ОСОБА_1 та ОСОБА_5 присадибній земельній ділянці, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий № 7410400000:04:004:0050, постійний безоплатний сервітут на право ОСОБА_2 проходу та проїзду на велосипеді, площею 48 кв. м у межах: від точки А до точки Б - 3,15 м, від точки Б до точки В - 9,36 м, від точки В до точки Г - 7,87 м, від точки Г до точки Д - 2,09 м, від точки Д до точки Е - 7,17 м, від точки Е до точки Ж - по довжині стіни гаражу, від точки Ж до точки А - 10,54 м. Дані межі прокласти у спосіб, зображений на схемі, що є додатком № 4 до висновку судової земельно-технічної експертизи № С-163 від 30 липня 2015 року, який виготовлено експертом Чернігівської регіональної торгово-промислової палати.

Постановою Верховного Суду від 30 січня 2018 року рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 06 листопада 2015 року в його незмінній частині та рішення апеляційного суду Чернігівської області від 07 червня 2016 року залишено без змін.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, наданої станом на 14 березня 2020 року, ОСОБА_1 на праві приватної власності в цілому належить земельна ділянка площею 0,0488 га з кадастровим номером 7410400000:04:004:0050.

Також з цієї інформації вбачається, що 29 січня 2020 року державним реєстратором Кірсановою С. Є. на підставі рішення Ніжинського міськрайонного суду від 06 листопада 2015 року у справі № 740/737/15, рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 червня 2016 року та постанови Верховного Суду від 30 січня 2018 року у цій же справі було здійснено державну реєстрацію іншого речового права стосовно наведеного об`єкту нерухомості - права користування (сервітуту), а саме, право проходу та проїзду на велосипеді, безстроково, правокористувачем якого є ОСОБА_2 , площа земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, становить 0,0048 га.

Мотивувальна частина

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції відповідають.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частина перша стаття 395 ЦК України визначає види речових прав на чуже майно: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Відповідно до положень статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Згідно із частинами першою, другою та п`ятою статті 403 ЦК України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку.Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

Відповідно до частини першої, другої статті 404 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Відповідно до статті 98 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України) право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Строк дії земельного сервітуту, що встановлюється договором між особою, яка вимагає його встановлення, та землекористувачем, не може бути більшим за строк, на який така земельна ділянка передана у користування землекористувачу. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення земельних сервітутів у вигляді права проходу та проїзду на велосипеді (стаття 99 ЗК України).

Частиною одинадцятою статті 79-1 ЗК України визначено, що державна реєстрація прав суборенди, сервітуту, які поширюються на частину земельної ділянки, здійснюється після внесення відомостей про таку частину до Державного земельного кадастру.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право користування (сервітут) підлягають державній реєстрації прав в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Частиною другою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно» державна реєстрація права власності та інших речових прав, проводиться, у тому числі, на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, у разі невикористання сервітуту протягом трьох років підряд.

Аналогічна підстава припинення сервітуту зазначена і у статті 102 ЗК України.

Встановлено, що земельний сервітут відносно ОСОБА_2 був встановлений рішенням Ніжинського міськрайонного суду від 06 листопада 2015 року, яке в подальшому оскаржувалась ОСОБА_1 в апеляційному і касаційному порядку, що певний час позбавляло ОСОБА_2 можливості провести у передбаченому законом порядку його державну реєстрацію.

Державна реєстрація сервітуту відбулась 29 січня 2020 року, а отже право земельного сервітуту у ОСОБА_2 виникло саме з 29 січня 2020 року.

При цьому судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що державну реєстрацію речового права (сервітуту) було проведено з дотриманням вимог чинного законодавства, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Судами також встановлено, що позивач унеможливив здійснення відповідачкою проходу або проїзду через належну йому земельну ділянку, встановивши паркан по її периметру.

З огляду на викладене, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, врахувавши вказані норми матеріального права, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Разом із цим, апеляційний суд дійшов висновку про зміну мотивів відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора виконавчого комітету Ніжинської міської ради Чернігівської області Кірсанової С. Є., виконавчого комітету Ніжинської міської ради Чернігівської області про скасування державної реєстрації, вказавши на помилковість мотивів відмови місцевим судом у задоволенні позову у цій частині з підстав недоведеності.

Колегія суддів погоджується з указаними висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 42 ЦПК України, у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (частини перша статті 48 ЦПК України).

За теоретичним визначенням «відповідач» - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

Частинами першою-другою статті 51 ЦПК України передбачено, що суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

За змістом норм цивільного процесуального права з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін, на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє у задоволенні позову.

Частиною четвертою статті 12 ЦПК України встановлено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18) зроблено правовий висновок, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) зазначено, що належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано.

Таким чином, установивши, що спір з приводу порушення прав позивача у зв`язку з встановленням на користь відповідачки земельного сервітуту та внаслідок її дій щодо реєстрації такого права у ОСОБА_1 виник саме з ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції, змінюючи рішення суду першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні вимог позову до державного реєстратора виконавчого комітету Ніжинської міської ради Чернігівської області Кірсанової С. Є., виконавчого комітету Ніжинської міської ради Чернігівської області у зв`язку з їх пред`явленням до неналежного відповідача.

Ухвалюючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції вирішив питання щодо розподілу судових витрат у повній відповідності до вимог 137, 141 ЦПК України.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 21 квітня 2021 року в незміненій частині та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання постанови Чернігівського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року в частині стягнення з ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу було зупинено на підставі ухвали Верховного Суду від 23 грудня 2021 року, у зв`язку із залишенням цього судового рішення без змін необхідно поновити його дію в указаній частині.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду