ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 205/2075/20

Описова частина

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі - ПАТ «ВіЕйБі Банк» та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про зобов`язання вчинити певні дії.

Позов мотивував тим, що 12 грудня 2012 року він та ПАТ «ВіЕйБі Банк» уклали договір банківського вкладу № 483172/2012 «Наш найкращий депозит» на суму 24 523,85 доларів США строком на 4 місяці.

У подальшому позивач додатково вніс на депозитний рахунок 1 912,20 доларів США.

Строк дії договору продовжувався автоматично протягом двох років до 12 грудня 2014 року.

Станом на 12 грудня 2014 року на його депозитному рахунку перебувало 26 436,05 доларів США грошового вкладу і 5 375,94 доларів США нарахованих відсотків з урахуванням оподаткування, а всього 31 811,99 доларів США.

20 травня 2014 року він та відповідач уклали договір банківського вкладу № 795956/2014 «Марафон лояльності максимум доходу ЕПС» на суму 509 107 грн.

Станом на 20 листопада 2014 року на зазначеному депозитному рахунку перебувало 509 107 грн депозитного вкладу та 61 011,34 грн нарахованих відсотків з урахуванням оподаткування, а всього 570 119,16 грн.

Також на його депозитному рахунку № 679907/2013 станом на 18 грудня 2014 року в ПАТ «ВіЕйБі Банк» перебувало 2 487,74 грн з урахуванням нарахованих відсотків та оподаткування.

Також, на його поточних та карткових рахунках перебували 892,78 доларів США та 14 014,54 грн.

Восени 2014 року він дізнався, що ПАТ «ВіЕйБі Банк» має фінансові проблеми, тому звернувся до банку для повернення своїх вкладів, проте отримав відмовлено.

На письмове звернення відповідач повідомив, що банк визнано неплатоспроможним та призначено тимчасову адміністрацію.

Під час дії тимчасової адміністрації йому виплачена сума 200 000,00 грн. Жодних розпоряджень щодо обміну з доларів США на гривню він банку не надавав.

Остаточно відповідач винен ще понад 1 000 000,00 грн.

Просив суд зобов`язати ПАТ «ВіЕйБі Банк» та Фонд виплатити йому кошти за депозитним договором у розмірі 31 811,99 доларів США з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних на день постановлення рішення, зобов`язати ПАТ «ВіЕйБі Банк» та Фонд виплатити йому кошти за депозитним договором у розмірі 372 606,90 грн з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних на день постановлення рішення, зобов`язати ПАТ «ВіЕйБі Банк» та Фонд виплатити йому кошти за поточними та картковими рахунками у розмірі 892,78 доларів США та 14 014,54 грн з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних на день постановлення рішення.

Ленінський районний суд м. Дніпропетровськарішенням від 03 серпня 2020 року у позові відмовив.

Суд першої інстанції виходив з того, що на момент звернення ОСОБА_1 з позовом до суду у ПАТ «ВіЕйБі Банк» введено тимчасову адміністрацію та розпочато процедуру його ліквідації, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», отже вимоги про зобов`язання відповідачів виплатити грошові кошти позивачу, розміщені на рахунках у банку, задоволенню не підлягають.

На рішення суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 24 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2020 року залишив без змін.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що на час звернення ОСОБА_1 з позовом до суду у ПАТ «ВіЕйБі Банк» введено тимчасову адміністрацію та розпочато процедуру його ліквідації, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Позивач отримав гарантовану суму відшкодування у розмірі 200 000,00 грн, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги про стягнення решти вкладу понад зазначену гарантовану суму задоволенню не підлягають.

Аргументи апеляційної скарги про те, що норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не є спеціальними та пріоритетними у даних правовідносинах, суд апеляційної інстанції не прийняв до уваги, оскільки висновки місцевого суду узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 761/15902/17 та постанові Верховного Суду України від 07 червня 2017 року у справі № 6-1809цс16.

Посилання апеляційної скарги на те, що зазначений Закон не обмежує суму гарантованого відшкодування Фондом, суд апеляційної інстанції відхилив, оскільки згідно частиною другою статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами.

У касаційній скарзі, поданій у січні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, прохає скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 01 квітня 2021 року відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування у подібних правовідносинах статті 41 Конституції України та статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивував відсутністю власних розпоряджень банку про обмін своїх коштів у доларах США на гривню.

Вважає, що обмінявши частину коштів, банк спричинив позивачу втрату цінності його вкладу, оскільки курс гривні з часом знизився.

Суди попередніх інстанцій помилково дійшли висновку, що у даному спорі норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України, ігноруючи прямі норми Конституції України та міжнародних угод, які мають вищу юридичну силу.

Строк дії договору «Марафон лояльності максимум доходу ЕПС» від 20 травня 2014 року (загальна сума з відсотками 570 119,16 грн) завершився 20 листопада 2014 року, тобто за день до введення тимчасової адміністрації.

Отже на цю суму не розповсюджується обмеження, встановлене пунктом 1 частини п`ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Проте ні банк, ні Фонд кошти за цим вкладом не виплатив.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 12 грудня 2012 року ОСОБА_1 та ПАТ «ВіЕйБі Банк» уклали договір банківського вкладу № 483172/2012 «Наш найкращий депозит» (в доларах США) на 24 523,85 доларів США до 12 квітня 2013 року під 10,5 % річних протягом першого строку та 13 % річних протягом другого строку дії вкладу.

Відповідно до меморіального ордера від 12 грудня 2012 року № НОМЕР_2 на депозитний рахунок ОСОБА_1 банк зарахував 24 523,85 доларів США, що еквівалентно станом на 12 грудня 2012 року 196 019,13 грн.

12 грудня 2012 року позивачем та ПАТ «ВіЕйБі Банк» уклали договір банківського рахунка № НОМЕР_2 «До вкладу» про відкриття та обслуговування рахунку в доларах США на ім`я ОСОБА_1 .

20 травня 2014 року ОСОБА_1 і ПАТ «ВіЕйБі Банк» уклали депозитний договір № 795956/2014 (в національній валюті України) строкового вкладу 509 107,82 грн на 13 місяців до 20 червня 2015 року під 27 % річних з першого по третій місяць, з четвертого по тринадцятий 10 % річних.

У травні 2014 року ПАТ «ВіЕйБі Банк» зарахував 509 107,82 грн на депозитний рахунок ОСОБА_1

20 травня 2014 року позивач і ПАТ «ВіЕйБі Банк» уклали договір банківського вкладу на вимогу № НОМЕР_1 «Для виплат» про відкриття на ім`я ОСОБА_1 іменного вкладного рахунка.

Постановою від 20 листопада 2014 року № 733 Правління Національного банку України віднесло ПАТ «ВіЕйБі Банк» до категорії неплатоспроможних.

20 листопада 2014 року виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення від № 123 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «ВіЕйБі Банк» про початок із 21 листопада 2014 року процедури виведення ПАТ «ВіЕйБі Банк» із ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації.

19 березня 2015 року Правління Національного банку України прийняло постанову № 188 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк».

Постановою від 20 березня 2015 року № 63 виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб призначила уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» Славкіну М.А. строком на 1 рік з 20 березня 2015 року по 19 березня 2016 року.

Виплату 200 000,00 грн Фондом позивачу сторони не заперечували.

Мотивувальна частина

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України(відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування у подібних правовідносинах норм права, а саме статті 41 Конституції України та статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що на час звернення ОСОБА_1 з позовом до суду у ПАТ «ВіЕйБі Банк» введено тимчасову адміністрацію та розпочато процедуру його ліквідації, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а також позивач отримав гарантовану суму відшкодування у розмірі 200 000 грн, тому суди дійшли висновку про те, що позовні вимоги про стягнення решти вкладу понад зазначену гарантовану суму задоволенню не підлягають.

Колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій враховуючи наступне.

Згідно з частиною першою статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Частиною першою статті 1066 ЦК України визначено, що за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

Відповідно до пункту 6 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів» ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.

Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.

На підставі підпунктів 1, 2 частини п`ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.

З огляду на пункт 2 частини другої статті 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня початку процедури ліквідації банку банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси.

Виходячи із частини першої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом.

Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку.

Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.

Вимоги вкладників - фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб-підприємців), які не є пов`язаними особами банку, у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом, мають задовольнятися у порядку черговості, встановленому статтею 52 Закону, після початку процедури ліквідації банку за рахунок коштів, одержаних у результаті його ліквідації та продажу майна (активів) (пункт 4 частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

Отже у спорах, пов`язаних з виконанням банком, в якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, зобов`язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним щодо інших Законів України у відповідних правовідносинах.

Запровадження тимчасової адміністрації у банку та початок процедури ліквідації унеможливлює стягнення з нього коштів за договором банківського вкладу в інший спосіб, аніж це передбачено положеннями Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Відкликання Національним банком України банківської ліцензії ПАТ «ВіЕйБі Банк» та ініціювання процедури його ліквідації як юридичної особи зумовило для позивача настання відповідних правових наслідків, зокрема виникнення спеціальної процедури пред`явлення майнових вимог до банку та їх задоволення в порядку та черговості, передбачених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». При цьому задоволення вимог окремого кредитора, заявлених поза межами ліквідаційної процедури банку, не допускається, оскільки це має наслідком порушення рівності прав вкладників банку та порушує принципи виведення неплатоспроможного банку з ринку.

З моменту запровадження у ПАТ «ВіЕйБі Банк» тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку понад суму гарантованої виплати.

Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 910/23398/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц, Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 761/15902/17, від 31 березня 2020 року у справі № 761/40324/18.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20) зазначено, що: «вкладник, у якого виник спір із банком стосовно повернення коштів за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження у банку тимчасової адміністрації (якщо такий вкладник не звертався до Фонду чи його уповноваженої особи із заявою про включення його вимог до реєстру вкладників або реєстру акцептованих вимог кредиторів банку), може звернутися до суду з позовом про стягнення з банку заборгованості за відповідним договором банківського вкладу. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не забороняють задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього коштів на користь вкладника у спорі щодо виконання зобов`язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до введення в банку тимчасової адміністрації. Таке рішення суду є підставою для звернення вкладника за Законом № 4452-VI до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищують гарантоване Фондом відшкодування, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону № 4452-VI. Зазначене рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку на користь вкладника заборгованості за договором банківського вкладу на таку черговість не впливає і не змінює її».

З огляду на викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що на момент звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про стягнення сум за договорами банківського рахунку та банківських вкладів у ПАТ «ВіЕйБі Банк» введено тимчасову адміністрацію та розпочато процедуру його ліквідації, що унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову. При цьому, позивач отримав гарантовану Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» суму відшкодування у розмірі 200 000,00 грн, а його кредиторські вимоги включені до реєстру акцептованих вимог кредиторів та підлягають задоволенню у порядку черговості.

Суди врахували висновки Верховного Суду, які неодноразово викладались у вищезазначених постановах, відповідно до яких у спорах, пов`язаних з виконанням банком, в якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, зобов`язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним щодо інших Законів України у відповідних правовідносинах.

Отже доводи касаційної скарги про необхідність висловлення висновку щодо застосування статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у подібних правовідносинах не знайшли свого підтвердження.

Із справи убачається, що ОСОБА_1 звернувся до уповноваженої особи Фонду із заявою про включення його кредиторські вимоги до реєстру акцептованих вимог кредиторів та їх включили до такого реєстру (згідно з повідомленням уповноваженої особи Фонду від 09 вересня 2016 року № 05-44045 (а. с. 7)), що унеможливлює стягнення коштів за цим вкладом з банку у судовому порядку.

Верховний Суд зазначає, що вкладник несе ризик в обранні контрагента, вступаючи у договірні відносини.

На момент укладення договору банківського вкладу діяв та продовжує діяти Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Отже позивач, проявляючи виваженість, обережність та розумну обачність, зважуючи ризики на противагу можливості отримання прибутку, укладаючи договори вкладу, міг передбачити, що у разі запровадження у банку тимчасової адміністрації можуть виникнути труднощі у поверненні внесених ним коштів, а саме повернення коштів лише в сумі, що не перевищує 200 000,00 грн.

Закон, що регулює вказані відносини, є чітким і прогнозованим, а тому доводи касаційної скарги в частині порушення судами статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є безпідставними.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновку судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для розподілу судових витрат, понесених заявником у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 402, 409, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду