ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 488/3056/20

ОПИСОВА ЧАСТИНА

ОСОБА_1 у вересні 2020 року звернулася до суду з вищевказаним позовом, в якому просила визнати недійсними договори дарування житлового будинку та земельної ділянки від 21 червня 2016 року, укладені між нею та ОСОБА_2 , посвідчені приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Середою О. О. за реєстраційними номерами 631 та 632.

Зазначений позов, ОСОБА_1 обґрунтувала тим, що їй на праві особистої приватної власності належав житловий будинок АДРЕСА_1 , та земельна ділянка площею 875 кв. м з кадастровим номером 4810136600:06:070:0001 за цією ж адресою.

Приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Середою О. О. 21 червня 2016 року було посвідчено договір дарування вищевказаного житлового будинку, згідно з яким вона подарувала житловий будинок разом із прилеглими до нього господарськими та побутовими будівлями і спорудами ОСОБА_2 .

Того ж дня було посвідчено і договір дарування земельної ділянки, згідно з яким вона подарувала ОСОБА_2 земельну ділянку площею 875 кв. м з кадастровим номером 4810136600:06:070:0001 на АДРЕСА_1 .

При укладенні оспорюваних договорів вона помилилася щодо їх правової природи, оскільки мала намір укласти договори довічного утримання і вважала, що укладає саме такі правочини. При цьому, нотаріус не зачитувала їй текст укладених договорів, не роз`яснювала їх зміст та правові наслідки.

Іншого житла у неї немає, фактичної передачі майна за договорами дарування не було і вона продовжує проживати у спірному житловому будинку.

Корабельний районний суд міста Миколаєва рішенням від 15 червня 2021 року в задоволенні позову відмовив.

Рішення місцевий суд мотивував тим, що з часу укладення договорів дарування і до часу розгляду судом справи жодного догляду чи утримання відповідач не надавала позивачу. Проте, з даним позовом позивач звернулася до суду лише у вересні 2020 року.

На час укладення оспорюваних договорів позивачу було 54 роки, вона мала нормальний стан здоров`я та не потребувала стороннього догляду.

Доказів того, що позивач не ознайомлювалась зі змістом договорів і помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, судовим розглядом не здобуто. Також не знайшли свого підтвердження і інші доводи позивача, зокрема щодо відсутності у неї іншого житла та нездійснення сторонами фактичної передачі предметів договорів - житлового будинку та земельної ділянки на АДРЕСА_1 за оспорюваними правочинами, а також щодо того, що після укладення договорів дарування позивач продовжує проживати та користуватись спірним житловим будинком та земельною ділянкою.

Миколаївський апеляційний суд постановою від 25 серпня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 15 червня 2021 року залишив без змін.

Постанову апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, надав належну оцінку доказам та дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не надано належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження обставин щодо відсутності у неї волевиявлення на укладання оспорюваних договорів дарування нерухомого майна на користь відповідача.

Від ОСОБА_1 у вересні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга на рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 15 червня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що оспорювані договори є недійсними, оскільки укладені під впливом помилки щодо природи правочину та вкрай невигідних для неї умовах.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи не враховано стан її здоров`я, а також той факт, що вона уклала оспорювані договори під впливом тяжкої обставини, тобто власної тяжкої хвороби.

Також суди під час розгляду справи не врахували правові позиції Верховного Суду, висловлені у постановах від 19 січня 2021 року у справі № 754/15344/18 (провадження № 61-12804св20) та від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Від ОСОБА_2 у червні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що позивач не зазначила в чому саме вона помилилася, яка тяжка обставина спонукала її до укладення оспорюваних правочинів та, які докази підтверджують це.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильне його тлумачення не є підставою для визнання правочину недійсним.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку з цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному після укладення договору дарування.

Лише у разі встановлення цих обставин норми статей 203, 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд України, про що зазначив у постановах від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16 та від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.

Долучені до касаційної скарги довідки МСЕК, виписки із медичних карток та історії хвороби не містять інформації про тяжкий стан здоров`я та потребу у зв`язку із цим у догляді та сторонній допомозі саме на час укладення оспорюваних договорів.

Верховний Суд ухвалою від 23 лютого 2022 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Корабельного районного суду міста Миколаєва.

Справа № 488/3056/20 надійшла до Верховного Суду 10 травня 2022 року.

Верховний Суд ухвалою від 16 червня 2022 року продовжив ОСОБА_2 строк на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 .

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності належав житловий будинок загальною площею 174,60 кв. м, житловою площею 99,70 кв. м, разом із прилеглими до нього господарськими та побутовими будівлями і спорудами на АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 19 травня 2010 року.

Також позивачу на праві особистої приватної власності належала земельна ділянка площею 0,0875 га з кадастровим номером 4810136600:06:070:0001 за цією ж адресою, із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, на підставі договору купівлі-продажу від 19 травня 2010 року.

Приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу 21 червня 2016 року за реєстром № 631 був посвідчений договір дарування житлового будинку, згідно з яким ОСОБА_1 передала безоплатно у власність, а ОСОБА_2 прийняла у дар житловий будинок разом із прилеглими до нього господарськими та побутовими будівлями і спорудами, що розташований на АДРЕСА_1 .

Також, 21 червня 2016 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу за реєстром № 632 був посвідчений договір дарування земельної ділянки, згідно з яким ОСОБА_1 передала безоплатно у власність, а ОСОБА_2 прийняла у дар земельну ділянку площею 0,0875 га з кадастровим номером 4810136600:06:070:0001 за вищевказаною адресою, із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Згідно з пунктами 1, 6, 7, 12 договору дарування житлового будинку та пунктами 1.1, 3.8, 3.9, 5.6 договору дарування земельної ділянкисторони договорів підтвердили, що розуміють значення і умови договору, а також підтвердили дійсні наміри при його укладенні. Також в тексті договорів зазначено, що позивачка, як дарувальник в договорі, підтвердила свою добру волю на укладання цих договорів, відсутність будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного так і морального. Сторонами була висловлена згода про розуміння умов договорів та їх правових наслідків, їх укладання є добровільним та договори відповідають дійсним намірам та волі сторін. На підтвердження зазначеного сторони вчинили власні підписи на договорах.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 203 ЦК загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування, якими є за процедурою нотаріального оформлення оспорювані у даній справі договори від 08 липня 2015 року, одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

На відміну від договору дарування, за договором довічного утримання (догляду), який згідно із позовними вимогами мала на увазі позивач, одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно, що унормовано статтею 744 ЦК України.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із статтями 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

За змістом частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Істотність помилки встановлює суд. Ураховуючи викладене, під час розгляду справ про оспорення правочинів із вказаних підстав судам слід ретельно та достеменно встановлювати не тільки обставини, на які посилається позивач як на обґрунтування свого позову (чи є він особою похилого віку, чи є відчужуване майно його єдиним житлом, чи отримував він кошти за нього, чи була обіцянка відповідача піклуватися про нього), а й обставини щодо посвідчення нотаріусом правочину. Зокрема, суди мають встановлювати, чи було прочитано текст правочину вголос нотаріусом зважаючи на похилий вік чи наявність певних хвороб у позивача, чи здійснювалось нотаріусом роз`яснення сторонам правочину його правових наслідків. Встановлення зазначених обставин може мати важливе значення для визначення того, чи усвідомлював (і в якій мірі) позивач на момент укладення правочину його правову природу та юридичні наслідки.

У постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, а також в постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 645/10160/15-ц, від 03 травня 2018 року у справах № 465/826/13-ц та № 334/7904/15-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19 зроблено такий висновок: особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, тягар доказування обґрунтованості заявлених позовних вимог покладено на позивача, виходячи з принципу змагальності сторін, закріпленого статтею 12 ЦПК України.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою ту обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, належним чином оцінивши всі докази у їх сукупності, врахувавши усі обставини справи, взаємовідносини сторін договорів, принцип справедливості рішення суду, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивач не довела того, що не ознайомлювалася із змістом договорів і помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, немає іншого житла, а також того, що після укладення оспорюваних правочинів продовжує проживати та користуватися спірним майном.

Також апеляційний суд правильно зазначив про те, що позивачем не надано доказів незадовільного її стану здоров`я та потреби у сторонньому догляді. Надані до апеляційної скарги медичні документи, згідно з якими ОСОБА_1 встановлено ІІІ групу інвалідності за загальним захворюванням та надані рекомендації щодо умов та характеру праці також не свідчать про наявність тяжких обставин під впливом яких нею укладені оспорювані договори.

У постанові від 19 січня 2021 року у справі № 754/15344/18 (провадження № 61-12804св20) Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання договору дарування недійсним,зробив висновок про те, що …[суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень правильно вказали, що жодних підстав та обставин вважати, що оспорюваний договір дарування вчинений з умовою, тобто встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не встановлено, оскільки таких умов не передбачено договором. Крім того, судами установлено, що спірна квартира на час укладення оспорюваного правочину не була єдиним житлом позивача. Суди обґрунтовано вважали, що підстав для визнання оспорюваного договору недійсним немає, оскільки дарувальник розуміла значення своїх дій та спрямувала волевиявлення саме на вчинення договору дарування квартири своїм рідним сестрам].

У постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) Верховний Суд, скасовуючи ухвалу апеляційного суду і передаючи справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, зробив висновок про те, що …[недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин].

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) … [на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими].

Враховуючи викладене, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать практиці Верховного Суду, висловленій у постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Посилання у касаційній скарзі на те, що судами попередніх інстанцій під час розгляду справи не враховано стан її здоров`я, а також той факт, що вона уклала оспорювані договори під впливом тяжкої обставини, тобто власної тяжкої хвороби, стосуються переоцінки письмових доказів і обставин справи, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статте 400 ЦПК України.

Інші доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, висновки судів попередніх інстанцій є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.

Таким чином, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,